Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Гріхи наші

Гріхи наші

Михайло Грушевський

«Веселий місяць май»… І наче по контрасту з сим буйним відродженням природи, що б’є фонтаном стихійних сил на кождім кроці, на кождій п’яді землі, не замурованої в камінь і цеглу людських будівель, з красою і силою сього відродження так прикро вражає всяка анемія, всяка недоречність, всяка дисгармонія життя. Життя українського особливо. Так болюче відчуваєш брак краси і сили в нім. І під впливом сумних вражень його настирливою нотою дзвенить в мозку гіркий вірш, виспіваний в хвилю таких гірких вражень одним з найбільш гарячих і нервових борців українського відродження: «Народе без пуття, без честі і поваги»…

Коли б сі слова вийшли з уст ворожих, звучали злобою й зневагою, вони б не зачепили нас – з уст ворога огуда не завдає болю. Але гірким чуттям сповнює вона душу, коли чуєш її з уст чоловіка, що любив свій край і народ гаряче, що працював для нього до загину і не злобу і ворожнечу, а жаль і повний любові гнів вилив у тих словах.

Певне, ми не згоджуємося з Кулішем в тих критеріях пуття і поваги, які він ставив нашому народові. Ми не поділяємо його одностороннього обожання «культури», зверхньої культури, без різниці, чи вона будувалася невільною, сліпою працею українського кріпака під нагаєм панського економа, чи свобідною, самоозначеною працею свобідного українця. Ми не гудимо український народ за те, що гнівним рухом він стер з лиця землі разом з інститутами неволі й суспільної неправди панську культуру, щоб на її місці зачати культуру свою, простішу і примітивнішу, але далеко багатшу задатками розвою – культуру всенародну, а не культуру «верхнього десятка тисяч». Ми не вважаємо можливим записати як вину українського народу, що він, покинений ще раз своїми «верхами», не здолав оборонити сих задатків від натиску нової, пансько-поліцейської культури, що несла до його нова протекторка Москва, й давши їй розвалити ті зав’язки культури, які почав засаджувати сам, зістався «безкультурним»…

Ми взагалі не відважуємося закиди безпутства й безчестя посилати на адресу цілого українського «народу». Народ – се занадто широке поняття, в якім ми зв’язуємо не тільки сучасні покоління з їх ділами, хибами й помилками, а й покоління давніші з їх стражданнями і подвигами. Зв’язуємо тих, чиї вчинки викликають в нас гнів і обурення, і тих, чий «добрий подвиг» ми хотіли б поставити прикладом, взірцем для непутящої суспільності; Шевченко, напр., репрезентує наш народ не менше, ніж десятки тих «», яких нелюдське поводження викликало його гнівні крики, і трудно розтягати докори, викликані їх ділами, на цілий народ, що з глибин своїх вислав Шевченка як свого заступника, репрезентанта.

В понятті народу, нарешті, ми зв’язуємо і сліпі, невідповідальні маси, і ті верхні десятки тисяч, які задають тон життю, уоружені свідомістю, культурними й економічними засобами, дають напрям і йому, і тим сліпим масам, позбавленим можливості самоозначення й саморозпорядження, ініціативи й організації. Сі верхні десятки тисяч збирають лаври за подвиги на дорозі поступу й культури – на них спадають і повинні спадати й докори: не тільки за прогрішення їх самих против того поступу, а й за те, коли маси показуються занадто малоздатними до того поступу, занадто інертними, безладними. Се теж наслідок роботи тих верхніх десятків тисяч, не теперішніх, а попередніх. Отже, про сі верхи, про суспільність і говорім, лишивши на боці невідповідальні маси й таємничий народ. «Суспільність без пуття, без честі і поваги»…

Що ж, «пуття» дійсно небагато… Що осягла українська суспільність з тими засобами, які мала в українськім народі, починаючи від чисельної його сили й кінчаючи всякими духовними, артистичними його силами й засобами? По своєму числу український народ стоїть зараз по перших, «світових» народах Європи – єсть тільки чотири або п’ять народів в Європі, більших від нього, а яке він має значення чи в політиці, чи в культурнім, чи в економічнім житті? Ніякого!

Якби зник з лиця землі маленький, двомільйонний датський або норвезький народ, певне, брак його був би помічений в культурнім чи політичнім житті Європи; але якби зник український народ, то й пес би за ним не гавкнув. Бо він не тільки не здужав вибороти собі якісь впливи в культурнім чи політичнім житті, а навіть не потрапив використати своїх духових чи артистичних засобів, щоб увести їх в оборот культурного життя. Не тільки світового, а навіть і свого власного – своєму власному не подбав надати якусь індивідуальну фізіономію.

Український народ має народну музику, мелодію, може, найбагатшу з усіх культурних народів, а як же безконечно мало використала українська суспільність се багатство, як мало ввела в свій ужиток з сеї скарбниці. За сто літ українського відродження ся суспільність мала, властиво, тільки одного серйозного, талановитого композитора, що спеціально віддався культивуванню української музики. А поза тим тільки більше-менше вироблений, більше або менше талановитий – дилетантизм.

І в інтелігентнім обиході панують і по сей день такі чужі українській музиці речі, як «Стоїть гора високая», «Цвітка дрібная», «Помарніла наша доля», «Реве та стогне» на мотив «Белеет парус одинокий» або чужі романси в українських перекладах, а свого, навіть готового, вже обробленого – майже таки й не чувати. Повторюємо ходячі фрази про те, що ті або сі чужі композитори польські чи російські повикористовували українські мотиви для своїх опер, і самі беремо чуже, а своє лишається лежати й вигибати.

Або в сфері орнаменту? Поляки з свого, дуже убогого в порівнянні з нашим, народного орнаменту, старанно розробляючи, комбінуючи, обережно домішуючи чужим спорідненим (в тім і нашим), виробили на наших очах цілий стиль, так званий закопанський. Ми з безконечного багатства нашого народного орнаменту, лінійного і кольорового (поліхромічного), досі не зробили сливе нічого, а де пробували його використати, напр., в вишивках, зараз позасмічували його чужими тривіальностями, які на українських елементах сидять, як на корові сідло. Маючи прегарні взірці свого церковного будівництва, засіваємо українську землю обридливими витворами «синодального стилю» – навіть Галичину, на місце її прегарних, стильних церков вкрито за останні десятиліття, заходами різних «заслужених українських архітекторів», бридкими, недоречними мішаннями російського типу… Мало пуття, мало!

Нема самоповажання, катма й поваги!.. Цілі покоління тих верхніх десятків тисяч, замість аби розвивати в собі відпорну силу против всякого гніту, насильства, кривди, тільки вміли цілувати та лизати ті руки, що їх гнітили й катували, що зводили на ніщо все національне життя. Силкувалися з душею і з чобітьми влізти в форми приписаного для них і утвержденного образца, хоч би з утратою чи ущербом свого людського образу й подобія. І маси, низи суспільні вони вели, навчали й виховували в тім же напрямі.

Прищеплювали їм своє лакейство й сервілізм, виховували в справжнім ідолопоклонстві, обожанні казенного фетиша, доводячи се до крайніх розмірів, випереджаючи в своїм «самоотвержении» кожде бажання, кождий знак жерців того фетиша. Чи бачили ви в старих церквах України XVIII віку державні орли на мурах церков та дзвіниць, над хрестами бань, всередині церков поруч образів, на виносних церковних хрестах великі двоголові орли, немов якісь предмети культу?

Се символи того рабського апотеозування власті, ніким не вимагані, обидливі для самого державного режиму, символи сервілізму над хрестами, яким ті українські верхи наповняли суспільність, народні маси стільки ж власною волею, скільки й неволею. Був утиск, пресія, терор від правительства – се правда. Але суспільність українська, загалом беручи, все бігла на сто кроків вперед перед такими заходами правительства, побиваючи всі рекорди в своїм відреченні від всякої самостійності, гадки самостійності життя. І се, власне, ті верстви, економічно й культурно забезпечені, які завдяки сьому забезпеченню могли б і повинні були б проявляти найбільшу самостійність, найбільшу відпорну силу: у нас вони були, навпаки, огнищами сервілізму, національної деморалізації.

І проявлявся сей сервілізм, розуміється, не тільки в відносинах до правительства чи правительственої політики, а взагалі перед усякою чужою силою – чи фізичною, чи моральною. Нехтували своїм і спішились засвітити свічку, чолом ударити перед чужими богами, перед чужою силою, щоб зарекомендувати себе с лучшей стороны: «Дивись, мовляв, який я вдався культурний і образований, і не змішуй мене з необразованою українською масою: можу цілком отвергтися всього свого і, як первозданий Адам, іти, куди мене пошлете». І йшли служити й вислужуватися.

Нема ліпших «службістів», як українці; нема людей, які б уміли так совісно сповняти всякий моральний чи службовий обов’язок для чужого і чужих і заразом так нехтувати усяким обов’язком супроти свого. В чім хочете – чи в управі благочинія і III «отделении», чи на арені «славы и добра» поступовості. Російська бюрократія і російське поступове життя однаково виросли й розцвіли на українських костях – одна на костях тих, що душу свою полагали для російських «чинов і орденов», друга – на костях тих, що так само не за страх, а за совість трудилися для розросту й розцвіту російської культури й поступу, кидаючи на «благословенну Україну» чи то на український смітник тільки негодящі відпадки. Бо се був тільки смітник для них.

Верхні десятки тисяч чи тисячі українські з Гетьманщини XVIII в. з шкури лізли, щоб якось стерти з себе український вид і обличчя; коли не можна було дітей послати до якоїсь людської школи, посилали до прокислих цвілих єзуїтських колегій польських, аби, набираючись «едукації», стирали з себе український образ і подобіє; хоч би нікому не потрібної польщини та середньовічної латини набрались, аби не смерділи українським потом. Верхи XIX в. также само напружували свої сили, щоб бути своїми в культурі й житті великоросійськім – щоб і не пахло від них українцями. Толерантність до всяких чужих претензій супроти українства, усеї української суспільності була нечувана. Готовність плюнути й розтерти ногою все своє й возвеличити на кошт його чуже – просто умилительна.

Розуміється, можна сказати, що в тім була похвальна свідомість своїх слабких культурних сил, скромність значить. Що й казати, річ похвальна – особливо для тих, що крім скромності таки й не мають нічим більше похвалитись. Та тільки з свідомості тих слабких сил повинна була б вийти рішучість – потрудитися коло збільшення, коло розвою тих слабких культурних, національних засобів – а от її не видно було. І скромність, розуміється, не те, що самообпльовування, брак самоповажання. Бідні ми бідні, та тільки «и в рубище почтенна добродетель», а ми ж таки, по совісті, ні в чім «не замечены».

Чого вже чого, а «добродетели» у нашого народу хоч одбавляй. Обдерли його свої й чужі як липку, і стоїть він голий, як турецький святий, та з міною «бувшого чоловіка» – не горківського фонаберщика, а скромного «неудачника», тиснеться при дверях, силкуючися зайняти своєю особою якнайменше місця, аби в чім-небудь «не обеспокоить их высокостепенства», що порозкладали свої пишні утроби на його місці, свідомі своїх високих культурних прикмет і самоповажання.

Так-так, народець скромний. Кажу знову не про той містичний «народ», а про «громадянство». Вдоволене малим. З вдячністю великою приймає, як хтось сплюне в український бік – аби тільки хоч трішки мав ім’я і значення. Розуміється, ім’я й значення між чужими. Хто життя своє положить на службу українському народові, то, розуміється, з таким «своїм» нема церемоній; йому однаково нема ніде ходу і він стерпить усе – отже, йому можна дать почути український «демократизм» в повній силі.

Але супроти земляків, що на чужій службі добились якогось, хоч невеличкого, імені чи впливу, чи зв’язей – о, супроти них все має бути велика обережність, велике поважання! З безмірною вдячністю приймається, коли такий землячок покаже якусь «снисходительность» для української народності чи українського питання. Фиміам і кадило, і епітети «щирого українця» (чи навіть «героя», «борця» за український народ) зараз йому за се. Так лесно поставити себе під крило й оборону чоловіка, що щось значить у чужих, примазатися до нього – дарма, що його відносини до українства виявляють брак всякого поважання, всякого серйозного трактування його.

І красуються на переді українства як репрезентанти стовпи, вожді його, люди, яких все життя, вся діяльність була одним нехтуванням українства, повною негацією його як серйозної національної ідеї. У народностей інших, які доходять своїх національних прав, такі слуги чужих богів на кождім кроці чули б від своєї суспільності, що вони чужі їй, що вони дезертири, невірні сини свого народу. Але у тих народностей нема того рабського, лакейського духу, який викохали в собі наші верхи. У нас запобігають таких людей, просять «снизойти» й стати на чолі українства. Спасибі й за те –

або дулю дати

благоволять – хоч маленьку,

хоч півдулі, аби тілько

під самую пику…

І не знає «посторонній чоловік», кого ж, властиво, вважати справжніми репрезентантами українства – чи тих титулярних, по імені тільки українців, що орють чужий переліг, служать чужим богам, а українцям вряди-годи дають «маленьку дулю», чи тих не титулярних, які віддають всіх себе народному ділу і жадають від своєї суспільності того ж, а від чужих вимагають поважання для свого народу, признання за ним широких національних прав, можливості національного розвою, усунення всякої експлуатації українських сил і засобів на цілі йому чужі.

«Посторонньому чоловіку» з тих народностей, що мають діло з українським народом, розуміється, далеко більше на руку, далеко приємніша, вигідніша перша категорія українців – вони ж разом з ними «мирно трудяться» на російськім, польськім, угорськім чи якімсь там полю, «не ставлять гостро» українського питання, не викликають заколоту чи роз’єднання в спільній культурній роботі.

А що від своїх земляків сі титулярні українці також мають скільки хочеш патентів на «щирих українців» чи навіть вождів українства, тішаться серед них «преданностью и уважением», то очевидно, що се-то настоящі українці, свобідні від національної узості, а ті інші – то шовіністи, фанатики. На них нема що уважати, і поки українство репрезентують такі «милі люди» першої категорії – можна спокійно вважати його за quаntitе nеglіgеаblе [ніщо]. Суспільність, яка так мало вимагає від своїх, задоволяється таким малим від них, очевидно, не має й не може мати ніяких претензій, щоб її дуже поважали чужі або дуже рахувалися з її потребами й бажаннями. «Народ скромний».

«Голубчик, измените ваш характер», – як каже один персонаж Чехова. Стряси з себе сей рабський дух і навчися більше шанувати себе і свій народ, українська суспільносте, коли хочеш жити по-людськи і бути по-людськи поважаною!


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. 38. – Кн. 5. – С. 324 – 330. У кінці зазначені місце і дата написання: «Криворівня, 2/VIII.1907» [?]. Коректа статті з незначними виправленнями автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 53-а зв. – 56 зв.).

Подається за першодруком.

Грунтовний аналіз суті та переказ змісту статті подав С. Петлюра на сторінках газети «Рада» (1907, ч. 120). У цьому огляді автор, зокрема, зазначає:

«Грушевський вірить у велику будуччину українського народу, він більше, ніж хто інший, потрудився і зробив для українського руху, для нього, як видатного вченого і громадського діяча, зовсім ясні і темні, і світлі сторони українського життя. І от це знання, ця любов до рідного краю і народу дає йому право одверто сказати гірке, прикре слово правди своїм землякам. Мов пророк Єремія до всього Ізраїля, палко промовляє професор до всього українського громадянства, він зриває те лахміття, яким наші «патріоти» прикривали анемію, дисгармонію українського життя; не боячись людського осуду, він сміливо виставляє на людські очі наші гріхи. Нехай кожен українець їх бачить, нехай пам’ятає свої і земляків своїх помилки і надалі старається їх не повторювати».

…дзвенить в мозку гіркий вірш… «Народе без пуття, без честі і поваги»… – тут М.Грушевський цитує вірш П.Куліша «До рідного народу, подаючи йому українські переклади Шекспірових творів», видрукуваний у збірці: Куліш П. Хутірна поезія. – Львів, 1882. – С. 72 – 73.

За сто літ українського відродження ся суспільність мала, властиво, тільки одного серйозного… композитора… – йдеться про М.В.Лисенка.

…засіваємо українську землю обридливими витворами «синодального стилю»… – йдеться про так званий єпархіальний (російсько-візантійський, неоросійський) архітектурний стиль середини XIX – початку XX ст., пов’язаний з храмовим та монастирським будівництвом у «русско-византийском вкусе». З 1824 p. нові храми могли бути побудовані лише відповідно до 31 взірця, що були розміщені в спеціальному альбомі, виданому за розпорядженням Синоду. Більшість цих споруд відображали традиції російської архітектури.

З 1875 р. ці проекти поширювалися і на землях Холмщини та Підляшшя. Першою такою спорудою була церква і ім’я святого Івана Богослова в Холмі, зведена у 1848 – 1852 pp. Найбільше православних храмів у стилі еклектичної неовізантійської архітектури було споруджено за часів першого Холмського єпископа Євлогія. 1863 р. була затверджена серія «зразкових» проектів для «Православных церквей в казенных имениях Западных губерний», автори яких користувалися формами, притаманними як російсько-візантійському стилю, так і історично сформованим типам народної дерев’яної архітектури культових споруд.

Докладно див.: Тищенко О.І. «Зразкові» проекти в архітектурі культових споруд України першої половини XIX ст. // Вісник Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. – К., 1995. – № 4. – С. 81 – 83; Слободян В. Українські церкви Холмщини і Підляшшя // Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. Відп. ред. В.Борисенко. – К., 1997. – С. 153 – 173.

…може вдарять… під самую пику… – тут М.Грушевський цитує поему Т. Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»), лише замінюючи на початку рядків великі літери на малі. Див.: Шевченко Т. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 273.

Голубчик, измените ваш характерперифраза з оповідання А. П. Чехова (Павел Андреич, скажу я вам по-дружески: перемените ваш характер! Тяжело с вами! Голубчик, тяжело! – ).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 38 – 43.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 592

Модифіковано : 25.07.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.