Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / До наших читачів

До наших читачів

Михайло Грушевський

Минає вже рік з того часу, як «Літературно-науковий вісник» зачав переноситися на київський грунт, щоб не тільки своїм напрямом і змістом, а і самою технікою оправдати свій характер всеукраїнського органу. Читачам нашим звісні ближчі мотиви, які змусили нас до сього. Не скороминуща примха, не пуста амбіція, а обставини, що грозили захитати результати всеї нашої роботи й змагань, привели нас до того. З одного боку, офіціальні заходи, що ставили новий хинський мур між Україною галицькою й російською (неправне наложення незмірно високого мита на заграничні українські книжки).

З другого боку – небезпечна сепаратистична течія, яка прокинулася в певній часті українського суспільства, немов знеохоченій дотеперішньою культурно-національною роботою на галицькім грунті й затривоженій, що їм – російським українцям – не знайдеться поля й простору в культурній та національній роботі на своїм грунті при галицькій «конкуренції». І сі офіціальні заходи, й те домашнє короткозоре суперництво та розсівані ним антипатії до «галицької мови», а з нею – й до всеї культурно-національної роботи, веденої на галицькім грунті, спільними силами України російської й австрійської, зарисували вже були щілинку на нашім національнім організмі, маленьку, але небезпечну – коли б дати далі їй рости та побільшатись. І щоб запобігти сьому, між іншим постановили ми перекинути новий міст між обома частями української землі в виді «Літературно-наукового вісника , перенесеного на київський грунт, з тим, щоб вести його спільними силами визначніших літератів, учених і публіцистів України австрійської й російської.

Роблячи се, ми не були сліпі на всі ті небезпечності й рисковності, на які з усіх боків вказували нам наші приятелі й навіть неприятелі, що остерігали нас від сього кроку. Ми рахувалися і з іншими трудностями, які не завсіди були ясні сторонньому глядачеві. І ми не можемо сказати, щоб сі трудності нас оминули. Нам прийшлось випити досить повну чашу всякого добра. І чисто технічних, дуже значних трудностей, які виникали з неприладження київських друкарень до такої роботи, з трохи відмінної правописі, прийнятої в «Л[ітературно]-н[ауковім] віснику», а незвичайної і для складачів, і для письменників, і для коректорів київських. І всякого роду політичних – від трусів, арештувань редакційних рукописей і членів редакції включно до заборони самої часописі. І тих специфічних «від редакції незалежних» обставин, в яких тепер безсило б’ється вся, мовляв, «освободжена преса Росії взагалі, а кольми паче преса провінціональна та ще й українська.

І нарешті – нашого спеціально українського «атомізму», делікатно висловлюючись. На боротьбу з сими трудностями пішло маса нервової енергії, маса всякого клопоту і тяжкої мозкової роботи, вартої, може, трохи ліпшої мети. Всі ті труди і зусилля, може, й не пропорціональні, об’єктивно взявши, до тих результатів, на осягнення яких вони призначались. Але неприхильні обставини, в яких прийшлося жити й розвиватися українству до нинішнього дня, призвичаїли нас кождий найдрібніший поступ купувати тяжкими зусиллями, видирати з напруженням усіх сил кожду п’ядь землі у тих ворожих сил, що стережуть українську біду. І ми сею тяжкою школою українського життя призвичаєні вдоволятися малим та цінити кождий успіх, хоч би найдрібніший, чуємо вдоволення з перебутого року – ми трудилися й боролися недаремно.

Ми не помилилися, покладаючись на здоровий розум української суспільності. Не справдилися побоювання, що «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», пересунувши центр тяжкості на Україну російську, стратить свої впливи й інтерес в Галичині: навпаки, се зміцнення всеукраїнського характеру «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» було стрічено в Галичині з загальним вдоволенням, і число передплатників галицьких не тільки не зменшилося, а зросло. З другого боку, упередження против «галицької мови» і «галицької літератури», яке було виросло несподівано до значення дуже небезпечного суспільного симптому, дуже скоро, по кількох книжках «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» рішучо ослабло, коли не заникло. Читачі його мали скору спромогу переконатися, що межа, яка ділить обидві часті України, в літературній і культурній роботі зовсім не має ніякого значення.

Ми мали ту велику втіху, що по стількох роках побачили знову навколо себе широкий круг читачів з обох боків кордону й при кінці року число передплатників, а з тим і читачів з великої російської України, стало перевищати число передплатників з малої України австрійської, і з тих не знаних нам рядів українського передплатника все частіше став відзиватися до нас голос «читателя-друга», який запевняв нас, що цінить нашу часопись «як рідну маму» і не покине її навіть в останніх злиднях.

Ми знову побачили наоколо себе широку сім’ю українських письменників – майже всі видніші репрезентанти українського письменства, публіцистики, науки, які проявляли літературну продукцію в сім часі, надіслали нам свої писання або пообіцяли, як скоро будуть щось мати – до нашої часописі призначити. В спільній роботі на сторінках одної часописі відживало живе почуття одності й солідарності, вирівнювалася різниця між обома, чужими руками розділеними, але безконечно близькими собі частями української землі.

Щілина, що була зарисувалася між ними, заростала. І коли можна без усякого сумніву сконстатувати, що той міжукраїнський сепаратизм значно ослаб за сей рік і балакання на тему різних жупелів «галицької мови» стали вже нікому не інтересним пережитком, – то треба признати, що в сім повороті мав своє значення і «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник».

Так само мала своє значення в загальнім балансі українського руху поява на українськім грунті Росії журналу так солідно обставленого, тяжко узброєного, з довгими й поважними традиціями, як «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник». Нам приходилося не раз з уст видніших репрезентантів української суспільності чути констатування сього значення для репрезентації українського руху назверх і для самого, так би сказати, «самочувствия» української суспільності і думаємо, що вони не помилялись в сих поглядах.

Розуміється, все се здобутки й успіхи того роду, що можуть вдоволяти тільки випробуваного в тяжкій «школе бед» українця, призвичаєного, що йому все і всюди «вітер в очі віє». Самі по собі дуже скромні, вони цінні нам як малий задаток кращої будущини, в яку ми кріпко й непохитно вірили, і в сих та їм подібних скромних успіхах і здобутках бачимо неложні симптоми постійного руху українського національного відродження. Е sеmрrе sе muоvе! Вона рухається неустанно – ся обречена на смерть Україна, не вважаючи на вороже крякання всякого вороння, і не вимагає від своєї суспільності нічого більше, як тільки живої, непохитної віри в її жизненість, в її будуче життя й силу – та реалізації сеї віри в ділах. Неустанної, живої участі в народнім руху, його будженню й підтримуванню. І тим більш живої віри в себе і свою роботу, і тим живішої роботи, чим густіше залягає кисла осіння сірява політичні і суспільні краєвиди, так як то тепер наоколо себе бачимо.

Всі успіхи й здобутки, осягнені «Літ[ературно]-наук[овим] вісником» в отсім році кінець кінцем, скільки можна тепер судити, ледве чи покриють навіть його неможливо скромний бюджет, скупо обчислені видатки отсього року. А тим часом він не може стояти на своїй нинішній точці, а мусить іти наперед, розвиватися, розширятися, щоб сповняти відповідно своє задання. На се вказав я вже, ще тільки розпочинаючи його видання на київськім грунті.

Журнал в своїх давніх розмірах не може вмістити тої розширеної програми, яку на нього вкладає перенесення більшої ваги на Україну російську, ніж яку вона досі мала в його програмі. Самі собою мусили розширитися огляди політичного і суспільного життя, більше місця прийшлось уділити статтям на теми біжучого життя в Росії, які так близько зачіпають інтереси українського життя в ній. А се мусило відбиватися економією на інших відділах.

Сього року в середнім журнал дав трохи більше як 11 аркушів на місяць. Се було рішучо затісно як на програму нашого журналу. Приходилося відкладати статті або й зовсім зрікатися їх, хоч вони далеко не були б зайвими – тільки наслідком тісноти, браку місця. Приходилося часом дробити статтю сильніше, ніж би бажалося або переривати її друк, щоб поруч неї дати місце для іншої статті, яку довше не можна було затримувати, аби не стратила зовсім інтересу. Приходилося випробовувати терпеливість співробітників, особливо белетристів, відкладаючи їх твори з книжки на книжку. Все се давало багато неприємностей редакції і хоч які старання прикладалися до того, щоб се не відбивалося на журналі, воно не могло зістатися без деякого впливу й на нім самім. З тих заміток, які робилися критикою на адресу «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» протягом минулого року, власне, сі поділялися нами, що попадали на наше болюче місце – тісноту журналу й дальші наслідки того браку місця.

З тих заміток, які робилися різними критиками й рецензентами російської України на адресу «Л[ітературно]-н[аукового] вісника», багато виявляло нерозуміння того, що можна і належить вимагати від літературно-наукового журналу взагалі і «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» спеціально. Тепер організація преси взагалі переживає значні пертурбації. Старий, скристалізований тип «толстого журнала» останніми літами перестав задоволяти публіку. З одного боку, підірвав його розвій щоденної преси, з другого – почав відживати старий тип альманаху в нових формах різних збірників з певною кружковою закраскою чи перейнятих певною одністю тем або провідних ідей. Ті замітки, які робилися на адресу «Л[ітературно]-н[аукового] вісника», дуже часто були навіяні сею модною тепер формою збірника.

Такі, напр., бажання, щоб «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» навіть більші твори літературні чи наукові не дробив, а давав в цілості, аби не «нарушувати цілості враження». Щоб він не давав зовсім речей другорядної вартості. Щоб він тримався певної однорідності в стилі й напрямах своєї белетристики, наприклад, не допускав модерністики. Сі закиди стають здебільшого зрозумілими, власне, з становища збірника, а не журналу, їх можна ставити збірникові, але що сталося б з журналом, як йому поставити жадання, щоб він дав в цілості велику повість чи драму, яку призначив на свої книжки? Щоб він вибирав самі визначні твори своєї літератури і стримав свою книжку, коли не міг заповнити її самими першорядними речами. Щоб він відложив огляди свої й статті на біжучі теми, тому що надбіг більший белетристичний чи науковий твір.

Журнал мусив би перестати бути журналом, щоб сповнити сі вимоги – розбитися на ряд періодичних збірників або ще ліпше – на ряд осібних видань повістей, брошур і т.ін. А тим часом ми хочемо дати журнал і вважаємо його потрібним. Чи тип збірника розвиватиметься далі й витискатиме з культурного життя журнал, покаже будучність. Але щоб він убив журнал, в сім можна сильно сумніватися хоч би тому вже, що збірник являється звичайно тільки сурогатом журналу і має тенденцію все більше зближатися до нього й перетворятися в справжній журнал, скоро тільки знайдеться для нього відповідний грунт.

Не знати также, чи удасться розвинутися збірникам мішаного літературно-публіцистично-наукового змісту по програмі літературно-науково-політичних журналів. Чи витримають вони конкуренцію з журналами – чи не старітимуться такі збірники з злободневними статтями перше, ніж доходитимуть до рук публіки, особливо поза більшими культурними центрами і чи взагалі по провінції, з слабо організованим книгарським торгом, вони зможуть розповсюджуватися так скоро і успішно, як того вимагає сама ціль таких збірників – заступати місце журналів.

Ми сумніваємося і думаємо, що при теперішнім складі українського життя, особливо провінціального, літературно-науково-політичний журнал буде ще довго потребою неминучою кождої культурної людини, і спеціально у нас добре поставлений журнал як образ літературного й культурного життя – не такий скороминущий, як нумер щоденної газети, а ближче й тісніше зв’язаний з біжучою хвилею і її злобами, ніж книга, брошура чи збірник і приступніший, ніж вони – довго ще буде потребою українського життя.

Від журналу ж не можна вимагати, щоб він одну книжку заповнив оригінальною драмою, яка до нього навинулась, другу – перекладеним романом, третю – статтею по літературі. Не можна вимагати, щоб він в кількох книжках не давав зовсім оригінальної белетристики, чекаючи аж чогось незвичайного і т.д. Журнал – не хрестоматія вибраних творів; він має дати образ сучасного літературного й суспільного життя, а сього він не зможе зробити, хоч би навіть постановив виловити все, що випливає наверх талановитого, незвичайного, і потрапив здобути монополію друкування творів всіх талановитих белетристів, публіцистів і учених свого народу.

Се абсолютно неможливо в суспільності, яка має таких талановитих письменників дещо більше як двох-трьох. Але якби навіть се удалося здійснити, то, без сумніву, виявилось би, що ті таланти таки не дають своїми творами повного образу духового й суспільного життя, який журнал має дати своїм читачам, що з них виходить альманах, а не журнал, і для доповнення перспективи треба покликати рядових робітників і роздати їм певні теми для виконання програми журналу.

Ніякий літературний журнал не може поставити собі завданням давати самі шедеври: він даватиме все, що має якийсь інтерес чи як малюнок життя, чи образ настроїв і ідей, чи як взірець літературної техніки, і буде вважати себе вповні вдоволеним, коли серед сього інтересного чим-небудь матеріалу буде мати спромогу дати щось незвичайне по своїй талановитості. А скільки журналів цілими роками й не мають спромоги дати щось надзвичайне і совісно сповняють своє завдання самими ремісничими виробами? На Заході, напр., сенсаційні новинки виловлюються переважно багатими щоденними газетами для своїх фейлетонів або видаються відразу осібними книжками, щоб журнальним чи газетним друком не попсувати книгарського збуту.

В Росії вже кілька років все більш талановите або модне, сенсаційне виходить також або осібними виданнями, або в спеціальних кружкових збірниках, а старі реноміровані журнали, особливо щодо оригінальної белетристики, годують своїх читачів самою сіромою, для оживлення уживаючи тільки перекладів. І ніхто не вважає сього виною їх, і російський обиватель далі вважає своїм святим обов’язком «слідити» за сими журналами, тримати їх, щоб бачити, як освітлюються явища сучасного культурного й суспільного життя з становища певної суспільно-політичної доктрини, з певної політичної чи партійної точки. За ним і наш земляк з російської України залічує се до своїх горожанських обов’язків і вдячно приймає сю сухеньку здебільшого поживу – дарма, що своїй українській щоденній пресі чи журналістиці такі високі вимоги ставляє зовсім «вне времени и пространства».

Українська преса – а спеціально мусимо сказати рішучо про свій журнал – дає громадянству і тепер далеко більше, ніж скільки воно має право вимагати відповідно до тої матеріальної та моральної піддержки, яку їй воно дає саме. Річ очевидна, що доки українець сам не стане класти «во главу угла» свою рідну культуру, свою рідну пресу, книжку, інституцію, а буде дивитися на неї як на якийсь необов’язковий додаток до культури, преси, інтересів російських, доти все українське буде засуджене на нужденне животіння.

Доки він (говоримо се все, очевидно, про українця російського) буде трактувати серйозно тільки життя російське, а до життя й інтересів українських буде тільки «снисходить», уділяючи їм те, що зістанеться по задоволенні інтересів до життя російського, то значить – найчастіше нічого не уділяючи, – доти не зможе стати міцно на ноги се наше українське життя, наша культурна й суспільна робота. І такий «снисходящий» нехай оберне до своєї шановної особи всі ті нарікання і хмикання, які він тепер необачно звертає до робітників на занедбаній ниві українського життя.

Ні нам, ні нашим читачам, розуміється, не приходилося стидатися за «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» при порівнянні його з іншими журналами – російськими, наприклад. Я міг би навести відзиви людей безсторонніх, які признавали, що він вповні стояв нарівні, а з деяких поглядів і брав гору над журналами найбільше солідно обставленими. Журнал, який в кождій книжці приносив щось з-під пера найліпших наших белетристів, публіцистів, учених, може сказати, що він давав більше, ніж від нього можна було жадати. Закидів науковій та публіцистичній часті нам, щоправда, й не доводилося чути, натомість слабшою стороною журналу називано його белетристику. Але люди, найменш прихильно настроєні для нього, мусять признати, що добра половина того доброго, що дала українська белетристика в минулім році, з’явилася на сторінках «Л[ітературно]-н[аукового] вісника», а се більше, ніж можна жадати від якого-небудь журналу.

Поруч тих визначних речей редакція зовсім свідомо містила й речі другорядні, в тім переконанні, що журнал, як я вище сказав, – не хрестоматія і не може зачиняти дверей перед речами менш талановитими, але інтересними з якогось погляду.

Зовсім несподівано нам прийшлося стрінутися з боку української суспільності Росії, властиво, деякої часті її, з проявами чистоміщанської рrudеrіе [пристрасті до моралізаторства], яку ми досі привикли стрічати тільки в устах галицьких катехитів (законоучителів), але не сподівались побачити у суспільності поступової, особливо в епоху загальної «переоцінки цінностей». Так багато голосів невдоволення, навіть обурення викликало недавно оповідання «Дора», взяте, розуміється, з «неприличної» сфери життя, але зовсім далеке від порнографії (легкий порив протесту, людської гідності у проститутки, який безслідно минає по хвилі).

Перед тим вислови невдоволення прийшлось нам почути з приводу оповідання «Хиба». Легше зрозуміти було невдоволення літературних старовірів або невблаганних приклонників суспільних завдань штуки против речей модерністичних або позбавлених суспільної ідеї. Та дарма, «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» не може замкнутися в рамки якоїсь школи чи доктрини й признає в творчості «всі роди, окрім нудного», безталанного й неінтересного.

Коли на неповній сторінці часописі, замість лишити порожню пляму, редакція давала поезію, хоч би й позбавлену часом високих артистичних прикмет, але інтересну формою чи гадкою, чи навіть просто новим іменем письменника-дебютанта, редакція мала те переконання, що якнайліпше сповняє свій обов’язок перед читачами і що вірш навіть не дуже сильний дає більше, ніж незадрукована пляма.

І тільки одного не могли ми переболіти – тої прикрої операції, яку приходилося перейти при кождій книжці, коли незмінно виявлялося, що матеріал, зібраний для сеї книжки, перевищує в півтора або й більше разів число аркушів, яке може містити ся книжка, й приходилося, як я сказав, одне розділяти на два нумери, замість дати в однім2; друге – відкладати до дальшої книжки, рискуючи, що воно стратить щось в інтересі, в сучасності від такого відкладання; третього – не приймати зовсім і звертати авторові з прикрим почуттям, що воно б далеко не було зайвим в журналі. І от уже з самого літа почавши, ми займаємося тільки тим, що відкладаємо все, що напливає і що можна відложити до нового року, коли «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» буде збільшений, бо в сім році треба дати місце стількому вже прийнятому та подокінчувати розпочаті статті й белетристичні твори, та лишити місце на огляди й статті злободневні. Не замовляємо нових статей, уриваємо по перекладах, оглядах і бібліографії (на тих кінцевих точках програми найбільше окошується та тіснота), виключаємо всякі довші рецензії і т.ін.

Закиди надмірного дроблення, які нам робилися, одначе, также бували перебільшені. Напр[иклад], такі докори робилися нам з приводу повісті Бернзона «Марі». І от цікаво порівняти: разом з «Л[ітературно]-н[ауковим] вісником» сю повість зачав друкувати російський журнал, спеціально присвячений заграничній белетристиці, «Вестник иностранной литературы». Він надрукував її в шести книжках, покоротивши кінець, «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» в семи – в цілості. Виходить, що якогось надзвичайного дроблення не було, а повість ішла в звичайнім tеmро [порядку], навіть і для журналу, не зв’язаного розмірами й широкою програмою, як «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» .

Таке становище неможливе à la lоnguе, і, очевидно, «Літературно]-н[ауковому] віснику» треба або збільшити свої розміри, або обтяти свою програму: або викинути белетристику, або виключити огляди й зістатися збірником статей наукових і публіцистичних. Очевидно, і те, і се не можна зробити, не вирікаючися цілей, поставлених «Л[ітературно]-н[ауковим] вісником», який по різних ефемерних пробах зістається ще раз одиноким українським журналом і бозна-як ще довго може ним зіставатися.

І тому збільшення розмірів його являється ділом неминучим і негайним. Питання тільки про спосіб покриття тих збільшених коштів. І в теперішнім розмірі, при теперішнім стані передплати ся передплата, дай, Боже, аби покрила кошти видання. Покладатися на такий приріст передплатників, щоб не він тільки зміцнив теперішні позиції «Л[ітературно]-н[аукового] вісника», але й покрив кошти його збільшення – на се треба більшого оптимізму, ніж яким наділила нас практика українського життя. Тим більше, що трудно їхати довго і добре при таких скупих тратах, з якими вівся «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» досі.

Недавно біографи Марка Вовчка пригадали нам, що «Основа» платила ліпшим авторам по 200 руб. за аркуш: як же сильно пішли ми назад за ті п’ятдесят літ з сього погляду! А тим часом, бажаючи зібрати у себе найбільш талановитих співробітників, треба думати про те, щоб платити їм ліпше, ніж ми спроможні платити тепер. Правда, «Основа» стояла панськими силами, а в наші часи українство опирається переважно на чистім майже пролетаріаті. Тому й прикро думати про якесь значніше збільшення передплати. Знаємо, що головна опора нашого журналу – се свята голота, якій справді приходиться часом і «свій гардероб реалізувать», щоб заплатить за передплату. Народ маломощний, який іще переважно й постраждав останніми часами, потратив посади, заробітки, і для нього доложити кілька рублів до газети чи журналу – се велике питання, особливо під теперішню загальну дорожнечу.

І по довгих ваганнях ми рішаємося йти середньою дорогою. Як бачать читачі з оголошення про передплату, ми дуже незначно підвищуємо її: коли сього року незаможні передплатники в Росії, що виплачували передплату частями, платили 6 р. 50 к., то в будучім році платитимуть 7 р., і сю передплату можуть виплачувати по 1 р. Ми тільки просимо всіх, хто не має крайньої потреби користати з сеї книжки, аби й не користав з неї, бо наша надія на тих, що платитимуть повну передплату – 8 рублів (найліпше – виписуючи журнал просто з його контори). Для передплатників галицьких ми підвищуємо передплату на 2 корони з огляду не тільки на збільшення журналу і коштів видання, але також і коштів пересилки.

Але се підвищення передплати обіцяє нам тільки частинне покриття і поруч нього сподіваємося збільшення числа передплатників. Просимо всіх наших читачів старатися про розширення нашої часописі, заохочувати до неї людей, прилучати нових передплатників. Просимо пам’ятати, що в тім запорука існування й дальшого розвою нашого журналу. Просимо затямити, що кождий десяток передплатників, по покриттю коштів видання, дає спромогу додати аркуш до річника, поставити його ліпше. Пояснюємо справу щиро, не вилазячи на котурни, не завиваючися в театральні тоги перед нашими читачами, на котрих дивились від початку і дивимось не як на безсловесну «толпу», а як на товаришів-другів, що своєю моральною й матеріальною поміччю дають нам спромогу сповняти нашу роботу на користь нашого слова й життя.

Вважаємо, що існування й розвій нашого, одинокого українського літературно-наукового журналу дороге не тільки для нас, а й для них і просимо подбати про його забезпечення. Нехай нікому ся справа не здається марною, маловажною. Той сірий, неприязний сумний час, що розпочався наоколо нас, той смерок, що залягає колись широкі й ясні перспективи, вимагає великої витривалості, скупленої енергії, запобігливості навіть в малих ділах (за браком великих, яким не дає місця цей сірий час), щоб зберегти здобуті позиції і з них поволі здобувати нові. І ми кладемо се на серце всім свідомим членам нашої суспільності: бути нам помічними в сім малім ділі – відповіднім поставленні журналу, який був би гідним органом поступової української суспільності, гідним її репрезентантом.

Всім, хто брав участь в нашім журналі в минувшім році, висловляємо сердечну подяку й просимо до дальшої участі і їх, і тих, хто досі не брав у нім участі. «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» ніколи не був органом кружковим і не буде. Ми не розсилаємо спеціальних запросин, але раді всім, кому близьке діло розвою й поступу нашого народу, нашої землі, і просимо всіх.

Рукописі можна посилати однаково – чи на львівську, чи на київську редакцію: вони пересилаються туди, де в данім моменті йде розбір рукописей. Тільки просимо не докучати редакції скорими запитаннями про долю тих рукописей: напливає їх велика сила, переважно, розуміється, нездалих – маса «проб пера» всякого роду, але відразу вгадати в них пригожі не завсіди можна і треба часу на їх читання. З приводу дрібних віршів редакція не входить в ніякі переговори і рукописей їх не ховає. Всякі рукописі просимо присилати чисто переписані, з полями (маргінесами), інакше не будуть читатися. Рукописі, призначені до друку в «Л[ітературно]-н[ауковому] віснику», просимо писати, приноровлюючись, по можності, до його правописі, бо за правлення правописі в новім році буде відлічуватися з гонорару. Для вигоди співробітників ми наміряємось при першій книжці подати коротку інструкцію для правописі відповідно до змін, які прийняті редакцією в напрямі зближення до себе фонетики шкільної (галицької) з теперішньою українською, відповідно до гадок, висловлених в сій справі язиковою комісією Наукового товариства ім. Шевченка.

Передплатників просимо відновляти передплату ще заздалегідь перед новим роком. Кому трудно надіслати й той перший рубль, то нехай хоч откриткою повідомить, що він буде передплатником в 1908 р. Галицьких передплатників просимо залишити свій звичай – передплату заміняти в післяплату і отягатися з висилкою грошей, аж перервуть висилку часописі.

На останню книжку сього року і перші книжки 1908 р. маємо приладжені: посмертні писання Марка Вовчка – право на українську літературну спадщину її (невидану) набув наш журнал; Лесі Українки, великий суспільний роман Ів. Франка, оповідання В.Винниченка і М.Коцюбинського, жарт Л.Старицької-Черняхівської, поему М.Чернявського, оповідання О.Іванчука, Н.Кибальчич, І.Липи, О.Лотоцького, І.Огієнка, Нат. Романович, П.Смутка, А.Хомика, поезії М.Жука, Г.Кернеренка, П.Карманського, Ул.Кравченко, Олеся, Ів. Франка, С.Черкасенка й ін.

Спомини з театрального життя М.К.Садовського і Пясковського, спомини про М.Вовчка Ганни Барвінок, про М.Ковалевського – Ів. Франка, про Мальованого – Н.Симонівни.

З перекладів намічено голосну драму Шолом-Аша «Біг помсти», повість Сінклера «Джунглі» з сучасних економічних відносин Америки (синдикати), також ряд дрібних оповідань, а в дальших книжках зачнеться фантастична повість Хоггарта для молодежі.

Приготовлені наукові статті Ол.Грушевського, В.Доманицького, проф. Перетца, В.Панейка, проф. М.Сумцова, С.Томашівського, д-ра І.Франка, д-ра Ол. Черняхівського і мої; публіцистичні: Ол.Білоусенка, М.Гехтера, В.Гнатюка, М.Лозинського, П.Смутка, С.Чарнецького й ін.

По скінченні д-ром Франком нарису історії української літератури, над яким він працює, буде він теж друкуватися в «Л[ітературно]-н[ауковому] віснику».

Будуть вестися мною далі статті п[ід] т[итулом] «На українські теми». Огляди українського життя будуть поручені Ф.Матушевському, огляди життя галицького – М.Лозинському, огляди російські – В.Піснячевському, заграничні – В.Панейку. Користаючи з збільшення журналу, більше місця уділятимемо бібліографії. Частіше даватимемо місце статтям з західноєвропейського духового і суспільного життя – сього нам в сім році брак місця не позволяв.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. 40. – Кн. 11. – С. 177 – 188. Передрукована (витяги) у виданні: Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку XX ст. / Уклад. Н.М.Сидоренко, О.І.Сидоренко). – К., 2001. – С. 292-299.

Подається за першодруком.

Стаття присвячена підсумкам першого року видання «Літературно-наукового вісника» у Києві та подальшим планам.

…від трусів, арештувань редакційних рукописей… до заборони самої часописі – про репресії проти журналу в перші місяці перенесення до Києва див.: Корбич Г. До історії «Літературно-наукового вісника» // Слово і час. – 1996. – № 10. – С. 39 – 45. Про обшуки та арешти рукописів детально інформували М. Грушевського співробітники київської редакції ЛНВ, зокрема І.Кревецький. 18 січня 1907 р. він писав:

«Доношу не конче приємну звістку: нині 18 (четвер) між год. 1&frav14; – 5 рано відбулася поліційна ревізія рівночасно в конторі «Ради» на Підвальній ул., в редакцій «Ради» і конторі «Літ[ературно]-н[аукового] вісника» у нас на Прорізній. […] У нас перешукали всі комнати, забрали рукописи й коресп[онденцію] «Ради» й «Літ[ературно]-наук[ового] вісника» (старі коректи, вискладані скрипти, а також усі статті й рецензії, що лишилися до 2-ої книжки»(ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 567. – С. 16 – 17).

У подальших листах від 21, 28, 30 січня І.Кревецький повідомляв про наказ генерал-губернатора щодо суворого нагляду за часописом (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 567. – С. 22-34). Журнал було закрито 24 січня 1907 р. згідно з постановою київського, подільського та волинського генерал-губернатора на час військогового стану у Києві та Київській губернії «в виду вредного и тенденциозного его направления» (ЦДІАК України. – Ф. 295. – Oп. 1. – Спр. 20. – Арк. 5, 8).

…упередження против «галицької мови» і «галицької літератури»… – це упередження було висловлене у праці І.Нечуя-Левицького «Сьогочасна часописна мова на Україні» (Україна. – 1907. – Т. І. – Кн. 1. – Ч. 1. С. 1-49; Т. І. – Кн. 2. – Ч. 1. – С. 183 – 237; Т. І. – Кн. 3. – Ч. 1. – С. 280 – 331). У цій статті визначний письменник виступав непримиренним противником галицького варіанту української літературної мови та, зокрема, правопису, офіційно прийнятого в Галичині 1893 р. (так званої желехівки). Про публікацію статті в «Україні» М.Грушевському повідомляв учень, співробітник київської редакції та контори ЛНВ І. Джиджора у листі від 2 січня 1907 p.:

«»Україна» (журн[ал]) підняла хрестовий похід на Галичину, а власне на галицьку мову в виданнях Н[аукового] т[овариства] ім. Ш[евченка] і Вид[авничої] спілки. В тій справі власне Іван Семенович пише величезну статтю в «Україні», не знаю чи п[ан] проф. вже мають «Укр[аїну]» в себе. Щось конечно треба робити, аби тому зарадити, бо він готов дуже богато публіки відсторонити від наших видань. Стаття дуже нетактовно писана» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 447. – Арк. 23 – 23 зв.).

На захист «галицького» правопису від звинувачень І.Нечуя-Левицького виступив І.Франко у своїй рецензії на перший номер журналу «Україна» «Новини нашої літератури» (ЛНВ. – 1907. – Т. 38. – Кн. 6. – С. 506 – 512) та С. Єфремов у статті «Відгуки з життя і письменства (Ще про філологію І.Левицького)» (ЛНВ. – 1907. – Т. 38. – Кн. 5. – С. 333).

…й при кінці року число передплатників… з великої російської України стало перевищати число передплатників з малої України австрійської… – на початку року М.Грушевський висловив задоволення загальною кількістю передплатників, яке мав ЛНВ після перенесення до Києва: «Приємно було довідатися, що ЛНВ має понад 1200 передплатників (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 145 – 145 зв. Запис від 1 березня 1907 p.).

Динаміку зростання кількості передплатників за 1907 р. у Наддніпрянській Україні можна простежити за листами співробітника київської редакції та контори ЛНВ І.Джиджори: «поверх 400» (2 лютого 1907 p.); 583 (11 березня 1907 p.); 735 (27 липня 1907 p.). Див.: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 447. – Арк. 22 зв., 29 зв., 34 зв. – 35, 103. Число передплатників у Східній та Західній Галичині, Буковині та інших регіонах Австрії на кінець 1907 р. становило 791. З них у Західній Галичині – 16, Східній – 658 (112 – священиків, 122 – народних учителів, 424 – іншої світської інтелігенції). Докладно див.: Олесницький Є. Статистика національної свідомості нашої інтелігенції // Діло. – 1908. – 10 січня (28 грудня). – № 6. – С. 3).

…мусили розширитися огляди політичного і суспільного життя… – окрім популярної рубрики «З австрійської України» (М.Лозинський, Л.Цегельський), запровадженої 1906 p., з’явилися нові огляди: «З українського життя», «З російського життя» (Ф.Матушевський, М.Гехтер, В.Піснячевський, С.Черкасенко), «З російсько-українського життя» (П.Стебницький), «За границею» (В.Панейко, М.Лозинський), «З заграниці» (Є. Левицький). Див.: Літературно-науковий вісник. Покажчик змісту. Том 1 – 109 (1898 – 1932) / Уклав Б.Ясінський. – Київ; Нью-Йорк, 2000. – С. 55; 195; 204-207; 226-227; 250-251; 258; 286; 318-319; 323-325; Шаповал Ю.Г. «Літературно-науковий вісник» (1898 – 1932 pp.): Творення державницької ідеології українства. – Львів, 2002. – С. 110 – 147.

…різними критиками й рецензентами російської України на адресу «Л[ітературно]-н[аукового] вісника»… – перші відомості про критичні статті повідомляли М.Грушевському співробітники київської редакції та контори ЛНВ. Зокрема, І.Джиджора в листі від 21 серпня 1907 р. писав:

«Неприємну рецензію на нас написав Дорошенко в «Раді». Я читав її в рукописі і відповідні місця, так сказати, опротестував, але, як п[ан] проф. самі знають, мені рішучо спротивитися поміщенню їх незручно було, виходило б, що ми силою давимо «свободну критику». […] Я тільки зробив, що не пустив таки порівняння «вісника» з погляду белетристики з «Н[овою] громадою», де ся остання виходила куди краще за «вісник»» (ЦДІАК України – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 447. – Арк. 184 зв. – 149).

Згаданий огляд-рецензію див.: М.Ж. [Д.Дорошенко]. З українських журналів. Літературно-науковий вісник, книжки VI та VII // Рада. – 1907. – 21 серпня. – С. 1-2.

…натомість слабшою стороною журналу називано його белетристику – одним з перших незадоволення відділом белетристики висловив С.Єфремов, про що М. Грушевський писав у листі до І.Франка (березень – квітень 1907 p.):

«Отже прогрішився ЛНВ. Вчора приходив Єфремов і просив більше не писати його імені між ближчими співробітниками ЛНВ, бо він не годиться на вибір белетристики» (див.: Бурлака Г. Листи М.Грушевського до І.Франка // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. – К., 1992. – С. 255).

Пізніше свою думку щодо відділу белетристики ЛНВ С.Єфремов підтвердив у статті «Украинская жизнь и литература в 1907 г.», опублікованій у газеті «Киевские вести» (1908. – № 1): «[…] именно этот отдел в журнале, претендующем на роль «всеукраинского органа», поражает своей безцветностью, вялостью, посредственностью» (див. Гирич I. М.Грушевський і С.Єфремов на тлі українського суспільно-політичного життя кінця XIX – 20-х pp. XX ст. // Український історик. – 1996. – Ч. 1 – 4. – С. 160).

…обурення викликало недавно оповідання «Дора»… – йдеться про оповідання М.Жука (ЛНВ. – 1907. – Т. 39. – С. 62 – 65).

…вислови невдоволення прийшлось нам почути з приводу оповідання «Хиба» – йдеться про оповідання І.Федорченка (ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. 3. – С. 419 – 428). Проти друку оповідань, подібних «Хиба?!» і «Дора», «котрих може й не один член самої редакції не дав би прим[іром] власним дітям», заперечував у своєму огляді «Літературно-науковий вісник», всеукраїнський журнал» І.Копач (Діло. – 1908. – 1 лютого (19 січня). – № 24; 3 лютого (21 січня). – № 25). І.Копачеві відповів М.Лозинський:

«Л.Н.вісник не є ані виданням для дітей, ані для «підростаючої молодіжи», ані для родин, тільки літературно-науковим журналом, значить, в його програму входить все, що так чи інакше відноситься до літератури і науки, без огляду на те, чи добре його давати читати дітям, чи ні» (Лозинський М. Проф. д-ру Іванові Копачеві – кілька пояснень // Діло. – 1908. – 4 лютого (22 січня ). – № 26).

Негативно відгукувався про оповідання «Хиба?!» і С. Єфремов, про що у березні-квітні 1907 р. М.Грушевський писав до І.Франка: «[…] особливе обурення висловив на уміщення Федорченка («пошлость»)» (Бурлака Г. Листи М.Грушевського до І.Франка… – С. 255 – 256).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 337 – 346.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 758

Модифіковано : 23.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.