Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Перша річниця російської конституції

Михайло Грушевський

Росія опровадила першу річницю своєї конституції – маніфесту з 17 (30) жовтня. В незмірно сумнім настрої пройшла вона. Зловіщі тіні від чорного терору, для якого проголошення конституційного маніфесту послужило гаслом, потягнулися через цілий рік і оповили темною хмарою сю першу річницю «конституційного життя». Торішні жовтневі оргії, відкривши реакційним елементам ахіллову п’яту поступового руху – безоружність супроти розбещеного й самими агентами поліції організованого й розходженого хуліганства, послужили початком чорносотенного терору, який не перестав донині, і з гірким задоволенням мусила стрінути суспільність заяву правительства, що воно не позволить в річницю маніфесту ніяких демонстрацій.

Апатія й реакція огортають видимо все ширші круги. Рух вліво, розвиваючися неустанно від перших повівів славетної «весни» (осінь 1904), дійшов своїх крайніх границь під кінець думської сесії, коли навіть речники «строгої законності», кадети, супроти безоглядного упору правительства не витримали. Дали пірвати себе революційній течії й ввізвали людність, в своїй Виборзькій відозві, до пасивного противлення властям. Та думські посли, самі не здобувшися на якесь противлення, на якусь різкішу маніфестацію супроти замаху правительства, даремно сподівалися, що зробить се громадянство. Суспільність пішла слідами послів, прийнявши розв’язання Думи вправді з жалем, з острахом, але не здобувшися на ніяку різкішу опозицію.

В тім виявилася кардинальна хиба російського визвольного руху – його теоретичність і слабка динамічна енергія. Сей новий симптом слабості осмілив бюрократію, яка від проектів ліберального курсу перейшла до виразної реакції. Депутатському з’їзду кадетів прийшлося – одним явно, другим мовчки – признатися, що їх апелювання до суспільності в Виборґу було тактичною помилкою, яка не знайшла відгомону у суспільності й тільки відкрила слабосильність їх самих. А безсторонньому глядачеві приходиться з жалем сконстатувати симптоми реакції серед самої суспільності.

Не дивуватися сьому. Суспільність втомлена гарячковими поривами останніх двох літ, нервовими висиленнями, зрадливими надіями. Вона настрашена нечуваною анархією останніх часів, повним розстроєм державного ладу, упадком економічного життя, браком спокою, порядку. Страшним симптомом мусив їй здатися факт, що за революційний терор почав чіплятися звичайний бандитизм, не лишаючи ніякої безпечності для життя звичайного горожанина, а підшиваючися не раз так зручно під революційні акти, що часом затирається зовсім границя між актами ідейними і звичайним розбоєм. І реакційні течії підносять голову.

Розуміється, їх тріумф не може бути тривким. Правительство, яке не мало стільки розваги, щоб піти середньою дорогою, уловлюючи симптоми зневіри в крайні гасла реформи, не потрапить і далі опанувати ситуації; се зовсім певно. Росія стоїть перед дилемою: або йти шляхом анархії й розкладу, або по антракті утоми й апатії з новою енергією взятися до обновлення державного й суспільного ладу. Стільки є ще життєвих сил в тій суспільності, що її енергія відродиться. В самих правительствених кругах мусять нарости елементи розважніші, яким обридне життя з дня на день серед анархії й безвиглядності. Але вповні можливо, що до того часу ще лежить немалий шмат сірого, безладного вегетування, марних поривів і безплідних надій, сумного смерку – у всім, в політичнім, суспільнім, культурнім житті Росії.

До сих гірких рефлексій з загального положення прилучаються не менше гіркі гадки з відносин спеціально українських. Наші остереження, наші побоювання, висловлювані не раз протягом отсього визвольного руху, справдилися, на жаль, вповні: російська Україна не оцінила всеї ваги пережитого моменту й не використала його.

Позволю собі пригадати читачеві писане мною тому півроку про небезпеку, яку матиме для моральної сили українства брак сильнішого культурно-національного руху під теперішню хвилю.

«Прикро й подумати, – писав я тоді, – бо було б се страшним моральним ударом, який би міг незмірно скомпрометувати українство і в очах чужих, і в очах інертної більшості самих своїх, здискредитувати всі домагання й жадання, які ставилися українцями чи то в сфері культурній, чи то в питаннях політичних, та привалити українське питання тяжким каменем, тяжчим, може, від всяких репресій!»

Отже, правительствені заборони українського слова в Росії слідом упали, його піддано більше-менше однаковому режиму з всяким іншим друкованим словом, але українство не вибухло ясним огнем, а тліє й блимає далі слабенькими огниками.

Обставини попереднього життя були того роду, що не могли придбати українству ані визначних культурних засобів, ані техніки суспільної чи культурної роботи. Отже, елементарна розвага наказувала сконцентрувати, зорганізувати й планово розділити принаймні ті суспільно-політичні й культурні сили, якими українство розпоряджало в данім моменті, аби в хвилі, коли спадуть зверхні перешкоди, українство могло виступити в очах чужих і своїх як певна політична й культурна стихія, з певними, хоч би й невеликими, засобами й силами в ріжних сферах, з певними поступовими традиціями (яких українству таки й не бракує); як сила, що вміє шанувати своє й себе й заслугує поважання від інших; як нація, що в найгірших обставинах все вміла, хоч би в певних своїх репрезентантах, чути себе культурною нацією.

В дійсності пішло якраз навпаки. Українці зосталися при давнім гуртківстві, розбиті на атоми і, не числячися з вагою моменту, повели атомістичну роботу. Не казати вже, що лівіші, особливо соціал-демократичні та соціал-революційні течії поставили свою партійність вище від спільних національних інтересів, відхрещуючися від усякої спільності з буржуазійними кругами, дарма що власними силами не могли вибороти признання для своїх національних постулатів навіть у своїх російських сопартійників, а своїм абсентеїзмом ослаблювали національні постулати, ставлені українськими поступовими групами іншої партійної марки.

Що казати про них, коли й серед людей, які в програмі сходилися навіть вповні або дуже близько, зазначилося теж гуртківство, подиктоване ріжними мотивами локальної або особистої натури, – бажаннями бути першим на хуторі, ніж другим в Римі, та стихійним анархізмом слов’янської вдачі. Кождий гурток поставив собі спеціальні задачі, не раз рівнобіжні з роботою іншого, й вів, скільки сил і здібностей ставало, не дбаючи про координацію, про загальний план і загальні суспільні потреби. Або й виразно вирікався всякої зв’язі з іншими, старанно замовчуючи чи нехтуючи та дискредитуючи все, що не можна було зачислити до заслуг свого гуртка, беручи собі девізою: «Україна – се ми, тільки ми, від нас зачинається правдиве українство, а все, що діялося або діється поза нами, не варте доброго слова».

Результат можна було вгадати наперед і він тепер дає себе чути на кождім кроці. Се брак поважання до українства як політичної, чи суспільної, чи культурної сили з сторони чужої суспільності. Брак усякої атракційної сили супроти національно-індиферентних елементів, которих мало притягнути до себе українство з хвилею, коли відкриються йому уста.

Поки існували заборони, все звалювано на них, і можна було звалювати. Тепер прийшлося показати себе з позитивного боку. Коли ж замість того виявилася тільки звичайна розтіч і гуртківство, то сторонні елементи в тім почали бачити докази внутрішньої нестійності, безвиглядності українства як суспільного і політичного чинника. І тепер українство, треба признати, гірше стоїть морально, ніж стояло за часів найгірших заборон.

Гірко се сказати, особливо коли і в галицькій Україні переживаємо хвилі гіркого упокорення, свідомості безсилля й дезорганізації. Але конвенціональні компліменти служать звичайним уділом похоронних панегіриків. Ми ж уважаємо українство занадто живим і здатним до життя. С констатуванням його прикрого стану хотіли б ми викресати тільки життєві сили, життєву, конструкційну енергію в нашій суспільності.

«Схаменіться!»

Падолист 1906


Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. 36. – Кн. 11. – С. 327 – 331. Подаємо за другою публікацією у книзі: З біжучої хвилі… – С. 112 – 116. Коректа статті (без закінчення) зберігається в ЦДІА України у м.Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 192. – Арк. 56 – 57-зв.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 373 – 375.