Українське національне життя у першій половині XIX ст.

Михайло Грушевський

1772 p., під час першого поділу Польщі, Західна Україна, сьогодні Східна Галичина, в силу давніх претензій на цю землю Угорської корони, потрапила під Габсбурзьку монархію. Кількома роками пізніше до неї приєдналася теперішня Буковина, що належала колись Молдавії. Перехід Західної України під австрійське панування сприяв відродженню національного життя краю. Австро-угорський уряд незабаром отримав можливість ознайомитися з тогочасним рухом, спрямованим проти церковної унії в Галичині, сумним становищем, у якому перебувало українське населення Угорщини (Марамороський комітат). Він ужив заходів для того, щоб покращити моральні і матеріальні умови греко-католицьких священиків у Галичині, а також в Угорщині.

Особливу увагу упродовж XVIII ст. надавали уніатській церкві в цій провінції, оскільки вона перетворилася тут у національну Українську церкву. Заходи, вжиті австро-угорським урядом, дали, таким чином, виразні наслідки; докладали великих зусиль для поширення освіти серед міського і сільського населення та поліпшення економічного становища народу.

Наскільки невибагливими були насправді ефективно здійснені реформи, настільки побіжним, як виявилося, був українофільський курс в урядовій політиці. Таке ставлення не справило глибокого враження на українське населення, яке черпало свідомість зі своїх глибин, позбуваючись відчуття безнадійності, яким перейнялося в останні роки польського гніту. Навіть після того, як австрійський уряд, під впливом польської аристократії, змінив своє ставлення до українського елементу й дозволив собі піти на відкрито виражену реакцію, енергія національного руху не була зовсім зупинена. Внаслідок цього деякий прогрес проявився в культурі і національній свідомості в Галичині у першій половині XIX ст.

Щодо українських територій, які після поділу Польщі перейшли під російське правління (Волинь, Поділля, західні регіони Бугу і Київ), то вони, навпаки, не отримали жодного покращання з точки зору національного питання. Залізна рука, якою польська або полонізована знать, підтримувана російською владою, тримала українського селянина, стиснулася ще жорстокіше. Адміністративні чиновники загалом були тільки слухняним інструментом у руках цієї аристократії. Деякі спроби звернутися до православних тендецій, ворожих Польщі, які демонстрував російський уряд, щоб захистити закріпачений український народ, завершилися трагічно, спротив проти кріпацтва був покараний як державний злочин.

Все, що тільки не належало до сфери польської аристократії – школа, Церква, література, одним словом, сукупність інтелектуального життя краю, – без докорів сумління поборювалося русифікацією. Уряд навіть дійшов до того, що скасував в обряді всі національні особливості, не роблячи винятку для церковнослов’янської мови, предка українського говору. Ці обставини зі свого боку пояснюють, чому ознаки національного відродження помічалися спочатку в східній частині України, незважаючи на очевидну русифікацію, якої вона нещодавно зазнала.

Тут був ще дуже живий спогад про українську батьківщину. Не дивлячись на всі соціальні переваги, які російський уряд надавав панівним класам, аж до ліквідації конституційного ладу Гетьманщини, українська інтелектуальна еліта була вражена глибоким застоєм і не могла терпіти втрату національної автономії. Ентузіасти мріяли про іноземне втручання, яке б повернуло Україні автономію, тобто політичну незалежність. Під підозріливим поглядом російської адміністрації ці бажання відразу ж ставали таємними і передавалися тільки через усні перекази, з’являючися на денне світло лише випадково і фрагментарно.

Саме тому нещодавно стало відомо про подорож до Берліна одного з найвідоміших представників української аристократії князя Капніста, який перебував там 1791 p., щоб донести прусському урядові скарги своїх співвітчизників на ситуацію в Україні. Посланець говорив про незадоволення, яке панувало серед козаків через скасування їхніх давніх інституцій, про надзвичайне приниження, яке відчуває українське населення, що потонуло в безнадії через тиранію російського уряду і князя Потьомкіна. Українці насправді хотіли б знати, чи можуть вони розраховувати на підтримку Пруссії у випадку повстання, але остання дала Капністові тільки таку собі ухильну відповідь. Україна відразу повернула в бік Франції, звертаючись із такою ж пропозицією. Сліди цих спроб ще простежуються в актах французької дипломатії.

Іноді здавалося, що інституції гетьманських часів скоро будуть відновлені. Цар Павло, який не схвалював політики своєї матері, сідаючи на царський трон, оголосив про бажання залишити в силі деякі з таких давніх форм. Кажуть, що людиною, яка наштовхнула царя на цей шлях, був український патріот – міністр Безбородько. Але царювання Павла тривало коротко, його наступник Олександр повернувся до засад Катерини і встановив в Україні закони, започатковані царицею. Єдиним спогадом гетьманських часів залишалося збереження цивільного права, яке досі застосовується в урядах Чернігова і Полтави – батьківщині колишніх гетьманів.

Однак надія побачити відновлення колишньої конституції прокидалася багато разів, особливо тоді, коли уряд намагався залучити на військову службу козацтво України. Так було у 1812 р. і під час польського повстання 1831 р., у час, коли органи влади вабили населення різного роду солодкими надіями. Зокрема, в період Кримської війни, вступ добровольців викликав велике піднесення серед селянства, яке знову повірило в можливість повернення колишніх привілеїв. Ці сподівання звичайно зазнали сумних невдач, але їхня заслуга була принаймні в тому, що вони зберегли пробуджену політичну традицію серед українського населення. Проте російський уряд використав це як привід, щоб з особливою недовірою ставитися до певних так званих кандидатів на звання гетьмана, як і до інших реальних чи уявних проявів українського іредентизму.

Це були не тільки почуття, але й політичні ідеї, на які впливали козацькі традиції, спогад про героїчні битви за свободу, ідеалізовані образи цих лицарів незалежності і рівності, які продовжували жити у пам’яті інтелігентних класів і в поетичній скарбниці України, особливо в районах Дніпра. Вивчення минулого та історичних пам’яток, чим з любов’ю займалися українські сім’ї, прямі нащадки колишніх козаків, пошуки народних традицій, таких, якими вони були, починаючи з 1820 і 1830 pp., – усе це нагадувало приклади національного героїзму і передавалося з покоління в покоління, як святий заповіт минулого і як обітниця на майбутнє.

Романтичне почуття любові до всього, що стосується народу, який прийшов з Німеччини і з західних слов’янських країв, вкоренилося також в інтелектуальних прошарках України, особливо близько 1820 р. Воно збільшило і посилило інтерес до давніх традицій, до етнографії і народної мови, маючи таким чином глибокий вплив на майбутній розвиток національного руху. Вивчення народної етнографії і лінгвістики, дослідження життя народу, відродження української мови і літератури, які ми бачимо наприкінці XVIII ст., і особливо в першій половині XIX ст., зблизили інтелектуальні класи народу.

Цей рух спричинився до подолання непорозумінь, що були однією з причин політичної слабкості українських вищих класів, у той час, коли у XVIII ст. несподівано настав загальний національний занепад і русифікація. Українські інтелектуали у XVIII ст. вважали, що народ є захисником скарбів національної культури, мистецтва і відбитком генія незрівнянної краси. Це твердження про естетичну цінність народу згодом дасть народження соціальному і політичному демократизмові, збудованому на відчутті, що тільки пряме об’єднання з народом зможе закласти основу українського відродження.

З іншого боку, це відкриття невичерпного народного генія збільшує національне відчуття у свідомості самих інтелектуалів. Такий чисельний народ, який живе на просторій території, який зумів зберегти свій бездоганний патріотизм, незважаючи на всі перешкоди, створені стількома політичними й релігійними обставинами, нація, яка зберегла основу своєї мови, своїх звичаїв, традицій і свою блискучу поезію, яка зуміла створити й зберегти таку чудову матеріальну культуру, – ця нація не могла зникнути. Вона несе в собі доказ відродження. Ці принципи стають догмою українського інтелектуалізму в міру того, як визначаються течії та ідеї, короткий нарис яких ми щойно зробили. Покидаючи всі давні помилки, панівний клас України знову твердо стає на ноги.

[Межі цього нарису не дають мені змоги глибше вивчити літературні та наукові аспекти українського руху. Можливо, я присвячу спеціальну статтю проблемам української культури, яка, властиво, становить наш національний рух.]

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 327 – 330.