[Рец.] П.Житецкий. Мысли о народных малорусских думах
Михайло Грушевський
Изд[ание] ред[акции] жур[нала] «Киевская старина». Киев, 1893, IV + 249
Недавно д. Павло Житецький видав окремою книжкою свої студії над думами, що друкувалися в «Київській старовині» за минулий (ч. 1 – 5, 9 – 12) і цей рік (ч. 1 – 2). Не можна не радіти сьому придбанню нашої науки. Наші думи єсть правдива святиня, гордощ національна, «наша слава, слава України», як казав Шевченко, і для студій ще містять в собі багатий матеріал, так що розправа д. Житецького дуже на часі; а до того визначається вона неабиякою вартістю й ще перші студії звернули на себе увагу вчених чужонародних [Так в московському перегляді минулого року «Книга о книгах» признано їх за одне з самих значних придбань етнографічної літератури останніх часів (І, с. 87).]; ще більшої уваги вимагає вона від земляків, які кохаються в історії нашого слова й культурного життя.
Книжка д. Житецького складається з двох окремих частин, перша більша (с. 1 – 176) єсть, властиво, розправа про ґенезу наших дум, друга (с. 177 – 249) містить в собі збірник дум, споруджений в початку сього віку. Збірник цей вельми цікавий, може, найраніший з відомих, був знаний, але виданий досі (володів ним небіжчик проф. Київського університету Олекс[андр] Котляревський, котрому й присвятив сю свою книжку д. Житецький) і заміщено в ньому 10 варіантів уже відомих і 3 думи ще непублікованих: «Отаман Матяш старий», «Вдова Сірка Івана», «Розмова Дніпра з Дунаєм». До дум сих додано уваги про варіанти; д. Житецький на основі студій своїх над думами взагалі має тут на меті щодо кождої поодинокої думи вислідити складники й початкову редакцію її й дальший розвій основної теми, оскільки це можливо. Се, щоб так сказати, єсть практичне запровадження теоретичних виводів, які подають студії першої частини книжки. Зупинимось коло сієї першої частини.
Основним тезисом автор ставить, що думи наші є суть плодом народно-культурної творчої діяльності: вони народні щодо світогляду й мови, й книжні щодо особливого характеру думок й їх запровадження. Конструкція дум, їх штукована складня і мова, часто цвяхована слов’янізмом, не схожі з піснями побутовими, доводять участь їх книжної культури в складанні. Провадила між народ сю книжну культуру сільська школа, і в другій студії автор переходить до сієї школи; зазначивши близький зв’язок її з народним життям, прихильність до неї народу, він малює типи шкільних учителів і дяків, найбільше зупиняючись коло самого характерного типу «дяків мандрованих» alias «пиворізів», що найбільше здатні були до просування «безъдѣльныхъ шпаргаловъ», свого неофіціального писальництва.
В дальшій серії студій автор переглядає твори сього книжного, але не церковного, світового писальництва: вірші моральні, побутові, історичні, порівнюючи їх скрізь з творами народними, щодо основних ідей, а часом і форм, деталей; основний вивід автора, що світогляд, ідеї сього книжного писальництва в’яжуться тісно з ідейним змістом поезії народної, через те народ і засвоював багато з сього писальництва, приймає у свою скарбницю народну; таким чином, розвиваючись на ґрунті народному, черпаючи з нього провідні ідеї, основний тон поезії, се книжне писальництво своєю чергою впливало й на поезію народну, «мало живу й безпосередню участь у виробленні народного світогляду» (с. 78).
Сліди книжної творчості дають себе знати по деяких піснях (автор справедливо показує їх в знаній пісні «Ой не дивуйте добрії люди»), найяскравіше ж виступають вони в думах, котрі щодо змісту наближаються до історичних віршів, з одного боку, з другого, щодо форми до старечих псалмів і жебранок. Такі ознаки їх надають авторові думку, що першими авторами дум були убогі старці-каліки, тим більше, що як основний мотив найдавніших т. зв. невольницьких дум виступає ідея сім’ї, матері, материнських сліз і молитви, «мотив, очевидячки, чисто християнський», а старці-каліки «були щирими проводирями гуманних ідей християнства в маси народні» (с. 159). За огнища сієї творчої діяльності автор уважає шпиталі, так широко розповсюднені по старій Україні; сі шпиталі, з одного боку, стояли в безпосередньому зв’язку з осередками книжності, з притчем церкви, під опікою котрої стояв шпиталь, з другого, з тією народною масою, з котрої виходили й між котрою жили шпитальні старці.
Моментом, що виплодив взаємний вплив шкільних і народних елементів і як наслідок сих взаємин, книжно-народну поетичну творчу діяльність ставить автор XVI в., коли вже існували всі елементи, «з яких складався духовний зв’язок школи й народу» (с. 166). Раніші думи склалися на основі ліричних народних пісень, їх картинами, мотивами користуються автори дум, малюючи сучасні прояви. За ліричними формами самий фактичний зміст дум тоне в якійсь млі. Дальший цикл дум, думи з часів Хмельниччини не мають сих ліричних ознак, не користуються з пісень, визначаються сухим реалізмом, очевидячки, складалися по гарячих слідах фактів, близькими їх свідками, або учасниками; автор вказує на військових бандуристів, але ширше не розвиває сієї думки.
З кінцем XVI в., коли починає слабнути, занепадати під тяжкими перепонами великий соціальний рух XVII в., падає, пропадає й думна поезія; шпитальні старці з ролі поетів переходять на співців старих дум. Помалу ся стара предківська поезія втрачає вже симпатії народу під впливом його лихоліття й перемін соціальних обставин, і в самій народній поезії з’являються пародії на думи (автор наводить зразок з «Трудів» Чубинського, V, с. 1170).
Така здебільшого теорія д. Житецького щодо ґенези українських дум. Оперта вона на великому знанні нашої народної поезії і глибокому розумінні її змісту й переведена вельми правдоподібно, хоч не завсігди, може, як казав я вже, однаково досконально й повно розвинена в усіх своїх частинах. Зоставляючи критичну перевірку її людям більш компетентним, ми одного певні, що сі студії над ґенезою дум д. Житецького в усякім разі зостануться коштовним здобутком нашої етнографічної літератури, тим більше, що високоповажний автор, не задовольняючись властивими спостереженнями щодо ґенези, раз по раз дає цікаві начерки щодо різних прояв народної поезії і культурної історії Гетьманщини. Хоч сі екскурси часами шкодять планові розправи й перебивають увагу читача щодо розвою основної ідеї автора, одначе в них подається так багато нового й цікавого, що ніяк не можна нарікати за них автора.
Особливо цікава студія коло старих українських шкіл і учителів, бакалаврів (гл. 2); написана вона переважно на основі матеріалу недрукованого, невідомого (головним чином з бібліотеки Київського Михайлівського монастиря та Церковно-археологічного музею Київської духовної академії), але настільки цікаво, що прийдеться читачу пожалкувати, що автор задоволився тільки невеликими ексцерптами з так цікавого й багатого матеріалу. Добре було б, якби сам д. Житецький, як добрий знавець, потрудився коло видавання сих старих «безъдѣльныхъ шпаргаловъ». Правда, між ними трапляється чимало риторичної води, але се не позбавляє значення їх як джерела до історії старого нашого письменства й культурно-громадського життя.
Як-то краще всього доводить сам в[исоко]-п[оважний] автор своїми студіями, стара наша книжна освіта не так уже абсолютно була відірвана, чужа для народного життя; багато живих нервів в’язало її з народним словом, з ідеями народного світогляду, з культурно-громадським життям народу, для того час кинути її обминати, як-то колись бувало, й сильніше узятись до студіювання її. Будемо сподіватись, що й в[исоко]п[оважний] автор потішить нас ще не однією працею на сім полі. Наостанку маленька увага. По дорозі д. Житецький зачіпає питання про фальсифікати дулі й жадає, щоб скоріше вияснена була ся справа (с. 128); прилучимо таке бажання і щодо віршів між тими, якими користувався д. Житецький в сих своїх студіях, деякі здаються не дуже непевними; звертаємо особливу увагу на метри. Така вірша, як «Чи чули ви, панове, зроду…», де, наприклад, такі вірші:
Адам питає Єву тихо:
А із ким я вчора так гуляв?
Не знаю, що були за гості,
А вже чогось у нас нема…
О, буде нам, старий похлостя,
Не викупилися від сорома і т. ін.
(«Київ[ська] стар[ина]», 1882, XI, с. 398; Житецький. Ор. с., с. 83), або такі вірші:
Кормок придався зелененький,
Були кошари готовенькі,
Привілля до всього було…
з другої колядки, здається, належать до часів вже після Котляревського, а друга з сих колядок, може, й ще молодша. З сього погляду дуже велике значення має видання текстів з автентичних збірників минулого віку; се на основі їх студіювання можна буде відкинути фальсифікаційну полову сього відсіву від доброго зерна.
Примітки
Публікується за виданням: Правда. Місячник політики, науки і письменства. – 1893. – Т. XVII. – Вип. LI. – Май. – С. 293 – 296. Підпис: Хлопець.
Житецький Павло Гнатович (1836 – 1911) – філолог, фольклорист, педагог, громадський діяч, один із найвидатніших істориків української мови. Дійсний член НТШ, член-кореспондент Російської академії наук. П. Житецький довів зв’язок між письмовою та розмовною мовою, між старою бароковою літературою та модерним українським письменством, що стверджувало історично-культурну тяглість українства. Див.: Плачинда В. Павло Гнатович Житецький. – К., 1987.
…що друкувалися в «Київській старовині»за минулий (ч. 1 – 5, 9 – 12) і цей рік (ч. 1 – 2) – йдеться про публікації: Житецкий П. О языке и поэтическом стиле народных малорусских дум // Киевская старина. – 1892. – Т. XXXVI. – № 1. – С. 23 – 60; Його ж. Странствующие школьники в старинной Малороссии // Там само. – № 2. – С. 189 – 205; Його ж. Малорусские вирши нравоучительного содержания // Там само. – № 3. – С. 388 – 408; Його ж. Малорусские вирши нравописательного содержания // Там само. – Т. XXXVII. – № 4. – С. 36 – 58; № 5. – С. 157 – 175; Його ж. Малорусские вирши исторического содержания // Там само. – Т. XXXVIII. – № 9. – С. 313-332; Його ж. Отражение песенных мотивов в народных малорусских думах // Там само. – Т. XXXIX. – № 10. – С. 15 – 34; Його ж. Творцы и певцы народных малорусских дум // Там само. – № 11. – С. 213 – 231; Його ж. Старинная запись народных малорусских дум с обзором вариантов к ним // Там само. – № 12. – С. 391 – 408; 1893. – Т. XL. – № 1. – С. 95-125; № 2. – С. 293-318.
Так в московському перегляді минулого року «Книга о книгах « признано їх за одне з самих значних придбань етнографічної літератури останніх часів (І, с. 87) – згадується виданий для допомоги голодним великий бібліографічний довідник. Повна назва: Книга о книгах: Толковый указатель для выбора книг по важнейшим отраслям знаний / Под ред. И.И.Янжула. – М., 1892. – Ч. 1. Про збірку статей П.Житецького, надрукованих у «Киевской старине», оглядач зазначив: «Самое крупное исследование о думах, которое ставит и решает много новых вопросов; по научности приемов и блеску изложения одно из самых выдающихся явлений этнографической литературы последнего времени».
…небіжчик проф. Київського університету Олекс[андр] Котляревський… – згадується відомий збирач рукописних збірників записів українських народних дум, аналіз яких і здійснив П.Житецький.
Котляревський Олександр Олександрович (1837 – 1881) – український філолог-славіст, етнограф, професор Київського університету, голова Історичного товариства Нестора Літописця (1878 – 1881). М.Грушевський згодом прорецензував його праці, що увійшли до четвертого тому «Творів» (1895).
«дяків мандрованих» alias «пиворізів»… – М.Грушевський пише про поширене явище з історії освіти в Україні XVI – XVIII ст. – про осіб, які займалися навчанням грамоти різних категорій населення. Дяки-вчителі, часто студенти, які полишали Київську академію чи інший навчальний заклад й за умовлену винагороду навчали дітей священиків, козацької старшини, міщан, селян основам грамоти. Через переходи з місця на місце й здатність відправляти церковну службу (за освітою й знанням основ церковного співу) цих осіб і називали мандрівними дяками, а через прихисти їх у корчмах, особливі зібрання цих осіб у шинках – часто жартома «пиворізами». У XVIII ст. столицею пиворізів вважали місто Короп на Чернігівщині. Дійсно, дяки-пиворізи були посередницькою ланкою, які несли «книжну культуру» широким верствам населення, переймаючи пласт українського фольклору. Вони створили субкультуру, багату на мовні словотвори та травестії. У літературі найяскравіше тип «пиворіза відобразив М.Гоголь у повісті «Вій». Перепис 1782 р. у Росії припинив інституцію мандрівних дяків. Дяки були прикріплені до певного місця і там могли проводити церковне служіння.
…автор наводить зразок з «Трудів» Чубинського, V, с. 1170… – йдеться про найбільше на той час зібрання українського фольклору (Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел: Материалы и исследования. Собранные действительным членом П.П.Чубинским, – Т. 5: Песни любовные, семейные, бытовые и шуточные. Издан под наблюдением действительного члена Н.И.Костомарова. – СПб., 1874). Наводиться чи не найдотепніша пародія на українські думи (с. 1170, № 211) – «На синьому морі, під припічком, долі», частково цитована П.Житецьким у своєму дослідженні:
На синьому морі,
Під припічком, долі,
Да там куца собака обметицю їла.
Да не взялась з помийниці
Супротивна хвиля,
Тому куцому собаці
При самоій
Хвіст одкрутила.
А я сильне злякався,
На темні луга,
На густі ліса,
На дикі степа,
На піч у куток сховався,
Через комин поглядаю,
Там вареники-невільники
В сметані потопають,
А я на їх велике милосердіє маю,
В бездонний глечик скидаю,
Попід лавою човном плаваю,
Під порогом пристань маю,
Під припічком верші ставлю,
А з припічку верші достаю.
На припічку духи душу,
А з печі, скраєчку рибу трушу.
«Київ[ська]стар[ина]», 1882, XI, с. 398; Житецький. Ор. с, с. 83… – П.Житецький покликається на публікацію П.Іванова різдвяної колядки: Вирша на Рождество Христово // Киевская старина. – 1882. – Т. IV. – № 11. – С. 398 – 400.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 226 – 229.