Кінець української автономії

Михайло Грушевський

Хоч український народ і навіть значна частина пануючого класу, захоплені зненацька військом Петра Великого, не взяли участі у повстанні Мазепи, цей рух, піднесений противниками української автономії до рангу надзвичайної події, дав Петру Великому і прихильникам його політики необхідний привід для того, щоб московський уряд відмовився від системи довготривалих і повільних обмежень, навпаки, почалося відкрите і швидке знищення українських установ.

До цього моменту, тобто до 1708 p., Москва здійснювала свій контроль над вибором гетьмана, позбавивши Військо права усувати керівника і проводити нові вибори без відома московського уряду. Окрім того, воєводи і московські гарнізони перебували в найважливіших містах України. Український уряд був позбавлений права підтримувати дипломатичні стосунки, а церковна ієрархія перейшла під московський патріархат. Адміністрація, фінанси, військо, призначення урядовців залишалися номінально збереженими за українським урядом. Країною керував гетьман, обраний військом, маючи біля себе військових старшин. Козацька рада, найвищий орган управління, тепер брала участь тільки у виборах гетьмана. Урядовців призначали військо і знать, або сам гетьман.

Після зміщення Мазепи цар Петро встановив контроль над управлінням автономією, який початково здійснювали російські резиденти, а потім колегія московських чиновників, через руки яких проходило все, що надходило до гетьманської канцелярії чи виходило з неї. Цар запровадив пряме призначення командирів українських полків, розміщених в адміністративних областях, на які була поділена Україна. Країну заповнили російські військові частини, які мусило утримувати населення за рахунок податків і великих повинностей. Врешті, зі смертю гетьмана Скоропадського (1722), цар зовсім ліквідував гетьманську владу. Опозиція, яку представляли вищі гетьманські керівники, виступила проти таких заходів, що призвело до арештів непокірних і їхнього ув’язнення у фортецях.

Правду кажучи, зі смертю царя Петра російський уряд сам пересвідчився, що різка зміна політики щодо України проводилась дуже насильницькими методами, тому він ужив заходів, аби своєчасно пом’якшити тиск, що було викликане новим станом справ. Під тиском обставин він ще двічі дав дозвіл на відновлення Гетьманщини, але насправді йшлося про інвеституру, а не про вільний вибір.

Відносно довгий період, упродовж якого керував останній гетьман Кирило Розумовський, приніс певне заспокоєння країні і дав змогу українській владі діяти майже без перешкод, завдяки особливому ставленню російських правлячих кіл до гетьмана. В дійсності він був братом морганатичного чоловіка імператриці Єлизавети. Український уряд використав цей спокійний час для наведення порядку в управлінні, згідно з своїми класовими інтересами, і щоб покласти край хаосу, в якому перебувала вищезгадана адміністрація в результаті «реформ» московського уряду.

Однак дні української автономії були полічені з моменту, коли престол зайняла імператриця Катерина. Для приводу використали перший же випадок – збір підписів під проханням надати родині Розумовських спадковий гетьманський титул. Катерина змусила Розумовського відмовитися від своєї посади (1764) й анулювала її, запровадивши посаду генерального губернатора, якому допомагала колегія, сформована частково з московських, а частково з українських членів.

Ця реформа викликала загальне незадоволення в Україні. Тому в інструкціях, даних депутатам нової законодавчої комісії, різні класи українського населення об’єдналися у спільному зусиллі, вимагаючи відновлення Гетьманщини і повернення до дії «статей Богдана Хмельницького», які встановлювали основи відносин України і Московії і які не були скасовані жодним законодавчим актом. Ця одностайність українського народу, висловлена таким дещо дивним способом, не була достатньою для того, щоб витіснити зі свідомості Катерини рішення покласти край незалежності України і зробити з неї просту провінцію своєї імперії. У 1775 р. Запорізька Січ, останній прихисток давніх демократичних козацьких традицій, була несподівано знищена.

[Запорожці знайшли притулок у Туреччині, звідкіля частина перейшла в Угорщину і осіла у Банаті. Занепокоєний російський уряд 1784 р. розпорядився про відновлення війська запорожців і виділив козакам нову територію у гирлі ріки Кубані на Кавказі. Значна частина запорожців відгукнулася на цей заклик і 1790 р. було організоване нове Чорноморське Військо. Тоді це Військо видавалося продовженням запорізьких традицій, хоча його характер зовсім змінився. Що ж до інших козацьких формувань Росії, то вони не мають нічого спільного з козацьким військом гетьманських часів.].

1780 р. колишні адміністративні інституції гетьманських часів були замінені інституціями Російської імперії, одночасно ліквідували козацькі військові формування на всій території Гетьманщини. Вже пізніше реформи такого типу були проведені на Україні, названій Слобідською, де були аналогічні інституції, як на гетьманській Україні, хоча з адміністративної точки зору ця територія підпорядковувалась безпосередньо центральному урядові імперії. Протести населення, викладені в інструкціях 1787 p., і тут залишилися мертвими.

Щоб ослабити опозицію політично найпрогресивніших панівних класів, цариця використала притаманний російській політиці спосіб: оголосила, що метою здійснених реформ був виключно захист народу від експлуатації старшин.

Це, однак, не завадило Катерині запровадити в Україні кріпацтво в такій формі, в якій воно було в імперії (1783), і відібрати в українських селян рештки давніх свобод, якими вони досі користувалися.

Паралельно з заходами, використаними для придушення політичного життя російської України і для повної ліквідації національного характеру країни, наполегливі зусилля спрямовувалися на знищення інтелектуальної незалежності українців.

Київській колегії (пізніше вона стала академією), яка розквітла за часів козацтва і піднялась на рівень найважливіших освітніх закладів України, московський уряд загрожував закриттям. Останній не здійснював своїх планів лише зі страху перед хвилею великого незадоволення в усій країні. Проте пізніше Москва відкинула прохання українського суспільства перетворити колегію в університет і створити другий у Батурині, тодішній столиці України. Це, вже давнє бажання, знайшло загалом своє відображення у Гадяцькій унії 1658 р. Московський уряд волів позбавити український народ вищої школи для того, щоб молодь країни була змушена відвідувати освітні заклади Російської імперії. Цей захід вів до русифікації країни, з цією ж метою уряд України спонукали підтримувати у вищих класах одруження з московитами.

Підпорядкування Української церкви Московському патріархату наклало особливий відбиток на історію придушення української ідеї. Саме такі односторонні стосунки, про які ми говоримо і які існували в Україні між освітою, мистецтвом книгодрукування і літературною продукцією, з одного боку, і церквою, з іншого, спосіб цих стосунків, про які ми говоримо, гнітили інтелектуальне життя країни прискіпливим і брехливим контролем клерикальної московської цензури. Це ж стосувалося опублікованого у 1720 р. відомого указу, який встановлював у Києві особливо насильницьку владу цензури, завданням якої було завадити публікації в Україні будь-якої нерелігійної книжки. Друкування останніх дозволяли лише за давніми виданнями, повністю узгодженими з московськими, «щоб жодне релігійне розходження не проникло, і жоден говір не просочився в країну».

Цей декрет цілком припинив розвиток української літератури, і саме він пояснює, чому з цього моменту і до кінця XVIII ст. не було надруковано жодного твору українською мовою чи наріччям, сумішшю української і церковнослов’янської, яку колись використовували в літературних творах. Навіть братство при Лаврі в Києві не могло отримати дозвіл видати українську Біблію, хоча було очевидним, що населення України повністю відкидало користування московськими бібліями.

Тут слід зазначити особливу жорстокість, з якою російський уряд діяв проти будь-чого, що могло нагадувати про незалежність України. Москва не відступала в цих методах перед най-жорстокішими діями щодо високопоставлених і поважаних за свої заслуги осіб. Вона здійснювала згубний вплив, змушуючи населення побороти в собі будь-який прояв патріотичних почуттів і звести до мінімуму національне життя країни. Саме тому, в міру русифікації вищих класів, логічним було зростаюче забуття притаманного життя.

Згубні наслідки підкорення Української церкви Гетьманщини Московським патріархатом не обмежувалися національним життям Східної України. Ієрархічна єдність, яка існувала між Східною і Західною Україною, зазнала удару, і між двома церквами виник виразний розкол. Отже, результатом цього заходу стало також поглиблення інтелектуальних і релігійних розходжень, які вже проникали через національні кордони, різними шляхами у політичне і соціальне життя, як у Східну, так і в Західну Україну. Це призвело до сильнішої полонізації, яка упродовж XVIII ст. охопила народне життя Західної України, тоді як у Східній Україні своєю чергою процвітала русифікація.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 324 – 327.