[Рец.] Н.Харузин. К вопросу об ассимиляционной способности русского народа
Михайло Грушевський
(«Этнографическое обозрение», 1894, IV, с. 43 – 78)
Студія д. Харузіна виключно займається народом великоруським, одначе має й для нас чималу цікавість, бо має значення для питання про колонізаційний рух руських слов’ян на північний схід і сформування великоруського народу, як і його відносин до інших народів в сучасності.
Д[обродій] Харузін зазначає, що односторонньо спостережені факти в відносинах великоросів до інших народів приводили дослідників до протилежних виводів. Більш розповсюджений погляд, уважаючи, як значно розсунув слов’янський елемент свої границі в областях інших народів, поглинувши їх в значній частині, признає за великоросами (як частиною сього слов’янства, що виросло на чужонароднім ґрунті) значну асиміляційну здібність; але рівночасно, уважаючи на випадки (правда, менш численні), де великороси приймають матеріальну і духову культури тих народів, з якими сусідують, переймають навіть мову і втрачають свою національність, інші дослідники приходили до виводу, що великоруси не тільки не здатні до асимілювання інших, але самі підупадають чужому впливу легко і затрачують національні ознаки.
Зазначивши, що для спостереження асиміляційної здібності, треба виключити сторонні способи асиміляції, як вплив маси на одиниці, вплив адміністративної організації й школи, д. Х[арузін] переходить до перегляду обопільного впливу великоросів і чужородців. Присвячені сьому перегляду сторінки, займаючи більшу частину студії, прочитуються з особливою цікавістю, ілюструючи процес незвичайно важний з історично-культурного погляду.
Автор зазначає, що, виключивши деяких з західної групи (естів і фінляндців), народи фінські взагалі більш-менш легко асимілюються великоросами. Сей процес розпочався в доісторичні часи, а продовження, а почасти – завершення сього процесу має перед очима сучасна етнографія. Тим-часом як русифікація деяких фінських народів заверталася вже в початкові часи руської історії (як мері, весі), а тепер, наприклад, лише невеликі останки зісталися від мордви і пермі. Тимчасом як вотяки, карели, утікши в менш приступні місцевості від великоруських колоністів, ще задержують на якийсь час свої національні ознаки.
Подібним чином русифікації підпадають і деякі з сибірських народів (як самоїди, буряти, гіляки, юкагири), не вважаючи на незначну щодо числа колонізацію великоруську. З фактів супротилежного процесу найважніші – се вплив деяких киргизів і якутів на великорусів, що йде аж до денаціоналізації. Нарешті, в декотрих випадках довголітнє сусідування не приносить за собою впливу одного народу на другий, як напр., се є з киргизами букеєвськими і астраханськими калмиками, що, мешкаючи в європейській Росії, під впливом російського суспільно-державного устрою, міцно заховують своєнародні ознаки.
Навівши сі факти д. Х[арузін] звертає увагу на те, що факти різних категорій помічаємо при сусідуванні з тією ж національністю, під впливом різнорідних обставин і форм сього сусідування. Се приводить його до виводу, що національні здібності не мають так великої ваги в справі асиміляції, як відносини культурні. Вплив можливий там, де нема глибокої, неперехідної різниці між формами життя (як при сусідуванні хліборобів з кочівниками).
При тім народ з побутом багатшим, вигіднішим, більш приладненим до місцевих обставин впливає на народ, що нижче стоїть з того погляду. Тим об’ясняє він, що великоруські колоністи-козаки, попадаючи в область заможних киргизів-кочівників і віддаючись скотарству, переймають їх побут і мову, тимчасом як там, де козаки зостаються при хліборобстві, киргизи, переходячи на хліборобський побут, підпадають їх впливу і втрачають свою національність. Вплив якутів і киргизів по деяких місцевостях на великоросів д. Х[арузін] пояснює тим, що то були волоцюги, солдатські діти здичавілих козаків великоруських, що й підупадали впливові культурних і заможних тубільців.
Такі уваги приводять д. Х[арузіна] до виводу, що про асиміляційну здібність великоруського народу не можна говорити, а лише про асиміляційну діяльність, яка залежить від різних причин, а головніше – від культурного стану двох сусідів. Тим не заперечує можливості існування такої здібності у великоросів, але, маючи можливість пояснити явища сієї сфери фактами культурно-історичними, усуває питання про здібність, полишаючи спостереження її будучності.
Такі спостереження над відносинами великоросів до чужородців дає важний матеріал до вияснення історії великоруської колонізації, швидкого зросту її території серед фінських, нижчих культурою народів, і зросту численного через асимілювання собі їх. Легке, добровільне зрущення одних (як-то тепер особливо помічається у перм’яків), відступлення, ховання інших перед натиском великоруської колонізації – се факти, що пояснюють нам незвичайно раннє зникання деяких народів (як мері, весі, воді), тим часом як інші з тієї ж категорії (як карели), заховували так довго свою своєнародність. Тільки в історії не обмежувалося на спокійних відносинах, як в сучасності і замість пасивного усування виступала кривава оборона, тепер неможлива. З другого боку, з боку слов’янських колоністів бачимо факти витискування силою – чужородці вирізувались, забирались жінки і молодша челядь etc.
Д[обродій] Х[арузін] поступив добре, виключивши з пояснення відносин тих такий неясний і суб’єктивний термін, як «національна здібність» і переніс всю вагу на ґрунт культурно-історичний. Безперечно, різні їх модифікації рішучо впливають навіть при однакових чи аналогічних ознаках національних контрагентів, хоч се не може позбавити значення і національних ознак – більшого чи меншого прив’язання до своє народності у одного контрагента і більшої чи меншої національної толеранції у другого. Зауважимо, що, на нашу думку, брак такої толеранції, зневажливе поводження з чужородцями може бути одним з важних моментів щодо наслідків міжнародних відносин – він побільшує вплив на культурно слабих народів і викликає тим більшу силу опозиційну у культурно дужчих.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VIII. – Кн. 4. – С. 14 – 16 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 235. – Арк. 181-186.
Харузін Микола Миколайович (1865 – 1900) – відомий російський етнограф та археолог, теоретик етнографії. Фахівець з етнографії фінів, монголів, угорців, народів, близьких антропологічно до росіян. Перший у Російській імперії почав читати курс з етнографії в московських вищих навчальних закладах.
…з киргизами букеєвськими… – через нерозмежування назв окремих етносів у Російській імперії киргизами називали киргизів й казахів. Тут йдеться про казахів Букеєвської орди, що кочували між Волгою та Уралом.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 69 – 71.