Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Крячуть ворони…

Крячуть ворони…

Михайло Грушевський

Як широкий світ в малій краплині води, відбилися загальні обставини українського життя на нашім «Літературно-науковім віснику» при його переході з Галичини на Україну. Вони так характеристичні, що варто трохи про них поговорити.

Рішившися сповнити план перенесення «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» з 1907 роком, я в останній книжці за попередній рік, оповіщаючи про се перенесення, пояснив заразом ті ширші мотиви, які водили мною. Не вважав потрібним критися з ними чи робити якусь конспірацію, бо в них все було ясно і просто. Треба з’єднати тісніше українські сили для спільної культурно-національної роботи, щоб осягнути ту повноту культурно-національного життя, якого вимагають потреби українських мас і українського громадянства, для їх розвою й поступу. Треба для того зв’язати ближче почуттям тісного національного зв’язку різні часті великої української землі.

В першій лінії се треба зробити Галичині з Україною, як краям найбільше різко роз’єднаним історичними, політичними, церковними й культурними відмінами. Галичині треба якнайтісніше зблизитися до України, бо тільки в такім разі вона може в будущині сподіватися тої помочі, якої здавна жде від неї, щоб вибитися з свого занепаду й поневолення. Сю сторону діла я обговорив в статті останньої книжки «Л[ітературно]-н[аукового] вісника», зверненій до читачів-галичан.

Другу половину сеї пісні відложив я на пізніше. Мав пояснити, що й для російської України важно не тратити тісних зв’язків з Галичиною, яка в останніх десятиліттях була ареною і всеукраїнського культурно-національного руху, і живого партійного життя, і конституційно-парламентарної боротьби. Важно Україні використати для себе результати тої культурної й суспільно-політичної роботи, щоб ужити їх – з певними змінами чи поправками, розуміється, – як готовий фундамент для свого культурного чи політичного будинку та будувати на нім дальше, а не починати від початку, доходячи до всього «своїм умом» та наново робити ті проби й помилки, які вже були зроблені самими ж українцями – тільки на галицькім грунті.

Виводи мої про потребу тіснішого зближення Галичини до України та сильнішої українізації Галичини були прийняті в українській суспільності Галичини, загалом беручи, дуже прихильно. Галичина в останніх десятиліттях ішла дуже сильно в напрямі такого тіснішого зближення, і тепер симпатично відізвавшися на проголошений мною поклик, вона дала тим доказ, що дійсно свідомо йшла до такого зближення, до українізації. Кажу про загал української суспільності й її репрезентантів, її пресу, а не різних секретних діл майстрів, які ведуть свою лінію, їм самим знану і потрібну, по різних закапелках. Ті, попадаючи в тон своїм польським хлібодавцям, на таку всеукраїнську пропаганду дуже скривилися.

Дійсно, польські органи русиноїдські, інакше сказавши – щиріші й безоглядніші в виявленні почувань до українства, ледве знайшли вирази для свого гніву, тривоги й ненависті на мої виводи. Особливо їх розлютили мої мотиви – що ся тісна спільність з російською Україною поможе Галичині виломитися з польсько-шляхетського ярма, а для тої спільності Галичина повинна струсити з себе польсько-німецькі культурні впливи, які так сильно роз’єднують галицьке життя від українського. Як то – вирвати Галичину з польських обіймів, в котрі історична Польща взяла свого меншого, некультурного брата?

Та ж навіть смиреномудрі краківські політики кажуть, що історія зв’язала Україну з Польщею на віки вічні, так що українцям нема що й думати про розірвання сього зв’язку. Се сіамські близнюки, зв’язані спільною пуповиною; тільки що ті уродилися такими зв’язаними, а Україну з Польщею зв’язали вже пізніше – інтереси польської шляхти й магнатства. Але результат той сам – розірвіть сей «історичний» зв’язок і буде смерть. Певно, не обом, як тим близнюкам, а одному. А котрому? Розуміється, історичній Польщі й «історичним панам» української землі – польській шляхті. І я не дивуюся гвалту і крику «святого обурення», які підіймають поляки при всякім симптомі ослаблення їх панування на українській землі. Се не наші земляки-українці, котрих, як то кажуть, можна і з хлібом їсти й на масло бити, – се поляки. Ті не тільки свого – і чужого не люблять пускати з рук, коли раз ухопили.

Львівський «Dziеnnік Роlskі» пролив крокодилеві сльози над сумною долею руського (українського) народу в Галичині і тим бездоріжжям, на яке зводять його такі люди, як я. Хочуть відірвати його від західноєвропейської культури, котрої впливам досі підлягала Галицька Русь під мудрою і благословенною десницею польською! Хочуть піддати її впливам «московської культури, прибраної в українську одежинку». Бо ж уся та українізація Галичини – се не що інше, як тільки новий сорт москвофільства!

Ведуть Галичину під московську культуру, під московські впливи, «Sаріеntі sаt!» – «Dziеnnік» пише для людей з тонким слухом, яким не треба розвозити справи на лопаті. Досить, що на вступнім місці дає про се статтю. І він на закінчення тільки гречно питає мене, чи я б не схотів, даючи приклад галицькій молодежі (котру заохочував до подорожей і студій на Україну), сам забратися зі Львова? Чи би я nіе орuśсіł nаszе wpłуwеm роlskіm skаżоnе mіаstо і рrzеnіósł sіę – nа Ukrаіnę studіоwаć tаm kulturę rosyjską? [Dziеnnік Роlskі, 1907, № 5.]

Що ж, з гречними панами потраплю й я бути гречним. Питають пани з «Dziеnnіка», чи не схотів би піти зі Львова до Києва, щоб студіювати російську культуру? Відповідаю гречно, що в російській культурі я чую себе досить обізнаним, тому бажаю ліпше зіставатися у Львові й студіювати культуру польську, яку, мабуть, не знаю ще достеменно, судячи з того, що з моїх оцінок польської культури поляки бувають звичайно невдоволені. Зрештою, для панів з «Dziеnnіка» річ ясна сама собою, що се друге завдання далеко вартніше й благородніше, бо, як пояснює автор статті, самий вже вираз «rоsуjskі kulturtägеr звучить в польськім уху як парадокс». Тим часом польська культура – не просто польська культура, а ціла західноєвропейська, бо ж Польща має виключне представительство її на всі краї на схід від Відня й Берліна, і до тої західноєвропейської культури не можна мати приступу інакше, як через польську.

Народово-демократичне «Słоwо Роlskіе» пише для людей з нервами тупішими, і тому приходиться йому не задоволятися самими натяками, а орудувати сильними виразами і кріпкими лайками. І тутешній публіцист українізацію Галичини розуміє не інакше, як «Dziеnnік» – як заміну впливів польських впливами московськими. Але «культурна» сторона, якою займається «Dziеnnік», для читачів «Słоwа» тема занадто пісна, і він в тіснішім зближенні Галичини до України висуває політичну сторону. В тім зближенні бачить він успіхи раństwоwośсі rоsуjskіеj.

Представляє, мовби під неясними (в дійсності, може, аж занадто ясними!) виразами моїми про культурне єднання Галичини з Україною криється план відірвання Галичини й злучення її з Києвом, з Україною – отже з Росією! Теперішній час пригадує йому часи Хмельниччини, коли по Галичині крутилися «українські агенти», підіймаючи українську людність до оружного повстання і відірвання від Польщі.

Читачам «Słоwа» моє ім’я не раз подавалося в ряді імен ворогів Польщі й польської культури, від Хмельницького і Дорошенка починаючи, тому автор статті міг сподіватися, що їм така історична аналогія з моєю діяльністю не покажеться несподіваною. Тому він в ближче роз’яснення сеї аналогії не входить, а тільки оплакує пасивність і безрадність, яку стара Польща показала тоді, під час Хмельниччини, супроти сих агітацій. Взиває, отже, сучасну Польщу до «острішої реакції» супроти мене.

Але такі поклики пани з «Słоwа» робили вже не раз, в тонах дуже гострих, але без бажаного результату. Тож автор, згадавши се й зараз, зневірившися, видко, в активності Польщі, звертається до вірного сторожа польських державних інтересів – австрійського жандарма. Він рекомендує мене австрійському правительству як державного зрадника (сzуnnу rzесznіk іntеrеsów rоsуjskісh, рrораgаtоr іdеі оbаlеnіа z оbсą роmосą dzіsіеjszусh rządów w Gаlісуі і рrzуłąсzеnіа jеj do Rоsуі) та поручає йому зайнятися мною. «Господа начальство, обратите внимание!» І облегшивши своє польське патріотичне почуття сим доносцем, певний, що переніс справу на певну дорогу, до властивих рук, національно-демократичний публіцист гідно кінчить свою статтю [Ukrаіńskі аgіtаtоr, 1907, № 3].

З донощиками ми, розуміється, в дискусію входити не можемо. Зрештою, справа поставлена зовсім ясно. Автор тільки уважав потрібним роз’яснити своїм читачам, що тепер Росія взагалі використовує український рух против польського елементу, не лякаючися навіть окликів про «самостійність України», «Українську республіку». Приклад – Холмщина. Сей приклад, мабуть, вповні розсіяв сумніви читачів «Słowа», які давніше стільки чули про переслідування українства в Росії. Справді – Холмщина?!

Галицько-російський офіціоз «Галичанин» був, очевидно, дуже приємно вражений сим відкриттям польських публіцистів, що українська течія підрізує галицьку Польщу, щоб готовити тріумфи «російським впливам» в Галичині. Досі він доводив, в дусі старих против українських інсинуацій, що українство розбиває галицькі сили на користь Польщі. Тепер міняє позицію: українство потрапить більше пошкодити польському пануванню, польським впливам, ніж «теоретичне москвофільство», яке культивують «Галичанин» і С°, і яке тепер все більше й більше вимирає в Галичині. Аби тільки надалі українство розвивалося поза сферою польських впливів і польської контролі.

З сього погляду клич українізації Галичини й тіснішого культурного зближення її до російської України знаходить у публіцистів «Галичанина» вповні зрозуміле співчуття. Але дурниць, наговорених польськими публіцистами про російську протекцію українству, про російські державні впливи в українськім убранні, «Галичанин», розуміється, не міг прийняти. Зрештою, що робив би він, бідний, сам з товаришами, якби справді російські державні й культурні елементи найшли своїх оборонців в галицьких українцях? І відповідаючи на інсинуації польських публіцистів в їх же дусі, він киває на австрійське правительство.

«Не говоримо позитивно, – пише він, – что австрийское правительство будет поддерживать киевский центр малорусского сепаратистического движения и также не можем с целою положительностью утверждать того, что центр этот переносится в Киев за согласием австрийского правительства с этой целью, чтобы галицко-русская культура освободилась от польского контроля и влияния. Но предположение наше может иметь за собой известные основания в исторических фактах из последнего века» [«Переведение из Львова центра украинофильства», «Галичанин», ч. 280].

Справді, хто, як не австрійське правительство в особі гр[афа] Стадіона, «видумало», як кажуть поляки, галицьких русинів в 1848 р.? Чому ж би й тепер австрійському правительству не опікуватися ними? Віддавши Галичину в повну розпорядимість поляків і не можучи нічого тут зробити для них, воно каже нам переносити нам наші ляри й пенати до Києва, щоб бодай тим способом вирвати галицьких русинів з кліщів польського панування й польських впливів? Справді, чи не умильний се образок?

А може, австрійське правительство через перенесення української літературної роботи з Львова до Києва хоче підбити під свої впливи російську Україну, принаймні Правобічну? Російське правительство, по доводам «Słowа Р[о1skіеgо]», через мене й інших агітаторів хоче опанувати Галичину, й для того «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» переноситься до Києва – а може, австрійське правительство хоче се використати для того, щоб опанувати Правобічну Україну й дає згоду на се перенесення? Що за чудесний грунт для політичної інтриги на два фронти! Що б тут могли зробити такі майстри, як землячок наш Купчанко, сопартійник «Галичанина», й інші. Скільки б можна було набрати грошей, підмог, ордерів від обох сторін! Які б «субсидії» й «воспомоществования» можна б випросити для «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» і «нищих галичан», якби то в руки мудріших людей…

І так «Słowo» відкрило в справі «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» російську інтригу й покликало австрійську поліцію рятувати «історичну Польщу» в небезпечній позиції. «Галичанин» відкрив інтригу австрійську. Вправді, російських жандармів не покликав, навіть висловив надію, що на київськім грунті українство «потеряет сепаратистическое политическое острие, какое оно приобрело под польским влиянием», так що кінець кінцем сей рух вийде «в пользу всего русского народа», причиниться «к поднятию общерусской культуры, литературы и национальной силы». Але чого не зробив «Галичанин», зробили його товариші по зброї по сей бік кордону. «Варшавский дневник», передруковуючи статтю «Галичанина», уважав своїм обов’язком прохолодити «оптимизм» «Галичанина» щодо «будущего укра-инского очага». «Для таких розовых надежд во всей предшествующей деятельности проф. Грушевского и его сотоварищей по сю и ту сторону границы нет, по-видимому, никаких оснований», – зауважив він, не входячи в ближчу дискусію [«Перенесение центра украинофильства из Львова в Киев», № 358.].

Інші органи тої категорії теж не вважали потрібним входити в ближчі розговори в сій справі; повидавали звуки, «отчасти похожие на α отчасти на е». Але справа поведена була іншими дорогами, і в результаті за два тижні по виході першої книжки «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» він був адміністраційно заборонений на весь час воєнного стану в Києві «за вредное направление». В чім саме проявив себе той небажаний напрям «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» в очах компетентних сфер, зістається нам незвісним. Очевидно, нічого конкретного й не можна було вказати.

Видко, небажана була сама ідея культурно-національного піднесення українства, яку виписав на своїй програмі «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник». Хотіли оборонити «единство русского народа» від української небезпеки… Таким чином російська адміністрація блискуче відкинула підозріння польських публіцистів, нібито вона піддержує український рух чи симпатизує бажанню українців вирватися з культурної переваги поляків, визволити галицьку культуру з-під впливів польських.

Публіцисти «Галичанина», які були допустили гадку, що свобідний розвій українського або білоруського елементу може бути корисним чинником «общерусской культуры и национальной силы», мусили прикусити язики. Мусили переконатися в своїй наївності й стидливо замовчати, побачивши, що російська бюрократія по всіх свободах, висипаних за сі роки, не признає й нині свободи самоозначення для української народності, і всі проби розуміти трохи з ширшого становища «національні інтереси русского народа» відлітають від полірованого граніту «истинно русских» мізків. Завстиданий в своїй ліберальності «Галичанин» перед синедріоном російських сторожів «единства русского народа» – чи се не чудовий сюрприз для цінителів «комедії людського життя»?

Ітак – «умри», «мовчи й не диш», – кричать далі українству жерці «історичної Польщі!» Ти потрібне для неї як будівничий матеріал, як етнографічне гарматне м’ясо. На твоїй землі, на костях твоїх синів має стати велична будова «всесвітнього значення» Польщі – відродженої Польщі. Без «українських провінцій» – так само білоруських і литовських – тісно польській душі, нема де дихати польським грудям.

Польська територія затісна для «світової Польщі». Польського елементу й польських засобів не стає для піддержування світового значення польської культури. Мусить іти фабрикація польського елементу з українського «сырья». Не тільки для винагородження утрат, які задає історичній Польщі на західних границях германізм. Треба фабрикувати польський елемент з українського матеріалу і в інтересах піддержання польського престижу, який прецінь і виріс тільки коштом української, білоруської та литовської народності. Треба запобігати всякому зміцненню, всякому піднесенню котрогось з сих елементів і для сеї мети, за браком своєї власної жандармерії, користати з услуг поліції, адміністрації та мілітарної сили чи Австрії, чи Росії – де як удасться.

І та ж сама пісня з другого боку – зі сторони офіціальних і неофіціальних сторожів і оборонців «единства русского народа». «Згинь, пропади, український народе!» Сил великоруської народності може не вистачити для широкого розмаху «широкой русской натуры». Сімдесяти мільйонів великоруської людності й безграничної території її в очах сих «патриотов своего отечества» занадто мало, щоб щось значити в очах культурного світу. Сам державний союз з іншими народностями як знаряддя культурного й суспільного розвою їх не вдоволяє. Державний зв’язок, по їх переконанню, так само, як і по переконанням «істинно польських людей», має служити помпою, що переливає сили й засоби з народностей недержавних в народність державну.

Як примітивний хлібороб, не дбаючи про поліпшення свого господарства, про побільшення культури, бачить одинокий рятунок тільки в розширюванні площі своєї нужденної хліборобської роботи, так і вони. Занедбуючи культуру й добробут свого величезного народу, вони тільки пасуть хижі очі по інших народностях, щоб когось «обрусить», придавить і на тих придавлених справити «истинно русский пир», як монголи на задавлених тілах українських князів.

Так сходяться з собою сі два контрасти – оборонці історичної Польщі й заступники «единства русского народа» – на українській голові. «Бездна бездну призиває», – каже звісний афоризм. Як відомо, значення його неясне, і українська побрехенька толкує, що се піп попа кличе на обід. Але я позволю собі думати, що воно має інше значення – «істинно польські» і «істинно руські люди» подають собі руки над українськими головами. А як і не подають навіть, то й, не подаючи, роблять принаймні те саме. Як не «истинно польским» києм, то «истинно русскою» дубиною, а все цілять по українській голові. Смерть тобі, Україно!

Але українство не хоче вмирать ані в інтересах відновлення історичної Польщі, ані задля фантома «единства русского народа». Воно твердить се неустанно, словами й ділами – проявами стихійної сили, життєвої енергії. Не маємо ніяких антипатій до польського народу, бажаємо йому якнайкращих успіхів на його рідній землі. Але не хочемо, щоб наша земля служила ареною полонізації, розросту польської національної сили, щоб нас уважано вічними кріпаками й підданими давно запропащеної Речі Посполитої, її інвентарем, та коштом нашого народу, його потреб розвою й поступу зміцнювано сили польського елементу. Маємо всякі симпатії до народу великоруського, бажаємо йому сили й слави. Не вирікаємося тісних історичних, етнографічних і культурних зв’язків з ним. Але протестуємо й не перестанемо протестувати против того, аби для скріплення тих зв’язків здержувано силоміць натуральний розвій нашого народу, ставляно перешкоди його культурним і національним потребам і всякими способами приголомшувано в інтересах такого «единства русского народа», яке видумали собі його офіціальні оборонці й неофіціальні добровольці.

Се «единство» існувало й може існувать як моральний зв’язок, почуття близькості етнографічної й культурної спільності, традицій і т. д. Таке почуття, кажу, дійсно існувало й існує, хоч і затроюване, профановане, топтане було неустанно тими виводами, які робилися для ужитку практичної політики з теорії тої єдності. Оздоровити, зміцнити, збільшити се почуття можна тільки тоді, коли зніметься всякий примусовий характер з союзу «русских народностей», коли не буде місця для утисків і ограничень в ім’я їх «одності», коли моральні й матеріальні засоби наші не будуть використовувані в інтересах державної, великоруської народності. Одним словом, треба дбати, як казав пок[ійний] генерал-губернатор київський Драгомиров, про «внутреннее единодушие, а не внешнее единообразие». І коли всі ті, кому справді на серці лежить та єдність, будуть дбати про нього, то се «единодушие», моральна одність буде рости й кріпнути.

Досі дбали і дбають, власне, про те «внешнее единообразие» в дусі аракчеєвського ранжира і воєнних поселеній, нехтуючи всякою моральною зв’язею «единодушия» і забиваючи її до останку. Ставилося метою подавлення національних прикмет української народності, уживано всяких перешкод їй в національному розвоєві. Результатом був страшний культурний і економічний занепад України, деморалізація української суспільності. Ціною подавлення всякого життя осягалася до певної міри ілюзія одноформності. Але одність не осягалася. Її не було й не буде.

«Рускі» чи східнослов’янські народності і в минувшості не творили такого уніформного русского народу, який нафантазували собі казенні проповідники «единообразия», і не буде ніколи творити. Існування осібних народностей серед східного слов’янства виходить за всі границі історії; культура була відмінна; культурна мова, як тільки опиралася на елементах живої мови, була різна – від XIV віку вона йде вже зовсім виразно різними дорогами на Україні і в великоросів. І ніяким способом не можна буде осягнути тої фантастичної єдності – одноформності. Навіть якби удалося вбити українську мову, українську культуру – одність не була б осягнена. Ірландці, стративши мову під англійським утиском, не стали через се англійцями – стали ворогами англійців і Англії. Системою гніту чи зі сторони речників історичної Польщі, чи зі сторони ревнителів «единства русского народа» можна тільки вигострити відносини, знищити всякий слід «единодушия» на велику шкоду обох народностей, але не привести до одності.

Сього ніяк не можуть зрозуміти російські політики – ті ревнителі «единства русского народа», і отсей епізод з «Л[ітературно]-н[ауковим] вісником» дає свіжу й блискучу ілюстрацію сього. Бігство українського слова в австрійський Єгипет від гоненій великих і малих бюрократичних Іродів, розуміється, могло тільки ослабити моральні зв’язки українського національного руху з великоруським життям. На се вказувано і з великоруської сторони – що сей перехід центру українського культурно-національного руху до Львова з становища моральної єдності «русских народностей» був дуже сумним і шкідливим наслідком системи гоненій [Сю гадку піднесла й звісна записка Петербурзької академії наук в справі знесень заборон з українського слова.], тим, що загострив відносини – властиво, ослабив моральні зв’язки, бо про якусь ворожнечу против великоруської народності чи культури зі сторони українства, хоч би й закордонного, загалом кажучи, не може бути мови.

Перенесення культурної української роботи зі Львова до Києва з становища скріплення моральних зв’язей всі приятелі «единодушия» в Росії повинні були б якнайщиріше привітати. Вшехпольські політики се відчули й виявили своїм криком і доносами. Але російські бюрократичні сфери зісталися вірними політиці «единообразия» і привітали сей перехід так, якби справді хотіли українство вигнати назад до Єгипту. Видко, не вимирають «ищущие души отрочати» українського [Пам’ятаю, як сим викликом – «Изомроша ищущие души отрочати» – привітано в одній компанії старих «українофілів» вість про смерть славного М.Юзефовича.], не бере їх ні конституція, ні свобода. Розвій «русских народностей» в тіснім моральнім зв’язку «единодушия», «в пользу русского народа», як каже «Галичанин», – їх все вдовольняє. Вони хочуть одноформності, а для неї смерті українства в інтересах народності великоруської.

Але ж звідки такі дикі плани й замахи, звідки такі канібальські апетити на українську народність з російської й польської сторони? Що викликало їх? Де причина?

Очевидно – тільки симптоми нашої національної слабості, наш довговіковий занепад, наші вічні усобиці, брак солідарності, що виробили для нас репутацію народності нездалої до життя, до самостійного розвою, народності пасивної й слабкої, здатної на те, щоб служити матеріалом для інших, більш агресивних, більш сконцентрованих, більш солідарних народностей.

Попередні покоління своєю смирною, податливою тактикою підтримували сю репутацію. В Галичині русини незмінно маніфестували свою вірність і коректність, свою бездонну лояльність, безмежну скромність у вимогах і вирозумілість на чужі претензії й вимоги, поки аж останніми часами не зневірилися вкінець в сій тактиці. В Росії покоління українофілів протягом десятиліть дбали про те, щоб надати українській справі можливо непримітні розміри, вигладити все, що могло неприємно вражати репрезентантів офіціальної Росії й проповідників «единства русского народа». «вдавали, що їх нема», – як я позволив собі висловитися в одній з попередніх статей, і тим тільки дражнили апетити політиків единства і обрусенія.

Тактика була хибна й накликала тільки зграї вороння на українство.

Наші думи залюбки малюють образ знеможеного, обезсиленого козака, що збирається вмирати на могилі серед широкого степу. З холодною покорою прощається він з життям і з резигнацією дивиться, як в’ються коло нього ворони й крячуть, чекаючи хвилі, щоб кинутися на його знеможене тіло. Його пасивність, резигнація осмілює їх і роздражнює апетити вороння. Вони не можуть дочекати хвилі, коли він закриє очі, й можна приступити буде до паювання його ще живого тіла.

Таке вороння скликала на голову українства наша вікова пасивність, і крячуть тепер ворони наоколо нас, і дражняться, гніваються, що ми все ще не вмираємо, все ще хочемо жити.

Чим можемо відігнати сю воронячу хмару? Очевидно, тільки познаками життя, життєвої сили, активності. Тільки прояви інтенсивної національної енергії змусять всіх охочих до поділу української спадщини проковтнути слинку, що набігла їм до рота, і приглушити свої апетити до іншої оказії.

Струсім з себе традиційну пасивність й резигнацію. Ясно й сміло голосім світу наші домагання й потреби і з подвоєною активністю візьмімся до їх реалізації на культурнім і політичнім полі. Тільки діло наше переконає теперішніх ворогів і антагоністів українства, що ми були праві в наших домаганнях, і змусить їх вдоволитися тим, що ми можемо дати.

Одність держави, а не централізм! Моральні зв’язки «единодушия», а не національна нівеляція! Союз свобідного розвою, а не визиск одних на користь других!

Сього досить! Се признають з обох фронтів – і польського, і російського, коли переконаються, що більшого Україна не дасть.

Вставай, козаче, з могили! «Наші шаблі поломані, мушкети без курків, але ж серце козацькеє не боїться турків». Духовної зброї не забракне, якби тільки того козацького серця. Покажи себе, козацьке серце!

9(22). II


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. 2. – С. 318 – 329. Автограф статті з виправленнями автора та датою «9(22). II. [1907] зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. -Арк. 1 – 17). В остаточно видрукуваному варіанті кінцівка статті доповнена двома абзацами, яких немає в автографі (2-й і 3-й від кінця), 1-й і 4-й абзаци від кінця розширені. Вірогідно, це зроблено самим автором у коректі.

Подається за першодруком.

Мотивами до написання статті послужили критичні публікації, що з’явилися у польських виданнях («Dziennik Polski», «Słowo Polskie», «Варшавский дневник») у зв’язку з перенесенням видання «Літературно-наукового вісника» до Києва. М.Грушевського звинувачували у зраді, а у його бажанні культурного єднання Галичини і Наддніпрянської України вбачали поширення російських впливів, використання українського руху проти польських елементів. Одночасно М. Грушевському довелося відстоювати інтереси українства як перед жерцями «історичної Польщі», так і перед стражами «единства русского народа». Про час написання статті (7 – 9 лютого 1907 р.) свідчать записи у щоденнику М.Грушевського (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 142 зв.-143).

…я в останній книжці за попередній рік… – йдеться про статтю М.Грушевського «До наших читачів в Галичині» (ЛНВ. – 1906. – Т. 34. – Кн. 12. – С. V-VII).

…хто як не австрійське правительство в особі гр[афа] Стадіона «видумало», як кажуть поляки, галицьких русинів в 1848р. ? – йдеться про діяльність намісника Галичини (1847 – 1848), який підтримав акції Головної Руської Ради. Ця політика була зорієнтована на протиставлення українського руху могутнішому і небезпечнішому для Відня польському рухові, недопущення українсько-польського зближення під час революції 1848 р. в Австрійській імперії. Тогочасна польська преса приписувала Ф. Стадіону інспірацію українського руху.

…за два тижні по виході першої книжки ’Л[ітературно]-н[аукового] вісника» він був адміністраційно заборонений… – постановою київського, подільського і волинського генерал-губернатора від 24 січня 1907 р. видання ЛНВ було призупинено на час військового стану в Києві та Київській губернії «ввиду вредного и тенденциозного его направления» (див.: ЦДІАК України. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 5).

…звісна записка Петербурзької академії наук в справі знесень заборон з українського слова… – йдеться про Меморіал Петербурзької академії наук «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» (СПб, 1905). Про роботу академічної комісії див.: Грушевський М. Меморіал Петербурзької академії в справі свободи української мови в Росії // ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Кн. 5. – С. 160 – 163; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1933. – Ч. II. – С. 365 – 381. Реферат (меморіал) комісії в перекладі В.Гнатюка був опублікований у ЛНВ (1905. – Т. 30. – С. 164-174; 218-230; Т. 31. – С. 1-16).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 10 – 19.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 351

Модифіковано : 9.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.