Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1890 р. / Південноруські господарські замки в половині XVI століття / Татарські напади

Південноруські господарські замки
в половині XVI століття

Татарські напади

Михайло Грушевський

Історія Південної Русі є водночас, можна сказати, історією боротьби осілого населення зі степовим, кочовим; боротьба ця точилася безупинно упродовж довгої низки століть, і результати її виявлялись у постійному коливанні межі осілих поселень: коли Русь слабшала, кочовики зміцнювалися – і порубіжна смуга пустішала, осілі поселення відсувалися на північ; і навпаки, коли Русь посилювалася, слабшали тюрки – й осіле населення рухалося на південь, захоплюючи степові простори під пасовища й ниви. Вже за пам’яті історії південна руська границя зазнала кількох таких, вельми різких, коливань: наприклад, границя Київської землі, про яку ми маємо більше відомостей, то відсувалася до течії ріки Стугни, то переходила за ріку Рось, у басейни Бугу й нижнього Дніпра. Ця боротьба культурного населення з напівдиким степом, яка точилася з неймовірним напруженням народних сил і дивовижною стійкістю з боку Русі, тяжко позначалася на її політичному й культурному розвиткові, але є її великою культурною заслугою, а історія цієї боротьби становить глибокий інтерес.

Колонізаційний рух Русі, який був найтісніше пов’язаний з цією боротьбою, мав двоїстий характер: він відбувався то з ініціативи й засобами самого населення, то за почином уряду; наші відомості про давніші епохи стосуються здебільшого цієї останньої, офіційної колонізації, яка виявлялася головно у створенні передових укріплених пунктів і заселенні їх переселенцями з внутрішніх областей чи чужоплемінними. Один із моментів в історії цієї урядової колонізації і розглядає цей нарис – а саме середину XVI ст., з якої збереглися ґрунтовні офіційні відомості.

Перш ніж перейти до питання, я дещо зупинюся на стані колонізації Південної Русі в ту добу. Доба утвердження литовської зверхності в південноруських землях співпадає з вельми енергійним колонізаційним рухом Русі у степ; обставини сприяли цьому: з одного боку, литовська зверхність, не вносячи, саме на початку, ніяких особливих змін у лад руського життя, принесла ту вигоду, що знову об’єднала південноруські землі й відновила в них центральну урядову владу, якої деякі з них, як приміром Київська земля, вочевидь, взагалі були позбавлені; з іншого боку, татарська Орда в цей час послабшала, розкладалася, і від неї не слід було чекати поважних перепон рухові Русі в степ. Завдяки цьому колонізація, за сильної і діяльної участі уряду, здійснюється дуже енергійно; в кінці XIV й на початку XV ст. на південноруських окраїнах з’являється ціла низка міст, невідомих раніше, як Черкаси, Звенигород, Дашів, Чуднів, Вінниця, Брацлав, Хмільник, Летичів та ін.; до складу Русько-Литовської держави входили землі до Чорного моря, і Витовт виявляє намір стати твердою ногою на його берегах [Див. передмову М.Ф.В.-Буданова до актів про колонізацію, «Архив Юго-Западной России», ч. VII, т. 1, с. 55 і далі [Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. VII. Т. 1: Акты о заселении Юго-Западной России (1386 – 1700) /Под ред. В.Антоновича; Введение М.В.-Буданова. – С. 55], а також «Очерк известий о Подольской земле» п. Молчановського, с. 294 і далі [Молчановский Н.В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г.: преимущественно по летописным источникам. – К., 1885. – С. 294]].

Ця діяльна колонізація зустріла, однак, сильну перепону у вигляді татарських нападів і спустошень; напади, здійснені на Південну Русь знаменитим Едигеєм (Ідикою) після поразки Витовта на Ворсклі, були мовби зловісним провісником подальшого. Політика Витовта, який втручався у внутрішні справи Золотої Орди й садовив на ханство своїх кандидатів, а потім підтримував дружні стосунки з Хаджі-Ґіреєм, засновником незалежного Кримського ханства, паралізувала до певної міри татарську загрозу, але обставини цілковито змінилися, коли син Хаджі-Ґірея Менґлі-Ґірей, «Мынгырый царь», визнав над собою зверхність султана й установив дружні стосунки з ворожою Литві Московською державою. Починається низка спустошливих вторгнень у Південну Русь: 1478 року татари руйнують Брацлав, 1482 – Київ, причому воєводу Івана Ходкевича взяли у полон, де він і помер, 1495 зруйнований Володимир-Волинський, тоді, повторно, – Брацлав, 1498 – Чернігів [Див. «Исследование о крестьянах» п. Новицького («Архив Юго-Западной России», ч. VI, т. I, с. 40); згодом значні татарські напади вказано під роками: 1516, 1532, 1537, 1538, 1550, 1556, 1558, 1566, 1593 [Новицкий И.П. Очерк истории крестьянского сословия Юго-Западной России в XV – XVIII вв. //Архив ЮЗР. – К., 1876. – Ч. VI. – Т. 1. – С. 40]]; татари проникають за Прип’ять, заходять навіть на терени корінної Литви.

Спустошливі вторгнення Менґлі-Ґірея страшенно відбилися на стані Південної Русі, можливо, страшніше, ніж саме нашестя Батия. Міста і замки були зруйновані, деякі міста після цього зникли назавжди, населення розсіялося [Ось кілька ілюстрацій з документів: у 1495 p. міщани володимирські скаржилися королеві «Штожъ скажоны суть отъ поганьства, и тыми разы голодъ въ нихъ великій». Владика, князі, панове й зем’яни волинські сказали: «Штожъ вси имѣнья ихъ велми скажоны и обраны отъ татар» (1503 р.). «Били намъ чоломъ вси земяне Браславскіи о томъ, штожъ имѣнья ихъ опустошены и на корень скажоны оть непріятелей» (1507 р., «Акты Западной России», I, № 124, 201, II, № 26). Кременецька округа «колко десять лѣтъ впустѣ лежала» за заявою обивателів. Див. «Опись Кременецкого замка» в «Памятниках», изданных Киевской комиссией, т. IV, від. II, с. 216; цей опис і деякі інші видані поки що в латинській транслітерації; йдучи за прикладом учених, які ними користувалися, я цитую ці описи в руській транскрипції [Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб, 1846. – Т. I. – С. 148-149, 350; СПб, 1848. – Т. II: 1506-1544. – С. 28 – 29; Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. – К., 1858. – Т. IV. – С. 216]]. Північна смуга Південної Русі ожила ще досить швидко, хоча населення постійно боялося татарських набігів [Волинська шляхта, наприклад, скаржиться в 1545 р: «Будь есть або не есть перемиpie съ татаръ, тогды предся съ коня мало зсѣдаемъ» («Памятники», изданные Киевской комиссией, IV, [отд.] 2, 61) [Памятники… – Т. IV. – С. 261]], але південна степова смуга у властивому сенсі спустіла на тривалий час.

У XVI столітті, попри часті татарські набіги, починається новий повільний рух у степ і завоювання його для осілого життя. Першими його базами слугували відновлені державні – «господарські» замки, невеликі укріплення, навколо яких поступово осідає напіввійськове, напівземлеробське й промислове населення. Воно групується початково біля самого замку, готове сховатися за його стінами при першій звістці про наближення ворога; описи замків середини XVI ст. дають кілька вказівок такого змісту: в Черкаському повіті немає жодного поселення, крім міста, розташованого біля замку; у Канівському, хоча в небагатьох (шістьох) урочищах числиться селянське населення, та всі ці землероби й промисловці «зимують і літують при замку» [Описи Черкаського й Канівського замків у ч. VII, т. I «Архива Юго-Западной России» [Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. VII. – Т. 1. – № 14,15]], те саме було в Житомирському й Остерському повітах [У 1544 р. зем’ян житомирських звільняють від повинностей, оскільки вони «для поганства татаръ по селищамъ своимъ пахати не сміютъ». У 1522 р. «вси земяне и люди ихъ вси, хотя ув селахъ мешкають, а предся для пополоху татаръ лѣтъ а зимѣ уставичне в домохъ в мѣcтѣ живуть» («Архив ЮЗР», VII, 1, 131, 151). Щодо Остерського повіту, дивись цікаву увагу на с. 595: «Пахивали на замокъ у трехъ миляхъ на поли у Столпцы, а тыхъ часовъ пашня тамъ опущона за неспокоемъ оть татаръ» [Там само. – С. 131, 151, 595]].

Таким чином, замки були надзвичайно важливим засобом колонізації країни, утворюючи мовби вузли, якими більш чи менш міцно прив’язувалося населення до території повіту й утримувалося від остаточного розпорошення. Але таку роль замок міг відігравати, звісно, лише для досить невеликої околиці: при несподіваних і швидких набігах лише поблизькі жителі могли встигнути втекти до замку; через незначні розміри він міг вмістити лише невелику кількість населення з його майном [Як швидко слід було поспішати до замку, видно, наприклад, з такого: у Брацлаві до замку доводиться підніматися через крутизну, навколишнім шляхом «яко бы великая чверть мыли… не могутъ ся такъ далеко люды зъ статкы своимы поспишыты и сами въ руки непрыятеля увойдутъ» («Архив ЮЗР», VI, 1, 20) [Там само. – К., 1876. – Ч. VI. – Т.1.-С.20]].

Тому старі «господарські» замки, по одному на цілий великий повіт, могли задовольняти потреби населення лише на самому початку; з подальшим розвитком колонізації потрібні були нові укріплення, нові опорні пункти для населення, яке взагалі дуже їх цінувало [Див цитату з листування Станіслава Жолкевського в дослідженні п.Новицького («Архив ЮЗР», VI, 1, 39): «Добре зробиш, ваша милість, якщо пришлеш у Шаргород зброї, особливо гаківниць штук сто чи й більше, оскільки простолюд бачить у цьому найважливішу запоруку своєї безпеки, і тому він і селитиметься значно швидше» [Там само. – С. 39]]. Їх споруджують великі землевласники, нові міста. До кінця XVI століття вся Південна Русь була заставлена такими укріпленнями. Уряд усвідомлював їх необхідність, дуже цінував їх, а саме тому, що вони перешкоджали вторгненню татар, – роздаючи привілеї на осадження міст і різні пільги, він нерідко згадує як мотив, що ці міста осаджують «на шляхахъ, на переправахъ татарскихъ, на самомъ приворотѣ оть дикихъ поль Бѣлогородскихъ», «куды тотъ непріятель звыклъ въ панства наши входити и шкоды великіе чинити, на которомъ гды бы ся твердза збудовала и место засадыло, мѣло бы то быть зъ добромъ всее речи посполитое и зъ покоемъ оныхъ краев» [Подібний мотив наводиться, напр., у грамотах на заселення Брусилова (1574), Корсуня (1585), Василькова (1586), Чигирина (1589), Бикова (1605), Крилова (1616), Лисянки (1622). «Архив ЮЗР», ч. V, т. 1, № 22, 24, 35; «Акты Западной России», III, № 148, 162; «Акты ЮЗР», II, № 18; Антонович В. «Монографии…», т. I, с. 157 [Архив ЮЗР. – К., 1869. – Ч. V. – Т. 1: Акты, относящ. к ист. городов и местечек в Юго-Западной России (1432 – 1798). – № 22, 24, 35; Акты, относящ. к ист. Западной России. – СПб, 1848. – Т. III: 1544-1587. – № 148,162; Акты, относящ. к ист. Южной и Западной России. – СПб, 1865. – Т. II: 1599-1637. – С. 32-33; Антонович В.Б. Исследование о городах Юго-Западного края // Його ж. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К., 1885. – Т. 1. – С. 157]].

Та уряд уникав брати на себе будівництво й утримання нових замків, воліючи, аби це робило населення. Тому спорудження цих укріплень ішло, можна сказати, не попереду колонізації, а одночасно з нею чи після неї. У степовій смузі велика кількість їх з’являється лише в другій половині XVI ст., зі зростанням населення, яке приваблювали сюди природні багатства й привільне життя, що змушували забувати страх спустошень та осідати на самих «шляхах татарських». Натомість у першій половині XVI ст. у багатьох південних староствах господарські замки залишаються єдиними укріпленнями й оплотами населення.


Примітки

… проф. В.Б.Антонович… (1834 – 1908) – український історик, археограф, археолог і етнограф, професор Київського університету, вчитель М.Грушевського.

Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838 – 1916) – історик, професор історії російського права Київського університету, Головний редактор Київської археографічної комісії (1882 – 1916), голова Історичного товариства Нестора Літописця з 1887 р.

Молчановський Никандр Васильович (1858 – 1906) – історик, учень В.Б.Антоновича, автор праці «Очерк известий о Подольской земле до 1434 г.: преимущественно по летописным источникам» (Киев, 1885), на яку посилається М.С.Грушевський.

… знаменитим Едигеєм (Ідикою)… – Едигей – хан Золотої Орди (помер 1419 р.)

… після поразки Витовта на Ворсклі… – Витовт (1350 – 1430) – великий князь литовський (1392 – 1430), син Кейстута, противник об’єднання Польщі й Литви в одну державу, проводив політику колонізації південних рубежів країни. У контексті реалізації цієї політики здійснив у серпні 1399 р. похід на Задніпров’я, де 12 серпня кероване ним військо було вщент розбите татарами, що перекреслило плани Витовта поширити на цей регіон свою владу [Prochaska A. Dzieje Witolda wielkiego księcia Litwy. – Wilno, 1914; Kosman M. Wielki książe Witold. – Warszawa, 1967; Барбашев А.И. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы 1410 г. – СПб., 1885].

… Золотої Орди… – Золота Орда – монгольсько-татарська держава, що існувала упродовж XIII – XV ст. у Поволжі з столицею у місті Сарай, спочатку як залежна від великого монгольського хана, а потім – як самостійна. У другій половині XIV ст. розпочався процес розпаду цієї держави, що призвів до утворення на її колишній території Сибірського, Казанського, Кримського, Казахського, Узбецького й Астраханського царств [Федоров-Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. – М., 1973; Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV – XV вв.). – М., 1975; Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII – XIV вв. – М., 1985].

… Хаджі-Ґіреєм, засновником незалежного Кримського ханства… – Хаджі-Ґірей, кримський хан (1441 – 1466), засновник Кримської держави.

… Менґлі-Ґірей… – кримський хан (1468 – 1515), син Хаджі Ґірея, вступив у васальні стосунки з Османською імперією, організатор нищівних нападів на українські землі в кінці XIV – на початку XV ст. [Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII в. – СПб., 1887. – С. 251 – 390; Pułaski К. Stosunki z Mendli Girejem chanem Tatarów perekopskich (1469 – 1515). Akta і listy. – Kraków; Warszawa, 1881]

… воєводу Івана Ходкевича… – Ходкевич Іван (помер 1484), маршалок господарський (1470 – 1479), луцький староста (з 1478), київський воєвода (1480 – 1482). Під час свого намісництва в Києві намагався утримувати приязні стосунки з Менґлі-Ґіреєм, але вже 1482 р. відбувся нищівний напад татар на Київ, в ході якого центр воєводства був взятий, пограбований і спалений. Воєвода з родиною був вивезений до Криму в ясирі. Назад, завдяки старанням короля Казимира Ягеллончика, повернулися лише його рідні – дружина з сином і донькою [PSB. – Т. III. – S. 361; Urzędnicy centralni і dostojnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV – XVIII wieku. Spisy / Oprac. H.Lulewicz, A.Rachuba. – Kórnik, 1994. – S. 83, 84, 203].

Новицький Іван Петрович (1844 – 1890) – історик, співробітник Київського архіву давніх актів та Київської археографічної комісії.

… попри часті татарські набіги… – хронологія татарських нападів на південні рубежі Корони й Великого князівства Литовського від часу видання праці М.Грушевського була неодноразово предметом досліджень [вибірково див.: Дзира Я.І. Турецько-татарські напади на Україну XIII – XVI ст. за хроніками Бєльських та Стрийковського // Український історико-географічний збірник. – К., 1971. – Вип. 1. – С. 83 – 102; Walawender A. Kronika klęsk elementarnych w Polsce і w krajach sąsiednich w latach 1450 – 1586. – Lwów, 1935. – Т. II: Zniszczenia wojenne і pożary; Horn M. Chronologia і zasięg najazdów tatarskich na ziemie Rzeczypospolitej polskiej w latach 1600 – 1647 // Studia і materiały do historii wojskowości. – 1962. – T. VIII. – S. 3 – 71].

Станіслав Жолкевський, польний (1588 – 1618), потім великий коронний гетьман і канцлер (1618 – 1620), львівський каштелян (1590 – 1608), київський воєвода (1608 – 1618). Як гетьман, а також як київський воєвода та староста ряду прикордонних староств, зокрема Барського, Калуського, займався зміцненням окремих українських замків [Prochaska A. Hetman Stanisław Żółkiewski. – Warszawa, 1927; Urzędnicy centralni і nadworni Polski… – S. 218). Кореспонденція С.Жолкевського частково видана Августом Бельовським (див.: Listy Stanisława Żółkiewskiego / Wyd. A.Bielowski. – Kraków, 1868]. І.Новицький, а слідом за ним і М.Грушевський цитують саме цю публікацію (Ibid. – S. 97).

… «дикихъ поль Бѣлогородскихъ«… – Дикі поля – назва степової зони в XVI – XVII ст. на південь від заселеної території Брацлавського і Київського воєводств. Постійного населення тут не було: кочували й випасали худобу окремі татарські коші; поблизу водних артерій могли мати свої уходи козаки чи міщани. Під дикими полями білгородськими розуміється територія незаселеного степу, що тяжіла до межиріччя Дністра й Дунаю, де в нижній їх течії осіли наприкінці XV – упродовж XVI ст. татари. Ця територія вже тоді належала Туреччині; на ній була створена провінція Буджак. Основними містами Буджаку були Акерман (Білгород) та Кілія – адміністративні центри областей – райятів. Саме від першого центру татари, осілі в Буджаку, почали йменуватися «білгородською ордою» [Мохов Н.А. Молдавия эпохи феодализма: (От древнейших времен до начала XIX века). – Кишинев, 1964. – С. 213 – 215].

… «шляхах татарських»… – татарськими називалися шляхи, якими традиційно протягом XV – XVIII ст. вторгалися татари в межі Корони і Великого князівства Литовського. Таких шляхів було чотири: Муравський (на лівому березі Дніпра), Чорний, Кучманський і Покутський (на правому березі) [Rulikowski Е. Dawne drogi і szlaki па prawym brzegu Dniepru і ich znaczenie historyczne // Ateneum. – 1878. – T. III. – S. 502-528; T. IV. – S. 58-84; Кісь Я. Татарські шляхи на Україні в XVI – XVII ст. // Жовтень. – 1986. – № 4. – С. 135-136].

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1627

Модифіковано : 12.06.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.