Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / «Кінець рутенства!»

«Кінець рутенства!»

Михайло Грушевський

Великі масові, в тім і національні рухи своїм розвоєм досить пригадують того билинного богатиря, що, на жаль і горе своїх батьків, сиднем сидить на печі до тридцяти літ, аж одного дня стає на ноги й починає чудувати близьких і далеких своїми силами і їх розмахом. Киснуть вони, киснуть часто десятиліттями, поколіннями; безплідними і безвиглядними здаються силкування їх бідних адептів якось роздмухати той огник, заінтересувати тими ідеями загал, прищепити їх йому; на кождім кроці городить життя перешкоди, які, здається, вже й місця для дальшого поступу не лишають. Мудро покивують главами благорозумні люди над неблагорозумними зусиллями «обернути колесо історії», якої плани так достеменно звісні їм, благорозумним, мовби вони самі брали участь в їх укладанні. Аж дивись – раптом і вибухло великим огнем! Удалося тим неблагорозумним одиницям, без упертих силкувань яких, розуміється, ідея могла безпечно умерти в зародку або без всякої реалізації пролежати сотки літ! Роздмухали вони іскру в народній глибині, знайшли созвучні моменти для своїх ідей в народнім житті, і пішло життя вже своєю стихійною силою розвивати рухову силу. Так, як все давніше ставало на перешкоді, на заваді, так тепер все чіпляється за ті ідеї чи, властиво, дає можність їх адептам причепити їх до кожної злоби дня та використати її силу для розвою, розповсюдження, напруження свого ідейного руху. І він дійсно розколисується, збільшується, зміцняється всяким напруженням народного життя, народної енергії, і все глибше входить в се життя, стає його складником, його нероздільним елементом…

Такі гадки приходять мені, коли роздумую над розвоєм українського національного руху в останніх часах, особливо на галицькім грунті, де він встиг останніми часами пустити таке глибоке коріння в народне життя, в життя мас. Дивно подумати, які успіхи, які завоювання поробила тут національна ідея, національний рух протягом яких двадцяти-тридцяти літ, себто одного покоління. «Свежо предание, а верится с трудом!» Недавно прийшлося мені переглядати кореспонденцію одного з ранніх репрезентантів українського національного руху на Буковині Ісидора Воробкевича з українськими націоналами Галичини 1860-х рр. Яке враження чогось безконечно далекого, архаїчного навівають вони на сучасного українця. Який безмірно слабкий був тодішній український рух в Галичині – і не тільки в скількості. Сі молодики-українчики (як їх іронічно прозивали заступники старого рутенства) з небагатьма старшими одиницями, що держалися української народної стихії, – таких можна було почислити на пальцях – здавалися справді чимось вповні несерйозним. Безнадійно виглядали їх змагання серед рутенського загалу, що солідно пасся на окрайцях, полишених йому тодішнім зростом польсько-шляхетського панування, не піклуючися про завтрашній день, певний, що одного гарного дня прийде «москаль» рятувати «вірних» галицьких русинів, як приходив на їх очах в 1848 р. рятувати Австрію «от мятежных венгров», і введе рутенських ремигайлів в уготований їм російський чертог з печеним і вареним. Духовими силами, освітнім і культурним запасом сі перші українські кадри також не визначалися. Була то не тільки нечисленна, а й досить сіренька ватага, де мало було не тільки талантів, здібностей, а й ширшої освіти, глибших ідей, культурних інтересів. Сама українська ідея мала дуже мало продуманий, більше – зверхньодекораційний характер. Вся сила її заступників лежала в ентузіастичнім, молодечім запалі для сеї ідеї, вся вага сього руху була в тім, що він вірно відгадав значення й жизненість народно-національного елементу, його ролю як одинокої основи, на якій може розвинутися не тільки національне, а й суспільно-економічне визволення поневолених українських мас. Заслугою тих людей було, що, не зражаючись своїми слабшими силами, не зражаючись страшним образом денаціоналізації й прострації російської України, вони не тратили своєї містичної віри в потенціальні сили українського народу і неустанно довбили свою суспільність, проводячи ідею народності. Тепер живі ще репрезентанти сього покоління можуть з вдоволенням сказати собі, що вони не марно трудилися й послужили ділу справді сильному, могутньому, з великою будучністю.

Я далекий від ідеалізування теперішнього українства на галицькім грунті й добре свідомий того, як багато ще можна закинути йому щодо його глибини, серйозності, культурності. Але з усім тим кождий об’єктивний свідок повинен признати йому величезний поступ і в поглибленні його змісту, і в поширенні його в суспільності, в народних масах. Воно перестало бути зверхньою декорацією, набрало внутрішнього змісту і суспільно-політичного, і культурного – і зробило величезні завоювання в масах української людності. В сих двох поставлених одна проти одної лавах – українського демосу, народу поневолених, і польського шляхетського панства, народу панів – українство сталося справді бойовим кличем українських мас в їх боротьбі за визволення. Всякі економічні, суспільні, політичні змагання і рухи, які бурливо проносилися в останніх літах над галицькою землею, розбурхуючи українські маси, виясняли польсько-український антагонізм не тільки на суспільно-економічнім і політичнім полі, але також і в національній сфері, розвивали і виясняли національну українську ідею в очах сих мас і могутньо причинялися до зросту й поглиблення їх національної свідомості.

Хліборобські страйки – що розвилися в такий широкий і могутній рух в 1902 році. Організація зарібкової еміграції до Прусії в пізніших роках. Боротьба за безпосереднє і загальне виборче право в р. 1904 – 1905.

Перша виборча кампанія до парламенту на підставі нового виборчого закону в сім році. Всі сі події і змагання глибоко розворушували народні маси, будили в ній свідомість свого положення, своїх інтересів, розвивали її горожанські почуття, інстинкти організації, солідарності – і заразом, тому що все се діялося на підставі національній, могутньо впливали на розвій національного почуття. Незчисленні віча 1905 – 1906 рр., часті, великі, до кільканадцяти тисяч учасників; небуваний рух виборчий, що при загальності виборчого права захоплював небувало широкі маси й доводив їх до нечуваної політичної активності (80 – 90% відданих голосів з загального числа управнених до виборів!) – все се, діючися під окликом боротьби за визволення українського народу з-під панування польського – національного, політичного, економічного, – поглибляло й усвідомляло національну свідомість. Далі в близькій перспективі стояла боротьба за реформу виборчого права до сойму в дусі безпосередності, рівності, тайності й загальності (виборче право до сойму лишилося ще більш реакційним, ніж виборче право до парламенту перед останньою реформою). Вона мала розвестися восени й по всякій очевидності – теж сильно причинитися до дальшого усвідомлення народних мас. За нею стояла перспектива виборчої кампанії до сойму. Та вороги українського руху в сей гарячий час докинули ще новий фермент – звісним панросійським виступом москвофільських послів в віденськім парламенті, що викликало нову велику бурю, яка вже й почалася, але покаже себе в повній силі, очевидно, тільки пізніше.

Кого Бог хоче покарати, тому відбирає розум, як кажуть. Москвофільські й російські вороги українства не могли зробити ліпшої прислуги українському усвідомленню та виясненню характеру й значення українського руху і його боротьби з денаціоналізацією, як отим «історичним» виступом Маркова й Глібовицького в віденськім парламенті, приготовленим агітацією тих ворогів українства і потім возвеличеним як героїчний вчинок, провіденціальний акт на користь панрусизму.

Досі, від початків українського руху в Галичині, фронт його був звернений все в польський бік – против національного, політичного й економічного гніту польської sроłесznej hіеrаrсhіі [суспільної ієрархії]. Національний розлом всередині самого українського (походженням) суспільства Галичини, тобто існування в нім напряму, ворожого українському національному рухові – оборонців теорії про «один язык от Карпат до Камчатки», про одну спільну руську мову для великоросів і українців, – трактовано переважно як домашню справу, яку нема потреби ятрити, щоб не відтягати в сей бік національної енергії та не ослабляти боротьби з відвічним головним ворогом. Тим більше, що й австрійська бюрократія, й польська sроłесzna hіеrаrсhіa, що панує в Галичині, на москвофільство дивилася кривим оком, по традиції боротьби з панрусизмом, і взагалі йому зовсім не сприяла. Против москвофільства особливо галасували різні рутенські опортуністи, рептилії різного калібру, даючи вихід своїй публіцистичній енергії в сторону «наименьшего сопротивления» – де не було небезпечності наступити на мозоль комусь з «власть имеющих» і накликати на свою голову неласку і зменшення порції оброку в рептильно-кар’єристичнім жолобі. І ся обставина тільки підтримувала неохоту української суспільності протав занадто гарячих кампаній з москвофілами. Се до певної міри вважалось злим тоном і навіть знаком підозріливим – іти «в сторону наименьшего сопротивления», як я сказав. Польща – от ворог; против нього треба зібрати всі сили. І в українській суспільності старанно культивувалися поблажливі відносини до москвофільства. Треба, мовляв, відрізнити львівський москвофільський штаб, що справді систематично веде руїнну роботу в своїх органах преси і в товариствах, які має в своїй управі, – агітує против українства, пускає на нього всякі інсинуації, закуплений, підплачений російськими рублями. Москвофільський загал, «провінціальні москвофіли» в тім не грішні; се зовсім не якісь москалі, росіяни, якими хочуть зробити їх львівські штабівці, а тільки старорусини – ті ж українці, тільки з старомодними, дивними поглядами. Вони тримаються «історичної» правописі, не хочуть фонетики, а поза тим – се корисний елемент чи в економічній, чи в політичній роботі, і без них на провінції ніякої такої роботи не можна вести, бо вони ще – сила між провінціальною інтелігенцією і через священиків та дяків своєї партії мають вплив і на селян в дуже багатьох селах. Отже, не треба їх дражнити, не треба відпихати, а навпаки – притягати всякими способами до себе, ігноруючи ту «партійну» різницю, поблажливо дивлячися на ті різні дивацтва «старих». Тим більше, що народ, мовляв, страшенно не терпить сих «партійних» усобиць, сеї гризні русинів між собою – вона його і скандалізує, й знеохочує, він знати не хоче різниць між «народовцями» (українцями) і «твердими» чи «старими» (москвофілами), знає тільки русинів і хоче бачити їх усіх разом, в одній лаві против польсько-панського ворога.

Правда, против усяких таких виводів не переставали підноситися голоси, які вказували, що всі плани чи мрії про можливість відтягнути «провінціальних твердяків» від львівського штабу – чиста ілюзія. Сі провінціали становлять армію, вповні солідарну з своїм львівським штабом, і несуть одвічальність за всю деструкційну, ренегатську роботу, яку веде той штаб. Відносини українства і москвофільства – се відносини не двох партій, навіть не двох народів, з яких кождий охороняє свої інтереси: се відносини народу до тих, хто заперечує саме його буття, не дає йому взагалі місця на існування. Відносини галицького українства до його ренегатів – москвофілів – можна прирівняти тільки до відносин українства Росії до репрезентантів старого режиму і його охранителів, що хочуть знищити саме існування українства й доводять, що українського народу «не було, нема й не може бути». Не дурно ж існує тісний союз між українофобами Росії й галицькими москвофілами, з такими ренегатами-негаторами не може бути ніяких компромісів, а тільки боротьба до загину, як з ворогами самого існування українського народу. Коли б навіть припустити, що на галицькім грунті така негація українства не має практичної ваги, бо тутешні москвофіли не мають сили нищити українство, як україноїди Росії, – то вже в ім’я української національної солідарності належить порвати всякі компроміси, залишити всяку поблажливість з сими платними чи неплатними союзниками й прислужниками російських сикофантів. Але і на галицькім грунті шкідливість москвофільства не може бути ігнорована. Воно відтягає сили від роботи коло національного і суспільно-політичного визволення українського народу, де може – ставить перешкоди національному, культурному і всякому іншому українському рухові. Держачи в своїх руках багаті українські інституції, цілий ряд бурс, стипендій т. ін., воно ширить далі сю національну гангрену, винародовлюючи й деморалізуючи дальші покоління молодежі, виховуючи її в цинічній погорді до своєї народної стихії, до тої боротьби за народні права, яка являється завданням моменту для Галичини. Через свою пресу, видавництва, читальні воно деморалізує народні маси – все ще в дуже значній часті приступні її впливам. Дискредитує, огиджує в очах мас той національно-політичний і культурний рух, який являється одиноким виходом з теперішнього поневолення для сих мас. Розсіваючи огидні інсинуації на репрезентантів сього руху, воно штучно затримує народ і суспільність в обскурно-реакційній атмосфері старого клерикалізму, паламарщини та під’юджує против всяких соціальних і поступових ідей, ширених українством. Нарешті, в останніх часах воно стає дуже наручним знаряддям в руках польської hіеrаrсhіі sроłесznеj, що, зрозумівши значення москвофільства як фактора реакційного і його руїнну ролю серед української суспільності, почала уживати москвофільство як опорну базу против українства, висувати москвофілів против українців, хоч заразом, умисно мішаючи докупи українство з москвофільством, перед вищими сферами удавало українців елементом противодержавним, противодинастичним і т. д. І хоч з культурним поступом Галичини, з усвідомленням народних мас москвофільство іде на мінус, упадає, але, штучно підтримуване багатими інституціями, захопленими москвофілами, і підмогами з звісних російських сфер, воно може довго ще тягнути своє існування і, будучи безсиле в якійсь позитивній діяльності, може ще багато і довго шкодити українському національному розвоєві і поступовому рухові. Особливо, коли самі українці будуть самі підтримувати його своєю поблажливістю, умисним затиранням різниць між обома напрямами, толеруванням його, немов якоїсь невинної, нікому не шкідливої відміни народного життя, якоїсь «партії» з своїм rаіsоn d’êtrе, з правом на існування.

Не вважаючи на всю очевидну шкідливість і нераціональність такої компромісової, чи як її в Галичині звуть – «консолідаційної» політики, за весь сей час між найвпливовішими провідниками галицької політики, політичної, економічної й культурної організації не переводилися рішучі і навіть завзяті прихильники консолідації. Закриваючи очі на принципіальну сторону, на ширше і глибше значення такої політики, а шукаючи моментального успіху, якогось, хоч марного, приросту в засобах, в силах, вони старалися все робити «спільними силами», притягати «усіх русинів без різниці партій». Стоїчно зносили вони неприємні інциденти, де такі притягнені до спільної роботи москвофіли підставляли ніжку самим українцям в останнім результаті, і терпеливо приймали «за Божу росу» потоки помиїв, якими обливали їх від часу до часу союзники з своїх органів. Могли зате похвалитися, що всякі пакості, некоректності виходили з москвофільського боку, а вони супроти москвофілів держали себе завсіди вповні лояльно і, значить, скільки могли, причинялися до того, щоб ся болячка на українськім організмі жила і держалася якомога сильніше.

Такий напрям додержався до нинішнього дня. Коли в останній виборчій кампанії москвофіли не те що йшли напереріз українським партіям, але й не спинялися перед найогиднішими інсинуаціями на них і навіть на своїх вірних союзників українців-консолідантів, входили в союз з польсько-шляхетськими і правительственими сферами і т. д., здавалося, що вже тому консолідаційному напрямові прийшов кінець. Але ж ні! Прихильники консолідаційної політики виступили з гадкою, що всі ті «вибрики» москвофільства треба покрити покровом поблажливості і в інтересах зміцнення позиції українського представительства заложити в парламенті один руський клуб, 25 українським послам Галичини й Буковини з 5 галицькими москвофілами. Сей проект на партійнім з’їзді галицьких народовців упав: партійний з’їзд обов’язав своїх послів, аби заложили клуб не «руський» (Ruthеnеnklub), як давніше, а «український», щоб заманіфестувати його національний характер і національну солідарність з українським представительством Росії, зазначити також національний характер клубу в його програмі й приймати до нього тільки тих послів, які приймуть ту назву і програму. Та, невважаючи на таку рішучу ухвалу, як знають наші читачі, консолідаційна тутешня традиція взяла ще раз перевагу в клубі, і щоб утворити спільний клуб, рішено, на жадання москвофілів, задержати його давню офіціальну назву «руського» (ruthеnіsсh). Москвофіли вступили до спільного клубу. Консолідація була відновлена. Але відновлення се було таким штучним, так мало відповідало дійсному настроєві суспільності, що не утрималось довше кількох днів. Національна диференціація й усвідомлення зробили такі значні успіхи в останніх часах, що старий рутенський індиферентизм не міг мати більше місця. Українські посли, щоб оборонити себе против сильного обурення, яке піднялося в українській суспільності на сей консолідаційний маневр, поспішили похвалитися, що вони прийняли москвофілів тільки за ціну признання ними української національної програми клубу («оборона інтересів малоруської нації для її самостійного розвитку політичного, економічного, суспільного і культурного»), отже, зробивши їм уступку в титулатурі клубу, нібито змусили їх до капітуляції в національній програмі. Таке представлення речі підняло сильне обурення серед москвофілів на своїх послів і воно викликало виступ, якого трудно було сподіватися перед тим: двох москвофільських послів поспішили виступити з спільного клубу, заманіфестувати себе перед парламентом як представники не української, а російської народності, і їх слідами трохи згодом, під натиском крайніх москвофілів (особливо молодежі – вихованців москвофільських інституцій), пішла й решта москвофільських послів.

Ми не будемо входити в закулісову сторону сеї москвофільської, чи панросійської маніфестації. Не будемо відгадувати, наскільки вона була результатом еволюції самого галицького москвофільства і наскільки була подиктована обставинами більш зверхньої натури. Серед москвофільства, поруч старої течії, що маніфестувала себе як консервативного оборонця «исторических начал» галицького життя, себто галицького рутенства, і могла дійсно носити ім’я «старого» напряму (старорусини, аltruthеnеn, як їх називано), останніми часами все сильніше зазначалася течія російська, що проявлялася в бажанні заступити стару рутенську паламарщину живою російською мовою, галицьких рутенських класиків – російською літературою і т. д., хоч се в дійсності дуже мало удавалося. З другого боку, припускається тут певна зв’язь і з походом, розпочатим против українства в Росії, й бажання відігріти інтерес до галицького москвофільства в певних «питательных» сферах Росії, бо вони, зайняті боротьбою з «внутренним врагом», стали байдужіші для своїх галицьких союзників (vіde [мається на увазі] поголоска, що головний орган галицьких москвофілів «Галичанин» перестане виходити з кінцем року). Та, безперечно, поруч того всього треба додати й певну долю чуття, подражненого останніми успіхами українства й бажання якимсь ефектним виступом вигладити свою «капітуляцію» перед українським клубом. Так чи сяк – сталося, що сталося. Москвофільські посли своєю російською маніфестацією і виступленням з «руського клубу» не тільки направили тактичну помилку українських послів так, як ліпше не можна було, але й причинилися дуже багато до вияснення національних відносин в Галичині, до зросту й поглиблення української свідомості й причиняться, певно, ще більше в будучності. Се справді – «не бывать бы счастью, да несчастье помогло», або інакшими словами, ілюстрація того, що сказав я вище – як з певним розвоєм масового руху виходить на користь йому все, що ворушить, хвилює суспільність, заставляючи у всім відзиватися ідею, яка стала ідеєю моменту в тій суспільності.

Позиція, яку досі займало москвофільство офіціально, – то значить супроти ширшої галицької суспільності і для правительства місцевого (польського) та центрального (австрійського), мала певні вигоди. Москвофіли виступали як консерватори історичної традиції галицького життя. Се давало йому ласку всіх привілегійованих і правительствених елементів, які все і всюди будуть цінити реакційні елементи, і притягало до нього консервативні елементи самої галицької суспільності. В українстві, при всіх нерозривних зв’язках галицького життя з загальноукраїнським, було все-таки багато новаторства, що виривало з насиджених сідел специфічно галицького життя, змушувало глянути поза тісні межі, в які загородило його столітнє життя між польською і російською границею, хвилювало се нерухливе життя поступовими й соціальними гаслами. До сього всього тим консервативним елементам треба було наломлюватися, навикати, а се їм не могло бути любо. Такі, напр., новини, як українська фонетика, знаходили неприхильників не тільки між свідомими москвофілами, а й просто між «старими», консервативно-реакційними елементами. А москвофільство їх уловляло тим, що стерегло старої букви, старої традиції, гукало раз у раз против «соціалістичних, анархістичних, атеїстичних, жидівських» ідей, ширених «українчиками» і всякими неспокійними духами, та проголошувало їх зрадниками, польськими запроданцями і т. ін. Своє русофільство, чи панрусизм, москвофільство вщіпляло непримітно під покривкою опозиції до сих соціальних, культурних і національних новаторств українських, що, мовляв, ведуть Русь до загибелі, до спольщення; під покривкою прив’язання до «руського» імені, яке незамітно зливалося з «руським»-«російським», до старої, твердої книжної мови, теж непримітно мішаної з російської, особливо старшої дати – «времен очаковских и покоренья Крыма», бо нової російської белетристики однаково не приймала «тверда» душа, та й москвофільська теж взагалі для «пищи духовной» не дуже охоча, а більш інтересована «телесною».

Тепер сей консервативний плащ москвофільство з себе скинуло. Виступ москвофільських послів в віденськім парламенті підтримав партійний з’їзд у Львові, ряд нарад і віч, аранжованих москвофілами по провінції. Вони заявили свою солідарність з маніфестуванням москвофілів офіціально, перед світом як росіян (Russеn). Своїм натиском вони змусили піти тою ж дорогою решту москвофільських послів і голосять устами своїх речників-публіцистів «кінець рутенства», початок нової ери – ери справдешнього російства в Галичині. Наскільки се крок різкий і несподіваний, досить сказати, що кілька місяців тому, під час парламентських виборів, проводир панросійського крила москвофілів не вважав можливим виступати з російською етикетою: виступав не як репрезентант російської партії чи народності (Russе), а як «русько-народний» кандидат (ruthеnіsсhеr Nаtіоnаlе) [русинський національний] – отже, держався старої політики маскування москвофільства старорутенською фірмою. Тепер не те. Москвофільські посли називають себе представниками «російської людності» в Галичині, голоси, віддані на них, називають російськими, а збори москвофільські заявляють свою солідарність з ними. Отже, се не москвофіли, се росіяни. Бути москвофілом – не значить, як досі для багатьох і багатьох значило, бути «твердим», правовірним галицьким русином, непохитно вірним традиціям і святощам свого «галицько-руського народу». Тепер се значить бути росіянином, признатися до російської народності, культури, мови й інших, вповні екзотичних для Галичини речей. Не вважаючи на сорок літ повторювану теорію «один народ – один язык», се все-таки означає розрив з галицькою традицією, з місцевою мовою – чи живою, чи книжною, і для консервативно настроєних москвофілів се не може бути приємно. І з практичного погляду се тягне за собою наслідки не особливо приємні: се значить виріктися своєї народності й признатися до народності заграничної, в Австрії не признаної: публічні інституції й фундації москвофільські признаються, що вони служать інтересам і культурі російській, інтересам панрусизму. Певно, російське убрання й далі буде лежати тільки про велике свято, а в усяких зносинах між собою далі уживатиметься, як тепер, лояльна польська мова; але все-таки офіціально признаватися до того всього таким «вірноподданішим», призвичаєним до інтимного союзу з усякими бюрократичними й клерикальними елементами людцям, як галицькі москвофільські консерватори, дуже неприємно і ненаручно. І перспектива – парадувати перед чужими в ролі росіян – може знищити дуже скоро всю сю консервативну масу, в якій лежала головна сила москвофільства.

З другого боку, розрив з консолідацією, розрив з рутенством, проголошений москвофілами, відкриває нам реальні відносини сил, досі масковані, звичайно, тою консолідацією. Тому що досі москвофіли були «руські галичани», а галицькі українці теж «руською народністю», се «руский, русский, руський» – можна було собі толкувати кождому по-своєму – чи то як українське, чи то як російське. Парламентарна репрезентація була спільна, виборчі кампанії часто переводилися за певними компромісами, і все се давало можність підтримувати ілюзію перед неосвідомленими людьми про велику силу москвофільства. Можна було – хоч би й mаlа fіdе [кривлячи душею] – трактувати галицьке українство як незначну купку фантастів, що не мають в народі грунту з своєю «видуманою» мовою, народністю і т.д., а всю галицьку масу, все галицьке життя горнути під фірму «галицких русских». Тепер завіса спала, і перед світом явилися по одній стороні – представники «русского народа» в числі п’яти, по другій – заступники української ідеї в числі 27. Світ мав можність довідатися про «реальное соотношение сил». Се корисне також і для самих москвофілів, досі умисно триманих в ілюзії своєї сили й переваги. Тепер можна буде говорити не про купку українців, а тільки про українську масу – і москвофільську меншість.

Ще важніше значення сей поворот може мати для усвідомлення народних мас. Москвофіли нарешті стануть перед ними без маски – не в ролі жерців галицької історичної традиції, не в ролі «твердих» русинів, які непохитно тримаються своєї народності, а в ролі слуг панросійської ідеї против народної галицької стихії, репрезентованої українцями. Народні маси мають рішати, чим вони схочуть бути – самими собою зістатися чи признати себе росіянами, вирікшися своєї народності, мови, культури. Москвофіли можуть силуватися на всі способи, щоб використати стару легенду про Росію як царство мужицького щастя; але події останніх літ сильно захитали її й серед галицького селянства, і на ній і на різних чорносотенних історіях про союз «соціалістів і жидів» з японцями против «християн – росіян» тяжче вже буде виїхати і вивезти москвофільство в його панросійській фазі.

Перед віденськими німцями москвофіли можуть блахманити про російську людність в Галичині, про розповсюдження російської мови й культури, можуть удавати, що та паламарщина, якою вони парадують, – се справді російська мова. Дома не буде нікому секретом, що тої російської людності в Галичині нема, російської культури теж, і що москвофіли, кличучи до панрусизму, кличуть до фантому, якому безсильні дати хоч трохи реальної подоби. Не вважаючи на всі силкування, вони не могли прищепити російської мови й культури, навіть в своїм кругу, і не відважуються звернутися до народу чи усно, чи в пресі з російською мовою. Навіть тепер, «поховавши рутенство», вони ухваляють уживати українську мову в виданнях для народу, видаючи свідоцтво непридатності російства в практичній політиці.

Заманіфестування москвофілів росіянами несе очевидну смерть москвофільству як явищу ширшому, масовому, і коли правда, що се москвофільське рrоnuсіаmеntо [бунт, путч] продиктоване і навіть оплачене з Росії російськими охранителями і україноїдами, то треба признати, що мадам Пошльопкіна і сим разом себе саму висікла. Не перший раз і – сподіваємося – не останній.

Розуміється, та боротьба, яка розпочалася між українством і москвофільством і доходить до вповні диких ексцесів з москвофільської сторони, нас не може тішити. Не може бути приємне, що енергія боротьби за політичне й економічне визволення українського народу відтягається сею боротьбою з москвофільством. Але ми повинні тямити, що поборення галицького москвофільства в його теперішній формі – се соndіtіо sіnе quа nоn [необхідна умова] не тільки національного українського розвою, національної самоохорони, але і народного усвідомлення, визволення народних мас з задушливої реакційно-ренегатської атмосфери, в яку замотували його галицькі союзники російських чорносотенців. Яка б не була прикра буря, викликана ними, вона буде корисна, бо поб’є ті гнилі зародки реакції й ренегатства, і народна стихія вийде з неї ще сильнішою, ще дужчою. Розуміється, се не покаже себе так зараз. Процес сей протягнеться. Я майже певний, що серед москвофільства знайдуться «благорозумні» політики, що, зміркувавши, які небезпечні наслідки тягне за собою прокламування російської народності, ще раз почнуть ховати москвофільство під плащ рутенства. Ще певніший, що між українцями не забракне «розважних політиків», які ще пробуватимуть нав’язати наново розірвані нитки консолідації. Але факти останніх місяців, безперечно, підірвали се все дуже сильно. Я зовсім певний сього і тому з усякою приємністю вітаю «нову еру», розпочату галицькими чорносотенцями й повторяю їх оклик «кінець русинству!» Нехай гине з ними всяка національна дволичність, національне ренегатство!

За галицькими москвофілами, може, прийде черга і на їх братів по духу – російських «тоже малороссов» усяких сортів і нюансів. Ліберальні, поступові форми часом закривають від нас властивий зміст сього національного індиферентизму і дезертирства, але на народнім тілі се такий же шкідливий боляк, як і галицьке москвофільство, і народний український організм повинен увільнитися від нього якнайскорше. І, може, поможуть йому і в тім російські чорносотенці, як помагають тепер Галицькій Україні спекатися москвофільської болячки? Се дуже можливо! Українство взагалі не має вірніших і корисніших союзників і помічників, як вороги українства. В сім прошу мені повірити. Ехреrtо сrеdе – Коbеrtо [повір моєму досвіду].


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. XL. – Кн. X. – С. 135-147.

Подається за першодруком.

Мотивом до написання статті послужили підсумки виборчої кампанії до віденського парламенту на підставі нового виборчого закону і, зокрема, створення єдиного «Русько-українського клубу». До клубу увійшло 30 послів, з них 17 галицьких націонал-демократів, 3 галицьких радикали, 5 буковинських націоналів та 5 галицьких москвофілів. Згодом москвофіли вийшли з клубу, чим продемонстрували своє справжнє обличчя представників російських інтересів. Такий перебіг подій, нове реальне співвідношення сил москвофілів і українців спонукало М.Грушевського дати характеристику галицьких москвофілів, їхньої «руїнної ролі серед української суспільності», суті відкритої боротьби між москвофільством і українством. Цій же проблемі М.Грушевський присвятив свою статтю «Геть з рутенством!» (Діло. – 1907. – 22 (9) червня. – С. 1 – 2).

Згідно з записами у щоденнику вчений закінчив написання статті під час відпочинку в Криворівні 19 серпня 1907 p.: «Дописав зрана статтю про мосвофілів – «На укр[аїнські] теми»» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Он. 1. – Спр. 25. – Арк. 158). Ця дата написання підтверджується і за збереженим автографом статті (Там само. – Спр. 169. – Арк. 167 – 179 зв.), в кінці якого зазначено: «14 – 19 VIII с.с. « (закреслено). Нижче подана дата за новим стилем: «вересень 1907» та місце написання «Криворівня». Автограф зберігся не повністю, немає аркушів, що відповідають сторінкам 141 – 145 опублікованого тексту.

Боротьба за безпосереднє і загальне виборче право в р. 1904 – 1903… – рух за реформу вперше серед галицьких українців розпочала ще в 1890 р. Русько-українська радикальна партія. В листопаді 1905 р. українці створили спеціальний «Народний комітет» у справі виборчої реформи, який очолили Ю.Романчук та К.Левицький. У січні 1906 р. цісар Франц-Иосиф II змушений був прийняти українську делегацію, від імені якої висунув вимоги митрополит А.Шептицький. 27 січня 1907 р. уряд прийняв новий виборчий закон. У травні 1907 р. вперше вибори до австрійського парламенту проведено на основі загального і рівного виборчого права. Українці Галичини і Буковини обрали 32 посли. Українське парламентське представництво відразу подало австрійському прем’єр-міністру меморіал, в якому висловили основні вимоги: припинення виборчих зловживань, негайне проведення виборчої реформи до Галицького сейму, заснування українського університету та ін. (див.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848 – 1914. На підставі споминів. – Львів, 1926. – С. 409 – 423; Павко А. Посилення впливу політичних партій Східної Галичини на громадське життя краю в 1900 – 1907 pp. // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 2002. – № 5. – С. 63-79).

Далі в близькій перспективі стояла боротьба за реформу виборчого права до сойму… – докладно історіографію проблеми див.: Чорновол І. Українці в Галицькому сеймі: історіографічні, методологічні й політичні аспекти дослідження // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник на пошану професора Юрія Сливки. – Львів, 2000. – Т. 7. – С. 160-165.

…звісним панросійським виступом москвофільських послів в віденськім парламенті… – цей виступ був пов’язаний з посиленням антипольської політики німецького уряду, яка виявилася у законопроекті про примусове відчуження великої земельної власності поляків у провінціях Познанській і Гданському Помор’ї. 27 листопада 1907 р. в австрійському парламенті відбулася маніфестація на знак протесту проти німецької сваволі на польських землях. Москвофіл Д.Марков виступив з протестом, не згадуючи ні слова про польський гніт над українським народом у Галичині. Не говорив про це і посол М.Глібовицький. Коли ж деякі газети повідомили, що в своїй промові він наголошував про польські утиски, – поспішно виправдався перед віденським парламентом кореспонденту «Słowa Polskiego» (див. Лозинський М. З австрійської України (Москвофільські посли) // ЛНВ. – 1907. – Т. XL. – Кн. XII. – С. 539-547).

…львівський москвофільський штаб… – йдеться про Русско-народну партію, створену у Львові 1900 p., провідну роль в якій відігравали В.Дудикевич та Д.Марков, які стояли на засадах повної національної і культурної єдності галицьких українців з росіянами. Керівний орган партії – «Народный совет». Докладно див.: Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідей (середина XIX ст. – 1914 p.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32. – С. 82-98.

…в своїх органах преси і в товариствах… – головними періодичними виданнями москвофілів на той час були: «Галичанин» (1893 – 1913), «Русское слово» (1890 – 1914), «Голос народа» (1909 – 1914), «Буковински ведомости» (1895 – 1909). Провідними товариствами – «Галицько-руська матиця» та «Товариство ім. Качковського». На позиції москвофільства ще в другій половині XIX ст. перейшла і громадська організація клерикального спрямування Ставропігійський інститут. Для підтримки діяльності москвофілів 15 грудня 1902 р. у Петербурзі було створено «Галицко-русское благотворительное общество».

…старорусини… – див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX – на початку XX ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 231 – 268; Мудрий М. Галицька автономія в 70 – 80-х роках XIX століття: українське та польське бачення // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність… – С. 165 – 190; Турій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (до питання про так зване «старорусинство») // Третій Міжнародний конгрес україністів (Харків, 26 – 29 серпня 1996 p.). Історія. – Харків, 1996. – Ч. І, – С. 106-112.

Москвофільські посли своєю російською маніфестацією і выступленням з «руського клубу»… – першими з «Русько-українського клубу» у червні -липні 1907 р. вийшли Д.Марков, за ним М.Глібовицький, незабаром – Є.Давидяк, М.Король, В.Курилович. Вийшовши з клубу, москвофільські посли заснували «Русско-народний клуб».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 50 – 60.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 433

Модифіковано : 13.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.