Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Перші кроки

Михайло Грушевський

Становище російської бюрократії супроти українства останніми часами прояснилося знову. Признавши в вересні минувшого року, всупереч заявам запитаних нею компетентних органів, розкріпощення українського слова й знесення указу 1876 р. «несвоевременным», вона, як виявляється, стоїть на тім становищі далі. Правда, вона допускає певні виломи в дотеперішній цензурній практиці супроти українського слова. Так отеє на підставі «временных правил о печати» видавання українських часописей допускається в принципі на однакових умовах з усякими іншими, так само свобідний довіз в Росію заграничних часописей, не включаючи й часописей українських (також в принципі, і притім має бути виданим виказ заборонених часописей для ужитку граничних комор).

Але указ 1876 р. живе далі. Як звісно, в нім через якийсь недогляд нема мови про українські часописі ані в Росії, ані заграничні; таким чином, формально беручи, дозвіл на видавання українських часописей в Росії і довіз їх з-за границі не входить в конфлікт з указом 1876 р., і той собі існує далі. Зроблено пролом тільки в цензурній практиці для видань періодичних, і цензура роз’ясняє, що книжки й брошури далі підлягають давній практиці: навіть відбитки з української часописі не можна зробити без подвійної цензури – місцевої й главного управленія, і так само старі заборони тяжать на українських книгах, що виходять за границями Росії.

Обмеження для українських книжок, що опираються на указі 1876 р., без знесення самого указу можуть бути знесені новими загальними правилами чи законом про цензурування книжок взагалі. Сим потішають українців з урядових сфер уже трохи не рік, з тою відміною, що часом ся благодать обіцюється в виді якихось «временных правил», що видасть правительство, часом справа відсилається до будучої Державної Думи. Самі українці останніми часами, властиво, не робили нічого, аби справу принаглити. Ще з літа минувшого року з російських ліберальних кругів пішов оклик – не удаватися до правительства з ніякими представленнями чи петиціями й полишити все Державній Думі. Сей пароль був прийнятий українською суспільністю, і від звісної депутації в лютім 1905 р. вона не зверталася до правительства в своїх справах (з виїмком кількох заяв більш частинного чи локального характеру).

Тим часом реченець скликання Думи все відсувався, а тепер уже заходять і великі сумніви, чи буде вона взагалі скликана, незалежно навіть від питання, яка могла б бути та Дума і що могла б принести краєві. Щоправда, ситуація тепер, по зламанні революційних рухів, при загальнім поступі реакції, при всяких перепонах, які вона робить суспільній організації, і при тій апатії, яка очевидно починає опановувати суспільність, взагалі нелегка для яких-небудь громадських заходів. Але в кождім разі пасивне складання на Думу, як на якогось доброчинного генія, що прийде й виведе Ізраїля з Єгипту, не може в теперішнім часі вже нічим бути оправдане.

І так у своїх активах українство може записати пролом в дотеперішній цензурній практиці в виді допущення українських часописей домашніх і заграничних і звільнення їх від обов’язкової «общеруської» правописі (чи звільнені будуть від неї й книги, се ще не знати). Се все-таки «щось», але «щось» таке мале супроти розмаху суспільного руху останнього півріччя та обуджених ним надій і поставлених ним домагань! Нужденно мале в порівнянні з тими страшними жертвами, які той рух потягнув за собою, – з тими нечуваними масовими різнями, з тою економічною руїною не тільки держави, а й суспільності самої, – руїною, що не може не відізватися на довгі літа якраз на духовім житті – на ослабленні попиту на продукти мислі й творчості, на книжку й газету, на тих речах, від яких звичайно люди починають покорочувати свої потреби, свої видатки! Можна з такої диспропорції просто в розпуку впасти! Тим більше, що й осягнені здобуточки так мало гарантовані, обставлені такими можливостями адміністраційних репресій, які можуть до нуля звести дані можливості, – що за вповні реальні й певні навіть і їх ніяк не можна уважати.

Кількатижнева історія новонародженої української преси показує се зовсім виразно. На видання в Києві газети «Громадське слово» й «Нове життя» не дано дозволу тому, бо з програми сих видань генерал-губернатор доглянув, що «видання сі домагатимуться переміни теперішнього державного ладу Росії, утворення окремих автономних країв на окраїнах держави й перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу усеї землі на власність народу, а сі вчинки забороняються карним законом». Таким чином адміністрація виключила з дискусії української преси найбільш важні для українства справи; пресі російській, розуміється, вільно було й далі буде вільно дебатувати про се.

Нова часопись «Громадська думка», аби обминути конфлікт, не виставляла своєї програми і дістала дозвіл, але, щоб дати їй відразу спасенну осторогу, адміністрація конфіскувала перше «число» її, уложене дуже обережно, – хіба зате тільки, що в нім згадувалося про українську автономію. В Одесі градоначальник відмовляв спочатку дозволу на українські газети взагалі, покликуючися на старі правила, а по виході першого числа «Народної справи» припинив її на цілий час, поки в Одесі буде воєнний стан, отже ad calendas graecas. Підпала всяким обмеженням гумористична часопись «Шершень», видавана в Києві. Газета «Хлібороб» в Лубнах, що видавалася «явочним порядком», без дозволу, замкнена по виході нових правил, і видавець мусить просити дозволу на нову і т.д.

Ясна річ, що, знаходячи «состав преступления» навіть в дискусії над автономією, федерацією, націоналізацією землі й т.ін. речах, адміністрація має в кождій хвилі спромогу замкнути яку-небудь часопись аж до розсудження справи в суді або й без суду – на час виїмкового стану, в котрім хронічно пробувають усі більші українські міста. Навіть в російській пресі, яка все-таки терпить менше, признають, що нові «временные правила о печати», видані, мовляв, в інтересах свободи слова, далеко менше корисні для преси, ніж давні цензурні порядки, бо дають ще більше місця адміністраційному «усмотрению». Що ж сказати про українську?

Але впадати в зневіру й апатію, яку бачимо серед значної часті суспільності в Росії, з того, розуміється, нема чого. Суспільність хотіла скочити з безправного й невільного стану, в якім жила, відразу в форми правдиво-конституційної федеративної держави, не кажучи вже про ще сміливіші плани радикальної республіки й суспільно-економічної революції. Трудно робити докір за таку пробу – взяти якнайбільше від даного моменту. Але скік не удався, і, стиснувши серце й скупивши сили, треба наново йти довгою й тяжкою дорогою в обхід. Українська суспільність «заробила» менше від інших – з тим більшою енергією й витривалістю повинна йти до здійснення поставлених жадань. Тільки не треба чекати, що хтось зробить ту роботу за неї!..

Як мало здобула вона досі не тільки у правительства, а й на другім своїм фронті, в поступових російських кругах, мав я нагоду переконатися недавно. В останній книжці «Русского богатства» (XII), органу одної з лівіших груп російської поступової інтелігенції, яка в програмі своїй досить широко ставить автономічно-федералістичну точку, прочитав я таку вступну фразу в статті С.Южакова, присвяченій питанню про автономію й федерацію:

«Питання про фінляндську автономію у нас розв’язалося, але далеко хоробливіше течуть події, зв’язані з автономією Польщі. Зазначилися ще тільки питання про інші автономії (піднято питання про Литву і Грузію). Можуть виникнути й деякі інші в тім же напрямі, і треба признати, що се питання першорядного значіння і для імперії, й для автономних земель» (с. 125).

Пише се чоловік не зовсім необізнаний з українською справою в Росії й принципіально в кождім разі їй не ворожий. І по його гадці, питання української автономії ще й не поставлено навіть. Чи не дає се міри вражіння, яке зробили в поступових кругах російських українські постулати автономії? Як бачимо, кількох статей, кількох заяв, зроблених протягом 1905 р., не досить було, аби привести до того, щоб домагання автономії України трактувалося серйозно, як серйозний національний постулат. Від нього ждуть більшої сили й напруження, щоб рахуватися з ним поважно. Українці й інші недержавні народи повинні ставити й популяризувати ідею перестрою цілої держави на основі національно-територіальної автономії, але річ очевидна, що домагання в сім напрямі поодиноких народностей, в тім і української, повинні визначатися відповідною силою й витривалістю, щоб з ними рахувалися серйозно і чужі суспільності й правительство.

Але українці задоволені малим і звичайно спиняються на малім. Виходячи з вікової безвладності й пасивності, вони готові кождий малий прояв активності, кождий слід співчуття українству цінити високо, і кожде «щось» вистає вже для самооправдання й задоволення з себе самого і з людей.

От, напр[иклад], в останнім числі (13) «Громадської думки» читаю вступну статтю, повну дуже сильних і гірких докорів на адресу української суспільності за її байдужність до своєї національності, а на третій стороні тої ж часописі – славословний некролог одному з типовіших репрезентантів тої національно-байдужої інтелігенції, української родом, але вповні відданої службі російській культурі – московському професору Миколі Стороженкові. «Талановитий чоловік, славний вчений, широко освічений», а як доводилося чути – й особисто вповні чесний і симпатичний чоловік – він для України був таким же мінусом, як і всі інші люди, що свої таланти віддають виключно тій культурі й «гражданственности», яка потім в ім’я своєї переваги і в ім’я участі в ній таких українців з роду заперечує право на існування культури української, а вірних своїй національності українців пошиває в якихось навісних шовіністів, провінціальних маніяків.

Але автор некролога не лишає в тім і тіні вини на покійнику. Він задоволений, що покійник «почував зв’язок» з Україною, то значить належав до категорії так званих «тоже малороссов», що він написав кілька маленьких статеєчок про Шевченка й Щепкіна, а останніми часами укладав плани робіт над українськими письменниками і обіцяв співробітництво в якихось українських часописях. Сього для нього досить, аби в Стороженку бачити in spe в найближчій будучності одного з «героїв розцвіту» українського народу.

І варто ж бути просто переконаним і чесним українцем, коли по довголітній і безпорочній службі чужим богам такою легкою ціною можна відразу бути причисленим в «герої» українства! Мабуть, такої легкої такси на геройство не має ніяка національність, що себе шанує й вимагає від своїх членів певного мінімуму горожанської честі й витривалості. Розуміється, в некрологу, як то кажуть, частина вислову de aut bene aut nihil: про мертвих або добре, або нічого [не говорити], – ну, то й належало не рушати кісток чоловіка, коли неохота сказати про нього гіркої правди хоч по смерті, але апотеозувати з тої нагоди національну деморалізацію – що за інтерес!

Се, до речі, як маленька ілюстрація нашої великої національної легкодушності. Взагалі ж про новонароджену українську пресу в Росії було б передчасно говорити по її перших, іще хистких і невірних кроках. Піднесу тільки деякі загальні гадки, які з поводу неї насуваються.

Газети, які зачали дотепер виходити, мають усі характер популярний. Се вповні оправдано, бо інтереси просвіти й освідомляння народних мас повинні бути для української суспільності на першім плані. Події останніх літ розбудили в народі суспільно-політичні інтереси в великій мірі, й газета стала тепер потребою селянина. Але треба тямити, чого він шукає в газеті, й дати йому те. Він не потребує сентиментальних фраз і того псевдопопулярного стилю добрих старих часів, коли думали, що як з селянином говорити по-розумному, то він не зрозуміє, а треба говорити по можності дурнувато. Йому не здадуться ні на що неясні натяки, може, зрозумілі інтелігентам, призвичаєним до старої Езопової мови, але незрозумілі йому. Не привабиш його й белетристикою; селянин шукає відомостей і пояснень з сфер економічних і суспільно-політичних, особливо з тих питань, які його найближче інтересують.

Систематично читати газету, що виходить частіше, як два рази на тиждень, переважна більшість селян, певно, не буде мати спромоги. Тому популярну газету для селян я представляв би собі в виді невеликого триденника суспільно-політичного, з популярно-науковими статтями, часом з белетристичним фейлетоном, але не більше; притім пожадана сильна закраска локальна, отже потрібні часописі, що обслугують розмірно невеличкий район – губернію чи її частину, й мають на увазі місцеві інтереси людності, місцеві відносини й обставини. Видавати велику щоденну газету для народу і незвичайно трудно (незмірно тяжче, ніж для інтелігенції), й не знаю навіть, чи потрібно, бо селяни настільки розбуджені й інтелігентні, що потребують щоденної великої газети, не потребують уже газети спеціально-народної, ad hoc препарованої; інші ж хапалися за великі газети хіба за браком чесної й доброї популярної преси.

Думаю, що й пізніше певна частина селян, нехтуючи газетами популярними, буде братися до газет, видаваних для інтелігенції, чи то з підозріння, що популярні газети не дають всеї правди, як препаровані ad usum delfini, чи то з бажання бути в курсі того, що пишуть і читають пани. Розуміється, кожда газета повинна старатися писати можливо приступно й зрозуміло, але старатися штучно удержати велику газету на рівні розвитку читачів з народу, в границях їх розуміння – на се треба мати великі публіцистичні й всякі інші таланти, щоб не зробити її занадто яловою, бідною змістом і малоінтересною.

Та заснування українських газет – не тільки популярних, але і звичайного типу газети для інтелігенції – не розв’язує ще жадань української публіцистики. Як я се підносив у своїх торішніх статтях, українська газета, український журнал може числити на читачів тільки серед людей більше-менше освідомлених, призвичаєних до українського друкованого слова. Але поза тими розмірно тісними кругами українського громадянства зостаються широкі круги суспільності й інтелігенції неосвідомленої, яка на українську пресу буде дивитися як не з погордою, то з легковаженням, і буде далі давнім звичаєм держатися преси російської. До сих кругів українській пресі приступу нема, а освідомлення їх для українства являється справою незвичайно важною. Тому для усвідомлення й притягнення їх, а також щоб знайомити з змаганнями й потребами українського громадянства інші суспільності й національності Росії, які також ще довго не будуть користати з української преси, неминуче потрібне сотворення органів українства на російській мові.

Протягом минувшого року я (і не тільки я) пропагував сю гадку всіма можливими для мене дорогами, й на осінніх українських зборах заложення української газети в Петербурзі (з оглядів цензурних) було поставлено на першу чергу. Се тоді виглядало на річ зовсім близьку до здійснення, й навіть потрібні на те засоби вже були. Але залізничні й поштово-телеграфічні страйки на кілька місяців розірвали комунікацію з Петербургом; економічна криза вдарила дуже сильно по кишені не одного з учасників тої газети; можність видавання газети української висунула на першу чергу заснування газет українських – з тим усім справа пішла на дальший план. Д[обродій] Русів з Петербурга недавно оповіщав, що, збираючи складки на видавання газети на російській мові, він досі не зібрав і 2000. З сим капіталом, розуміється, газети не зачнеш. І я хотів би пригадати ще раз, що поява українських газет тої потреби в російськім органі не усуває, й вона стоїть перед російськими українцями далі, як стояла давніше.

1906, січень


Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. 33. – Кн. II. – С. 338 – 344 під назвою «З біжучої хвилі». Підпис: Мих. Грушевський.

Подаємо за другою публікацією у книзі: З біжучої хвилі… – С. 46 – 53. Окремі сторінки коректи статті зберігаються в ЦДІА України у м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 21-21-зв., 22, 24-зв.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 323 – 328.