Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Богданові роковини

Михайло Грушевський

Тихо і непомітно серед неспокійного, тривожного нинішнього життя пройшов пам’ятний для України день: 250-ті роковини смерті її великого гетьмана.

Дев’ять літ тому минули такі ж роковини великого народного повстання, піднятого ним. Півчверті року – 250-ліття того факту, що пізнішим поколінням, з затратою історичної перспективи, почав здаватися немов розв’язкою того великого народного руху, його закінченням, хоч в дійсності був тільки епізодом його, тільки необчисленим в своїх наслідках, невідгаданим в своїх впливах на дальшу долю українського народу – розумію підданий України під зверхність московського царя. І ті роковини також проминули без ювілейного гамору, без розголосу – трудно було справляти відповідно ті ювілеї.

Ті епохальні події так сильно панують іще й досі над нами, над нашим життям; їх наслідки впливають іще так сильно; вони ще так далекі від того, щоб перетворитися в прості історичні, у всім пережиті й перейдені факти… Самі назви їх звучать як бойові гасла, виключаючи можливість холодного, антикварського їх оцінювання. А їх спадщина така складна, скомплікована, така – многогранна, перемінлива в ясних і темних своїх сторонах, що треба добре означити своє становище до тих різних ясних і темних її сторін, щоб взяти відповідний тон – в мажорі чи в мінорі.

Особливо для України російської. Становище галицької України простіше. Для неї Хмельниччина передусім – пам’ятний акт в боротьбі з шляхетською Польщею, з якою бореться вона й досі – момент, коли сьому віковому ворогові український народ задав смертельну рану, перший акт тої побіди над ним, що ще не наступила, але чується душею розбудженого народу. Для України російської історія ся далеко більш складна, і тоді, коли проходили сі 250-літні роковини, уставляти свій погляд на ті різні сторони її ще не можна було. Для того ліпше здавалося й не рухати її. А ті, що стерегли своїх здобутків побіди над народом-побідником, теж уважали за ліпше в тихості споживати овочі її й не торкатися старих ран побіджених.

І роковини проминали серед напруженого мовчання. З галасом і гамором вирвалися тільки виродки історичної Польщі – галицькі «вшехполяки» з святкуванням увільнення Львова від Хмельницького в 1655 р. Святкували й тріумфували факт, що їх предки – репрезентанти історичної Польщі – ціло вийшли з рук революційного українського народу, що Хмельницький позволив їм відкупитися від народної помсти. І святкуючи сю ганебну для старої Польщі хвилю упокорення перед повстанцем-хлопом, вони обсипали його й увесь український народ лайкою, в злобі і нерозумі, як буває з карлами – виродками.

То були роковини фактів, тепер роковини чоловіка – головного діяча тих вікопам’ятних подій. І як ті, так і сі роковини минають тихо – не тільки тому, що очі суспільності нашої занадто напружено звернені в будучність, так що не лишається місця й охоти для рефлексій з минулого, – але також і тому, що в тіні тих епохальних фактів, яку кидають вони, никне сама фігура їх головного діяча, і говорити про нього, значить говорити про ті факти – такі необчислимі, такі трудні для оцінки, – і так само треба уставляти свою точку погляду на різні сторони його діяльності. Се явище для Хмельницького спільне з іншими історичними діячами, що звертають увагу не так своїми індивідуальними, суб’єктивними прикметами, як тими визначними фактами, в яких більш або менш активну ролю судилося їм мати.

І хоч яку визначну ролю довелося відіграти Хмельницькому в великім українськім русі – він зістається в тіні не тільки супроти величезного об’єктивного значення тих подій, але також і наслідком стихійного характеру того народного руху та своєї діяльності в нім. Невважаючи на дуже високі таланти вождя, адміністратора, дипломата, проявлені ним, його індивідуальність проявляє себе слабо – тому що не він кермував фактами, а перипетії великої народної боротьби, раз зведеної з мертвої точки, ним кермували, і він тільки старався достроїтися до них, до їх вимогів – і то не завсіди щасливо.

Він не перебільшав, коли називав себе малим і худим чоловіком, який сам не думав зробити те, що зробила в його руках раз зрушена стихійна сила. Відомо, що він розпочинав справу для узьких класових інтересів козацької верстви, і коли наоколо нього шуміло вже всенародне повстання, він, ще не оцінюючи його значення, торгувався з королем про марні козацькі привілеї, за ціну їх готовий зложити зброю і полишити ні з чим розбурхані ним народні маси. Силкуючися втягнути в свою дальшу боротьбу з віроломним ворогом нового союзника – Москву, він в розпалі сеї дипломатичної гри надавав таких обіцянок і пропозицій, що коли прийшлося повести діло з сим новим союзником, побачив, що зв’язав собі руки і ноги, і всю свою енергію замість боротьби з Польщею мусив звернути на те, щоб розплутати себе та дати місце тим політично-автономічним постулатам, які наростали в сих роках свобідного, незалежного українського життя. Останні роки його життя пішли на гарячі заходи коло того, щоб сотворити собі нову точку опори, вирватися з пут московського централізму й забезпечити автономне українське життя. Але він вмер, не довівши до кінця сеї роботи, полишивши проблему свого життя недовершеною, недокінченою, і в руках його співробітників вона почала все гірше заплутуватися, розвалюватися, замотавши зовсім українське життя й звівши його до справжньої «руїни».

Порівняння Хмельницького з його співробітниками й наступниками, власне, дає справжню міру сьому чоловікові, і ми розуміємо, яка, при всій стихійності й несвідомості, страшенна сила була в сім чоловіку, чому підіймався він так високо над хвилями сього великого народного повстання, приковуючи до себе увагу сучасників і їх потомків, приймаючи на свою голову благословення одних і клятви других, так, якби він справді був свідомим автором і творцем тих всіх подій. І його кляли не тільки репрезентанти історичної Польщі, яку він розвалював, – від сучасників його до сучасників наших, які й досі не можуть спокійно говорити й думати про сього чоловіка (порівняти недавній портрет Хмельницького з ослячими ухами й козячими рогами в популярній книжці варшавського «ученого» і всі вибрики вшехпольського ювілею 1905 р.). Кляли його й народні маси українські за море сліз і крові, розлитої з таким малим хісном для долі тих мас.

Але скоро пам’ять її проминула, і постать Богдана зарисувалася в неясній минувшині як образ великих змагань народних, і він став близьким і милим не тільки тим, хто зібрав овочі великого народного руху, не тільки всім beati possidentes Гетьманщини, але й всім, хто дорожив останками її свобідного автономного строю, хто пестив в душі своїй пам’ять народних поривів до свободи політичної й економічної, до національного визволення. Та зникли й ті останки автономного українського життя, впала й пилом припала Гетьманщина, і Хмельницького зробили своїм героєм уже прихильники й оборонці нового (для нас уже «старого») режиму.

Софісти православія, самодержавія і народності співали йому дифірамби, а юзефовичі будували йому монумент во славу «єдиної неділимої». І своїми фальшивими хвалами споганили колишнього улюбленця України надовго і довго для репрезентантів нової відродженої української ідеї. Він став героєм старорежимних – вороги старого режиму відвернулися від нього. І пророк нової України обсипав гіркими й зневажливими докорами «п’яного» виновника нового закріпощення України.

Трагедія Хмельницького, проклятого за життя народними масами, що піднялися на його поклик; розбитого невдалими наслідками політичного визволення перед смертю; спаленого і розвіяного рукою ворога по смерті; апотеозованого ворогами свобідної України й огорненого погордою її нових борців – триває досі. Але, може, час закінчити її й, осудивши помилки й хиби, оцінити те, що було в нім і в його діяльності близького, рідного й дорогого нам?…

Переживши новий народний рух, аналогічний багато в дечім з старим рухом XVII в., бувши свідками його стихійності, несвідомості, його успіхів і невдач, – ми ліпше можемо знати, скільки свідомості, скільки плановості можна вимагати від руху XVII в., веденого з такими, незмірно меншими культурними ресурсами – темними народними масами з такою мало що вищою від них інтелігенцією, якою була тодішня козацька старшина. Чи тодішня, польсько-шляхетським пануванням забита, дезорганізована, занекультурена Україна могла претендувати на вождів свідоміших, талановитіших, ніж яким був Хмельницький?

Рушив титан – великий, темний, осліплений, закований, загнаний в землю, – могутній і темний, як та чорна земля, яку мав він в оковах обробляти. І напереді йшов його провідник – такої ж титанічної сили й вдачі, як персоніфікація тої могутньої й сліпої народної сили, – мало що свідоміший від неї, але з тим же титанічним розмахом сили й енергії, що й у неї. Страшними напруженнями своїми стрясав він українською землею. Могутній і стихійний, як природа, що в своїй стихійній сліпоті не може розмірити своїх засобів для осягнення своєї мети і в безумній марнотратності губить мільйони одиниць для заховання роду, «ідеї», розтрачував він сили народні, лив кров і стелив трупами рідну землю, поки стихійні сили титана не вичерпалися від сих безмірних і надмірних трат і його могутні рухи не перейшли на безсилі конвульсії.

Хмельницький горів як на огні серед сеї боротьби, що натягала до останньої міри всі духові сили його, всю нервову енергію, в незмірній тривозі, в свідомості страшної одвічальності, яку клало на нього се завдання, що спало на нього і в своїй незмірній широті все більше вирисовувало й уяснялося його свідомості. І він умер в страшній турботі, чуючи, як вичерпуються сили народу, як тратить він свою моральну силу над ними – і як разом з тим заплутуються, стають все складніші обставини, все тяжчою стає народна проблема. Він вмер і сліпий титан зостався без провідника. Маленькі ліліпути обсіли його й міцно зв’язали його сіткою дрібних, але сильних ретязьків, прикували його наново до землі, загнали його знову в землю – на довгі століття.

Він став знову рабом. Але в душі його – темній і сліпій – ясним, блискучим промінем лишилася жити пам’ять про той незабутній, короткий, а блискучий момент, коли він на хвилю почув себе свобідним і жив в ілюзії здійснення своїх бажань. Він виспівав свою радість, свій тріумф в короткій як побідний крик пісні, де святкував увільнення України від «ляха, жида і унії».

Конкретними до тривіальності назвами він назвав в ній ті ідеї, які опанували його. Він тріумфував свою побіду над національним гнітом, над силою класових і національних привілегій, над «властию капітала» і захоплених прав над народною працею, над всяким насилуванням свобідної совісті й мислі. І пам’ять сеї побіди в минувшості світила поколінням за поколіннями в пітьмі неволі й пониження як заповідь такої ж побіди – але вже побіди тривкої, не скороминущої в будучності.

І коли ми тепер наново підносимо прапор свобідної, автономної України, в свобіднім і рівноправнім державнім зв’язку з тими народами і краями, з якими силкувався уложити свої відносини Богдан – Москвою, Польщею, Кримом, – прапор національного, культурного й економічного визволення українських мас – прапор свобідного розвою національного життя – чи не чуємо ми, як через століття в’яжуть нас моральні зв’язки з тим великим народним рухом, зв’язаним з іменем Богдана? Як близькі нам ті мрії про Україну без хлопа і без пана, свобідну й автономну, що носилися перед очима старого гетьмана і його співробітників і сучасників? Як через покоління наших попередників пробігає до нас і по нас та іскра нервової енергії тих великих змагань?

Криворівня, 30/VII. 1907


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. 39. – Кн. 8-9. – С.207 – 212. В кінці статті зазначена дата написання, яка відповідає щоденниковим записам: «Криворівня, 30/VII. 1907». Коректа статті зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 167. – Арк. 1-3 зв.). У 1917 р. М.Грушевський включив статтю до збірки: «З політичного життя старої України: Розвідки, статті, промови» (К., 1917. – С. 84 – 88).

Подається за першодруком.

Стаття написана до 250-ліття смерті Богдана Хмельницького. Працював над нею вчений 29 – 30 липня 1907 р. під час відпочинку у Криворівні, про що свідчить лаконічний запис у щоденнику:

«Написав статейку про Богданові роковини – з запалом, за одну добу, навіть трохи менше – вечером зачав, рано скінчив і зараз відослав. Дуже мене взяв образ титана під землею, що сотрясає землю» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 156. Запис від 30 липня 1907 р.).

Постаті Богдана Хмельницького М.Грушевський присвятив особливу увагу у своїх наукових працях, насамперед «Історії України-Руси» (Т. 8), історичному ескізі «Хмельницький і Хмельниччина» (ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. 23-24. – С. 1 – 30); дослідженні «Переяславська умова України з Москвою 1654 року» (К., 1917); художньому творі «Хмельницький в Переяславі. Історичні образи» (К., 1917) та публіцистичних працях: «250 літ» (ЛНВ. – 1904. – Т. 25. – Кн. 4. – С. 1 – 6); «Мазепинство і «Богданівство» (ЛНВ. – 1912. – Т. 57. – Кн. 1. – С. 94 – 102).

Докладно див.: Гуржій О. Політична та військова діяльність Богдана Хмельницького в оцінці М.С. Грушевського // Богдан Хмельницький та його доба. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 400-літтю від дня народження Великого Гетьмана (Київ, 24-25 жовтня 1995 р. ). – К., 1996. – С. 164-167; Мельник Л. Державотворча діяльність Богдана Хмельницького в оцінках М.С. Грушевського і В.Липинського // Там само. – С. 198; Смолій В., Степанков В. Проблеми Української революції XVII століття у висвітленні Михайла Грушевського // Український історик. – 1998. – Ч. 1 – 4. – С. 122 – 134.

…його індивідуальність проявляє себе слабо… – М.Грушевський дотримувався подібних поглядів і в пізніший період своєї наукової діяльності. Характеристику Б.Хмельницького історик узагальнив у підсумковому розділі 9-го тому «Історії України-Руси» (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. IX. – Ч. II. – Розд. XIII: Кілька загальних завважень. – С. 1479 – 1508).

…називав себе малим і худим чоловіком… – цю фразу історик повторює за щоденником Войцеха Мясковського, якого цитує в «Історії України-Руси»: «Правда то, що я лихий, малий чоловік, але мені то Бог дав, що я єсьм єдиновладцем і самодержцем руським» (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – Ч. III. – С. 145).

…портрет Хмельницького з ослячими вухами й козлячими рогами… – йдеться про сатиричну літографічну гравюру, виконану Вільгельмом Гондіусом у 1651 р. на підставі його відомої гравюри для невідомого замовника. Репродукція цієї гравюри була дуже поширена у польських публіцистичних колах кінця XIX – початку XX ст., особливо враховуючи популярність теми про війни Речі Посполитої з українськими козаками кінця XVII ст. під оглядом візії, усталеної в польському суспільстві на основі літературних і наукових творів Г.Сенкевича, Ф.Равіти-Гавронського та ін. (див.: Welychenko Stefan. Mało znany portret Bohdana Chmielnickiego Studia Historyczne. – 1981. – R. XXIV. – Z. 2(93). – S. 301-308).

…а юзефовичі будували йому монумент… – детально про історію спорудження пам’ятника див.: Левицький О. Історія будови пам’ятника Б.Хмельницькому у Києві // ЛНВ. – 1913. – Т. 62. – С. 467 – 483.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 332 – 336.