Боротьба за українську ідею у XVII – XVIII ст.
Михайло Грушевський
Прагнення українських політичних діячів суперечили намірам московського уряду, з яким Україна була пов’язана договором 1654 р. Москва дотримувалась точки зору що права, даровані Москвою Хмельницькому, були лише тимчасовими, і що їх треба поволі обмежувати аж до часу, коли Україна стане простою провінцією Московської імперії. Ті ж, хто очолював український уряд, навпаки, робили все можливе, щоб зберегти повноту незалежності, наданої адміністрації гетьманів, такою, якою вона справді була за часів Хмельницького, вони намагалися зміцнити її і захистити від усіх зазіхань з боку московського уряду.
Права, на які претендував московський уряд, – контроль за зміщенням та призначенням гетьманів, призначення московських воєвод навіть на посади військових командирів українських міст, збільшення податків і, нарешті, удар по автономії Церкви, – формували вузол розбіжностей. Москва використовувала будь-які заворушення, що виникали в Україні, будь-які труднощі керівництва («старшини», тобто «старійшин») в управлінні, щоб обмежити свободи країни, водночас кожна з цих спроб пробуджувала в лоні українського уряду палке бажання гарантувати автономію країни всупереч цим зазіханням. Проте основна думка, яка володіла керівниками, – це забезпечити автономію щодо всіх етнографічних регіонів України, іншими словами, зібрати всі землі нації під верховну владу гетьманів, яка в часи Хмельницького обмежувалася регіоном Дніпра.
Спершу Україна у своїх зусиллях сподівалася на допомогу Швеції, але ця країна швидко завершила свою боротьбу проти Польщі, підписавши мир 1660 р. Тим часом гетьман Виговський, щоб скинути московське ярмо, зважився підписати договір з Польщею, за яким королівство надавало Україні, або Руському князівству, широку автономію, що давала змогу їй стати третім членом Польського союзу, поруч із Литовським князівством (Гадяцька унія 1658 p.).
Уряд України опублікував маніфест, яким він оголошував європейським державам про свій розрив із Москвою, мотивуючи його підписаною з Польщею угодою, втручанням московського уряду у внутрішні справи держави і намаганням знищити автономію України.
Поворот у політиці України справив велике враження на Москву, яка, здавалося, була готова відмовитись від своїх претензій щодо внутрішньої адміністрації України і навіть відкликати своїх воєвод з Києва. Але мала надійність нового договору не змусила довго чекати результатів. Серйозно ослаблена Польща була не в змозі надати гетьманам надійну допомогу, з іншого боку, українські народні маси, боячись повернення польських репресій, не хотіли навіть чути про відновлення яких-небудь відносин із новим союзником. У неї також більше не було сил контролювавати лояльне ставлення до щойно підписаної угоди, навпаки, вважалося, що поступки, подаровані Гадяцькою унією, були надмірними, тоді як жителі України оцінювали їх як недостатні. Виговський був вимушений зректися гетьманства, а його наступники відновили колишні стосунки з Москвою.
За цих обставин старшина намагалася гарантувати автономію всупереч втручанню російського уряду. Але той відкинув вагання, викликані підписанням Гадяцького договору, і повернувся до своєї попередньої політики. Події, які відбулися під час керівництва Виговського, висвітлили розходження між панівним класом старшини й народними масами, де здебільшого панували ліберальні ідеї. Вони засуджували зусилля старшини стати привілейованим класом, а також пильно й недовірливо стежили за її політикою. Московський уряд не забарився використати такі соціальні суперечки з метою, яку він переслідував, – знищити всі українські намагання до широкої національної автономії. Щоб полегшити здійснення своєї політики, він уклав з Польщею компромісну угоду, за якою Україна була поділена між двома державами.
Договір 1667 р. закріпляв за Польщею Україну, розташовану на захід від Дніпра, за винятком Києва і його околиць, які залишалися під московською владою.
Цей поділ підняв в Україні хвилю великого невдоволення, у ньому вбачали порушення попередніх домовленостей, зазіхання на життєві інтереси країни. Зрештою, народні заворушення проти московської політики спричинили криваве повстання 1668 р., на яке одностайно піднялося все населення Східної України, проти існуючої сили московського уряду і розшматували гарнізони, які розміщувалися в країні.
Гетьман Дорошенко (1665 – 1676) очолив прихильників автономії, які були вірними давній доктрині об’єднання усіх українських земель в одну Козацьку державу. Поляки і московити примирилися. Він звернув свій погляд до інших союзів, особливо до князів Бранденбурзьких, а в кінцевому підсумкові шукав підтримки в Туреччини. Порта надала Україні свій протекторат у формі держави-васала і пообіцяла їй свою допомогу для завоювання свободи на всіх великих просторах у її етнографічних границях, до Перемишля і Самбора, до берегів Вісли й Німану, до Сіверська і Путивля.
І справді, в результаті походу 1672 р. Польща змушена була зректися на користь Дорошенка такої України, якою вона була визначена у давніх кордонах (Бучацький трактат, 1672). Наступного року у Східній Україні готувалася нова кампанія, щоб покласти край зазіханням московського уряду. Відмова від цього плану дала Москві час знову перебороти свої вагання. До того ж турецька армія жахливо поводилась на території України в період походів 1672 p., обурення країни піднялося з усією силою і визначило опозицію проти політики Дорошенка. Відбулася масова еміграція на території, розташовані на правому березі Дніпра, куди перейшло населення з протилежного боку ріки.
Дорошенко втратив грунт під ногами. Його намагання одержати від московського уряду принаймні деякі бажані для нього поступки провалилися. Він був вимушений скласти свій гетьманський титул, а централізаторська політика Москви змогла святкувати нову перемогу.
Автономію України знову обмежили, особливо швидко зникла незалежність Церкви. Здавалося, московське панування встановилося остаточно.
Воно похитнулася тільки через Північну війну й перемоги Карла XII в Польщі і Росії. Україна ще пам’ятала союз, підписаний з Карлом X, попередником Карла XII, як і спроби здобуття повної незалежності завдяки допомозі Швеції. Звичайно, ці плани не здійснилися, але й не виявилися компрометуючими, як це бувало в багатьох інших політичних ситуаціях. Найпалкіші прихильники автономії квапили тодішнього гетьмана, славного Івана Мазепу, не пропустити сприятливу нагоду. Але старий гетьман вагався, боячись здійснити помилку, зайняти місце поруч Карла XII, коли той ступить на українську землю (1708).
Було надто пізно, московська армія першою увійшла в країну, тоді як гетьманові не вдалося навіть об’єднати всі свої військові частини з шведською армією. Населення, залякане останніми жорстокими заходами проти тих, хто брав участь у повстанні, в основному зберігало пасивне ставлення. А згодом стало зрозуміло, що повстання не має жодного шансу на успіх і багато старшин повернулися під правління Петра І.
Після поразки під Полтавою Мазепа, разом зі старшиною і козаками, які залишилися вірними своєму прапорові, утік з Карлом XII на турецьку територію. Його супроводжували запорожці, які приєдналися до Карла XII під проводом Гордієнка, одного із найстійкіших борців за свободу. З нагоди обрання нового гетьмана, після смерті Мазепи, яку прискорили останні події, 1710 р. був підписаний цікавий конституційний акт, який обмежував владу гетьмана та участь війська в управлінні країною.
Але цей акт не набрав сили закону, позаяк стверджував, що новообраний гетьман Пилип Орлик, як і прихильники Мазепи, ніколи не повернуться в Україну. Підтримка Швеції і Туреччини не дала жодного помітного результату, хоча з боку Орлика були намагання (1720 – 1730) самому завоювати владу. Єдиній підтримці гетьмана, запорожцям-січовикам, не вдалося подолати проголошеного щодо них вигнання, і в 1734 р. вони змушені були перейти під російське панування.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 321 – 324.