Великдень

Михайло Грушевський

Великдень – світле і радісне свято життя!

За давніх часів, коли не було теперішньої християнської віри, люди справляли свято весни. Раділи, що тепло, сонце, життя знов бере гору над холодом, зимою, смертю. Їм здавалося, що то знову вертає на землю якесь божество життя, урожаю, радості, що було десь у неволі, у злої чарівниці-зими, а та панувала без нього і нищила все живе – чоловіка, звіра і рослину, сіяла пітьму, холод і загибель. І раділи, що знов воскресає природа, і життя та радість беруть гору над смертю і смутком. І справляли гри, танці, співали і веселилися – як ще й досі справляються й у нас на Україні різні гри та забави на великодніх святах.

Потім прийшла християнська віра, і на час тих весняних свят положила свято воскресіння Христового, побіди життя над гріхом і смертю, довершеної любов’ю до чоловіка, що гору взяла над муками і смертю, і визволила чоловіка з вічної тьми смутку і неволі. І покликала весь світ хрещений веселитися в той час – багатих і бідних, сильних і убогих, праведних і грішних, на пам’ять побіди над смертю людською, довершеної любов’ю до людей. «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, побіда?» Де вона перед силою любові людської, що наступає на смерть, не жахається ні смерті, ні страху смерті.

І ми веселимось. Веселимось побідою любові вселюдської над вселюдською смертю і побідою життя нашого народного над темнотою і смертю, страхом і неволею. Ся побіда теж здобута любов’ю великою до свого народу, що не повірила ворожим голосам, які віщували йому смерть неминучу, і не побоялася зневаги, кари і муки, розвіяла ті мороки смерті й неволі, що були обсіли наш нарід.

Сто літ тому всі думали, що наш нарід вже доживає останні дні і завмре дуже скоро і неминуче. Чоловік, що надрукував першу граматику народної української мови, толкував се тим, що треба записати сю півмертву мову, поки вона зовсім не вигибла. Бо як би, здавалося, могла б вона жити, коли її відцуралися всі премудрі і сильні, начальства і власті, і зісталася вона в устах самого убогого селянина? А вона з того часу не вмерла, а розвинулася пишно, напрочуд викохана любов’ю до свого народу темного і убогого, до своєї землиці рідної.

Перемогла та любов убожество і страх і відігнала смерть від нашого народу. Живе він і жити буде вовіки.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Село. – 1910. – 15 квітня. – № 16. – С. 2. Підпис: М.Грушевський. Стаття написана 1 квітня 1910 р., про що свідчить запис у щоденнику вченого (Гирич І., Тодійчук О. Щоденник Михайла Грушевського за 1910 рік // Український історик. – 2002. – Ч. 1-4. – С. 111).

Подається за другим виданням у збірці: Про українську мову і українську школу. – К., 1912. – С. 41 – 43.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 401.