Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи

Михайло Грушевський

Давня і глибоко закорінена манера – об’ясняти відміни в культурі відмінами етнографічними і появу їх виводити від перемін в колонізації – від появи нового народу, що, мовляв, приніс з собою сі нові культурні здобутки, звичаї і обряди. Був час, наприклад, коли мегаліти зв’язували спеціально з кельтами, бачили в них їх виключну власність і, де були мегалітичні будови, припускали давніші кельтські осади. Появу в Західній Європі металічної культури, домашніх звірят уважали здобутками, принесеними якимись новими племенами, якоюсь великою міграцією. Нещодавно висловлялися здогади, що й неолітична культура була принесена в Європу якоюсь ближче нам незвісною міграцією, що стара палеолітична людність полишила Західну Європу під впливом змін в кліматі і фауні й її місце зайняла та нова неолітична людність, прийшовши – з Азії, наприклад, що все ще лишається такою vagina gentium для Європи.

Звичайно такі теорії упадають в міру того, як збільшається запас наших відомостей. Після того як мегаліти показалися не тільки в Західній Європі, а і в Північній Африці, на Кавказі і в Індії, – ніхто не бачить в них слідів кельтських міграцій. Багатші нахідки, докладніші студії показали нам повільний розвій домашнення звірят в Європі, ще докладніше – повільне розповсюднення перших металів міді й бронзи, їх, щоб так сказати, – ендосмозу в кам’яну культуру [Багато інтересних спостережень на сю тему в працях Мат. Муха (Much) – «Die Kupferzeit in Europa», нове вид[ання] 1893 [p.], Jena і «Die Heimat der Indogermanen», 1902 і 1903 [pp.] (дарма що з остатніми виводами його про індогерманську правітчину тяжко погодитись)].

З того часу як знайшлися в Західній Європі переходові типи між останніми стадіями палеолітичної культури (Magdalénien – по звичайній, загальнозвісній схемі) і неолітом – типи т.зв. Tourassieni Tardenoisien, пропав той hіаtus, той розлом між палеолітичною й неолітичною культурою, що змушував до здогадів про радикальну переміну залюднення Європи на сім переломі [Gab. et Ad. Mortillet, «Le préhistorique», вид[ання] 1900 [p.] і «Musée préhistorique», 2 вид[ання] 1902 [p.], nop. статтю Capitan’a в «L’anthropologie», 1901 [p.]], і коли тепер ще далі говорять про нову міграцію на порозі неолітичної культури, то вже з огляду на такі справді реальні факти, як появу довгоголового типу [О.Шрадер, одначе, в своїй новій книзі («Reallexicon der indogermanischen Altertumskunde», 1901) все ще приймає принесення неолітичної культури новою людністю – на підставі ріжних другорядних культурно-історичних обставин, вроді браку почуття для штуки у неолітичного чоловіка (с. 825)] – хоч і тут можна ще споритися, чи дійсно сі факти змушують до такої теорії і т.д.

Подібно як сі кардинальні зміни в історії людської культури пояснялися й факти більше місцевої культурної історії Східної Європи, які відкривають нам археологічні досліди. Зміни в культурі, в техніці, в похоронних обрядах толкувалися змінами в колонізації, поквапно зв’язувалися з етнографічними іменами, переказаними нам історією. І так діється до нинішнього дня. Так один з визначних археологів російських недавно ще доводив, що бронза була принесена новим народом, отже похорони бронзової доби (такими уважає він похорони з червоними скелетами) належать іншому народу, ніж похорони кам’яної доби [«Записки русского археол[огического] общества», т. XII, вип. 1 – 2, с. 393 (резюме реферату Н.Веселовського).].

Ранню залізну культуру й похорон все ще досить серйозно (хоч не всі – декотрі тільки конвенціонально) уважають скитськими. Старші похоронні типи признають кіммерійцям – тільки в тім нема згоди – котрі саме, бо тимчасом як одні признають їм похорони кам’яної доби (скорчених скелетів), інші – бронзової, а інші – знов найранішої залізної [Напр., реферат Бранденбурґа в І т. «Трудов XI съезда», с. 167, Городцова в «Известиях XII съезда», с. 159, замітки Самоквасова в II т. «Трудов XI съезда», с. 92, Hadaczek, «Złote skarby Michaùkowskie», 1904 [p.], передмова. Вибираю найновіше].

Скоро відкриті були оселі з мальованим начинням чи так звані точки («площадки») з «передмікенською культурою» – не встигли ще дослідити їх території, району їх розширення, ані самої тої культури, а вже виступили цілим рядом здогади про їх етнічну приналежність: одні побачили тут неврів, інші – греків з-перед міграції на Балкан, інші – слов’ян і т.д. [Хвойка, «Каменный век Среднего Приднепровья» – «Труды XI съезда», т. I; Спицын, «Расселение древнерусских племен по археологическим данным» («Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения]», 1899, VIII), с. 399; фон Штерн, «Раскопки в Северной Бессарабии в связи с вопросом о неолитических поселениях с керамикой домикенского типа» – «Известия XII съезда», с. 89.]

Скороспішність виводів – річ взагалі дуже звичайна в початкових стадіях науки, але не конче корисна. І в данім разі таке передчасне приліплювання етнічних титулів до археологічних типів не тільки безплідно забирає енергію дослідників, а і вносить часом непотрібну заплутанину в археологічний матеріал та відсуває те, що передовсім на його підставі має бути і може бути зроблене – образ розвою культури на певній території, незалежно від етнічної номенклатури її. Взагалі археологічний матеріал для Східної Європи поки що такий іще бідний, а що важніше – в переважній часті так лихо спрепарований [Пор. критичні замітки в «Записках Наукового товариства ім.Шевченка», t.LIII, с. 5, t.LV, c.2 (бібліографія).], що увага дослідників передовсім мусить бути звернена не так на роблення далеких виводів, як на уліпшення методів і системи досліду, бо ні в одній, мабуть, іншій сфері ненауковість досліду не являється таким непростимим і непоправним гріхом, як, власне, в археології: справедливо підносили, що тимчасом як лихо описані монументальні чи писані пам’ятки можуть бути з часом описані чи видані ліпше дальшими дослідниками, а недокладна обсервація або хімічний аналіз можуть бути заступлені ліпшими – недокладно переведена розкопка безповоротно нищить дорогоцінний і може бути – одинокий в своїм роді матеріал, даючи замість цінного факту з історії людської культури малоцінні bibelots [Дуже серйозні гадки висловляє в сій справі звісний французький антрополог Манувріє в статті «La protection des antiques sepultures et des gisements préhistoriques» – «Revue de І’Есоlе d’anthropologie», 1901, VIII.].

Спеціально в справі змін культурних форм і обрядів треба все пам’ятати – з одного боку, що від неолітичної доби (досить пізньої, з другої половини їі, коли ми вперше маємо багатший археологічний матеріал) і аж до гунського находу ми не маємо вповні виразних безсумнівних вказівок – чи історичних, чи археологічних – на якусь масову вповні чужорідну міграцію в Східній Європі. По-друге – що вже від дуже ранніх часів, в кождім разі – від другої половини неолітичної доби, були сильні культурні впливи, культурна ендосмоза як в Західній Європі, так і в Східній.

Справді, супроти того, що з ідеєю індоєвропейської правітчини в Передній Азії приходиться попрощатись, і все більше правдоподібним (і в науці прийнятим) стає погляд, що індоєвропейці жили десь в Східній Європі ще перед своїм розселенням, а їх культурна еволюція на правітчині іде ген в глибину неолітичної культури, вповні можливо, що значна частина Східної Європи – чи Полудневої, як хочуть одні уміщати сю індоєвропейську правітчину, чи Західно-Полудневої, чи Східно-Полудневої – як хочуть інші [Сучасний стан сього питання представив я в І т. моєї «Історії України-Руси» і в новім виданні його, що від часу написання сеї статті вже вийшло, використовую нові спостереження в сій справі], – мала індоєвропейську людність від пізньої неолітичної доби аж до гунського находу. А в такім разі культурна й побутова еволюція сходить на культурні впливи, чужорідні домішки і вкінці – просту-таки еволюцію життя, і про різкі етнографічні відміни й міграції можна поки що говорити хіба лише гіпотетично.

Візьмім найстарше етнографічне ім’я, передане нам історичними відомостями – кіммерійці. Лишаю вже на боці, що ми не знаємо, чи дійсно існував в чорноморських краях взагалі такий конкретний нарід, що се не зовсім певно, бо ся пара імен – скитів і кіммерійців – могла бути попросту пересаджена, псевдонауковою комбінацією грецьких письменників, на північне побережжя Чорного моря з малоазійських країв, де вона дійсно існувала [Про се питання див. в І т. моєї «Історії України», с.46 – 47, першого вид[ання]].

Але й існувавши реально, кіммерійці могли бути такими ж іранцями, як і скити (як то, зрештою, й припускають декотрі дослідники), або в кождім разі індоєвропейцями. Появу скитського імені в Європі также, властиво тільки з дуже великими обмеженнями, можна признавати міграцією. Уважніше придивляючися колонізаційним і культурним відносинам чорноморських степів, новіші дослідники все рішучіше підносять ту гадку, що виступи скитів, потім сарматів, вкінці аланів були змінами більше політичними, перемінами зверхніх орд, а радикальних змін в людності властиво не було.

Правдоподібно, іранська людність держалася в чорноморських степах протягом цілого сього часу. Розуміється, вповні можлива туранська, урало-алтайська домішка в сій кочовій людності, але поки що сконстатувати її ми не можемо з певністю, ані не можемо вказати її величини й значіння. Правда, важним фактом являється те, що в ранній залізній культурі виступає незнаний нам перед тим в сих краях короткоголовий антропологічний тип, але ж бо взагалі ми так мало маємо антропологічного матеріалу з раніших часів [Див. новішу розвідку Талька-Гринцевича «Przyczynki do poznania świata kurhanowego Ukrainy» («Materyaùy antropologiczno-archeologiczne», IV, 1900). З похоронів неолітичної та переходової доби, дотепер розкопаних, мабуть, добрих 95% мають примітку, що кості небіжчиків так погнили, що їх не можна було поміряти, або й зовсім промовчується антропологічна сторона нахідок. Чи не тому такий величезний сей процент, що поміряти кості тяжче, як вибрати з могили кілька кам’яних чи бронзових предметів? І чи не міг би він бути дещо меншим, якби серйозніші вимоги ставилися до розкопок?], що й тут тільки гіпотетично можемо говорити, що в неолітичній добі в Східній Європі жив чоловік довгоголовий, а в металічній з’явилася в степах короткоголова людність.

Ще менше доказової сили мають інші факти – приміром, зв’язь східноєвропейського стилю скитських часів з середньоазіатським, бо тут для объяснения вистали б і самі культурні впливи [Лишається, напр., непевним, а навіть і сумнівним, аби скитська орда, переходячи з Азії в Європу, себто десь в VIII – VII вв., принесла вже з собою сю середньоазійську техніку; вона прийшла в Європу, мабуть, пізніше, і то зовсім можливо, дорогою зносин, а не міграції] і т.ін.

Але й припускаючи, як вповні правдоподібну, туранську домішку в степовій людності скитсько-сарматських часів, зістається в цілості можливість, що від неолітичних часів до вповні історичних IV віку людність полудневої й полуднево-західної часті Східної Європи в головнім була з індоєвропейської родини, і значить – стрічалися тут одноплемінні етнографічні групи. Між ними мусили бути відміни (бо етнографічна диференціація мусила зазначитися ще перед індоєвропейським розселенням), але не так сама по собі різка, щоб а priori мати право зв’язувати з нею якісь різкі культурні відміни. Там, де вони були вже в тих часах ближчого споріднення і сусідства, вони свій початок ведуть, властиво, знов-таки від чужих культурних впливів і чужорідних домішок, отже зводять питання знову до міжнародної культурної ендосмози.

Я не перечу, ба навіть надіюся, що з розвоєм більше систематичних і докладних, науковіше ведених археологічних розслідів, коли удасться уставити наступство певних культурних форм і їх територіальний розклад, географічні райони, не в однім разі може удасться зв’язати певні культурні й побутові форми з певними племенами як їх виключну прикмету і власність. Але се діло будучності. Поки ж що ми з певністю можемо вказати, здається, тільки одну серію археологічних фактів, зв’язану якраз з першою напевно звісною нам чужорідною міграцією – тюркською: се впускні й інші могили з похороном небіжчика з конем і кам’яні баби (хоч і тут ближчі хронологічні вказівки дати й докладнішу етнографічну приналежність виказати мають дальші досліди: чи маємо зачинати від печенігів, чорних клобуків і половців тільки, чи братися до перших етапів турецької й взагалі північноазійської міграції). Те, що перед тим, – се ряд фактів культурної еволюції території, які тільки гіпотетично або частково в’яжуться з етнічними групами чи поодинокими народами.

Візьмем найстарший досі нам звісний тип похорону – погребання скорченого трупа. Що з ним можна зробити? Він насамперед дуже мало характеристичний, бо так зване утробне положення трупа – найбільш характеристичне – рядом переходових положень переходить в випростуване; ніякої характеристичної обстанови также нема [Див.: Бранденбурґ, «Об аборигенах Киевского края» – «Труды XI съезда», т. I.]. З другого боку, територія їх розширення розлазиться іn іnfіnіtum: похорони скорчених небіжчиків Східної Галичини [Demetrykiewicz, «Neolityczne groby szkieletów t.zw. siedzących (Hockergräber)» – «Materyały antrop[ologiczno]-archeologiczne», т.ІІІ.] дають перехід до подібних похоронів західноєвропейських, що заводять нас до крайніх границь європейського суходолу. Яке ж можливе тут етнічне означення? Сі похорони могли належати кождому народові, який ми в даній стадії культури в даній місцевості припустимо. А стадія культури не так докладна, бо коли в одних похоронах сього типу маємо культуру неолітичну, в інших, видно, дожив він до початків металічної культури.

На Чорномор’ї на сей похоронний тип осідає з часом новий похоронний обряд – обсипування чи обмазування небіжчика червоною фарбою. Осідає він на попередній тип так легко, що ледве чи можна думати про якийсь перелом колонізаційний [Ся повільність переходу від старшого обряду до фарбування небіжчика виступає, напр., в недавніх похоронах Еварницького – «Труды XI съезда», т. І.]; на цілій простороні, яку обіймає сей новий обряд – в кождім разі ні. Локалізується він докладніше, ніж похорон скорчених небіжчиків, хоч докладних границь його, розуміється, ще зовсім не маємо. Бачимо його на степовім Чорномор’ї, від Кубанщини до Бессарабії; на Подніпров’ї він сягає полудневої Київщини, в басейні Дінця звісний він в Ізюмськім повіті; в лісовім поясі й на заході – на Волині і в Галичині – його не знаємо. В приморських місцях сей похорон виступає в обстанові переходової доби від неоліту до металічної культури; далі на північ в масі видержана обстанова безметаль-на, так що тяжко думати, аби сі похорони належали до металічної культури [Як приймають, напр., Бранденбург (ор. c[it.]) і Веселовський («Записки Рус[ского] археол[огического] общ[ества]», XII, вып. 1 – 2, с. 392 – 393).].

І знову я питаю: яка можливість зв’язати сей похоронний обряд, хоч і такий характеристичний, з якоюсь певною етнічною групою як його власність? Що за нарід посадимо ми в сій переходовій добі від каменю до металу на тій простороні від Кубані до Бессарабії, від моря до поріччя Росі й середнього Дінця?

Перед кінцем неолітичної доби виступають оселі з «передмікенською» культурою. Се тип найбільше характеристичний з цілої ранньої культури нашої території, найрізше відграничений від інших культурних типів [В київській неолітичній оселі (при Кирилівській улиці), судячи з оповідання Хвойки, знайшлися, одначе, якісь початки малювання посуди. Може бути, що дальші нахідки тісніше зв’яжуть сю культуру з попередніми стадіями місцевого життя і дадуть переходові типи до пізніших. Поки що такі переходові типи, чи властиво далекі відгомони, можна шукати хіба в спіральних і круглих орнаментах посуди похоронних піль та в рідких і не завсіди певних нахідках глиняних статуеток.]. Сі глиняні будови, багаті форми посуди, пишна кольорова і різьблена орнаментація, глиняні статуетки – все виникає так нагло й несподівано на тлі нашого неоліту, що, дійсно, легко підсуває гадку про якусь міграцію. Але так, як стоїть справа з ним тепер, яку таку народність винайти, щоб їй признати сю культуру яко її спеціальну власність? Поріччя (правобічне) середнього Дніпра, Поділля, Бессарабія, Буковина й Волощина, Семигород – се район з ясно вираженою одностайністю сеї культури. Кого тут посадити, щоб се було бодай чимсь трошки більшим від простої гіпотези?

[Хвойка, «Каменный век» («Труды XI съезда», т.І.), комунікати Доманицького і Біляшівського в «Археологической летописи Юж[ной] России», p. 1899 – 1901, фон Штерна в «Известиях XII съезда», с. 87; Ossowski, «Sprawozdanie z wycieczki paleoetnologicznej po Galicyi» («Zbiór wiadomości do antropologii krajowej», т. XIV, XV, XVI і XVIII); Demetrykiewicz, «Poszukiwania archeologiczne w powiecie Trembowelskim» («Materyały antrop[ologiczno]-archeolog[iczne]», т. IV); про буковинські нахідки друкується реферат Р.Кайндля в «Mittheilungen der Central-Comission» за p. 1902, про молдавські – G.Butureanu, «Notitiă supra săpăturilor şi cercatărilor făcute la Cucuteni» («Archiva societătii ştiintifice şi literare din Jaşi», 1889), про семигородські – J.Teutsch, «Prähistorische Funde aus dem Burzenlande» («Mittheilungen der Wiener Anthrop[ologische] Gesellschaft», т. XXX – XXXI). Про розширення мальованої посуди й спірального орнаменту далі на захід див.: Much, «Heimat der Indogermanen», розд.ІІІ. Незадовго має вийти в «Матеріалах до українсько-руської етнології» розвідка Ф.Вовка про «передмікенську культуру» взагалі.]

Мені здається дуже правдоподібним, що ся культура мала чужий, імпортований початок, але розвинулася серед місцевої людності, розвинулася досить широко, як показують численні оселі й робітні (гончарські печі) сеї культури, й могла дорогою зносин і торгівлі передаватися з одного місця на друге, незалежно від етнографічної приналежності.

Розширення міді й бронзи на нашій території може, здається, якраз служити доказом, що географічне сусідство, торговельні дороги й зносини, а не етнографічна приналежність, грали головну ролю в культурній еволюції, в присвоюванні здобутків вищої культури і т.д. Один район бронзової культури бачимо на західнім краю їі, під Карпатами, в сусідстві угорської і взагалі середньодунайської бронзової культури (старшої й пізнішої) [Pułaski, «Wiadomość о dwu zabytkach bronzowych na Podolu» («Pamiętnik Fizyograficzny», т.IX); Przybysławski, «Skarb bronzowy znaleziony na prawym brzegu Dniestru pod Uniżem» («Teka konserwatorska», т.І); Грушевський, «Бронзові мечі з Турецького пов[іту]» («Записки Наук[ового] тов[ариства] ім.Шевченка», т.ХХХІІІ). Про нахідки з Угорської Русі – особливо Hampel, «Trouvailles de l’âge du bronze en Hongrie», 1886, «Alterthümer der Bronzezeit in Ungarn», 2 вид., 1890 і угорське видання, доповнене новішими нахідками, – «A bronzokor emlékei magyarhonban» («Пам’ятки бронзової доби Угорщини»), т. І-ІІІ, до 1896 р.], другий – на сході, в басейні Дону й Дінця, в сусідстві кавказького бронзового огнища [Розкопки Городцова в Ізюмськім повіті – «Известия XII съезда», с. 158].

Мідяні й бронзові вироби йшли також, очевидно, і з чорноморського побережжя і поволі всякали в стару палеолітичну культуру – бачимо се на похоронах з червоними скелетами, на оселях «передмікенської культури» і т.д. Процес розширення бронзової культури йшов так повільно в краях, дальше положених від їі огнищ (як поріччя Дніпра), що перше ніж вона опанувала тутешній побут, прийшло й залізо, так що подекуди бачимо, як воно безпосередньо осідає на кам’яній культурі [Напр., похорони с.Гатного і Янкович в Київщині – «Труды III съезда», І, протоколи, с. 80 і Антоновича «», с. 21.].

Підем іще далі. Те, що зветься звичайно скитською культурою, – се стріча двох культурних течій, одної з полудня, від чорноморського побережжя – гелленістичної, другої – східної, що йшла з Передньої Азії, споріднена, з одного боку, з перською, з другого боку – з урало-алтайською технікою й стилем. Ріжні комбінації сих двох течій в нашім Чорномор’ї – чи то чисто механічне сполучення, чи більш тісне, з обопільними впливами їх на себе – се те характеристичне, що зветься «Скитією».

Та воно характеризує тільки техніку, стиль чорноморського побережжя й Середнього Подніпров’я певного часу, але чи було виключною власністю скитів – в тім можна дуже сумніватись. Я, наприклад, не важився б ніяк припустити, що в полудневій Київщині і в Полтавщині, де ми стрічаємо похорони з сею культурою, ходили й ховали своїх небіжчиків скитські орди. Так само і з самим утворенням сеї культури. Грецькі впливи ішли з чорноморського побережжя в глибину Східної Європи, певно, не потребуючи в тім ані якогось спеціального посередництва скитської людності, ані обмежаючися її територією; вони зачинаються від початків грецької колонізації й найбільшої інтенсивності доходять, як показують, може, найбільше виразно керамічні нахідки, якраз в часах перелому в степових відносинах, коли заникали скитські орди й на перший план виступали сарматські, – в IV – III вв. [Див. цінну статтю фон Штерна «Значение керамических находок на юге России для выяснения истории черноморской колонизации» («Записки Одес[ского] общ[ества] истории», т.ХХІІ).] Передньоазійська металічна техніка в іранських кочових ордах, що рухалися як один потік лави від Туркестану до Подунав’я, мала, певно, дуже наручний міст для свого переходу в Чорномор’я, але чи одиноко сею дорогою ішла? А ще більше питання – чи круги її впливів сею кочовою людністю обмежались? Мабуть, ні…

Се так, як було і з «готським» стилем. Готські племена понесли його на захід, в Європу, спопуляризували його, але народився він без них, і на Чорномор’ї був він в певних часах прийнятий не тільки готами – був тут місцевим стилем взагалі в III – IV в. [для хронології його інтересна стаття фон Штерна «К вопросу о происхождении «готского стиля» предметов ювелирного искусства» (відбитка монети з к[ін.] IІІ – поч. IV в.) – «Записки Одесского общества истории», т.ХХ. Інтересні прототипи сього «готського стилю» подає Морґан з своїх нових розкопок ахеменідських могил Персії – «La délégation en Perse 1897 á 1902, par J. de Morgan», 1902, c.30, 92 (золоті, інкрустовані камінням речі, з IV віку перед Хр[истом] по його хронології).]

Коли хронологія культур чи їх наступство уставлені будуть докладно, а їх територія также, тоді, комбінуючи дані історичні й лінгвістичні та на підставі їх означуючи територію і час колонізації того чи іншого народу (оскільки се можна буде докладно зробити), ми будемо бачити, оскільки покриваються сі колонізаційні території районами певних культур чи культурних типів. Тепер ми можемо з більшою або меншою правдоподібністю говорити тільки, що та чи інша культура заходила на територію тої чи іншої народності, розвивалася серед неї.

Так ми можемо се сказати про ту гелленістично-азійську амальгаму, що вона розширялася серед кочівничої степової людності IV – II вв., мабуть, іранської, ріжних колін. Так здається мені дуже правдоподібним, що похоронні поля, викриті на території верхнього й середнього Бугу й на середнім Подніпров’ї, належать слов’янам на їх правітчині, перед розселенням: культура сих піль не має ніяких спеціальних характеристичних прикмет, переходячи через ріжні стадії від переходової доби від каменю до металу аж до часів безпосередньо перед великим рухом народів, але територіально і хронологічно вони вповні можуть належати до слов’янської колонізації з-перед розселення, хоч і не знати, чи будуть вповні відповідати її території [Моє «Похоронне поле в с.Чехах» («Записки [Наукового] тов[ариства] ім. Шевченка», т. XXXI); Szaraniewicz, «Cmentarzyska przedhistoryczne we wsiach Czechach і Wysocku» («Teka konserwatorska», II); «Das grosse prähistorische Gräberfeld zu Czechy» («Mittheilungen der Central-Commission», 1901); Беляшевский, «Дюнныя стоянки no берегам реки Зап[адного] Буга» – «Труды XI съезда», т.1; Хвойка, «Поля погребений в Среднем Поднепровье» – «Записки русского археол[огического] общества», т. XII.]. Але, наприклад, щодо культури мальованої посуди (т.зв. передмікенської), то вже дуже трудно судити, хоч би для подніпрянських осель, – чи маємо тут [справу] з праслов’янськими, чи праіндоєвропейськими осадами, не кажучи вже, що дуже тяжко видумати таку колонізацію, яка б покрилася районом розширення сеї культури.

Так само тяжко говорити про культуру таких xyz, як кіммерійці або неври, котрих території не знаємо і ніяких ближчих відомостей про них не маємо.

Повторяю: ми повинні лишити археології те, що вона мусить і може нам дати – історію культури певної території; нехай вона се зробить свобідно, не в’яжучись історичними відомостями, а з її поступами буде видно, що можна буде з неї витягнути для передісторичної етнографії. Не мучмо її на прокрустовім ложі наших історичних відомостей, не вибираймо з неї поодиноких подробиць, які здаються нам придатними для певних історично-етнографічних комбінацій. Вона повинна передовсім слідити культурні типи й явища для них самих.

І для успішного її слідження передовсім мусять бути поставлені більше наукові, більш високі вимоги самим методам розроблення, видобування археологічного матеріалу.

2(15)/ХІ.[1]903

Примітки

Вперше надруковано в збірнику: Статьи по славяноведению. – СПб., 1904. – Вып. І. – С. 322 – 330. Є також окремі відбитки (9 с). Рецензію на статтю написав В.Гнатюк (ЛНВ. – 1905. – Т. XXIX. – С. 142).

похорони з червоними скелетами – нині ця археологічна культура має назву ямної.

оселі з мальованим начинням – нині ця археологічна культура має назву трипільської (Трипілля-Кукутені).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 100 – 108.