[Рец.] La Mytologie Slave
Михайло Грушевський
par Luis Leger, membre de l'lnstitut. Париж, Leroux, 1901, ст. XIX+248
Stan. Rożniecki. Perun und Thor. Ein Beitrag zur Quellenkritik der russischen Mythologie ("Archiv für Slav[ische] Philologie", т. XXIII, с. 462 – 520)
К.Ф.Тиандер. St. Rożniecki. Perun und Thor. ("Известия" Отд[еления] русск[ого] яз[ыка] и словесности, 1902, III, с. 384 – 396)
Иордан Иванов. Культ Перуна у южных славян, (ibid., 1903, IV, с. 140 – 174)
W.Nehring. Der Name Belbog in der slavischen Mythologie ("Archiv [für Slavische Philologie]", т. XXV, с. 66 – 73)
Від p. 1896 д[обродій] Леже публікував свій курс про слов’янську мітологію частинами в часоп[исі] «Revue de l'histoire des Religions»; деякі з них виходили осібними брошурами п[ід] т[итулом]: «Etudes de Mythologie Slave» і обговорювалися вже на сторонах «Записок» (т. XIX). Вкінці автор видав цілий курс під вищенаведеним титулом.
Головною ціллю його було, як він поясняє, познайомити з слов’янською мітологією французьких і взагалі європейських читачів – його книга для багатьох з них, надіється, буде une révélation [відкриттям]. Але він не задовол[ьн]яється чистою роллю популяризатора й надіється, що книга його буде цікавою також і для славістів з огляду «на подробиці, які не фігурували в попередніх працях, і гіпотези та об’яснення», які він також уважає новими.
Таких нових гадок, одначе, в книзі дуже мало. Автор виступає, по правді сказавши, досить поверховним знавцем, і люди, ознайомлені з науковою літературою, небагато скористають з книги французького славіста. Навіть як популяризатор автор не вповні опанував свій предмет і в його представленні є важні прогалини і слабо пророблені партії, так що книга стоїть взагалі нижче того, що може дати для порушених автором питань сучасна наука.
Автор обмежився на самих літературних джерелах. Він виключає фольклор принципіально, користаючи лише там з нього, де він дає безпосередні потвердження літературній традиції; зробив так тому, що в фольклорі є різні верстви впливів. Се правда, але річ такту і зручності дослідника вибрати з нього, що сюди належить, а так автор далеко не скористав з того, що фольклор і етнологія слов’янська можуть дати до пізнання старослов’янського світогляду. Далі він лишив на боці, навіть не згадавши про се, матеріал археологічний – факти, які дає нам для пізнання релігійного світогляду студіювання слов’янського похоронного обряду в його археологічних останках.
Літературні звістки не використані також повно. Передовсім, автор лишив на боці звістки східних письменників. Він збуває їх заміткою, що їх звістки про Русь говорять скорше про норманів, як про слов’ян. В сій замітці прозирає дуже поверховний дилетантизм, бо ж, прецінь, відома річ, що попри звістки, на які претендують норманісти, є звістки, що виразно говорять про слов’ян, і ніхто слов’янства їх не заперечує. Пописуючись своїм скептицизмом, автор вичеркує з-поміж своїх джерел і деякі інші першорядні пам’ятки – як-от «Слово о полку Ігоревім».
Для славіста з фаху, що покликується на свої тридцятьлітні пильні студії, незвичайно дивно звучить замітка, що духовний письменник (автор «Слова») не міг робити таких згадок про поганських богів! (с. 6). Вкінці з рядом текстів – як згадки богів в русько-слов’янських поученнях і інвективах, автор знайомий дуже поверховно, з чужих праць, і, розуміється, не завсіди міг їх відповідно використати.
Щодо оброблення сього матеріалу, то автор, тримаючись скептично супроти всяких мітологічних теорій і систем, вперед вирікається будування якої-небудь системи. Критицизм – річ добра, але з таким принципом автор замість курсу мітології дав, властиво, критичний каталог слов’янських богів, зовсім механічно зведений.
Зрікшися порівнянь з мітологіями інших споріднених з слов’янством етнографічних груп (с. XVII), автор не дав також ніякого погляду на еволюцію, розвій релігійних ідей у слов’ян. Все се не причиняється до вартості праці. В поодинокі погляди автора нема потреби входити супроти характеру його праці як популяризації наукових дослідів слов’янських учених. Завважу тільки, що література, якою оперує д[октор] Леже, не дуже свіжа.
Я не бачу, аби автор знав такі праці, як Владимирова «Введение в историю русской словесности», 1896, і його ж «Поучение против древнерусского язычества» (1897), як Азбукіна «Очерк литературной борьбы представителей христианства с остатками язычества» (1898), як Černý «Mytiske bytośce lużiskich Serbov» (1898) і ін., не кажучи вже про огляд староруського релігійного світогляду віт. моєї «Історії України-Руси»: паризький академік від славістики на сей закид, мабуть, сказав би, що він до українсько-руської наукової літератури «іще не дійшов».
Зовсім інакший характер має розвідка д. Рожнецького. Се дуже старанна й деталічна студія, вповні самостійна, а спеціальні питання, порушені автором, служать йому лише пробним каменем для теорій далеко ширших. Автор – один з берсеркерів неонорманізму, вроді проф. Брауна, якого замітку обговорював я недавно («Записки», т. LV). Він жалує на занедбання норманської теорії в новішій науковій літературі, дає загальне т. ск. експозе норманізму, дезидерати дальшої норманістичної аргументації, і для прикладу спиняється на староруській мітології, аби показати, як багато ще норманісти можуть доказати. З чималим накладом праці, критичного й літературного апарату сповняє він свою задачу, показує чималу наукову техніку, чималий дотеп, і приходиться пожалувати, що, вийшовши з невдячного заложення, він вкінці так мало міг дати позитивного.
Автор доводить, що Турова божниця в Києві – се капище Тора, що серед варягів на Русі культ Тора був сильно розповсюднений, що в трактатах 907 і 971 р. треба розуміти під Перуном присягу варягів Тором, що культ Тора вплинув на розвій і піднесення культу Перуна на Русі – культ сей розвинувся головно по варязьких центрах, тим часом як властивий тубільний, слов’янський бог був Волос.
Я готов признати можливість, навіть правдоподібність, що варязький культ Тора міг вплинути на особливе поважання Перуна на княжих дворах і в дружинних центрах X в. Правда, д[октор] Тіандер підносить, що Тор не був таким варязьким богом και' ?ξοχήν, як представляє д[октор] Рожнецький, але подібність представлень могла вплинути на популярність сього культу серед варягів. Але докази, якими д[октор] Р[ожнецький] хоче поперти свою гадку, при всій його зручності й методичності, дуже слабкі. Лишається дуже малоправдоподібним, аби якась християнська церква в Києві в XI в. могла зватися «церквою Тора»; на се нема паралелів, бо нема християнського дублета для Тора. Не можна собі представити – як то підношено, і ще раз підносить д[октор] Тіандер (хоч і з його об’ясненням літописного оповідання 944 р. я не згодився б), аби Перун фігурував при присягах 907 і 971 р. тільки як Тор, і т. д.
Поза тим читач може знайти немало цікавого, – н[а]пр., в критиці літописних текстів мітологічного змісту, в інших подробицях, які порушує в своїй аргументації д[октор] Р[ожнецький], але розуміння нашої староруської мітології вони не змінять ні в чім значнішім. Його старання висунути Волоса понад Перуна, як спеціально русько-слов’янського бога, ледве чи знайдуть прихильників в науці.
Слов’янства культа Перуна та існування його в часах праслов’янських, зрештою, боронить досить зручно в своїй статті болгарський учений Іванов. Він дає побіжний погляд на історію питання, застановляється над етимологією слова, далі збирає звістки про Перуна з літератури, фольклору і хорографії полудневих слов’ян, головно болгар, і злегка зачіпає питання, зв’язані з культом Перуна: культ Ілії й Огненної Марії, повір’я про грім і книгу «Громник». Головний інтерес має матеріал, зібраний про Перуна; є дещо тут нового й інтересного, але глибше в справу автор не входить, і деяких важних питань, – н[а]пр., що тут говорить[ся] про Перуна-грім, і що про Перуна-бога, навіть не чіпає.
В кінці проф. Нерінг в своїй невеличкій замітці слідить історично, як ім’я Білобога появилося в науковій літературі, й доводить його повну апокрифічність. При тій нагоді він порушує важніше питання, чи в відомостях Гельмольда нема відгуків християнства і чи його Найвищий бог і Чернобог не являються відгомоном християнського Бога і диявола. Скептицизм досить оправданий, хоч, думається мені, сі поверховні впливи християнства так основно мітологічного світогляду не могли змінити.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1904. – Т. 60. – Кн. 4. – С. 4 – 7 (Бібліографія).
Леже (Leger) Луї (1843-1923) – французький філолог, історик та письменник. З 1868 р. читав курс слов’янських літератур у Сорбонні, викладав в Інституті живих східних мов (Париж), навчав слов’янських мов у «Коллеж де Франс». Дійсний член Французької академії (1890), член Петербурзької АН (1884).
Основні праці: «Cyrille et Methode» (1868), «Le monde slave» (1873), «Etudes slaves» (1875), «Chronique dite de Nestor» (1884), «Le monde slave au XIX siécle» (1884), «Esquisse sommaire de la mythologie slave» (1882), «Le panslavisme et l'intérêêt français» (1917), «Histoire de 1'Autriche-Hongrie» (1920).
Рожнецъкий (Rożniecki) Станіслав (1865-1921) – польський славіст, публіцист, громадський діяч. Професор університету у Копенгагені (1917–1921).
Основні праці: «Polakkerne і Danmark 1659. Efter Jan Paseks Erindringer» (1896), «Из истории Киева и Днепра в былевом эпосе» (1911), «Varaegiske Minder i den russiske Heltedigtning» (1914), «Del jodiske Problem. Paa Grundlag af lagttagelser og Studier over Jodeliv і Polen» (1920).
«Archiv für Slavische Philologie» – «Archiv für slavische Philologie» (42 тт., Берлін 1876–1929) – заснований В.Ягичем.
Тіандер Карл Фрідрихович (1873-1938) – філолог-скандинавіст. Приват-доцент кафедр західноєвропейських літератур та романо-германської філології Петербурзького університету. Після 1917 р. – на еміграції.
Основні праці: «Заметки по сравнительному изучению народно-эпического стиля: О повторениях в народном эпосе» (1896), «Поездки скандинавов в Белое море» (1906), «Культовое пьянство и древнейший алкогольный напиток человечества» (1908), «Датско-русские исследования» (вып. 1–3, 1912–1915), «Общий курс истории античных и западных литератур» (вып. 1–4, 1916).
Іванов Йордан (1872-1947) – болгарський історик, фольклорист, етнограф, археолог. Від 1899 p. – викладав у Софійському університеті. Один із засновників Болгарського археологічного товариства (1901) та Археологічного інституту (1920). Академік Болгарської АН (1909).
Основні праці: «Северо-западните македонски говори – Тетовско, Скопско и Кратовско» (1909), «Цар Самуиловата столица в Преспа» (1910), «Български старини из Македония» (1908), «Богомилски книги и легенди» (1925), «Произход на цар Самуиловия род» (1925).
Нерінг (Nehring) Владислав (1830-1909) – польський філолог та літературознавець. В 1866–1907 pp. – професор слов’янських мов і літератур в університеті в Познані, в 1893–1894 pp. – ректор цього університету. Більшість праць В.Нерінга була присвячена старопольській мові та літературі; займався вивченням та виданням пам’яток польського письменства доби середньовіччя. Співредактор часопису «Archiv für Slavische Philologie». Член Краківської академії наук (1873) та багатьох закордонних наукових товариств.
Основні праці: «О historykach polskich XVI w.» (cz. 1–3, 1860–1862), «Kurs historii literatury polskiej dla użytku szkół» (1866), «Psałterz floriański» (1883), «Studia literackie» (1884), «Altpolnische Sprachdenkmaler» (1886), «Kazania gnieżnieńskie» (1896).
…деякі з них виходили осібними брошурами […] і обговорювалися вже на сторонах «Записок»… – йдеться про рецензію: Грушевський М. [Рецензія] Luis Leger. № І: Peroun et Saint Élie. Études de mythologie slave… // ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. 19. – С. 1–3.
…як Владимирова… – Владимиров Петро Володимирович (1854–1908) – історик літератури.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 75 – 78.