На руїнах
Михайло Грушевський
Розгойдане море з високими хвилями, що, розколисуючися все далі й далі, розвивають в собі все більшу деструкційну силу, що приносить в своїм поході хвиля, вона ж чи інша готова знести з поворотним рухом, не лишаючи нічого певного, нічого тривкого. Такий образ нинішньої Росії. Другий місяць живе вона вповні революційним життям, і даремно було б шукати в ній, як у всякій революції, якогось плану, якогось логічного розвою. По одній стороні, на місці одного давнішого правительства – кілька правительств, з яких одно робить наперекір другому й перебиває його плани. По другій стороні – кілька опозиційних чи революційних течій, які сходяться тільки в своїм поборюванні старого режиму, а, зрештою, розходяться більше або менше в своїх цілях і напрямах, і се перехрещування течій, збільшаючи лише деструкційну енергію, дає дуже мало конкретного. Вправді, як в механічних процесах, сама рухова енергія викликає певні творчі процеси. Але ся творчість не стоїть в ніякій пропорції до сили енергії, яка тратиться в сім процесі. Все здобуте досі держиться тільки фактичним станом речей, і не можна знати, що покажеться в активі «освобожденої Росії» при найближчім обрахунку.
Особливо ж малозначні здобутки українства в сім цілім, майже цілорічнім періоді боротьби за освободження, особливо в порівнянні з надіями, які покладалися на сю переломову хвилю вимученими до знетерпеливлення українцями Росії. Ся диспропорція викликає у більше вражливих почуття якоїсь тяжкої неудачі. Життя йде бурною хвилею – і мов минає український народ з його змаганнями до виборення собі своїх національних прав. Так багато змінилося в порівнянні з тими обставинами, в яких жив він перед двома-трьома роками, навіть перед роком. А так мало позитивного, конкретного принесли з собою ті зміни для нього. Переживши незвичайні завірюхи, нечувані страхи, живучи далі серед небувалої дезорганізації, він не може в своїх активах вказати нічого певного й по сей день.
Супроти того розбиття й атрофії, в якій українська суспільність, завдяки гірким своїм обставинам, вступила в сю переломову хвилю, не можна від сього знеохочуватися чи укладати якісь безнадійні гороскопи на будуче. Але факт зостається фактом, що конкретними здобутками досі українство ще не може похвалитися.
Від грудня 1904 року почавши, коли появилися з правительственних сфер перші заяви, що віщували знесення заборони українського слова, українська суспільність почала нетерпляче чекати того знесення. Але в вересні 1905 р. таке знесення в правительственних кругах вже признано «несвоєвременним». Правда, тодішній правительственний напрям перейшов потім через сильну катастрофу, і, як зачуваємо, тепер пішов з тих кругів такий пароль у місцеву адміністрацію, щоб «малороссийскому наречию препятствий не чинить». Але не сталося нічого такого, щоб формально й виразно здіймало з українського слова дотеперішні обмеження. Не кажучи про можливість всяких реакцій, уже саме адміністративне «усмотрение» вповні держить в руках ключі до українського слова, а «временные правила о повременной печати», в яких нібито міститься знесення всіх ограничень, повні таких прогалин, неясностей і крючків, що українське слово розкріпощеним, принаймні до вияснення правительственної практики, уважати ніяк не можна.
Не перемінилося ніщо і в інших сферах. Українське слово в школі, в церкві, в суді, в адміністрації не поступило і кроком наперед. Польська мова заводиться в школах «Царства Польського» і навіть на Україні, але українська – ніде. В сільській адміністрації серед польської людності має заводитись урядування польське, але в українських територіях «Царства Польського» лишається урядування російське, а про українські губернії нема й чутки про якісь зміни. Правительство стало на давнім становищі, що для українців великоруська мова – «общерусский» язик – має далі заступати місце їх рідної мови, й всі петиції, представлення, меморіали, чи то з українських, неофіціальних, чи то з власних офіціальних сфер (як представлення академії або київського генерал-губернатора) досі не зробили виразних перемін в сім напрямі правительственної політики.
Не видно значних успіхів і на другім фронті, на який звернені були заходи українців: в популяризації української ідеї серед поступової російської інтелігенції. Правда, і в сім напрямі, як і на правительственну адресу, українські заходи не визначалися ані відповідною енергією, ані консеквентністю та плановістю, мали характер в значній мірі уривковий. Але певні українські круги, особливо з лівобічної України, все-таки звертали пильну увагу на задержання контакту з партією земців, т. зв. конституціоналістів-демократів, і дуже уважали на те, аби не вийти з рам їх тактики.
Результат, одначе, той, що з дневного порядку більше крайніх течій українське питання зникло вповні – мовляв, аби національні питання не заважали, не відтягали увагу від загальніших і важніших питань дня. А партія земців-конституціоналістів, боячися, що ідея національно-територіальної автономії може стрінутися з опозицією в ширших кругах (під окликом охорони цілості держави), також постаралася усунути зовсім сю дражливу точку. Одначе й перші, й другі робили виїмок для поляків, підносячи постулат автономії Польщі, з нагоди заведення там стану облоги, хоч з консеквенції треба було жадати тільки відкликання виїмкових законів, а питання автономії на пізніше полишити, коли з тактичних мотивів взагалі усувається з дневного порядку питання національних автономій. Тут, одначе, свідомо чи несвідомо, проявився давно звісний поділ національних питань на симпатичні й несимпатичні серед російської суспільності. Симпатизувати з польським питанням стало загальноприйнятим серед неї, українське ж питання не мало тут симпатій ніколи.
Взагалі слабо орієнтуючися в тих національних питаннях, поступова російська суспільність з пієтизму до традицій польської свободолюбності й боротьби з старим режимом обдаровувала польські змагання повною й нероздільною симпатією, а українські здебільшого уважала неоправданими, малосерйозними претензіями. Змагання поляків до автономії Королівства в його теперішніх границях приймалися з загальним співчуттям, а вказівки українців (й інших), що се Королівство в теперішніх границях не совпадає зовсім з поняттям польської етнографічної території й містить (на сході) території з масовою людністю українською (а далі, на північ, – білоруською й литовською), – приймалися з неувагою, трактувалися зневажливо або ігнорувалися. Заходи латинських ксьондзів коло перетягання на латинство і польщення української чи білоруської людності, що завершувало їх плани, розпочаті заведенням унії, в російських кругах покривалися покровом релігійної толеранції. Пригадки ж українців, що, виходячи з принципу толеранції, треба б відновити силоміць знесену унію, яка була місцевою народною вірою в останнім столітті, – приймалися там з виразною антипатією, ніби якісь клерикально-реакційні забаганки. І так далі.
Щирі старання українських груп іти в лад російським лібералам і їх тактиці, нічим не зражати їх помогли мало, й на осіннім московськім з’їзді земців (у вересні 1905 р.), як кажуть справоздання, можна було чути з уст першорядних репрезентантів російської ліберальної науки («тоже малороссов») виводи, що українська мова тільки «наречие», що українець Гоголь – «великий русский писатель», а великорос Тургенєв зістається великим писателем і для України і т. д., і тому про автономію України не може бути й мови. А для поляків і далі робляться виїмки, «не в пример прочим», і їх ставлять в привілегійоване становище поруч «русского народа», хоч вони ніколи не питали доріг у російських лібералів, не журилися їх тактикою й вели свою національну політику, не уважаючи, чи вона «совпадала» з політикою російських кругів.
І власне тому! Безоглядність польської національної програми, витривалість поляків в ній і рішучість, з якою вони ставили її, призвичаїли російських лібералів дивитися на Польщу як на осібне царство, механічно зв’язане з Росією, де росіянам нема що робити. Поляки завсіди дивилися на російську культуру як на чужу, накинену їм. Коли російську мову й науку силоміць завели в польські школи, польська суспільність бойкотувала російську культуру, умисно не читала російських письменників, хоч вони здобували собі світовий розголос, згори і з легковаженням дивилася на російську науку, ігнорувала її твори, як «тульські самоварчики», й не брала ніякої участі в російськім літературнім і науковім руху. Супроти диспропорції, в якій стояла культура й наука польська до російської, се були крайності, смішні, некультурні, шовіністичні. Але в російських поступових кругах їх пробачали полякам, шануючи їх прив’язання до свого й опозицію насильству. І тепер, невважаючи на сі крайності польського націоналізму, російські професори-поступовці в Варшаві обстають за полонізацією університету й середніх шкіл, а студенти-росіяни просять міністерство, аби перевело їх в інші університети й політехніки, щоб не стояти на заваді полонізації варшавських вищих шкіл.
Українці ж в переважній більшості з усіх сил, з запалом і щирістю, «не щадя живота и до последней капли крови», тягнули колісницю російської літератури й науки, російської «гражданственности» й революції. Вони постачали великоруській літературі великих письменників і заявляли, що слідами Гоголя повинна йти українська народність взагалі. Вони присягалися, що великоруських письменників уважають общерусскими й не можуть собі представити, щоб українці могли розвиватися на якійсь іншій культурній підставі, як не «общеруській». Вони старанно збагачували чи науковими творами, чи quasi-науковим компостом російську науку й заявляли, що, маючи готову «общерусскую» науку й наукову мову, було б абсурдом українцям «кувати» свою наукову мову й тратити сили на витворення своєї науки. Вони заповняли своїми людьми ряди революційних російських партій і разом з ними кидали анатему на всякі українські національні змагання, що підривають ширші, космополітичні завдання революції, в ім’я котрих Україна повинна розтопитися нібито в загальнолюдській, а в дійсності – в великоросійській масі.
Не кажу вже про кадри педагогів-українців, що «с остервенением» виганяли з уст українських дітей українську вимову й душу свою полагали за вірність букві «ѣ» і російській літературі. Тим менше про ріжних адміністраторів-землячків, що в ріжних сферах доходили «до кореня» й винищували до найглибших основ усякі прояви опозиції, національні почуття і т.д.
І що ж? Не диво, що, бачивши цілі покоління українців у вірній службі «не токмо за страх, по и за совесть» російській літературі, культурі, державності, всуміш з великоросами, від яких вони звичайно відрізнялися тільки «хахлацьким» прононсом і щонайбільше – коханням в салі й наливках, – бачивши се, не тільки правительство російське, а й суспільність тепер з неохотою чує розмови про культурні й політичні потреби українського народу, про українську автономію. Адже не говорячи про тих ріжних «тоже малороссов», старше покоління українських патріотів, т.зв. українофіли, всю свою енергію уживали, аби «удавати, що їх нема», і дійсно дійшли в тім до такої віртуозності, що й справді їх не було ні по чім знати, й дійсно так, як би їх не було.
Відкинувши всякі політичні постулати й проголосивши, що українська ідея повинна розвиватися виключно на культурнім грунті, вони і в сій культурній сфері так старанно пообліплювали її фіговими листками, так міцно забинтували її всякими «главотяжами й убрусцами», укриваючи й вирівнюючи все, що могло б разити око репрезентантів офіціальної народності, що бідна українська ідея могла не розвиватися, а тільки завмирати, та й дійсно завмирала в сій сфері з року на рік, дійшовши до того, що в кругах людей, які поставили головною метою українства дослід і піддержання історичної традиції, приходилося констатувати, що української історіографії нема – й нема кому навіть зладити оказійної статті з історії або написати відзив про етнографічну збірку.
Се в кругах людей, що звели українство до поняття «етнографічної партії», як її прозивали! Зате в сих українофільських кругах неустанно повторялося, що українство може розвиватися тільки на російськім грунті, в тісній та нерозривній зв’язі з «русскою» культурою. На поміч усяким хитрим доводам від власного розуму уживано тут і покликів на умірковані погляди Костомарова, і на авторитет Драгоманова, що як ненаручний був українським культурникам політичним характером, надаваним українству, так благопотребним був своїм прив’язанням до російської культури й дуже скромними національними вимогами для українства. На їх авторитет покликувалися в українофільських кругах на поборення всяких «крайніх» українців, і можна сподіватися, що аж тепер сі єретики стануть «любезні» всяким противникам крайностей українства поміж російською суспільністю, як прийдеться гамувати українські «крайності».
Великоруським ученим і публіцистам можна було зовсім не реагувати на всякі прояви українства. Коли хтось хотів вивести українство за межі тої скромної лояльності антикварно-етнографічної ролі, в яку поставили його українські «культурники», «українофіли», – сміло можна було полишити «поскромлення» його самим українцям. Можна було наперед знати, що коли якийсь українець попробує поставити, припустім, поняття української історії більш виразно й консеквентно та відмежувати її від «історії России», то знайдеться-таки свій брат – не якийсь ренегат, а навіть «українофіл» і «український патріот», який зараз не промине оказії зробити докір необачному історикові за прогрішення, яке він допустив, відступивши від поглядів єдино авторитетних для всіх вірнопідданих російської культури російських істориків. Коли знайдеться якийсь відважний публіцист, що попробує відграничити сферу інтересів українського народу й зазначити ті права, які повинні служити йому на українській території, – його зараз украсять «свої» ж «земляки» епітетами шовініста. А всякий поклик не служити чужим богам буде стрінений окриками про «нетерпимість» як проповідь «національної виключності» і т.д., і т.д.
Український народ так довго, протягом століть, волею і неволею (більш неволею в кождім разі) віддавав свої сили, здібності, капітали на службу великоросійському народу, що гадки про його осібні інтереси, про життя його для себе самого готові здаватися трохи не бунтарськими або й зовсім бунтарськими дуже багатьом і багатьом. Я вже не буду нагадувати, що всі ті підстави культури матеріальної й духової, права, суспільного й політичного укладу, які лягли основою життя великоросійського, а в дальшій лінії тої «общеруської» культури, суспільного життя, державності – були вироблені українським народом і прийняті від нього великоросійським.
Зате повторю тільки тезу, стільки раз висловлювану оборонцями общеруськості, що нинішня великоруська культура, література, навіть літературна великоруська мова була витворена при значній участі українців, або, як залюбки кажуть ті оборонці, – спільними змаганнями «обох руських галузей». На сій підставі вони великодушно позволяють і поручають українцям уважати великоруську культуру, літературу, язик також і своїми і радять задоволятися сею ілюзією, не тратити сили на те, щоб виплисти ще наверх, а, спустившися спокійно на дно, далі служити «питательним матеріалом» для общеруської (великоруської) культури. Взяти щось з поляка для тої общеруськості ніколи не удавалося й про се був час відложити всяку гадку. Але втратити такого щирого й корисного помічника, яким був українець, пустити його на волю, аби жив своїм домом і для себе, се вже зовсім що інше! Тим більше, коли не знати ще, кого брати за показник правдивого українства – чи тих вірних слуг російської культури й державності, чи речників української окремішності?
Нема сумніву, що звідси – чи свідомо, чи несвідомо – плине та неприязнь до всяких розмов про інтереси українського народу, про його самостійний розвій, про автономію України й т.д. Всі ті закиди сепаратизму, виключності, шовінізму, вузькості, які готові стрінути на кождім кроці всяку виразнішу гадку про оборону інтересів українського народу, ідуть відси.
Ся неприємна перспектива, очевидно, чекає й далі всіх, хто схоче серйозніше й виразніше виступати в обороні тих інтересів. Всяка така рішучіша постава занадто сильно відбиває на тлі байдужності чи дипломатичного промовчування старших поколінь і легіонів тих «тоже малороссов», що й тепер прикрашають собою ріжні «общерусские» сфери. Попередня байдужність і сучасна розтіч української суспільності приготувала, дійсно, дуже неприємне положення для тих, хто хотів би зірвати з старою традицією «удавання, що нас нема»! Але через сей поріг їм невідмінно прийдеться переступити, і гірку чашу, що перед ними стоїть, – прийдеться випити, коли вони мають міцну постанову зняти з української ідеї тісні бандажі й дати їм можність розвою.
Тільки сила й щирість переконання, що дає людям відвагу й смілість без компромісів і замовчувань поставити свої погляди й жадання, ні на кого не оглядаючися, – може здобути признання й поважання для нового українства. Надію пронести українську справу під полою общерусского лібералізму треба покинути: трохи се справа завелика, аби її можна було таким делікатним способом пронести. Політика поклонів і реверансів на всі боки – й до московських лібералів, і петербурзьких революціонерів, і варшавських клерикально-консервативних націоналістів вроді Сенкевича, котрому ще недавно розмахнулися з чолобиттям київські українці, – не придасться ні на що. Проминають часи аморфного лібералізму, коли під кількома загальними фразами укривалися найрізніші течії й змагання. Течії вирізняються все виразніше, й кождого питають або запитають зовсім виразно і по пунктах: «како вѣруєши?»
Ідея відродження України на широких демократичних і свобідних підставах має занадто стару й поважну історію, аби потребувала здавати ще екзамен перед російською чи польською екзаменаційною комісією для одержання диплома поступовості чи ліберальності. Ідея оборони робучих мас була її невіддільною частиною; протест проти гніту й автократизму, брак усякої національної виключності, ідея рівноправного братства народів – логічними постулатами її розвою. Хто сього не бачить, того можна просвітити логічним і ясним, енергічним і безоглядним розвоєм українських постулатів і помирити з ними своєю щирістю в сих постулатах та власним поважанням до них, а не приладжуванням їх до чужих програм, до чужих тактик – тим більше, що при теперішній диференціації однаково не можна бути милим усім разом.
Українці ріжних напрямів і поглядів повинні знайти між собою той середній термін своїх спеціальних національних домагань, які не можуть бути осягнені без їх власних старань і заходів, і повинні кождий з свого боку і становища пропагувати сі постулати в своїй суспільності і в близьких йому партійних кругах чужонародних. Такими постулатами уважаю: територіально-національну автономію України при загальнім федеративнім устрої Росії; переведення української мови в усіх інституціях і органах управи на українській території від найнижчих до найвищих; забезпечення всяких можностей і засобів для українського культурного розвою і знесення всяких перешкод; усунення використування України й її засобів на цілі для неї чужі й непотрібні. Підставою для таких постулатів являється: признання української народності окремішною й самостійною національною одиницею, якій не повинні ставитися ніякі ограничення во ім’я мовбито її меншої культурної вартості чи близького споріднення з якоюсь іншою народністю; признання, що українській народності на її етнографічній території повинні бути дані всякі такі права, свободи й можність розвою, які мають на своїй території інші народності, поставлені в ліпші обставини.
Сі принципи й постулати не пересуджують, як в сих рамах мають уложитися економічні чи суспільно-політичні відносини, про що прийдеться ще довго говорити й договорюватися супроти ріжниць в поглядах; в теперішній хвилі кождий долучить сі національні постулати до тих соціальних чи політичних постулатів, яких держиться. Не містять в собі сі принципи й постулати також ані проповіді національної виключності й ворожнечі до інших народностей і культур, ані планів відірвання України і нарушення одності держави, що страшить тепер багатьох: про се вже говорено багато, що задоволення територіально-національних потреб тільки скріпить зв’язь українського народу з іншими, вигладить непорозуміння й усуне грунт для ворожнечі, і про се ще поговоримо іншим разом. Тепер же я хотів би тільки піднести, що вироблення на точці сих постулатів певного як не формального, то морального союзу всіх українських партій і напрямів являється елементарним обов’язком їх перед українським народом в теперішній хвилі. На точці сих змагань не сміють одні напрями поборювати інші напрями, але всі повинні змагати до осягнення сих постулатів.
В очах одних напрямів сі постулати мають більше значіння, в очах других – менше, але справедливості й потрібності їх не може відмовити ніхто, хто не розірвав своїх моральних зв’язків з українським народом, і при тих великих трудностях, які спиняють переведення сих жадань в життя, було б непростимим гріхом супроти українського народу легковажити їх або робити якусь опозицію сим домаганням.
Що взагалі всі українські партії й напрями, які не хочуть розривати зв’язків з українським народом і його національною формою (то значить – не стремлять свідомо до його спольщення чи зросійщення), повинні в теперішній хвилі менше боротися між собою, а більше звернути свою енергію на ті чинники, які загрожують самому існуванню або успішному розвоєві українського народу, – се також повинно б бути ясним для кождого, особливо супроти страшного опізнення, з яким українська народність в Росії йде супроти інших народностей з їх національним розвоєм, національними здобутками, і се треба б тямити міцно. Поява української преси, обіцяна вже на найближчі дні, покаже нам незадовго, наскільки сей народний обов’язок знайшов дійсно зрозуміння у ріжних груп, напрямів і течій української суспільності.
5 (18) XII, 1905
Примітки
Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1906. – Т. XXXIII. – Кн. І. – С. 143 – 151 під назвою «З біжучої хвилі». Підпис: Мих. Грушевський. Частина статті (без відома автора) відразу була передрукована в київській газеті: Громадська думка. – 1906. – Ч.6. – С. 2 – 3. Дозволу на передрук редактор газети Ф. Матушевський просив уже після виходу газети (Див.: ЦДІА України у м.Києві. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 634. – Арк. 44).
Подаємо за другою публікацією у книзі: 3 біжучої хвилі… – С. 33 – 43. Коректа статті зберігається теж у фонді М.Грушевського (Там же. – Спр. 192. – Арк. 17 – 20 зв.).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 313 – 320.