Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / Етнографія / [Рец.] А.Шахматов. К вопросу об образовании русских наречий

[Рец.] А.Шахматов. К вопросу об образовании русских наречий

Михайло Грушевський

(«Русский филологический вестник», 1894, кн. IV, с. 1 – 12)

Маленька стаття д. Шахматова заслуговує нашої уваги і задля важності свого предмета і для імені автора, що займає доволі авторитетну позицію в російській філології.

Питання, якого дотикається стаття д. Ш[ахматова], займало здавна філологів і не перестає бути objectum litis досі. Треба признати автору, що він не претендує розрішати його, а справедливо признаючи, що «лише спільні старання дослідників історії мови і літератури народу можуть в сім питанні дійти до дійсно наукових виводів», ставить свою теорію лише як гіпотезу. Опирає він її цілковито на фактах історії, тож з сього боку ми до неї й придивимось.

Д[обродій] Ш[ахматов] починає з того, що всеруська (общерусская) епоха історикові не приступна (зазначу, що ще може бути непевним, чи вона коли існувала, і чи дві головні вітки: зародки українсько-руської і білоруської не могли існувати спочатку, при процесі відокремлення руської мови з решти слов’янських. Руський народ в IX в. вже поділявся на племена, що різнились побутом і мовою, т[им] ч[асом] автор признає сі племена не політичними лише, як деякі (напр., Барсов в «Географії Давньої Русі»), а й етнографічними одиницями, що й справді правдоподібніше. їх мови групувались, на думку автора, в більші групи і він зазначає південно-західне, північне і південне.

Рішучому відокремленню руських племен перешкодило сформування Руської держави, але в неї не увійшли окраїни: південно-західна (Галич з Волинню) і північно-західна (Полоцьк); відокремлення сих земель від решти Русі було причиною сформування в них окремих наріч, ще до XII в., і в т.ч. наріччя XI і XII в. автор поділяє на три групи – «східну» (що ділилась на «північну» і «південну»), «півн[ічно]-західну» і «півд[енно]-західну», і кожна з них вже мала свою долю в перемінах.

А як головним чинником у сформуванні наріч був поділ політичний, то він і пізніше впливав на територіальні границі їх так, що територія дреговичів поділилась між Волинню і Полоцьком, то й полуд[енно]-західна їх частина (Гродно) пристала до полудн[ево]-захід[ного] наріччя, а півн[ічно]-східна (Новогрудок) – до півн[ічно]-західного.

Опустошення Київщини й Переяславщини під впливом половецьких нападів, закінчених татарським походом, коли людність звідси рушила на північ – відкрило дорогу до розширення галицько-волинської, себто малоруської народності. Сполучення багатьох південно-східних земель в Литовсько-Руській державі дає їй можливість колонізувати Подніпрянщину. «Стрічаючи того ж самого малороса у воронезьких степах і в сучасній Угорській Русі, виводимо, що малоруська народність розпросторилась в історичні часи із заходу на схід, сформувавшись ще за княжої Русі в землях галицько-волинських» (с. 5).

Деякі з земель південно-східних притягнені були північно-східними, з поспільного впливу їх формується московське наріччя. До сієї групи притягаються деякі інші племена південно-східні (Рязанщина), тимчасом як решту притягає держава Литовська, як Чернігівщину (властиво, автор розуміє тут територію Вятицьку) і Смоленщину. Сі південно-східні народи були головним ферментом Русько-Литовської держави, під їх впливом племена північно-західні, разом з Берестейщиною і турово-пінськими землями приймають ознаки мови південновеликоруської, і так витворюється наріччя білоруське (в XIV – XV в.).

Коли південно-східні племена Р[усько]-Литовської держави були притягнені державою Московською, се було «початком великоруської епохи». «Великоруська держава – се натуральне продовження Східноруської держави (розумій – Київської), з новим центром – Москвою. Великоруська народність – се східноруські племена, північні і південні, що зібралися круг Москви після розкладу Русі великокняжої» (с. 10). Автор відновлює попереднє групування наріч: малоруське – південно-західне, білоруське – північно-західне, великоруське – східне, з поділом на північне і південне (в якому автор розрізняє – московське).

Наріччя, що не входили в склад держави Р[усько]-Литовської, як рязанське, і наріччя земель В[еликого] кн[язівства] Литовського, як говори смоленські, чернігівські, орловські, калузькі, тульські). Щодо поділу мови української й білоруської, то автор уважає пінські говори наріччям білоруським, що найближче стояли до галицько-волинського та мали спільну долю з рештою північно-західних наріч.

Поділ «малоруських говорів» на «українське» і «галицьке» – давній, відповідає поділові на волинське і галицьке наріччя; а говори північномалоруські належать до «земель, що тягнули до Волині та не входили в склад початкового Галицько-Волинського князівства», осібність їх підтримували зв’язки з говорами Чорної Русі, що входила в склад «північно-західного союзу».

Ми старались докладно представити теорію автора. Передовсім зазначимо погляд автора на українсько-руську мову. Він дивиться на неї як на явище стародавнє, що початок свій веде з часів передісторичних і в своїм розвої незалежне від впливу інших наріч, не так як білоруське. Щодо решти, як помітив читач, обізнаний з літературою справи, маємо ми тут щодо українсько-руської мови поновлену теорію Погодіна – Соболевського, тільки вставлену в рамки загального пояснення повстання руських діалектів.

Народи Київської держави – великороси, кияни, переяславці, чернігівці – належать до однієї групи з москвичами, володимирцями etc., українська народність зостається на становищі «князів-ізгоїв», до яких занесла так звана родова теорія князів галицьких і волинських, виключена з історії Русі. Побачимо, на чому се все оперто.

Автор починає з догадки, що в епоху доісторичну племена слов’янсько-руські складались в більші групи – на се має вказувати історія мови. Але як дальше сформування тих самих груп поясняється організацією політичною, і ся причина і далі грає головну роль, то, очевидно, перша догадка тратить своє значення в теорії автора і являється довільною (хоч, на наш погляд, таке початкове групування, на основі ближчого споріднення, сусідства і зв’язків географічних і культурних мало далеко більші значення, як комбінації політичні).

Фатальне значення мало у автора відокремлення в XI в. Галича – Волині і Полоцька. Такий погляд утворився, безперечно, під впливом згаданої родової теорії, що надавала таке значення княжому «ізгойству» та виключала князів галицьких і полоцьких з родових відносин київської династії.

На се треба передовсім зазначити, що ізгойство княже (хоч би й признавати за ним певне правне обмеження княжих прав, про що ще можна сперечатись) не виключало тих земель з державного зв’язку руського: князі ізгойської династії уважались членами династії, що мала монополію володіння руськими землями, а волості ізгойські – «отчиною» для всіх членів київської династії (тож, коли Галичиною заволоділи угри в к[інці] XII в., митр[ополит] Никифор підбивав Рюрика Київського і Святослава Чернігівського, щоб відібрали її: «Се иноплеменници отъяли отчину вашу, а липо вы бы потрудитися» (Іпат[іївський літопис], с. 446)).

А хоч князі тих земель не претендували на київський стіл, одначе, власть київського князя зарівно розтягалася на них, як і на інших: київські князі [Володимир] Мономах і Мстислав вимагають від мінських і полоцьких князів, щоб вони їх слухались; князівські з’їзди (в Любечі, в Витачеві) беруться розпоряджати волостями галицькими. В сфері церковній і культурній їх зв’язували з рештою земель ті ж зв’язки, що й сю решту між собою зв’язували; дружинна верства могла собі пересовуватись в сі волості як і інші. Одно слово – всі ті зв’язки, що зв’язували і впливали асиміляційно взагалі на життя руських земель, з невеликою різницею показували свій вплив і на сих землях; тож фатального значення їх політичне становище мати не могло в справі формування діалектів.

Звернім увагу ще на дати. Галичина була прилучена до Київської держави в 80-х р[оках] Хв. (се одинока відомість в літописі), відокремлюється десь коло 80-х років XI в., коли тут з’являються Ростиславичі, значить, з певними перервами – століття належності до Києва, але автор каже, що «вже до XII в. наріччя Галича й Полоцька встигли виробити свої типові ознаки». Дійсно – не пізніше, бо в XII віці вже ті типові ознаки відомі з пам’яток, але при чім же тут вплив політичної організації? Коли ж він встиг відбитись так значно на цілім житті народнім, що полишив так глибокі сліди в мові [Що ізгойське становище князів не робило значного такого впливу, доводить і приклад Рязанщини: трохи пізніше від Галичини й вона опинилась в такому ж становищі, а се ж не відокремило ті мови в осібне наріччя, як галицько-волинське.]?

Я говорив досі про Галичину (се ж можна, mutatis mutandis, приложити й до полоцьких волостей), але до району того ж діалекту залічено й Волинь: сього вимагають факти з історії мови, але сей факт вже зовсім не влазить в рамки теорії д. Ш[ахматова]. До останньої чверті XII в. Волинь тісно зв’язана з Київщиною, як рідко котра з земель; ізгойською волостю за той час вона була уривково й не довго; спільним життям політичним з Галичиною вона властиво починає жити лише з 2-ї чверті XIII в. – до того зв’язки їх, протягом кількадесяти літ, з’являючись часами, не були тривкими.

А що сформування галицько-волинського діалекту тепер вже не можна віднести до XIII – XIV в. – се запізно, тому, щоб теорію осібності галицько-волинського діалекту від подніпрянського на якомусь історичному ґрунті оперти, треба припустити, що дуліби-хорвати споконвіку становили осібну етнографічну групу, зв’язану певними спільними ознаками і відрізнену від їх східних сусідів. Се буде вправді цілком довільною гіпотезою, але іншого способу не бачимо.

Такою ж довільною гіпотезою остається і друга підпора теорії – древлянсько-полянсько-сіверянські великороси, які в XII – XIII в. мали виемігрувати на північ цілковито й безслідно. І се великоросійство їх, і цілковите спустошення Київщини й Переяславщини, і та еміграція – все се цілком довільні здогади.

Д[обродій] Ш[ахматов] взяв їх готовими в своїх попередників, тож нема чого на сім пункті спинятись; пригадаємо лише, що колонізація Подніпрянщини йшла не так з заходу, як з півночі, і що значить сформування українського діалекту не було простим перенесенням мови галицько-волинської в Подніпров’я. Що ж до пояснення поділу українсько-руської мови на діалекти галицький і український давнім поділом на говори галицький і волинський, то воно неможливо тим, що волинська людність не могла бути одиноким колонізаційним фактором в Подніпров’ї без галицької, якби й прийняти погляд автора на напрям колонізації.

Сформування діалектів північно-українських пояснює автор зовсім неясно. Що значить «землі, що тягнули до Волині, але не входили в склад початкового Галицько-Волинського князівства»? сусідні говори Чорної Русі, «що належали до північно-західного союзу», мали впливати на їх відокремлення (с. 17) – але як? Адже в Чорній Русі існують «основні південно-західні ознаки» діалектичні (с. 9)? І що значить «північно-західний союз»? – чи волості полоцькі, від яких північна Волинь відділялась широкою смугою земель Туровсько-пінських?; чи В[елике] кн[язівство] Литовське, в яке, одначе, входила і північна Волинь і південна? Так само незрозуміло висловлюється автор і про пінський говір (залічений в нього до білоруських). Пінщина ніколи не належала до держави Галицько-Волинської, тим часом в її мові є багато українських ознак, так що її відносять до українських діалектів.

Ми ширше спинились коло поглядів автора на українську мову як більш для нас цікавих. Щодо білоруської, то, очевидно, політичне становище полоцьких земель в XI – XII вв. так само мало може бути причиною його сформування як се й з галицькими. Не може бути прийнято й те пояснення з історичних фактів дальшого процесу, яке в д. Ш[ахматова] знаходимо. У нього Смоленщина з Північною Чернігівщиною з’являються, як згадано, головним ферментом Русько-Литовської держави: «не Полоцьк і не Вітебськ, а сусідні з ними південно-східні племена зрущили частини Литви і за її поміччю утворили державу, оборонили її границі і навіть підбили собі Київ».

Се зовсім противиться історичним фактам: північні волості чернігівські (Полудневій Чернігівщині д. Ш[ахматов] такої ваги не надає, та при його теорії вона мусила бути спустошена) прилучалися протягом цілого віку, з половини XIV в. почавши, більша їх частина була зв’язана лише відносинами союзу з В[еликим] кн[язівством] Литовським, і деякі (як напр., Воротинська, Бєлєвська, Одоєвська – які виступають у д. Шахматова, с. 7) «служили службу на обидві сторони», себто стояли в однакових васальних відносинах разом і до В[еликого] кн[язівства] Литовського і до В[еликого] кн[язівства] Московського (див., напр., Леонтовича «Очерки р[усско]-литов[ского] права», І, с 175).

Смоленщину інкорпоровано Литві допіру на початку XV в. Таким чином і вона, і «верховські волості» Північної Чернігівщини закінчували собою вже процес сформування Русько-Литовської держави, руським ферментом якої дійсно й були ті білоруські народи, яким відмовляє такого значення д. Ш[ахматов]. Чорна Русь, Мінщина, Полоцьк, Вітебськ: вони зрущили Литву й розвили в ній атракційну силу для інших руських земель, між ними й для Київщини, прилученої значно раніше, ніж «верховські» землі й Смоленщина.

А, значить, і прилучення до держави Русько-Литовської сих останніх не могло мати такого значення в розвою діалектів, яке надає йому д. Ш[ахматов]. І те сказати – чому впливу великоруських діалектів, раз вони так асимілювали землі В[еликого] кн[язівства] Литовського, між ними землі Берестейську, Пінську, Туровську – не показалось на Волині, майже рівночасно з сими прилученої до В[еликого] кн[язівства] Литовського?

Отже, ті історичні підпори, які хотів д. Ш[ахматов] підвести під свою теорію, а в тім і під стару погодінську, розминаються з історією і підперти її абсолютно не можуть.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VIII. – Кн. 4. – С. 9 – 14 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 239. – Арк. 6 – 12 зв. Підпис: М.Грушевський.

Шахматов Олексій Олександрович (1864 – 1920) – російський учений, мовознавець, текстолог, історик давніх слов’ян, організатор науки.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 94 – 98.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 607

Модифіковано : 21.12.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.