За слова і букви

Михайло Грушевський

У нас невесело. Ще в свіжій пам’яті стоять утрати стількох корисних робітників на ниві українського життя, закриття «Просвіт», різні кари на українське слово, на українські газети, провал закону про навчання українською мовою в народних школах, а в закордонній Україні – кривава боротьба за університет, справа катування українських дітей по школах за українську мову і нечувані бурі в Галицькім соймі.

Але там – се бурі народні, там боряться проти недолі, там виступають всім народом для здобуття кращих порядків життя, кращих законів. Там зараз на кожду кривду відповідає ціле громадянство – від послів парламентських чи соймових почавши і до селянських віч і зборів. В кождій хвилі нарід, селяни обзиваються до своїх провідників і представників, то покликаючи їх, аби пильнували справи народної, то заявляючи свою однодушність з ними. Люди рвуться до праці, до боротьби, щоб запевнити краще життя своїй землі, своєму народові, і надія на кращу будучину України витає над ними.

У нас же – понура мовчанка, тиша і знеохочення, немов навколо безнадійно хорої людини. Мовчить наш нарід, мовчать його представники в Думі, немов серед порожньої пустки лунають голоси, що підіймаються за право нашого народу. Де-не-де, зрідка, тихо і несміливо пролунає селянський голос за своєю мовою, за своєю школою, за правом вільного розвитку народного. Сі одинокі голоси никнуть, і вороги нашого народного життя нахабно кричать, що наші жадання – се наші видумки, що їх видумує кілька людей, а селянство українське не хоче української книжки і газети; не бажає, щоб дітей українських по школах вчили рідною українською мовою; і не хоче того, аби в церкві, чи в суді, чи в уряді («присутствии») були люди, які могли б розмовитися з ним українською мовою і відповісти йому тою ж зрозумілою для нього мовою.

Так відзивався недавно в Думі гр[аф] Бобринський на слова київського депутата, коли той домагався, щоб у народних школах на Україні вчили мовою українською. Щоб збити його слова, Бобринський показував, що багато є українців у Думі, а не домагаються української школи. Так відзивалися і перед ним різні пани, як здіймалася мова про українське слово. Говорили, що українські селяни не приймають нинішніх українських книжок і якшвидше хочуть спекатися своєї української мови та набратися панської. Але кождий розумів, що таке говорять вороги українського життя, українського слова, і так і приймав се. Та доводиться часом почути подібну мову вже нібито й не від ворогів, а від людей, які вважають себе прихильниками українського слова і самі, мовляв, хочуть працювати для розвою українського життя.

Страх нібито вони щирі до українства і до українського слова, тільки, бачите, не приймає їх душа теперішньої мови української, якою в українських книжках і газетах пишуть: не Шевченківська се мова, а їм треба, щоб і книжка про годування телят, і фізика, і підручник діловодства в товариських крамницях – все не інакше було писане, як мовою Котляревського, Квітки або Шевченка. Інший знову конче хоче, щоб такою мовою писали, як у його сторонах, на його хуторі говорять. І знов найчастіше посилаються на селян: мовляв, не за себе кажуть, але от селяни сих книжок і газет не приймуть, бо не зносять теперішньої мови або правописі, котрою вони друкуються.

Одні бідкаються, що селяни, привикши в школі читати з ъ і ы, не втнуть теперішніх книжок без сих букв, і радять писати давнішою казьонною правописсю. Інші знов остерігають від галицької правописі: що селяни наші не знесуть книжок таких, де ся пишеться осібно. Треті знову вишукують різні «незрозумілі для селян» слова, яких селянин, мовляв, не може знести і тих книжок не прийме.

І так збивають та відстрашають людей та сіють неохоту і розтіч між українцями. Не тільки якісь темні писачки, а й такі газети, що хочуть напереді українського життя стояти, – і ті замість дбати про поширення розумних, правдивих гадок, часто займаються найстаранніше отакими баламутствами правописними та язиковими, отими усобицями за ся та ї, та й ще удають, ніби вони за селян се так говорять.

А се все неправда, ніби селяни вважали так дуже на те, чи і чи ї пишеться, і чи ся стоїть при слові, чи окремо. Два роки видавали ми «Село» умисно правописсю посередньою між тою, яка уживається в українських газетах в Росії, і тою, якою пишуть в Галичині в школах і у всяких виданнях (тою ж правописсю друкуються видання наукових товариств українських у Львові і в Києві і наш найбільший і найстарший журнал «Літературно-науковий вісник»); а календар «Села» на р. 1911 надрукований був правописсю галицькою – такою, як отся стаття написана.

Робилось се умисно, аби читачі не прив’язувалися сліпо до якоїсь одної правописі, а розбиралися в усяких, і справді, читачі на тім не спотикалися. Були за сі роки передплатники-селяни і в Полтавщині, і на Поділлі, і в Херсонщині, і на Поліссі, було багато листів від них: часом дякують, часом просять про те і те написати, часом на щось показують, але не бувало таких, щоб жалілися, що не так в газеті пишуть, як у їх селі говорять, або не так виписують яке-небудь слово, як вони привикли. І се діло зрозуміле. Селяни не діти, щоб бавитися якимись крапками над і, або тим, як писати житє чи життя.

До часописі української чи до книжки беруться селяни найрозумніші, котрі хоч до високих шкіл не ходили, але всяке діло потраплять зрозуміти не гірше від якого пана з гудзиками. І вони дуже добре знають, що як нема двох лиць людських зовсім однаких, так і мов: кождий чоловік говорить хоч трошки одмінно від іншого, а село від села; а як слова неоднаково вимовляються, неоднаково й пишуться. Книжки й газети виходять для цілої України і не можуть потрапляти під те, як говорять в тім чи іншім селі чи околиці. Не можуть і писати мовою Шевченка та Котляревського про кооперацію чи хороби худоб’ячі, бо ні Шевченко, ні Котляревський про те не писали; та й мова не стоїть на однім місці: за п’ятдесят або сто літ і в мові, як і в житті, настають великі зміни.

А вже зовсім марна річ сваритися про те, чи писати здається чи здаєть ся, зявивсь чи з’явивсь, пять, пьять чи п’ять, нїс чи ніс. Якби у нас була одна школа українська, вона б усіх призвичаїла до одного; а тепер ті, що в російських школах позвикали до російського письма, звикли бачити ся разом з словом, а в інших слов’янських мовах ся пишуть осібно, і коли в галицьких школах і книгах такий звичай повівся, чому б цуратися такого писання? А в кождім разі нема чого споритися і кидати книжками через те, що там не так ся пишеться абощо, та ще й на селян посилатися.