Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1890 р. / Південноруські господарські замки в половині XVI століття / Конструкція замків

Південноруські господарські замки
в половині XVI століття

Конструкція замків

Михайло Грушевський

Почнемо з зовнішнього вигляду й улаштування замку. При спорудженні його важливу роль, звісно, відігравала місцевість – бажано було, аби замок стояв на горі, високій, неприступній, що панує над рештою місцевості, поблизу води. Ось як описує дяк Патій «мѣстцо на замокъ вельми годное и подобное»: «Лука одна межи Богу якобы шыею протягнулася и одъ сее и одъ тое стороны рѣка ее облила, толко пятдесятъ сожонъ вшырки рѣка одъ рѣки найшла. И въ той луцѣ вчинивши конецъ и занемши ставъ на Богу, и на той шыи рова два або три може быть справивши, замокъ вельми твердый будетъ, которого ни подкопать, а ни зъ дѣлъ (гармат) на него стрѣляти ото всихъ сторонъ не можетъ, и на прызденіе мѣста мѣстцо есть вельми погожее, ровное, не такъ яко теперешное, ижъ замокъ мѣста не всего видитъ, а мѣсто замку» [«Źródła dziejowe», t. VI, p. 111].

Подібні вимоги, звісно, виконували не завжди: замкова гора часом буває невисокою, пологою; біля замкової гори може опинитися інша гора такої ж висоти, а то й вища; Київська замкова гора з трьох боків оточена такими горами [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 92, 107, 600 (Вінниця). Одну з київських гір – Уздихальницю – штучно знизили згодом на «полшеста сажня добрыхъ», – див. Київський літопис у «Сборнике летописей Южной и Западной России», с. 84 – 85]; ревізори рекомендували в таких випадках підвищувати замкову гору. А іноді поблизу трапляються різні старі вали, городища, будівлі, ями, «гдѣ можетъ колько человѣковъ скрывшися на замокъ съ тихъ ямъ штурмовати». Від обсування гори радили зміцнювати «тамованнемъ», тобто парканами з дошок чи тином; тином інколи зміцнювали й річковий берег [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 156 (Луцьк)].

Несприятливі умови часом змушували переносити замки, що не вимагало особливої праці й накладу за тодішніх методів будівництва; так переносять Вінницький замок, а Остерський навіть кілька разів: раз тому, що річка відійшла від замку, вдруге – бо почала сильно розмивати гору; пробували перенести Черкаський замок, але міське населення відмовилося переселятися, не вважаючи за безпечне віддалятися від Дніпра [«Акты ЮЗР», т. II, № 132. «Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 91, 341-342]. Від міста, яке зазвичай будували на певній відстані, замки відділяли глибокими ровами, через які вели звідні мости.

До речі, щодо Остра в наукову літературу проникла неточна відомість чи, точніше кажучи, неточна дата. М.П.Дашкевич у своїх «Заметках по истории Литовско-Русского государства» (с. 57) опублікував витяг з т. зв. Межигірського рукопису («Летописи Волыни и Оукраины») Бібліотеки інституту Оссолінських, записаний туди рукою відомого Бельовського з «Летописца, находящегося при польском переводе Нестора»; він повідомляє:

«Року 1333. Ольбрахт Ґаштовт, віленський воєвода, фундував фортецю й монастир між Києвом і Черніговом над річкою Остер між ріками Борисфеном і Десною у своїх власних маєтках і надав їм села: Виполчів, Пилипівщизну, Єстамінку, Крохаїв, Боденковичі, Жувин, Червин, Жовлинщизну, Пророківщизну і біля них монастир і фортецю міста Остра, і ставки: у Червині ставок з Борисфена, тоні дві, у Ходенковичах ставок з Десни, тоні дві, у Крохаєві ставок з Десни, тоня одна, у Ялмунці ставок з Десни, тоні дві, і ставок міський з Десни, тоня одна. Позаяк біля замку і монастиря нишпорять татари, це небезпечно: тому Сиґізмунд Август збудував увесь замок і призначив першим остерським старостою Костянтина Ратомського.

(Anno 1333. Albracht Gastoldus Palatinus Vilnensis fundavit arcem et monasterium inter Kijoviam et Czernichoviam super fluvium Ostr extra Boristhenem et Desnam fluvios in bonis suis hereditariis, et tradidit villas: Wypołczow, Philipowszczyzna, Jestaminka, Krochajew, Bodenkowicze, Zuwin, Czerwin, Zowłyńszczyzna, Prorokowszczyzna, et circa monasterium ac arcem oppidum Ostr, ac stagna: in Czerwin stagnum ex Boristhene toni dwie, in Chodenkowicze stagnum ex Desna, toni dwie, in Krochajew stagnum ex Desna tonia jedna, in Jalmunka stagnum ex Desna toni dwie, et stagnum civitatense ex Desna tonia jedna. Cum vero illud cum arce monasterium subverterent Tartari, non est amplius reddificatum: unde Sigismundus Augustus arcem solam reddificavit et primum Capitaneum Ostrensem Constantinum Ratomski instituit)».

Сам Бельовський, очевидно, з довірою поставився до наведеної дати, М.Ф. Владимирський-Буданов у своєму дослідженні південноруської колонізації (Архив ЮЗР, ч. VII, т. 1, с. 42 – 43), визнаючи за неможливе віднесення згаданого факту до епохи Гедиміна, висловив припущення, що він відноситься до часів Витовта. Та виявляється, що цей факт стосується XVI ст. і сама замітка є, здається, витягом, не зовсім точним, з тогочасних люстрацій. Прошу порівняти опис 1552 р. (« Архив ЮЗР», т. VII, ч. 1): «Остръ, за держаня пана Константина Ратомскаго. Замокъ Остерский за Днепромъ, а за Десною, межи Києва и Чернигова… на старомъ городище около церкви стародавное мурованое опустелое, отъ доброе памяти пана Ольбрахта Кгаштольда, воеводы Виленскаго, на дедизне его оть 14 лѣть з дерева сосноваго поставенъ…» і т. д. (с. 592). Далі: «Озера уступные. У Чернине озера з Днепра с тони две; у Крехаеве озеро з Десны тоня 1; у Ялмунце озеро з Десны тони 2… Местское озеро з Десны, тоня одна» (с. 596). Серед замкових сіл згадані такі: Виполчів, Пилипівщизна, Єльминка, Крохаїв, Боденковичі, Жувин, Чернино (с. 597). «З Жоблунщины бывало 30 грошей, полтретя воза сена, теперъ пусто… Земля Пророковщизна въ пусте лежить» (с. 598). Отож виходить, що переданий у замітці факт датується близько 1538 р. і згаданий Ольбрехт Гаштольд був сучасником Сиґізмунда Старого. Порівняй також люстрацію 1628 р. (там само, с. 341 – 342) [Акты ЮЗР. – Т. II. – С. 150; Архив ЮЗР. – Ч. VII. – Т. 1. – С. 42, 43, 91, 341-342, 592, 596 – 598; Дашкевич Н.П. Заметки по истории Литовско-Русского государства. – К, 1885. – С. 57]].

Будують замки зазвичай із дерева. Лише два з уже згаданих замків мали кам’яні стіни – Луцьк і Крем’янець. Луцьк, «словутній и столечній замокъ», який певний час був столицею Волині, завдячував кам’яним замком цьому своєму положенню; його почав будувати Любарт Гедимінович, а закінчив Свидригайло [«Памятники…», т. IV, 2, с. 66]. Будівництво кам’яного замку в Крем’янці слід, можливо, пояснювати тим, що околиці Крем’янця були багатими на камінь, а ліс доводилося возити миль за 6 – 8 [«Памятники…», т. IV, 2, с. 203. Кам’яний замок збудував і в Володимирі Казимир III, та згодом його зруйнували литовці (див. у Длугоша, IX, р. 1150; X, р. 2 – 3, вид. 1711 р). Що ж до Києва, то тут, судячи з усього, кам’яного міста не було в давні часи й, мабуть, у середні віки; у спискові міст Воскресенського літопису: «городъ Кіевъ, древянъ» («Полное собрание русских летописей», т. VII, с. 240) [ПСРЛ. – СПб, 1856 – 1859. – Т. 7 – 8: Воскресенская летопись. – С. 240]]. Розміри деяких замків (Київського, Володимирського, Крем’янецького) в описах не вказані, найбільшими з відомих були: Житомирський – 62×55 сажнів, Луцький – власне замок 54,5×48, а «пригородок», чи окольний замок, – 75×128, Мозирський замок – 63×28, окольний замок 169 сажнів у периметрі; найменшим був Чорнобильський – 22×17 сажнів [Розміри інших були такими: Овруч 66×43, Остер 37×31, Вінниця 24×23,5, Канів 45,5×18, Черкаси 30×17].

Стіни клали з брусів – соснових, рідше дубових, окремими зрубами, які звали городнями, довжина останніх була неоднаковою, в одному замкові бували городні й по 3 ½, й по 1 ½ сажні, здається, нормальною довжиною було 3 сажні [«Архив ЮЗР», ч. VI, т. 1, с. 21]. Стіни бували подвійні, проміжки між ними наповнювали землею чи піском; іноді, як у Вінниці, роль внутрішньої стіни виконував і добре обмащений тин; ззовні стіну мастили глиною на дві п’яді й більше. Споруджена таким чином стіна була міцним оплотом, її не могло пробити гарматне ядро, як засвідчила спроба у Вінницькому замку [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 599]; натомість якщо вода проникала в це земляне середовище, стіни дуже швидко зігнивали. Загалом замкові споруди дуже потерпають від дії стихій: вони швидко гниють, часто горять, «частокроть витеръ великій… верхи вздираетъ» та ін. Якою була висота дерев’яних стін, вказівок немає, крім того, що люстратор скаржиться в одному випадку: «А все будованье то замково унижоно; можеть на некоторыхъ мѣстцахъ человекъ, на земли стоячи, бланъкованья, а подъсябитья киемъ досягнути» [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 77]; можна вважати, що звична висота не перевищувала трьох сажнів. У Луцьку кам’яні стіни мали 4 сажні у висоту.

Нагорі стіни мали криті рубані парапети – бланкування чи обланки, в яких були зроблені отвори для стріляння – «подсябитья» («подъся бить»), деколи нижче пробивали другий ряд отворів спеціально для гаківниць і рушниць. З внутрішнього боку біля стін були будівлі у вигляді сараїв, часом рубані, розділені внутрішніми стінами і забезпечені засувами. Вони слугували коморами для зем’ян та інших громадян староства у випадку небезпеки; їх також називали городнями. Дах цих городень, очевидно, водночас був помостом «бланковань», який ішов вздовж усієї стіни і був необхідним для обходу вартових та для оборони; виходили на цей поміст по приставлених колодах з врубаними сходинками. Тут же, на помості, складали й різні припаси для оборони: невеликі колоди, камені, тризуби, які скидали на неприятеля; стояли ночви з водою на випадок пожежі. Крім городень, до стін часто прибудовували також будинки, кліті; вікна будинків часом виходили назовні замку: у Черкаському замкові їх прорубали так низько, що можна було «досягнуть головою» [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 77].

Стіни переривалися вежами («башты, вежы») різної величини й вигляду – чотирикутними, шестикутними, круглими; у дерев’яних замках їх також будували з брусів, іноді в них подвійні, набиті землею стіни, оснащені «подсябитьями»; для проходу вартових у помості, який оточував замок, були зроблені двері. Крім приміщень для гармат, всередині веж бували й житлові кімнати, комірки, комори, склади бойових припасів. В описі Житомирського замку згадується вежа з «звономъ великимъ ратнымъ», а в Києві на одній вежі знаходився «зекгар (годинник) з колы и со всими приправами; выбиваетъ 24» [«Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 107, 125]. Дах веж інколи бував пласким, оснащеним бланкуванням, на нього ставили гармати. Кількість веж вельми різноманітна і коливається від однієї (Овруч) до п’ятнадцяти (Київ); частіше їх бувало від чотирьох до восьми. Одна вежа – «вежа воротная» – стояла зазвичай над ворітьми; частина мосту, який вів сюди, піднімалася на ланцюгах, – узвід. Під цим узводом також бували бійниці для стріляння.

Усередині замку переважно були церква, будинки урядників та окремих зем’ян; ці будинки були невеликими й непоказними – збудовані з колод, складалися з сіней та однієї-двох невеликих кімнат, часто були в жалюгідному стані; такі будівлі, як кам’яний палац луцького біскупа, були винятком. Далі тут знаходилися різні служби: кухні, пивниці, лазні, стайні, приміщення для гармат і бойових припасів – т. зв. шпихліри, стодоли й кліті для харчових припасів – спіжарні, житники, свірні. Для добування води там, де не було безпечного й зручного доступу до річки, влаштовували тайники, в інших замках робили криниці: копати їх доводилося часом глибоко, до 30 сажнів, і їх влаштування коштувало досить дорого; глибина київської і мозирської криниць – 30 сажнів; у Крем’янці вибили 40 сажнів і так і не знайшли води; через відсутність криниці дощову воду, що надходила трубами, збирали в резервуар [У Житомирі староста Ян, віденський біскуп, завзятий будівничий, хотів провести воду трубами з сусідньої річки, але цей план не здійснився].

Взагалі невеликих розмірів замки були тісно забудовані всілякими будиночками й клітями; через брак місця останні будували й поза замком. Ця тіснота замків пояснює і влаштування окольних замків: до стін замку, якщо дозволяла місцевість, прибудовували іншу стіну, також з городнями і вежами, як і замкова стіна. Такі окольні замки були в Луцьку (частково кам’яний, частково дерев’яний) і Мозирі.

Щодо замкових міст, то їх також оточували дерев’яним острогом з прибудованими городнями, клітями, будинками. Про вежі в описах не згадують, але згодом їх будували й у містах [Так, у люстрації Житомирського староства 1622 р. сказано: «Мѣсто острогомъ и валомъ окружено, въ немъ воротъ съ запорами 3, башенъ 5» («Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, с. 326). Боплан пише: «Новий Київ оточений дерев’яними стінами з вежами й обкопаний мізерним ровом завширшки 28 футів» («Материалы для топографии Киева», отд. II, с. 45) [Сб. материалов для ист. топографии Киева и его окрестностей / Под ред. В.Антоновича и Ф.Терновского. – К., 1884. – С. 45]] – зі зростанням міського населення слід було подумати про самостійну оборону, не розраховуючи на замкові укріплення. При огляді Луцька Фальчевський уже цікавився, «если къ часу потребы которую оборону кромѣ замку можетъ мѣсто въ сeбѣ мѣти» [«Памятники…», т. IV, [отд.] 2, с. 190].

Таким було влаштування замків. Увесь цей тип укріплень нічим не вирізняється порівняно з давнішою епохою, це те ж давньоруське місто з дитинцем чи городом у вузькому сенсі, який відповідає пізнішому замкові, й острогом чи окольним містом навколо нього; стіни міста й тоді зводили зазвичай із дерева й будували з «городниць», над якими знаходилися «заборола» з дощок, відповідні «обланкам» наших описів; згадується звідний міст, вежі; Данило Галицький вибудував у Холмі посеред міста «вежу высоку, якоже бити съ нея окресть града, подсздана каменьемъ въ высоту 15 лакоть, создана же сама древомъ тесанымъ, и стюденецъ, рекомый кладязь близъ ея бѣ, сажений имущи 35» [Ипат. лет., с. 559. Уривки літопису, зібрані в «Исследованиях» Поґодіна, т. VII, с. 194 і далі. Вежі згадуються під 1097 р. (Ипат. лет., с. 178), та деякі розуміють під ними рухомі дерев’яні вежі обложників, т. зв. гуляй-городи; у Воскресенському спискові замість «подъ вежами» стоїть «подъ турами» (ПСРЛ, т. VII, с. 17) [Летопись по Ипат. списку. – С. 178, 559; Погодин Н.П. Исследования, замечания и лекции о русской истории. – М., 1857. – Т. VII. – С. 194; ПСРЛ. – Т. VII. – С. 17]].


Примітки

… Київський літопис… – Київський літопис – під такою назвою в історичній літературі фігурує компіляція фрагментів з польських хронік та українських літописів. Складення компіляції приписується священику Успенської церкви на Києво-Подолі Кирилу Івановичу. У 1621 р. цю компіляцію доповнив оригінальними матеріалами Богдан Балика, син київського війта Яцька Балики. Літопис висвітлює переважно історію Успенської церкви [Мыцык Ю.А. Украинские летописи XVII века. – Днепропетровск, 1978. – С. 35 – 39]. Текст літопису був опублікований В.Б.Антоновичем (Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – К., 1888). Це видання цитує М.Грушевський. Видання В.Антоновича доповнює публікація частини літопису, здійснена О.С.Петрушевичем [Петрушевич А.С. Дополнения ко Сводной Галицко-Русской летописи с 1600 по 1700 год. – Львов, 1891]. Повний текст Київського літопису опублікували Н.Яковенко та В.Ульяновський [Київський літопис першої чверті XVII ст. // УІЖ. – 1988. – № 2. – С. 107-120; 1989. – № 5. – С. 103-114].

Дашкевич Микола Павлович (1852 – 1908) – український історик та літературознавець, учень В.Б.Антоновича, професор Київського університету.

Межигірський літопис охоплює події 1608 – 1700 pp. Його автором вважають уставника Межигірського монастиря Іллю Кощаківського. Так само, як і Київський літопис, ця пам’ятка була опублікована В.Антоновичем в «Сборнике летописей…» (с. 95 – 99). У більш повному варіанті Межигірський літопис опублікували О.Петрушевич та Ю.Мицик [Петрушевич А.С. Дополнения ко Сводной Галицко-Русской летописи… – С. 857 – 896;Мыцык Ю.А. Украинские летописи… – С. 60 – 63].

Бельовський Авґуст (1806 – 1876), польський історик, у 1869 – 1876 pp. директор Бібліотеки Оссолінських у Львові (нині – Бібліотека HAH України ім. В.Стефаника). Ще як працівник цієї бібліотеки переписав цілий ряд пам’яток з історії Польщі та України.

Ґедимін – великий князь литовський (1316 – 1341). Розширив територію князівства за рахунок руських князівств, у тому числі змусив визнати васальну залежність від Вільни Київського князівства [Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда // Його ж. Моя сповідь. – С. 652 – 687; Rowell S.C. Swords for sole? Aspects of Gediminas’ diplomacy (1323 – 1341) // Lituanistica. – 1997. – Nr. 2 (30). – S. 3-19].

Ратомський Костянтин – остерський староста. Його нащадки Лаврин і Михайло тримали староство в кінці XVI – на початку XVII ст.

Ґаштольд Ольбрахт – віленський воєвода, литовський канцлер (1522 – 1539) (PSB. – Т. VII. – S. 299 – 303). Володів Остерською волостю з 1496 до 1539 р. Отримав її в спадок від своєї бабки Марії Трабської. У 1538 р. розпочав будівництво нового Остерського замку, перемістивши його ближче до Десни [Мальченко О. Укріплені поселення… – С. 222 – 223].

… Любарт Ґедимінович… – волинський (володимирський і луцький) князь (1340 – 1384), один з наймолодших синів Ґедиміна. Зайняв Волинь після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія (Болеслава) Тройденовича. Вів боротьбу і за галицький престол з польським королем Казимиром Великим та угорським королем Людовиком І. Спричинився не лише до будівництва камяного замку в Луцьку, але й до появи тут католицького біскупства [Филевич И.П. Борьба Польши и Литвы-Руси за Галицко-Владимирское наследие. – СПб, 1890; Насевіч В. Пачаткі Вялікага княства Літоўскага: Падзеі і асобы. – Мінск, 1993; Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII – XIV ст. – Львів, 1996. – С. 86-87].

… Свидригайло… – Свидригайло (Лев, Болеслав) – наймолодший син Ольгерда, подільський (1401-1405), чернігівський (1405-1409, 1419-1430), великий литовський (1430 – 1435), волинський (1434 – 1452) князь [Коцебу А.Ф. Свитригайло – великий князь литовский. – СПб., 1835; Lewicki A. Powstanie Swidrigajła. – Kraków, 1892; HaleckiO. Ostatnie lata Swidrygiełły і sprawa Wołyńska za Kazimierza Jagiełłończyka. – Kraków, 1915].

… Казимир III… – польський король (1333 – 1370). Ініціатор проведення реформ у Польському королівстві та прихильник політичної експансії на землі Галицько-Волинської Русі [Paszkiewicz Н. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. – Warszawa, 1925; Wyrozumski J. Kazimierz III Wielki. – Wrocław, 1982]. Кам’яний замок у Володимирі міг бути зведений протягом 1366 – 1370 pp., коли йому вдалося захопити Белзьку, Холмську і Володимирську землі [Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси… – С. 52].

Длугош Ян (1415 – 1480) – польський історик-хроніст, автор монументальної праці «Annales Poloniae» – історії Польщі від найдавніших часів до 1480 р. Праця Я.Длуґоша є цінним джерелом до історії українських земель [PSB. – Т. V. – S. 176 – 180; Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1445-1480. – Wrocław, 1965. – T. II / Oprac. S.Gawęda, K.Pieradzka, J.Radziszewska].

Воскресенський літопис складений у Північно-Східній Русі. Один із його списків був подарований у 1658 р. патріархом Никоном Воскресенському Новоєрусалимському монастирю. Літопис містить інформацію до середини XVI ст. [ПСРЛ. – СПб, 1856 – 1859. – Т. 7-8].

п’ядь – антропометрична міра довжини, що дорівнює відстані між відведеним мізинцем і великим пальцем руки (бл. 20 см).

бланкування – бойова внутрішня галерея на мурах, що призначалася для пересування оборонців [Мальченко О. Укріплені поселення… – С. 338].

підсябиття (інакше машикулі) – ряд стрільниць (отворів у замковій стіні), що уможливлювали обстріл основи мурів [Там само. – С. 342].

кий – бойова залізна палиця, а також вогнепальна зброя, що складалася з бронзового чи залізного ствола, прилаштованого до прямокутного прикладу за допомогою металевого паса [Kwasniewicz W. 1000 słów о dawnej broni palnej. – Warszawa, 1987. – S. 72]. У даному випадку, ймовірно, розуміється відстань не пострілу, а довжина піднятого догори кия.

гаківниця – довга вогнепальна зброя, що уживалася переважно для оборони замків і міст під час облоги. Відома з XV ст. Являла собою рушницю, до якої від ствола додавався гак, направлений донизу під прямим кутом. Маса гаківниці становила кільканадцять кілограмів, довжина 1,5 – 1,8 м, тому гак служив для послаблення ефекту віддачі під час пострілу, Для гаківниць початково використовували залізні кулі, облиті свинцем; пізніше їх замінили олов’яними. Гаківниці могли виготовлятися і в самих замках [Kwaśniewicz W. 1000 słów… – S. 64; Архив ЮЗР. – К., 1905. – Ч. VII. – Т. 3. – С. 11].

ручниці (рушниці) – один із перших видів довгої вогнепальної зброї з кованим стволом без замка. Стрільба з рушниці здійснювалася шляхом вкладання тліючого матеріалу до запального отвору в стволі. Спочатку рушниці під час стрільби обслуговували дві особи. Прицільна стрільба з рушниці не була можливою, оскільки стрілець впирав дерев’яний приклад не в плече, а під пахву [Kwaśniewicz W. 1000 słów… – S. 138; Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993. – С. 239; Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. – К., 1997. – С. 118].

Ян, віленський біскуп (1499 – 1538), позашлюбний син Сиґізмунда І та Катажини Телнічанки. У 1519 р. папа Леон X на прохання Сиґізмунда І іменував Яна віленським біскупом. Поступово позашлюбний син став заступником батька у Князівстві, що викликало незадоволення місцевих можновладців. У 1525 р. став житомирським старостою, а в 1529 р. – кременецьким. Як на терені біскупства, так і в наданих королем волостях, намагався впроваджувати ефективні методи господарювання. У 1538 р. став познанським біскупом (PSB. – Т. X. – S. 439-441).

Боплан Гільом-Левассер де (бл. 1600 – 1673) – французький військовий інженер, картограф. Перебував на службі польських королів у чині старшого капітана артилерії і королівського інженера. Керував будівництвом замків на Україні – у Бродах, Барі, Підгірцях, Кодаку. Склав декілька карт України, видав «Опис України…» [докладніше див.: Боплан Г.-Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення війн. – К., 1990].

… Данило Галицький… – Данило Романович Галицький (1201 – 1264) – галицько-волинський князь, син Романа Мстиславовича.

Поґодін Михайло Петрович (1800 – 1875), російський історик, професор Московського університету, речник теорії офіційної народності. Доводив, що українці заселили Наддніпрянщину лише в XVI ст., а до татарської навали вона була заселена великоросами. Основні праці М.Поґодіна зібрані в семитомному виданні «Исследования, замечания и лекции о русской истории» (1846 – 1857), останній том якого цитує М.Грушевський [Шапиро А.Л. Историография с древнейших времен до 1917 года. – М., 1993. – С. 373 – 383].

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1104

Модифіковано : 12.06.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.