Криза женевського видавництва
Михайло Грушевський
Гризня з соціалістами московськими і польськими і що з того випливало – шукання однодумців на національно-федеративнім грунті в сферах мало або й зовсім не соціалістичних, були особливо неприємні Подолинському, як я вже запримітив. У нього не було тих нахилів до національного українства, яке тримало в своїй власті Драгоманова, не вважаючи на весь його космополітизм чи європеїзм. П[одолинськи]й був більше соціалістом, ніж націоналістом: його – як і Зібера – тягло більше в бік нагальних питань, і українство все уявлялось йому як соціал-революційна справа. Тому хоч і він не раз, підпадаючи впливам Драгоманова, і свого власного подражнення, входив в полемічну течію, але в своїй стихії він там себе не чув.
Одну за другою обробив він дві популярні монографії – згадану вже вище студію з соціальної гігієни («Життя і здоров’я людей на Україні», 1878), за нею другу – про економічне становище робітника в ремеслі і фабричнім промислі України. Вона служила продовженням його давнішої студії про «Хліборобство», і в закінченні, коротко начеркуючи програму соціалізації продукції, П[одолинськи]й заповідав нову студію спеціально «про впорядкування громадівського господарства» [111]. Заразом він працював над загальнішими працями: одна стаття мала на меті помирити соціалістичні доктрини з природничим еволюціонізмом (дарвінізмом), котрий деяким природникам (особливо авторитетному Гегелеві) уявлявсь як щось непримиренно противне; друга – про відносини фізичної енергії до людської продукції (ся друга розвідка, яка дала привід до листування з Марксом, і до інтересного обміну гадками між Енгельсом і Марксом, подається нижче).
Маючи на гадці популяризувати свої соціалістичні погляди передусім серед українського громадянства, він мусив дуже прикро відчувати брак українського органу і занадто велику залежність «Громади» від Драгоманова, який робив її трибуною своїх поглядів і своєї полеміки та доволі безцеремонно препарував своїми критичними замітками праці інших співробітників (як було се, напр., з статтею Вовка про Шевченка). До сих власних вражінь П[одолинсько]го прилучались іще й впливи його жінки, Наталії Якимівни, людини, зовсім чужої українству і всіма симпатіями зв’язаної з російськими революційними гуртками: їй дуже не подобалась полеміка Драгоманова против революційного терору і гризня на національнім грунті з російськими і польськими революціонерами, що в розпалі полеміки в 1880 р. об’єднались тут на еміграційнім грунті в один протиукраїнський фронт. В залежності від дуже нерівних відносин в сім’ї Сергій Подолинський, коли відносини його з жінкою псувались, попадав в орбіту сеї полеміки, коли наладжувались – оправдував тактику російських революціонерів і був невдоволений українською полемікою з ними й поляками [112].
З сих мотивів, коли Драгоманов зіставсь без усяких грошей на своє видавництво, Подолинський під час свого приїзду до Женеви літом 1880 р. переніс свій проект, що він перебере на свій кошт видання «Громади», візьме на своє утримання Павлика, котрого Драгоманов не міг звідки далі утримувати (так само, мабуть, і Кузьму), з тим, щоб «Громада» виходила періодично під редакцією Драгоманова, Павлика і Подолинського. Драгоманов дуже протививсь сьому проектові [113], але вкінці дав згоду. Була вироблена програма, яка носить в останній друкованій своїй редакції дату 1 вересня 1880 p., але, очевидно, довго дебатувалась і перероблялась (Л.М.Драгоманова, що жила на селі, вже при кінці липня питає в однім листі, чи програма нової часописі ще друкується – Павл[ик], III, с. 195). По свідоцтву Павлика [114], вона була написана головно Подолинським, який вніс сюди не тільки ясну програму соціалізації природних засобів і знарядь продукції, але й революційну методу її осягнення: дружного повстання для визволення від чужоземної неволі й панування експлуататорів.
При журналі мав виходити інтернаціональний листок «La Federation» – «Вільна спілка», відновлений план «Слов’янської громади». Се була, очевидно, ідея Драгоманова, який зараз виладив для першого (і єдиного) випуску статейку: «Естественные области и пропаганда социализма на плебейских языках Восточной Европы». В першій книжці самої «Громади», яка вийшла доперва з початком 1881 р. (і має сей рік на обкладинці, а всередині – 1880 р., ноябрь-декабрь), крім програми, була уміщена студія Подолинського «Громадівство і теорія Дарвіна». Його ж стаття про соціалістичний рух в Англії, початок повісті Павлика і хроніка соціального життя з України російської й австрійської та закордону, написана Драгомановим і Павликом.
План II книжки, яка вийшла на весну 1881 р. (уже без означення місяців), перебили писання Павликових сестер про нагінку адміністрації, яку їм прийшлось терпіти. Сі писання, розуміється, небезінтересні, як ілюстрація галицької самоволі, для аудиторії «Громади» все-таки давали мало, та й написані були діалектом, з масою польських цитат, і книжка вийшла в сумі малоінтересною: писання Павликівен зайняли більшу половину її, Подолинський тільки докінчив свій огляд соціалістичного руху в Англії й Ірландії, та пішли ще хронікарські замітки. Цікавіший матеріал повідкладали до кни[жки] III, але їй уже не судилось вийти, тільки «Нові пісні…» Д[рагомано]ва пішли в світ як окрема відбитка.
Видання взагалі йшло пиняво і не дуже планово, тому що Подолинський далі жив в Монпельє – ще й узяв до себе Павлика на утримання (замість умовленої плати) – так що все робилось листуванням між Монпельє і Женевою. Се відбивалось і на техніці і псувало відносини між членами редакції: виникали всякі дрібні непорозуміння, невдоволення, образи. Знов вийшли наверх дражливі питання про відносини до російських бунтарів, терору і т. д. Огляд українського життя в І кн[ижці] «Громади», написаний Драгомановим з його звичайними докорами за соціалістичну безграмотність і московський централізм російських бунтарів, викликав новий вибух гніву на нього серед російської еміграції, і зокрема, в гуртку Подолинських. Один з обмосковлених українських революціонерів Присецький називав статтю Драгоманова «просто нечесною і пошлою». Подолинська іронізувала перед Павликом, що «звісно, нам з вами, Павлик, не обидно за статтю, але людям, які жертвують своє життя й т. ін.»… Подолинський перед її приїздом дуже хвалив статтю, а потім і собі став казати, що в ній «забагато вилаяно руських соціалістів», і хоч по конституції часописі кождий з редакторів сам відповідав за те, що друкує під своїм іменем, він не устояв на сім принципі і написав Драгоманову, щоб він присилав йому на перегляд усі рукописи перед тим, як вони йтимуть до друкарні, а Павлик мав необережність написати Д[рагомано]вим, що ся цензура звернена против нього, і т. д. (III, с. 362).
Слідом наспіла вість про убивство Александра II. В гуртку Подолинських вона викликала незвичайну радість. Маленький гурток емігрантів «без різниці віроісповідання» справив радісні поминки по царю, і Павлик, не вгадуючи настроїв Драгоманових, розмахнувсь до них великоднім листом:
«Нові думки, нові надії й для України: я ставлю точку і йду розказувати з людьми, бо всидіти не можу. Н[аталія] Я[кимівна] (Подолинська) страх рада за терористів. Я завше признавав за ними ту велику заслугу, що вони пхнули російський деспотизм на край погибелі. Тепер там, певне, будуть рухи, рухи й рухи. Якби були люди з толком, то й українським мужикам можна би добути дещо. Я думав би, що й нам, т. є., власне, М[ихайлу] П[етрови]чу (Драгоманову) слід би написати прокламацію до українського народу про те, що і як би йому тепер робити, та, на лихо, задалеко. Думаю також, що, власне, тепер непремінно треба видавати в Румунії, або де, революційній листок по-українськи, поки ще буде каша в Російській державі, перед парламентом» (III, с. 389).
Але Драгоманов, який взагалі в питанні терору не міг ніяк знайти твердої позиції [115], а тепер іще був в такім гострім конфлікті з російськими революціонерами, взяв супроти акту 1 березня холодний тон, що незвичайно вразив емігрантську братію. На адресу ликування з сього приводу він пустив прикре слово «канібалізм» в помові «Вільної спілки», зайняв доволі неприхильне становище в своїй французькій брошурі («La Tyrannicide») і не скупивсь на прикрі вирази в приватних розмовах. Все се попсувало відносини ще гірше.
В Монпельє вже перед тим, з огляду на «безладдя і повільність видання», що виходила з тих поштових зносин Монпельє й Женеви, виник був проект перетягнути до Монпельє друкарню, Кузьму і самого Драгоманова, якби він згодився, а як ні – то, принаймні, перенести друк і експедицію «Громади». Подолинський покладав на сподівані полекші для преси в Франції, приймав на себе всі видатки щодо друкарні й експедиції; через Марсель, з тутешніми пароплавами, він сподівавсь організувати транспорт до румунських портів, а звідти, мовляв, не тяжко було б наладити колпортаж до Галичини й України. Вибираючись навесну на полудне, мабуть, для здоров’я (див. вище, с. 105), Подолинський намірявсь зробити розвідку в чорноморських портах і в Галичині та повезти з собою пробний транспорт «Громади». Павлик збиравсь осістись в Румунії, Подолинський обіцяв дати гроші на видавання там маленького українського листка; «чорнопереділець» Присецький, що жив тоді в Монпельє, подавав надію на заснування там грошима «чорнопередільців» нової друкарні – Павлик сподівавсь мати при тім заробіток (ІІІ, с. 340, 357, 385).
Тепер, під першими вражіннями 1 березня, сі плани розцвіли ще пишніше – еміграцію тягло додому, або принаймні ближче до границі, щоб мати змогу швидше і безпосередніше реагувати на російські події. Такі були гадки і у українців, і у росіян [116]. Старі плани російської еміграції – пересунутись на російсько-румунську границю (див. нижче, с. 185) віджили з новою силою. Подолинські й Павлик дуже переймались ними. Подолинський рішив був відложити свій Алжир, а зараз поїхати до Женеви, – очевидно, щоб вмовитись про сі нові плани; написав до батьків по гроші – для тих же планів, очевидно, і т. д. Проектовано спільно з «чорнопередільцями» заложити невелику друкарню в Румунії – «так що коли заарештують, то аби не було великої шкоди», і видавати «маленький неперіодичний листок», друкувати там «все хвилеве, остре й пригідне». А «Громада» з своєю друкарнею поки що зісталась би в Женеві, і туди б ішло те, що не могло б пройти в Румунії, – бо її пресова свобода не викликала особливого довір’я, і треба було рахуватись з можливістю російського натиску на уряд. Павлик мріяв з Румунії завести зв’язки як не з Галичиною, то принаймні з Буковиною, діставати відти матеріал для «Громади» і т. д.
Драгоманов до всього сього поставивсь з неохотою. Віддавши «Громаду» в розпорядження Подолинського і Павлика і радикально розійшовшись з соціал-революційними російськими кругами, він все більше відходив від анархістично-революційного федералізму в бік федералізму конституційно-парламентарного і, маючи орган для його проповіді в новозаснованім «Вольном Слове» (див. нижче, с. 187), не хотів пускатись на нові емігрантські експерименти. Він не довіряв свободі преси Франції, тим менше Румунії – «за князя румунського не був певний так, як за Картре тирана женевського». Кінець кінцем годився віддати друкарню на відповідальність Павлика й Подолинського, з тим, щоб вони її везли хоч би й до Румунії: обіцяв писати «до румунської «Громади»» ще більше, ніж до женевської, коли з нього так радикально здіймуть коректуру й адміністрацію: але сам не годився їхати нікуди – «окрім Лондона та Києва». Його скептицизм щодо Румунії – поділений також і паризькими емігрантами, з котрими радивсь Присецький, був дійсно слідом оправданий вістями з Румунії; там після 1 березня якраз пішла нагінка на російських емігрантів, так що вони мусили кидати навіть насиджені місця (III, с. 382, 424).
Плани революційної агітації, одначе, не покидали людей. Супроти неохоти Др[агоман]ова Павлик сам засів до складання революційного маніфесту, що мав бути оповіщений російськими соціалістами в усіх мовах Росії. Наводжу отсі уривки з його начерку – який зіставсь, одначе, теж тільки проектом. Він може характеризувати тодішні настрої й ідеї:
«Слухайте, мужики, ви були сотні літ кріпосними, та й тепер ви не вольні. Ви працюєте усю жизнь вашу над силу з-за того, що одні податі ваші більші, ніж земля ваша дає вам доходу. Слухайте нашої ради: вся земля, на котрій ви працюєте, повинна бути ваша і не повинні ви ніколи платити й копійки податів з землі. У кого ж землі цілком нема або мало, той повинен її дістати даремно з казенної і панської на душу по стілько, по кілько де прийдеться, коли вся земля буде в руках мужиків».
«Слухайте, робітники, цілий вік ви працюєте на хазяїнів і вони з вашої праці бариші збивають, а як прийде на вас старість, або робота вас покалічить, то їсти вам нічого й похоронити вас нізащо. Слухайте нашої ради: нехай всі заводи, фабрики, машини й майстерські належать тілько товариству тих робітників, що працюють на них своїми руками».
«Щоб можна нам (соціалістам) писати і розказувати людям, як поправити їх гірке життя. Ми постановили вбивати й повалити всяке начальство, а вам, мужикам і робітникам, радимо захоплювати тим часом в ваші руки те, що кому слід. Подаймо собі руку против тяжких ворогів».
«Сила, котрою вони держаться і побивають і нас, і вас, – це войсько».
«Слухайте, солдати… Вбивайте краще начальство, що каже вам, як звірам, безневинно проливати людську кров, поможіть справитися мужикам, робітникам і нам з тяжкими людськими ворогами: начальством і панами, а після й розходіться з ружжям додому».
«Послухайте ж ви, мужики, робітники й солдати, нашої ради: збунтуймося всі разом, в один день, скиньмо з себе й розбиймо в дрібні кавалочки тяжке ярмо, що наложив на вас цар з панами, й почніть правити собою самі, як скаже вам ваше серце, ваш розум і ваша воля» (III, с. 429).
Примітки М. С. Грушевського
111. «Ремесла й фабрики на Україні», зложив С.Подолинський, Женева, печатня «Работника» і «Громади», 1880, с. 148. Виймаю дещо з закінчення:
«Ми бажаємо такого впорядкування праці:
Земля повинна належати до громад людей, котрі на ній працюють, так само, як і струменти, машини, будинки, потрібні для хліборобства. Тільки громада людей вкупі можуть упорядкувати гарне, велике, машинне хліборобство, найкорисніше по здобутку і найлегше по довжині і тяжкості праці.
Так само всі ремісницькі майстерські, мануфактури, фабрики повинні належати до громад тих робітників, котрі на їх працюють; бо тільки таким робом минеться боротьба між осібними здобувателями, тільки таким робом полегшення праці через машини і користь од їх випаде на долю всіх людей, замість того щоб рішати (роз[мовне]: позбавляти) велику часть їх з останнього заробітку. Кожен працюючий чоловік повинен мати вільний доступ, на рівних з усіма правами, в громаду такої праці, до якої він має найбільше прихильності, або навіть і до кількох громад, коли він бажатиме працювати різну роботу.
Коли б нас хто запитав, чи хочемо ми скасувати дрібні мужицькі хліборобські господарства, де хазяїн робить сам без наймитів, і такі самі дрібні ремісницькі господарства, то скажемо: в таких самостійних господарствах, хоч і осібних, ми великого лиха не бачимо, бо в їх нема гіршої неправди: користування чужою працею. Усі ж господарства, як хліборобські, так ремісницькі, мануфактурні й фабричні, на котрих єсть хоч один наймит, мусять бути повернуті в громадські. Думаємо теж, що дрібні особисті хазяйства не дуже довго вдержаться поруч з громадськими».
112. Про се в листах Павлика, що, живши в домі Подолинського, був втаємничений в сю прикру домашню політику; але піддавшись сам до певної міри настроям Подолинських, по перших вістях про убивство Александра II, і попавши тим чином в суперечність з поглядами Драгоманова (про се нижче, с. 178), він, здається, не стримався від спокуси, рятуючи себе, відвести бурю на Подолинських і доволі карикатурно описував Д[рагомано]ву зміни в поглядах Подолинського:
«Ви казали, що в ваших з Подолинським стосунках найважніше – переміна його принципів, а для нього в цій справі єдиний компас його – стосунки з жінкою і особистий настрій, т. є. безмотивні примхи. В половині 1880 р. [коли Подолинські разом приїздили до Швейцарії] він був терорист. Потім до приїзду в М[онпельє] Нат[алії] Я[кимівни] завше казав, що в Росії буде добро тільки тоді, коли уряд вивішає всіх р[уських] р[еволюціонерів], котрих би то треба зовсім звіяти з лиця землі [очевидно, се якісь перебільшені випади против національної нетолеранції російських революціонерів], і коли ми (т. є. українці) покористуємось тим, що вони нам прочистили грунт.
Тепер [по повороті жінки до Монпельє й помиренні Сергія Подолинського з нею] він не знає і не бачить нічого, окрім терору. Згадка про П[одолинськ]ого не належить до речі, я спімнув його між іншим через те, що й остатня його увага, що ми (українці) повинні брати спечені р[уськими] соц[іалістами] каштани, мене дуже вражала, і против цього й таких його відносин до р[уських] соц[іалістів] я завше з ним спорив в Ж[еневі], в М[онпельє]» – Павл[ик], III, с. 494.
(Розкриття в квадратних дужках контексту цього листа і цитованих далі листів зроблене М.Грушевським. – Упор.).
113. «Коли в 1879 (треба: 1880) С.П[одолинський] зачав видавати своїм коштом періодичну «Громаду» (проект, котрому я довго протививсь, – покликаюсь на М. Павлика)», – писав Д[рагомано]в у «Споминах», с. 187.
114. Переписка, с. 177: «Періодичну «Громаду» з її ріжчою програмою (написаною Подолинським». Не так рішучо в бібл[іографічному] покажчику писань Драгоманова, с. XVII: «Програма (найбільше Подолинського)».
115. От що писав з сього приводу вже ретроспективно Драгоманову Павлик, стараючись вийти з сього конфлікту:
«Ви можете ще завважити мені про наші принципіальні непорозуміння щодо російського терору, або що я переміняю щодо цього свої думки. Останнє буде невірно. Сам я ніякого убійства, ніякого насильства над особою чи групою не признаю, а тим менше можу ставити їх в принципі для кого-небудь.
Я, як знаєте, не похвалив і Фокшея за Кабина [в косівській справі], а тільки хотів сказати, що коли вже перший конечне хотів покарати його за зраду, то треба було це зробити явно і відповідати за це перед судом і головно перед громадською думкою, як Засуліч, но що ліпше й зрадників, як і всіх, оставити на відвічальність їх власного сумління, котре тим способом зробилось би більшим удержом від поганих поступків, ніж теперішні слідства, суди і кари.
Що ж до російського терору, то до нього я відносився завше однако. Я вважав його ділом совісті самих убийців, – котрим же самим воно нелегко, і котрі, видно, інакше не могли зробити як зробили, – і дивився на нього з погляду тілько російських стосунків: є там партія, котра давила і давить усіх, – уряд; нема широкого опозиційного руху самої громади, а є соціалісти, котрі почали й убивати. Я не скажу, щоб вони або хто інший робили це й далі, но не скажу, що, стріливши в Трепова, убивши Мезенцева і царя, вони зробили зле і безкорисно для самої політичної волі в Росії.
Напротив того, ці три вчинки і особливо третій в саму «точку» і приблизили час волі в Росії, бодай о ступінь від попереднього. Но тільки ці три. Вказавши на самодурство репрезентантів російських урядників, III отд[єлєнія] і самодержавія, рос[ійські] соціалісти не повинні були ставити убійства в принцип, хоть би вже для того, що тепер уже ними нікого не здивуєш, і що вони справді звужують думки самих діячів, – а покликати до боротьби саму громаду, організуючи її до повстання в різні товариства, кожде для своєї цілі і на своїм місті і, власне, більше на провінції, між різними народами. І ви так думали й писали. [Павлик дійсно тут тільки переказує погляди самого Др[агомано]ва].
Но ми різно подивились на вбійство Александра II. Я йому був і є рад і признаю його корисність. Ви ж за це й мене назвали, при Фойніцькім, канібалом. Я стояв проти сеї фрази в вашій помові до 1 № «В[ільної] спілки», раз за її різкість, а потім і за те, що се особисте діло всякого, як хто віднесе[ть]ся до цього приватно (о публічних заявах канібальства я ще тоді не чув і спершу і в Женеві це узнав). Як ви особисто віднеслись до смерті Ал[ександра] II, до нього публіці також мало діла: ви тілько були праві, коли боронились від солідарності з російською] соц[іал]-рев[олюційною] партією, могли сказати й повищу свою думку, та тілько не так різко. Та це ваше діло.
По-моєму, ви зробили би були далеко ліпше, якби були дали заголовок своїй брошурі не «tyrannicide», a політич[ні] убійства в Росії взагалі, причім могли вказати й на безкорисність особливо провінціальних убивств, польських, напр., і непорозуміння було би далеко менше, особливо, якби ви були віднеслись до них тілько як до принципіальної теорії на будуще для Росії, і притім вдарили виключно на тих, що гвалтували з-за границі за терор против царя. По крайній мірі, для мене ваша постанова питання зовсім ясна тільки після 15 № «В[ольного] Слова». Я з нею й годжуся зовсім» (III, с. 493).
Примітки до видання 2009 р.
Один з обмосковлених українських революціонерів Присецький… – йдеться про Івана Присецького (1854 – 1911), дворянина Зіньківського повіту Полтавської губернії та колезького секретаря, який деякий час перебував у Женеві та співпрацював з М.Драгомановим. Був співробітником женевської газети «Вольное слово», на шпальтах якої доводив, полемізуючи з П.Аксельродом, що встановлення в Росії політичної свободи та прийняття конституції є питаннями більш істотними, ніж соціалістична пропаганда. У справі завоювання політичної свободи в Росії пропонував покластися на ліберальну інтелігенцію, представників земського руху, бо саме вони, як стверджував, найбільше зацікавлені в отриманні загальних конституційних гарантій.
Як найближчий соратник В.Мальованого був причетний до створення програми діяльності та організації української соціально-революційної партії на федеративних засадах, що була покладена в основу драгоманівського конституційного проекту «Вільної Спілки» (цей проект, доопрацьований і доповнений М.Драгомановим, був виданий у 1884 р. під назвою: [Драгоманов М.] Опыт украинской политико-социальной программы / Свод и объяснения М. Драгоманова. – I. Проэкт оснований устава украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка»; II. Объяснительная записка к проэкту Устава оснований украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка». – Женева, 1884. – 110 с).
Після повернення з-за кордону був заарештований (1883) і засланий на п’ять років до Сибіру. Згодом – земський діяч на Полтавщині, депутат І Державної Думи, член Української думської громади, близький до партії російських конституційних демократів (кадетів).