Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1890 р. / Південноруські господарські замки в половині XVI століття

Південноруські господарські замки
в половині XVI століття

Михайло Грушевський

Історико-статистичний нарис

[Цю тему запропонував проф. В.Б.Антонович в осінньому півріччі 1887 p., після того, як на практичних заняттях він прочитав і пояснив деякі описи південноруських замків; тоді ж була написана й пропонована праця – тепер вона виходить у дещо переробленому вигляді. Опрацьовуючи її, я користувався також вказівками й поясненнями В.Б.Антоновича, якому складаю щиру подяку.]

Татарські напади

Укладання описів замків

Конструкція замків

Адміністрація замків

Повинність будівництва замків

Стан замків

Збройні сили

Артилерійське озброєння

Харчові припаси

Такими загалом є відомості про стан південноруських повітових замків у середині XVI століття.

[Цікаво порівняти тогочасні приватні замки; ось, наприклад, Буремльський (Луцького повіту) «замочок»: він дерев’яний, забезпечений «цалымъ, широкимъ» мостом, замчистими ворітьми, біля воріт світличка з вежею, дві башти, «кгонтомъ побиты» (внизу «стайні», нагорі комори), до стін прибудовані «городни добрые, драницами побиты», два будинки з кількома кімнатами, з вежами, комори й служби, усе це «зъ защепкы, зъ железными завесы». Посередині – церква св. Трійці, «побитая кгонтами, цвинтарь». До зброї входили: гармата, мортира, гаківниці й рушниці («Архив ЮЗР», ч. VII, т. 1, № 29).

Інший подібний приватний замок – Коблинський («Ганна Монтовт» О.Левицького. Киевская старина, 1888, т. 1 – 3, с. 95) має 4 гармати, 20 гаківниць, 52 рушниці; серед припасів – 2 діжки пороху й 5 діжок куль та ін. Головна перевага повітових замків перед подібними приватними полягала в замкових і земських контингентах, які групувалися навколо перших; порівнюючи укріплення й озброєння окраїнних замків, не побачимо великої різниці, хоча приватні замки мали шанси утримуватися значно справнішими (згадаймо Вінницький замок 1545 p., «вельми малый», гнилий, з його 2 зіпсованими гарматами, 26 гаківницями («а ручницъ ни одное не машъ»), до того ж «пороху готового» виявилося лише «якобы камень (32 фунти), куль дѣльныхъ каменыхъ, железомъ обливаныхъ деветнадцать, а гаковничныхъ куль сорокъ» («Źródła dziejowe», t. VI, s. 112). Зрозуміло, що зем’янин, «заробивъ» свій приватний замок, згодом майже не дбав про те, у якому стані перебуває «головный господарскій замокъ» повіту].

Більшість з них через незначні, часто запущені укріплення, мізерні засоби оборони, відсутність запасів води, звичайно, не могли витримати жодного серйозного нападу; не раз зустрічаються звістки про зруйнування замків татарами. На щастя, такі напади були порівняно нечастими, здебільшого татари полишали замки в спокої, населення відсиджувалось у них, даючи татарам можливість нишпорити країною, – нечисленні загони драбів і замкових служебників, міщан і шляхти, де вони були, не могли дати серйозної відсічі вторгненню. Але й такий притулок замок, як вказано, міг надати лише невеликій кількості навколишніх мешканців. Я наводив заяви ревізії, що, приміром, замки Вінницький і Брацлавський надто малі для населення; останнє, отож, селилося на свій страх, не маючи можливості розраховувати на замок, колонізація здійснювалася попри замки. Це ж населення, велика кількість якого ринула в степи під кінець XVI століття, під впливом нових пригноблюючих умов польського режиму, своєю масою перепинило шлях татарським вторгненням й убезпечило країну значно краще, аніж це робили старі господарські замки.


Примітки

Друкується за виданням: Южнорусские господарские замки в половине 16 ст. : историко-статистический очерк. – Университетские известия. – 1890. – № 2. – С. 1 – 33, у перекладі української мовою. Видано у тому ж році окремою відбиткою.

Ідея написання цієї статті була запропонована М.Грушевському ще в студентські роки В.Б.Антоновичем. Як зазначає сам вчений, Володимир Боніфатійович запропонував йому розробити цю тему восени 1887 p., після того, як він (Антонович) на практичних заняттях прочитав студентам історико-філологічного факультету Київського університету описи окремих замків. Розробив цю тему М.Грушевський невдовзі після отримання пропозиції. Перший варіант статті згодом автор переробив, враховуючи критичні зауваження В.Антоновича. Ймовірно, процес внесення поправок зайняв більше часу, ніж саме написання статті, оскільки лише на початку вересня 1888 р. В.Б.Антонович вважав за можливе передати статтю свого учня для публікації в «Университетских известиях». Спочатку про це він поінформував М.Грушевського листом; згодом, ще до отримання його останнім, й під час особистої зустрічі. Інформація про можливість публікації дослідження про замки автора «вельми потішила» [Грушевський М.С. Щоденник (1886 – 1894 pp.) / Упор. Л.Зашкільняк. – К., 1997. – С. 14]. Принагідно слід зазначити, що дослідження, зачитане як реферат на одному з семінарів В.Антоновича, отримало високу оцінку однокурсників М.Грушевського, зокрема визначного в майбутньому історика Володимира Піскорського (Там само. – С. 24).

Михайло Сергійович нетерпляче чекав появи своєї першої друкованої праці. 14 жовтня 1888 р. він навідався до редакції «Университетских известий», щоб дізнатися про час виходу в світ його статті. Відповідь, отримана там, його розчарувала. Історик занотував у своєму щоденнику: «Погано! Був у ред[акції], сказ[али], що вийде на початку року…» (Там само. – С. 24). В дійсності, процес друку чергового номера «Университетских известий», де мала бути вміщена стаття про замки, тривав значно довше. Лише в середині лютого 1889 р. М.Грушевський отримав її верстку і вніс поправки (Там само. – С. 52). Зрештою, наступного року стаття була видрукувана як в «Университетских известиях», так і окремою відбиткою. У вересні цього ж року з’явилася рецензія на це дослідження, що належала перу П.В.Голубовського [Киевская старина. – 1890. – Т. XXX. – С. 333 – 334].

Дослідження М.Грушевського фактично започаткувало довготривалу дискусію в історіографії щодо стану й організації оборони південних рубежів Великого князівства Литовського. Хронологічно більш ранні роботи Казімежа Пуласького чи Олександра Яблоновського висвітлювали лише окремі аспекти організації цієї оборони (К.Пуласький) або навели дуже загальну її картину в середині XVI ст. (О.Яблоновський) [Pułaski K. Dzikie pola // Szkice і poszukiwania historyczne. Seria I. – Warszawa, 1887. – S. 1 – 68; Jabłonowski A. Ziemia Wołyńska w połowie XVI wieku // Źródła dziejowe. – Warszawa, 1877. – T. VI. – S. XXII].

Ключовим пунктом дискусії, що особливо активно велася в кінці XIX – на початку XX ст., стало твердження М.Грушевського про бездіяльність литовського уряду в справі організації оборони на південних рубежах своєї держави. Він вважав, що майже весь тягар боротьби з татарами в кінці XV – середині XVI ст. несло на собі місцеве населення; допомога уряду обмежувалася надсиланням коштів (зрештою, недостатніх) та людей для відбудови зруйнованих українських (за термінологією статті, південноруських) замків. Незалежно від М.Грушевського таку ж позицію представив М.Ф.Владимирський-Буданов, торкаючись організації оборони на південних литовських рубежах під час дослідження проблеми заселення України в другій половині XV – першій половині XVI ст. [Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от второй половины XV ст. до Люблинской унии (1569 г.) // Архив ЮЗР. – К., 1890. – Ч. VII. – Т. 2. – С. 209]. Але саме точка зору М.Грушевського мала вирішальний вплив на пізніших українських істориків. Її дотримувався Д.Дорошенко і навіть налаштовані в цілому неприхильно до М.Грушевського підручники історії Української РСР [Дорошенко Д. Нарис історії України до половини XVII століття. – Варшава, 1934. – Т. 1. – С. 110; Історія України. Короткий курс / Під ред. С.М.Бєлоусова. – К., 1941. – С. 64; История Украинской ССР. – Т. І. – С. 156].

Не спростовуючи в цілому цієї думки М.Грушевського, Матвій Любавський та Митрофан Довнар-Запольський у своїх працях, присвячених окремим аспектам історії Великого князівства Литовського, навели приклади, коли центральний уряд сприяв обороноздатності українських замків не лише шляхом грошових дотацій, але за рахунок надсилання в окремі замки військових підрозділів [Любавский М.К. Литовско-русский сейм. – М., 1901. – С. 219; Довнар-Запольский М.К. Украинские староства в XVI веке // Архив ЮЗР. – К., 1907. – ч. VIII. – Т. 5. – С. 19, 65].

Незаперечні документальні докази, що навели ці дослідники, були враховані М.Грушевським під час написання сьомого тому «Історії України-Руси», де він повернувся до проблеми обороноздатності південного кордону Князівства, але в цілому його позиції, висловленої в «Південноруських господарських замках…», не змінили.

«Правительство обмежилося тим, що своїм коштом утримувало і в потребі відбудовувало кілька своїх замків, які мали служити передовими страдницями держави в сій «україні», та тримало невеликий відділ війська на Подніпров’ї – в Києві, почасти в Каневі й Черкасах, щоб оборонити тутешні замки від серйознішого нападу татарів. Поза тим – в повній свідомості своєї безпорадності і безсильності лишало воно сі українські землі Божій опіці й промишленню самої місцевої людності», – констатував історик [Історія України-Руси. – К. – Львів, 1909. – Т. VII: Козацькі часи – до р. 1625. – С. 34-35].

Можливо, це твердження М.Грушевського і не знайшло б авторитетних опонентів серед представників польської історіографії, якби воно не займало таке важливе місце у запропонованій ним концепції виникнення й еволюції українського козацтва. Якщо О.Яблоновський, знайомий з позицією М.Грушевського, визнавав внесок литовського уряду в організацію оборони на кордоні з татарами «дуже недостатнім» [Jabłonowski A. Historia Rusi południowej do upadku Rzeczypospolitej. – Kraków, 1912. – S. 129], то Францішек Равіта-Ґавронський, підкреслюючи суттєвий вклад Литви в забезпечення замків зброєю, боєприпасами і провіантом, поклав вину за поганий їх стан на місцевих міщан та інші соціальні групи, які згідно з звичаєм та земельними привілеями мали обслуговувати та обороняти замки, але насправді це ігнорували [Rawita-Gawroński F. Obrona і zamki ukrainne od połowy wieku XV // Biblioteka Warszawska. – 1912. – T. 3. – S. 152, 154]. Примирити погляди М.Грушевського та його послідовників і Ф.Равіти-Ґавронського спробував Єжи Охманський, який ствердив, що організація литовської оборони в середині XVI ст. не заслужила суворої оцінки, даної М.Грушевським. Однак і Є.Охманський визнав, що вважати цю оборону достатньою не можна [Ochmański J. Organizacja obrony w Wielkim Księstwie Litewskim przed napadami Tatarów Krymskich w XV – XVI wieku // Studia і Materiały do Historii Wojskowości. – 1960. – T. V. – S. 397].

У дослідженні про господарські замки М.Грушевський опосередковано визначив найбільш перспективні напрями вивчення проблеми організації оборони південних рубежів Великого князівства Литовського. Зокрема, відзначив, що на міщан покладався обов’язок побудови міського острогу, від якого вони всіляко намагалися ухилитися (див. с. 20). Цю проблематику пізніше розробляв брат історика – Олександр Грушевський [Грушевский А. Повинность городовой работы в Великом княжестве Литовском // Журнал Министерства народного просвещения. – 1914. – № 11. – С. 19 – 39; Його ж. Луцьке міщанство в XVI в. // Історико-географічний збірник. – К., 1927. – Т. І]. Його ж перу належить невелика замітка, присвячена окремим аспектам оборони замків у XVI ст. [Його ж. Питання оборони замків Великого князівства Литовського в XVI в. // Історико-географічний збірник. – К., 1928. – Т. II. – С. 1 – 9].

Не без впливу М. Грушевського та його праці про замки його учні В.Юркевич та Т.Фаранюк у своїх працях висвітлювали проблему польної чи прикордонної сторожі при замках [Юркевич В. Звенигородщина в XV – XVI в. // Історико-географічний збірник. – К., 1927. – Т. І. – С. 13 – 22; Фаранюк Т. Вінницька шляхта в XVI ст. // Там само. – С. 23 – 31]. Ряд аспектів, зокрема озброєння замків, система їх оборони, функціонування граничної і замкової сторожі та ін., висвітлених у статті М.Грушевського, отримали додаткову аргументацію або були скореговані польським дослідником Єжи Охманським у його ґрунтовній статті, присвяченій організації оборони у Великому князівстві Литовському від татар [Ochmański J. Organizacja obrony w Wielkim Księstwie Litewskim…]. Зрештою, ніби нав’язуючись до запропонованого М.Грушевським порівняння замків господарських і приватновласницьких (див. с. 32 – 33), О.Мальченко простежив формування системи укріплених поселень, як державних, так і приватних, на території Київщини та Поділля протягом XV – середини XVII ст. [Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV – середина XVII ст.). – К., 2001].

П. Кулаковський

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 155 – 181.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1974

Модифіковано : 28.02.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.