Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Чи не спроможемось?

Чи не спроможемось?

Михайло Грушевський

Сей річник журналу я розпочав статтями про потреби української науки в зв’язку з питанням про українські катедри. Мені хочеться замкнути сей річник також статтею на сю тему.

Справа українських катедр, уведена в вищі школи української мови як знаряддя науки й научання, не переставала цілий рік в високій мірі займати українське громадянство і всіх, хто інтересувався українським питанням як його прихильник чи як його ворог. Громадянство українське відчуло – як відчували перед ним десятки інших народностей, коли з довгих періодів занепаду й подавленнябудилися й відроджувалися до нового життя, – що в сім питанні лежить одна з дуже реальних і вдячних «точек приложения» національної енергії відродження.

Зрозуміло, що для того, щоб вернути українській мові значення культурного органу української людності, уведення української мови в вищу школу має величезне принципіальне і практичне значення. Переконалось, що се матиме необчислені впливи на піднесення престижу української мови, культури, народності, – а надати їй сей престиж та відродити у самої української людності поважання до своєї мови як культурного знаряддя, до своєї народності як вповні поважного і цінного культурного фактора – се завдання незвичайно важне і нагальне, по тім як ворожа політика урядова витравлювала протягом століть се поважання, нищила сей престиж.

Тому се академічне питання, таке нібито «інтелігентське», «панське», далеке від життя й інтересів широких народних мас, в дійсності дає ключ до націоналізації не тільки середньої, а й народної школи, до справи переходу народних мас до своєї народної мови як органу освіти й культури. Розуміється, до сеї цілі ведуть також інші дороги, але серед них ся дорога «згори» має також своє значення і свої вигоди в загальнім поході до осягнення вищезазначеної мети. І тим поясняється, що домагання українських катедр знайшло такий живий відгомін не тільки в інтелігентських кругах, а й серед робітників, селян і інших репрезентантів робучих верств України. Законопроект про українські катедри був приготований селянськими українськими послами другої Думи, і дуже можливо, що і в третій Думі знайдуться елементи, які поставлять його як логічний постулат змагань до культурного подвигнення українських мас.

Се широке і живе заінтересування українського громадянства справою української науки в вищій школі не зосталося без впливу на академічні круги. Завдяки чутливості на національні наші потреби й горожанській відвазі кількох одиниць, ми маємо вже фактично українські виклади в університетах російської України. Прив[ат]-доц[ент] Олександр Грушевський розпочав з початком літнього семестру р. 1906 – 1907 виклади історії України українською мовою в університеті одеськім, викладав протягом літнього семестру і потім в зимовім семестрі 1907 – 1908 pp. при значній і постійній авдиторії, без усяких пригод і перешкод, і організував в зимовім семестрі поруч викладів також семінарійні заняття по українській історії.

В Харківськім університеті розпочав в зимовім семестрі 1907 – 1908 pp. курс української народної словесності українською мовою професор Микола Сумцов і також довів їх до кінця без усяких «пригод». Таким чином виявилася можливість – і формальна, і моральна – викладання українською мовою в університетах російської України, і перші льоди проломано в сій справі безповоротно.

З другого боку, професорські корпорації під впливом сього руху відчували й переконувалися в потребах включення в університетські програми різних дисциплін українознавських. Київський університет в опублікованих факультетських планах включив в число обов’язкових курсів в групі «русской истории» історію України, в групі «русскойфилологии» – історію української літератури. І ми, мабуть, не помилимося сказавши, що введення в університети України викладів українських дисциплін на українській мові, утворення певних катедр українських принаймні по язику, літературі й історії – річ будучності недалекої. Чи згори, від всеросійської Думи, чи «з місця» – від самих університетів, ся справа діждеться, мабуть, в недалеких часах свого порішення.

Але так само з усякою правдоподібністю можемо сказати, що в тих розмірах і в тих напрямах, в яких ставить перед нами свої культурні потреби українське життя, воно в рамах офіціальної вищої школи не скоро ще діждеться свого задоволення. Я в своїх статтях начеркнув приблизно той круг дисциплін, яких вимагає українознавство й українське культурне життя від вищої школи. Між ними деякі предмети мають важне практичне значення не тільки теоретичне, чисто наукове. Напр[иклад], економіка, статистика, географія України або її звичаєве право, матеріальна культура і т.ін. Але, як я вище сказав, в скорості можна сподіватись українських катедр і викладів тільки з деяких предметів, як мова, література, історія. Інше – мабуть, річ ще дуже далека. А тим часом життя наше потребує того всього зараз, скоро, якнайскорше.

По-друге, творення катедр, введення в програми певних предметів – се тільки одна сторона справи; друга, ще важніше – се їх обсада. Від того, як, якими людьми будуть обсаджуватися сі катедри, хто буде ті предмети викладати, в дуже значній мірі залежить те, наскільки сі катедри, сі виклади будуть вдоволяти потреби українського життя. Тим часом обсаджувати сі українські катедри, поручати сі виклади з українознавства будуть професорські корпорації, часом вповні далекі і українському життю й інтересам української науки. І може на Україні російській повторитися те саме, що бачили й бачимо на Україні австрійській, де найбільш відповідні кандидати не можуть дістатися на українські катедри, тому що не підходять під масть тих професорських колегій, а дістають ті катедрирізні люди з мотивів, які нічого спільного не мають ні з інтересами українського культурного життя, ні з інтересами науки. І можуть кінець кінцем бути катедри й курси, але викладатимуться вони «применительно» так, що від них ніякої користі може не бути, або й бойкотуватимуть їх українці, як бойкотували львівські українські студенти свого часу українські виклади права, поручені факультетом доцентові-полякові, бо українця на сю катедру не хотів факультет пустити.

Ще одну можливість відкриває перед нами практика десятилітньої боротьби за українські катедри австрійської України. На всякі домагання нових катедр університетські і правительствені сфери там незмінно відповідають: покажіть нам наперед відповідних, кваліфікованих кандидатів на сі катедри, з університетськими степенями, коли не професорів, то бодай доцентів, і тоді будемо говорити про заснування українських катедр.

На се українським кругам приходиться так само незмінно відповідати, що поки бракує тих спеціальних катедр, трудно сподіватись, щоб знаходилися люди, охочі приготовляти себе до університетської діяльності на катедрах, яких нема; трудно виробляти спеціалістів в предметах, для яких нема катедр і курсів; трудно взагалі доходити університетських степенів при ворожім настрої професорських корпорацій, від яких залежить наділення сими університетськими степенями. І те саме згодом, може, прийдеться почути і на Україні російській; жадаєте, мовляв, катедр, ану назвіть кандидатів відповідних, то значить з науковими степенями, і «можливих» – таких, щоб не були надто крамольні і даній університетській корпорації пригожі. Та добре, якщо та професорська корпорація буде «не правіша кадетів»; а як трапиться в ній більшість «правіша від октябристів?» І підшукуйте тоді кандидата, щоб і наукову репутацію мав, і з українського становища був чогось варт, і під таку факультетську масть підійшов.

Се все і багато іншого різного наказує нам не дуже великі надії покладати в розвої української науки, українських курсів, викладів і т.ін. на школу офіціальну. Певне, значення її все-таки зістається дуже велике, і те, що вона може дати, треба здобувати від неї далі всіма силами. Треба й професорським кругам, і всяким іншим, від кого се залежить, прищіпляти можливо толерантні, прихильні погляди на українство, вводити в їх свідомість поняття про потребу розвою українського життя, підпирання, а не противленняйому. Але не треба сподіватися, що офіціальна школа дасть усе, й треба думати, щоб те, чого не дасть вона, забезпечити собі «своими средствиями»…

Одинокий спосіб на се – організація приватних наукових інституцій українських. Такі приватні наукові інститути – річ широко розповсюджена по світі. Вказати, наприклад, Сполучені Держави Америки, де вся майже вища освіта, науковий рух опиралися на інститутах приватних. Новішими часами і в Росії, де офіціальні наукові інституції приглушили приватну ініціативу, можна вказати все-таки кілька поважних приватних наукових інституцій в виді вищих жіночих курсів різних титулів, курсів Лесгафта, приватного університету в Москві, Вищої школи в Парижі і т.ін. Тим більше належить подумати про організацію таких приватних наукових інституцій українцям, позбавленим своєї вищої школи. Правда, се річ досить коштовна і складна, яку на рублеві складки не організуєм. Але ми на Україні хоч небагато, але ж маємо і таких людей, яким по силам було б навіть одному чоловіку організувати такий науковий інститут, про який я хочу отсе говорити. Треба тільки тих людей заінтересувати сею справою, представивши її вагу і потребу.

Те, що вважав би я потрібним для вищевказаних цілей, представляю я собі в виді наукового інституту українознавства або назвім його так: «українського інституту суспільних наук» (école des hautes études sociales ukraїnienne). Се була б спеціальна вища школа, приватна, розуміється, присвячена дисциплінам, які б освітлювали сучасність і минувшість України й українського народу. Коли б хто схотів для сього паралелі в російськім житті, я назву, напр., Петербурзький археологічний інститут (казенний); далеко більше паралель знайшлося б, напр., в різних приватних спеціальних вищих школах паризьких, як école des hautes étude ssociales, école d’anthropologie і т.ін.

Такий інститут мав би змагати до того, щоб по головним предметам своїм мати постійних професорів, які з року на рік викладали б систематичні курси з своїх спеціальностей, вели практичні заняття з слухачами і т.д. Для предметів, до яких він не мав би у себе власних професорів, він би запрошував сторонніх осіб до прочитання певних курсів. Дбав про приготування дорогою стипендій, наукових подорожей і т.ін., наукових сил по предметам своєї програми, а системою практичних занять, екзаменів і т.ін. приготовляв би людей солідно підготовлених з різних сфер українознавства для научання в школах середніх і т.ін. Положений в університетськім місті, організуючи свої виклади й заняття переважно в годинах пополудневих, він би служив таким чином доповненням до шкіл офіціальних, давав би можність студентам різних вищих шкіл доповняти свою освіту різними знаннями з сфери українознавства, приготовляв би контингенти спеціалістів чи то для научання в середніх школах, чи для громадської та літературної діяльності, а тим, які б хотіли посвятити себе науковій роботі в певній області, давав би можність до того, наукові засоби, поміч і провід.

Основу програм і занять сього інституту становили б предмети ті більше-менше, які я вказав у своїх статтях про українські катедри як головні дезидерати викладів українознавства. Повторю той реєстр вкоротці, відсилаючи по ближчі пояснення до тих статей, кому цікаво. Се українська мова; література; фольклор (народна словесність); історія політична і суспільна з науками політичними; історія культури; артистична творчість; археологія і етнологія, антропологія; географія; право українське; сучасне державне право різнихчастейукраїнської території; економіка й статистика. Розуміється, деякі з сих предметів з огляду на великість матеріалу й вагу їх, можуть і повинні б розбиватися на кілька катедр, представлені бути кількома професорськими силами; інші можуть лучитися по внутрішньому зв’язку. З огляду на тісну зв’язь і залежність деяких українських дисциплін від загальних, в інтересах загального освітлення й методичного образовання, бажані б були загальні курси – такі, як філософія права, право державне, суспільна економія і т.ін.

Розуміється, програми і плани такого інституту можна б було розширяти до безконечності – аби тільки були на те матеріальні засоби. В скромнім виді я представляю його більше-менше в такій формі: шість професорських катедр з платою [від] 2000 до 2500 і стільки ж посад ад’юнктів з платою [від] 1200 до 1500, в залежності від засобів. Сі ведуть постійні курси; крім того є 3000 – 3500 р[уб.] річно на плату постороннім особам, яких запрошує інститут на певні курси; друга така ж сума – на наукові підмоги, стипендії, субсидії на наукові публікації; інститут має загальну бібліотеку, по можності гарно обставлену, в сфері своїх спеціальностей особливо, і підручні бібліотеки семінарійні. Завідує ним наукова рада з професорів і господарська рада – репрезентація грошедавців чи ними уповажнених; комбінація компетенцій сих двох рад, незалежних від себе, має запобігти тому, щоб інститут не закостенів в тіснім кружковім, корпоративнім житті, відзивався на потреби життя й часу.

Начеркнений мною для прикладу план потребує на рік, при нижчих нормах видатків, від 35 до 40 тисяч рублів на рік, се дохід з капіталу 800 – 900 тисяч руб. Одначе, щоб пустити машину в рух, не треба ані того капіталу, ані таких доходів відразу. Щоб організувати такий інститут, треба від чотирьох до шести літ. Не менше чотирьох, бо готових сил по деяким предметам, без сумніву, не знайдеться, і на те, щоб приготовити потрібного доцента треба в середнім коло 3 літ. Не більше шести – бо шкода часу супроти пильної потреби. Отже, прийнявши для сформування отсей шестилітній період, можна б такий організаційний процес і його бюджет представляти собі так: перші три роки – се вступні організаційні заходи; організуються систематичні курси, стягаються і випробовуються наукові сили; приготовляються з намічених адептів науки будучі лектори; підбирається авдиторія, наукова публіка; організується бібліотека.

По трьох роках організуються перші катедри – наприклад, три катедри і три посади ад’юнктів; кождого року потім прибуває ще по парі; розширяється програма курсів, організуютьсясемінарійні бібліотеки й наукові кабінети. З кінцем шести років інститут в скромнім масштабі вже організований – чи то в виді вищої наукової школи, чи – коли б такого дозволу не можна було дістати (хоч думається, що за 6 літ се буде вже ділом минувшим), – то в виді товариства наукових викладів. Фінансовий бюджет я собі представляю в сих перших роках в виді прогресії: 6 тис., 9 тис., 13 тис., 18 тис., 24 тис., 31 тис. на рік, і з сьомим роком входить в життя той нормальний бюджет [від] 35 до 40 тис. – скільки буде з рештою його…

Я не фантаст, а чоловік з досить холодною головою, але я не можу знайти досить сильних виразів на те, щоб відповідно оцінити культурне й національне значення такої інституції для України в теперішнім часі. Підчеркую сі слова, бо всякий рік протягання має своє величезне значення, і десять-двадцять літ пізніше така інституція не матиме вже такого значення, тому що українські культурні й національні інтереси, пробивши собі дорогу так чи інакше, будуть забезпечені фондами публічними, а поки сього нема – такий приватний науковий інститут мав би вартість сугубу і трегубу. І воістину пам’ятник вічнопам’ятний поставив би собі той чоловік, який би подвигнувся на се діло тепер же, не протягаючи часу.

Американські мільйонери і міліардери, практики з практиків, оцінили відповідно значення наукових інституцій для суспільності і для суспільної опінії, і свої стяжанія нафтові, желізні й інші перетворили в ряд наукових інститутів, які стали могутньою двигнею наукового і культурного життя сучасної Америки. Велике й тривке значення має така наукова фундація, особливо коли забезпечена вона від впливів офіціальної політики своїм приватним характером.

Над середньовічним світом, залитим кров’ю, замазаним насильством і нічим не прикритим егоїзмом, піднімалися монастирі як захисти ідеальних елементів життя, і туди тікали на час чи на вік ті, кого притомили сі безконечні, безмисльні різні дрібних держав і династів, груба немилосердність і матеріалізм життя. Для сучасного життя з його напруженою боротьбою інтересів, нервово-конвульсивною метушнею, нечувано швидкою зміною «мод» і напрямів, таким прибіжищем стає добре поставлений науковий інститут, що відкриває широко свої двері для всіх, хто шукає тривких, об’єктивних підстав для свого світогляду, і в горнилі наукового аналізу випробовує нові напрями й течії в сфері ідей і життя. І велику прислугу творить своїй суспільності кождий, творячи таку нову твердиню науки серед метушливого моря сучасного життя. Нашій же суспільності в теперішню хвилю такою національною науковою інституцією вчинить він дарунок неоціненої не тільки культурної, а й національної вартості.

І невже в нашій суспільності не знайдеться такого, хто б поставив таке огнище нашого національного й культурного життя в теперішнє «время люте» в осередку України – в Києві?

Гей, хто в лісі – озовися,

Та викрешем огню…

Викрешем огню з холодної, тяжкої, омертвілої української маси сталевим огнивом наукової мислі!..


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. 40. – Кн. 12. – С. 418 – 425. Автограф статті (без кінця, відсутній текст двох останніх видрукуваних речень) зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 180 – 197). Тут же зберігається друкарська відбитка кінця статті (Арк. 198 зв.).

Подається за першодруком.

Стаття присвячена актуальній проблемі розбудови національної освіти, приватних українських наукових інституцій. Учений подає розроблений ним грунтовний проект організації інституту українознавства.

Про дату написання статті свідчать щоденникові записи М.Грушевського: «Засів до статті «Чи не спроможемось», бо не було книги до VII т. (взяв Крип'якевич і десь поїхав), а статті треба. Написав до вечора майже цілу (окрім кінця самого)» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 168. Запис від 30 листопада 1907 p.). 1 грудня 1907 р. учений записав про закінчення статті (Там само. – Арк. 168 зв.).

Про важливість порушеної проблеми свідчить збережений лист Л.Жебуньова до М.Грушевського від 9 січня [1908 р.]:

«Ще од одібрання Вашого листа я заслав Вашу статтю з ЛНВ (про вільний університет) Багалію, маючи на увазі заінтересовать його цією справою (справді великою), але ж скільки я не міркую про неї – трудно сподіватись, щоб можна було виконать її дрібними жертвами. Коли не навернете до неї якогось одного богатиря – навряд що вийде в близькому часі, а навернути його можна тільки через Вас, коли б побалакали з ним кілька раз. Я готовий пропагандіровати цю ідею, скільки стане моїх сил (зашліть мені 20 відбитків статті, та й окремо видайте її), але ж це тільки для ширення ідеї, що тепер потрібно перед усього» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 473. – Арк. 12 – 12 зв.).

Свої думки щодо проекту висловив і учень М.Грушевського І.Джиджора. В листі від 22 травня 1908 р. він писав:

«З листа п. проф. я не вповні здаю собі справу, які заходи робили п. проф. у Києві, але я не згоден з тим, що на Київ можна махнути рукою. Не знаю також, як п. проф. думають уладити справу – конкретно – з науковим інститутом, одначе наскільки я знаю, то тих 100 000 у Леонтовича все-таки можна буде видерти. […] Київ повинен бути головним центром уваги» (Там само. – Спр. 447. – Арк. 183).

Сей річник журналу я розпочав статтями про потреби української науки… – йдеться про статтю «Справа українських катедр і наші наукові потреби» (ЛНВ. – Т. 37. – Кн. 1. – С. 42 – 57; Кн. 2. – С. 213 – 220; Кн. 3. – С. 408 – 418). Того ж року стаття вийшла окремими брошурами українською та російською мовами та була включена до збірника «Освобождение России и украинский вопрос» (СПб, 1907).

Олександр Грушевський розпочав… виклади історії України українською мовою… без усяких пригод і перешкод… – невдовзі після публікації цієї статті, у березні 1908 p., згідно з наказом Міністерства народної освіти за читання цих лекцій О.Грушевському було оголошено догану і запропоновано негайно перейти на «единый общерусский язык». Через погрози звільнення у разі повторення подібного О.Грушевський у вересні 1908 р. був змушений залишити Новоросійський університет (див.: Матяш І. Олександр Грушевський як діяч архівної справи // Матяш І. Особа в українській архівістиці. Біографічні нариси. – К., 2001. – С. 18 – 19; О том, как г. Александр Грушевский на основании «захватного» права осуществил в Новороссийском университете чтение лекций на украинском воляпюке // ALMA MATER: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917 – 1920. Матеріали, документи, спогади. У 3 Кн. / Упор. В.Короткий, В.Ульяновський. – К., 2000. – Кн. І. – С. 110. Замітка була вперше опублікована в газеті «Киевлянин» (1908. – № 42)).

…курсів Лесгафта… – курси при Санкт-Петербурзькій біологічній лабораторії засновані П.Ф. Лесгафтом на пожертвувані йому кошти 24 серпня 1893 р. На курсах кожний бажаючий безкоштовно міг займатися всіма галузями природничих наук. При лабораторії було створено зоологічний і порівняльно-анатомічний музей, зібрано великі гербарії, мінералогічні, геологічні і палеонтологічні колекції. В приміщенні лабораторії розміщувалися також засновані П.Лесгафтом курси вихователів та керівників фізичного виховання. З 1896 р. Радою лабораторії видавалися «Известия…». Коли наприкінці 1906 р. в підросійській Україні розпочалася боротьба за українські кафедри, рада професорів курсів, які називали ще Вільним університетом, дала згоду на заснування кафедр української історії, мови й літератури. Для викладання на кафедрах передбачалося запросити українських вчених.

…приватного університету в Москві… – йдеться про Московський міський народний університет ім. А.Л.Шанявського, заснований на кошти золотопромисловця, генерал-майора А.Л.Шанявського у 1908 р. Мав два відділення: науково-популярне й академічне, де протягом 1915 – 1916 навчального року здобували освіту бл. 4500 студентів, з них бл. 70% жінок. Гарантував вищу освіту, хоча і не видавав диплому. Заняття проводились у вечірній час. У 1919 р. академічне відділення університету влилося в Московський державний університет.

…Вищої школи в Парижі… – йдеться про Російську вищу школу суспільних наук в Парижі (École russe des hautes études sociales), засновану у 1901 p. відомим українським істориком і правознавцем М.М.Ковалевським та вірменином Ю.Гамбаровим, які були вислані російським урядом за свої опозиційні погляди і діяльність. У 1903 р. школа мала 250 слухачів. Іноді паризьку школу називали «вільним російським університетом». З 19 квітня до 4 травня 1903 р. М. Грушевський прочитав у школі курс лекцій з історії України від найдавніших часів до українського національного відродження XIX ст. (Грушевський М. Автобіографія. – К., 1926. – С. 19).

…маємо і таких людей, яким по силам було б навіть одному чоловіку організувати такий науковий інститут… – йдеться про відомого українського мецената В.Ф.Симиренка. Цікаві відомості щодо спроб реалізації проекту інституту українознавства подає у своєму щоденнику Є.Чикаленко (запис від 4 вересня 1908 р.):

«В.Леонтович не раз висловлювався, що В.Ф.Симиренко вважає свій маєток громадською власністю і по смерті хотів би його вжити на якесь велике громадське діло. […] Грушевському й прийшла думка, що добре було б заснувати нам Інститут українознавства, проект якого він виложив в ЛНвіснику 1907 р. № 12.

Коли ми пішли до Леонтовича і Грушевський розказав свій проект, то Леонтович почав всі свої доводи викладати проти цієї думки. Але Грушевський спокійно доводив вагу такого інституту – доводив, що він матиме незрівнянно більшу вагу, ніж українська гімназія, про заснування якої говорив торік Леонтович.

Ми просили улаштувати нам побачення з В.Ф.Симиренком, в надії, що на цю мету той зараз дасть з міліон рублів. Нарешті Леонтович обіцяв нас звести з В.Ф.Симиренком, але так і зима минула, а ми й не бачили його. Покійний Антонович обіцяв теж побалакати з В.Ф.Симиренком, але обидва вони не виходили цілу зиму з хати і теж не бачились, так Антонович і вмер, не сказавши йому.

Весною 1908 року, коли приїхав Грушевський і зробив докір Леонтовичу, що він не виконав обіцянки, то він засоромився і обіцяв зробити цими днями. Нарешті він нам сказав, що В.Ф.Симиренко хворий, не може нас прийняти, що він цілком спочуває думці заснувати Інститут українознавства, але таких великих грошей не дасть, а дасть 100 тисяч руб., щоб тільки користуватися % з них. […] Рішили ми, що найкраще заснувати таке товариство, яке б розпоряджало цими грішми» ( Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931. – С. 29 – 30).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 347 – 352.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 430

Модифіковано : 1.09.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.