Львівський соціалістичний процес
Михайло Грушевський
Обставини і так були нелегкі, коли на український закордонний соціалістичний рух впав львівський процес Франка – Павлика – Терлецького, 1877 – 1878 pp., і повів за собою форменну нагінку на соціалізм серед українського громадства і «виелімінування його з суспільності». Для Драгоманова се був подвійно тяжкий епізод, бо вороги його в одно допікали йому, що се він його накликав на своїх прихильників, і в сім було не без правди, хоча інцидент був сам по собі настільки дрібний, що без нарочитого бажання його роздмухувати для утворення страшака соціалістичної небезпеки він, розуміється, не мав би ніяких наслідків.
Пок[ійний] Франко в своїй біографії Ост[апа] Терлецького – головної жертви сього процесу – коротко, але докладно начеркнув ті обставини, які утворили рацію сього процесу. Слов’янська політика Росії, задокументована підтримкою сербського повстання, а потім війною з Туреччиною (коли не було відомо, що російська політика ведеться в порозумінні з австрійською, що відкрилось тільки 30 літ пізніше), викликала в Галичині з новою силою сподівання російської інтервенції в тутешні справи. Польська шляхта агітувала за організацію шляхетської самооборони против російсько-української небезпеки, хлопського повстання і т. д. Польська преса з усеї сили пускала «алярми» про страшну соціалістичну пропаганду серед русинів, против котрих уряд повинен всяко підтримати польську шляхту як головну опору соціального ладу, консервативна москвофільська і народовецька піддавала сій агітації жару, вирікаючись усякої спільності з «переворотовими» українськими елементами, валячи громи на них і на їх «лжепророка» Драгоманова.
І от в таких обставинах впав в руки поліції транспорт книжок і листів Драгоманова, привезений до Львова нікому незвісним російським поляком, який в паспорті звався Барабашем, на суді назвався Котурніцьким, пізніше звав себе Борковським і т. д. Сей чоловік, очевидно, підійшов Драгоманова на його улюбленій ідеї – слов’янській соціалістичній федерації, польсько-українсько-російськім помиренні на сім грунті. Представивсь як вихованець російської літератури, член російського соціалістичного гуртка, і коли заявив бажання їхати до Галичини для соціалістичної пропаганди, Драгоманов з повним довір’ям поставивсь до нього і дав йому місію будування польсько-української соціалістичної партії в Галичині. Наділив його рекомендаціями до своїх галицьких приятелів, книжками і листами, котрі він мав їм передати, – написаними страшенно неконспіративно, так що вони могли дати притоку говорити про широко розгалужену українську соціалістичну організацію, котрою розпоряджав Драгоманов.
Приїхавши до Львова в маї 1877 р., сей добродій протягом двох тижнів ходив собі по польських товариствах, робив знайомості, але книжок і листів, призначених студентам-українцям, не віддавав. Нарешті поліція його арештувала, і по знайденим листам почала переводити масові труси й арештування серед українців і поляків, з тою тільки різницею, що полякам се майже не зробило шкоди, але всім тягарем упало на українців. Гірко про се згадує пок[ійний] Франко в своїй біографії О.Терлецького:
«В листах Драгоманова, знайдених при Котурніцькім, а призначених для декого з руських студентів університету (в першій лінії для Ів. Мандичевського та М. Павлика), звичаєм російських конспіраторів були повиписувані не тільки численні назви знайомих, але говорилося також про різні плани й надії Драгоманова, що були в смішній диспропорції до сил і здібностей адресатів та до тої роботи, яку вони повинні були робити наразі й перед усього.
І так автор отсих рядків мав їхати по щось до Сигота, познайомитися там з гімназіяльною молодіжжю, відтам до Мункача, а якби можна, та й до Унгвару, остерігано його при тім, щоб їхав обережно, не мав при собі нічого такого, що могло б скомпрометувати молодіж.
Ні перед тим, ні потім між Драгомановим і мною не було згадки про таку місію, до якої я, зрештою, тоді, не ознайомлений ані з політикою, ані з історією, ані з економією, молодий слухач класичної філології, був зовсім не здібний. Іван Мандичевський мав їхати до Києва направити якесь лихо, якого наробили кияни. Сей мав бачитися з тим, той писати до іншого, між львівськими й віденськими «приятелями» мав удержуватися тісніший, ніж досі, зв’язок і т. п.
Сього тільки й треба було. Почалися домашні ревізії, спершу у тих львівських русинів, які були згадані в листах Д[рагоман]ова, далі на підставі знайдених у них хоч би й найневинніших листів, нотаток або видобутих від них зізнань – у всіх їх знайомих, де вони бували, в бюрах, де служили. Се давало матеріал до нових пошукувань»…
За свіжої пам’яті Франко рахував до 50 ревізій у Львові, на провінції, у Відні, звідки в кайданах перевезено до Львова О.Терлецького і студента-медика Щ.Сельського. У Львові першими арештовано Мандичевського, Франка, Павлика, Заячківського, далі – Л.Заклинського, Белея, з поляків – Барабаша, що дав був свій паспорт Котурніцькому, Березінського, звісного соціаліста Лімановського.
Страшенна паніка пішла між галицькою Руссю. Всі, кого зачіпили чи не зачіпили сі ревізії, з цілої сили відхрещувались від соціалізму, радикалізму і всього, що хоч здалека могло його нагадувати. Коли Драгоманов, довідавшись про арешт Франка і Павлика, поспішив послати на руки Ом[еляна] Огоновського 50 рублів, просячи його як професора арештованих передати до в’язниці на поліпшення їх харчу, сей професор і священик з сього свого подвійного характеру, здавалось би, вповні забезпечений від яких-небудь підозрінь спілкування, звернув Драгоманову назад сі гроші з характеристичним листом:
«А вже ж, многоповажаний добродію, схочете признати, що ув’язненим студентам ні явно, ні тайно в поміч прийти не можна, позаяк тоді показалося б, що вони одержують пільгу від заграничного товариства, бо ачей-же власть не увірить, що приватна особа тут в Львові долю ув’язнених убогих студентів поліпшити хоче, виставляючись на можливість посудження, що вона стоїть у зв’язі з пропагандою заборонених тутки ідей.
Несучи пільгу ув’язненим, до котрих доступ заборонений, попався б я, отже, в колізію з законами, і хоча не єсмь прихильником тих суспільних ідей політичних, був би я потягнений до строгої одвічальності. А вже ж і Вам, мабуть, звісно, що я віддаюсь тихій науці філологічній, проте я політичними справами досі не займався та й займатись не думаю. Впрочім, виїжджаю в сих днях на село задля ферій і забавлю там 2 – 3 місяці» (Переписка, с. 152).
Народовецька преса вже з приводу попередніх конфіскат віденських брошур взяла дуже ворожий соціалізмові тон, і тепер тільки підіймалася все вище й вище в сій гамі. Теоретичну сторону взяв на себе Вол[одимир] Барвінський, між іншим розвиваючи улюблену українську тезу, що «індивідуальний характер нашого народу показується противним комуністичній і соціалістичній нівеляції», тому признавав соціалістичну течію «невідповідною і шкідливою не тільки з політичного, але й національного становища. Інші – як Танячкевич, що так недавно брався організувати переправлювання соціалістичної літератури на велику Україну (він був священиком в однім з приграничних сіл в околиці Бродів) [89], тепер громив українських соціалістів, що «ліберальничають і прогресують в багатих палатах і з набитими карманами, не почуваючись до ніякого обов’язку в житті», та доводив, що українські соціалісти – се «причепи до соціалістів московських», і не мають ніякого грунту в народі. Інші йшли ще далі й здогадувались глибокомисленно, що український соціалістичний рух – се не що, як тільки провокація російських урядових кругів, яким було треба притоки для заборони українського слова.
Вол[одимир] Навроцький попробував був опам’ятати народовців – не лити води на польський млин («Нагінка за соціалістами і польська преса», Правда, 1874, XIII), але його осторога прогомоніла, як голос вопіющого в пустині, і більше йому не дано слова. Народовці [на]осліп ішли туди, куди треба було ворогам українства.
«Тільки москвофіли тріумфували і майже пальцями вказували поліції, куди йти й чого шукати. Навіть польські газети, неприхильні руським соціалістам, говорили з обридженням про ту шпіонську службу львівських москвофілів, і «Dziennik Polski» зазначував, що вони дньом наперед знають про кожду нову ревізію й кожде нове арештування» (Франко, с. 39).
Але облишена всіма, проскрибована і виклята, громадка молодих соціалістів тримались тривко і чесно. З арештованих тільки один Мандичевський змикитив, і з переляку написав Драгоманову дурного і безграмотного листа, котрого той потім довго не міг забути: після того, як сам з власної ініціативи звернувся до Драгоманова в різних літературних справах, він після інциденту з Котурніцьким раптом заблагав його «відчепитись» [90]. Терлецький і Павлик твердо маніфестували себе соціалістами і заявляли всякий пієтизм Драгоманову як провідникові нової України. Інші тримали себе вповні гідно, нічого не відрікались і в радісних тонах писали Драгоманову по розправі:
«Боронилися ми славно. Усі дивувалися, що ми так сміливо і енергійно боронилися. Усі ми виступали солідарно і чесно. Навіть «Gazeta Narodowa», котра, власне, нині розпочала серію передових статей «З приводу процесу соціалістів у Львові», каже в нинішній, першій статті: «Хід розправи відслонює перед нашими очима завдання тої страшної агітації, веденої з холодно обдуманим планом діяльності, людьми здібними, які рішились на все… ідеї Інтернаціоналу мають у нас прихильників фанатичних, а притім зручних і талановитих і тим більше небезпечних, що вони роблять з переконання (w dobrzej wierze)»» [91].
Тим не менше Драгоманов пережив під час сього процесу багато прикрих хвиль. Преса то висміювала його, удаючи, що вірить тій наївній соціалістичній організації «від Дніпра до Карпатів», яку підсував йому акт обжалування, то кидала громи обурення «з несовісності женевського спортсмена соціалізму», що, сидячи за межами карного досягання, робить свої експерименти, посилаючи зелену молодіж на зламання голів. Драгоманов поривавсь приїхати і стати перед суд, щоб вияснити дійсний характер своїх зносин з галицькими студентам і заразом – дійсний характер тої соціалістичної доктрини, для котрої він шукав прихильників. Обжалувані зовсім розумно відмовили його від сього і він прислав тільки письменне роз’яснення, котре оборонець Мандичевського теж уважав за краще не подавати перед трибунал.
Кінець кінцем, сам по собі процес нічим серйозним не грозив. Польська шляхта взяла вже все можливе від нього, зреалізувавши політично всю ту роздмухану соціалістичну небезпеку. Слідчі агенти з усього величезного забраного матеріалу навіть не постарались зліпити що-небудь, що оправдувало б увесь зроблений алярм. Акт обжалування цілком апріорно, голослівно говорив про ту «заграничну соціалістичну організацію, яка простирає свою роботу на малоруську людність від Дніпра до Карпат і Угорщини», зв’язуючи «руських соціалістів України з зав’язками подібних елементів серед руської людності Галичини», котрих уся вина зводилась тільки до комуністичних переконань і намірів «активної соціалістичної пропаганди».
Найбільші кари, котрі, кінець кінцем, трибунал повидавав, не переходили за три місяці в’язниці. Ще перед самою розправою, що відбулася в січні 1878, всі обжалувані, з виїмком Франка, Терлецького і самого Котурніцького, були випущені на волю, й відбували кару пізніше. Найтяжче відбилось се в’язничне сидження на Терлецькім – його хороба (епілепсія) страшно погіршилась в в’язниці, крім того, він стратив свою посаду і хорий, зламаний опинивсь на бездоріжжі, з довгами на шиї – за книги, забирані для бібліотеки «Січі». Павлик і Франко – два молоді філологи, теж «звихнули собі екзистенцію», кажучи галицьким виразом. Педагогічна кар’єра для них була тепер замкнена. Павлик після сього закинув студії, Франко продовжував і пізніше, як звісно, здобув всі академічні ступені.
Все се, одначе, були менші речі в порівнянні з тим глибоким психологічним впливом, який мав сей перший соціалістичний процес Галичини в еволюції галицької суспільності. Наскільки гурток соціалістичної молоді вийшов з нього з честю, настільки старше громадянство не могло собі й далі ради дати з сим інцидентом, далі на диби стаючи перед примарою соціалізму (вже після того, як польська шляхта зібрала всі овочі свого маневру) – обкурюючи й одчитуючи далі себе від усіх спокус лукавих духів соціалізму, європеїзму, раціоналізму і т. д. Полеміка против соціалістів в народовецькій пресі в 1878 р. набрала таких скандальних форм, що навіть «лівобічні українці» мусили стримувати своїх галицьких однодумців від такого нетактовного уїдання на соціалістів, а пок[ійний] Нечуй-Левицький написав до «Правди» навіть довгу статтю, роз’яснюючи, що українство було завсіди й мусить бути рухом соціальним [92].
Примітки М. С. Грушевського
89. Прецікаві розмови його з Павликом на сю тему в т. II, с. 155.
90. От сей характеристичний лист (виданий Павликом, II, с. 218):
«Ласкавый Добродію! В интересѣ власномъ і другых людій смелюсь писати, щобисте не все зашанували шкѣру нась Русинівъ і насъ зъ Вашими тенденційними письмами більше не нападали. Хто просивъ Васъ писати і высылати книжки якійсь, Богь знає черезъ якихъ пройдисвѣтовъ, котрымъ нѣчо не есть святе лишь щобы всѣхъ компромитовати. Просимо Васъ вôдчепѣться насъ зъ Вашими тенденціями. Намъ и такъ жити тяжко, а Вы ще и полицію зсилаете на насъ».
91. З колективного листа до Драгоманова 22.І.1878, на жаль, тільки в виривках надрукованого Павликом, II, с. 284; наведена частина писана Терлецьким.
92. Павлик, III, с. 291, IV, с. 60-61; III лист до киян, с. 22-23.
Примітки до видання 2009 р.
…львівський процес Франка – Павлика – Терлецького, 1877 – 1878 pp. – йдеться про судовий процес у Львові над групою осіб за звинуваченням у причетності до соціалістичного руху та створення таємного товариства. Із семи в’язнів, поставлених перед судом 14 січня 1878 p., був один поляк (Е.Кобилянський) і шестеро русинів (М.Павлик, А.Павлик, О.Терлецький, І.Мандичевський, Щ.Сельський, І.Франко). Всі вони були засуджені від одного до трьох місяців ув’язнення, хоча з урахуванням часу слідства провели в тюрмі значно довші терміни.
Радянська історіографія трактувала судову справу 1877 – 1878 pp. як доказ існування в Галичині соціалістичного руху, а головною дійовою особою цієї історії подавала І.Франка. Насправді ж чіткого поняття про соціалізм ні місцева влада, ні суспільство тоді не мали, а І.Франко опинився під слідством і був засуджений на шість тижнів ув’язнення (загалом пробув у тюрмі дев’ять місяців) через прикрий для нього збіг обставин. Попри доволі розвинуте в Галичині середовище польських соціалістів, зусиллями австрійської та польської влади діяльності соціалістів у краї було надано характеру тільки «руської змови». Див.:
Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 – 1886). – К., 2006. – С. 178 – 189;
Горак P., Гнатів Я. Іван Франко. – Львів, 2004. – Кн. 4: Університет. – С. 276 – 388.
Пор.: Himka J.-P. Socialism in Galicia. The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860-1890). – Cambrige (Mass.), 1983.
… в паспорті звався Барабашем, на суді назвався Котурніцьким, пізніше звав себе Борковським… – йдеться про конспіративні імена Еразма Кобилянського, польського конспіратора з російським громадянством, який народився 1854 р. у Варшаві й помер після 1900 р. Після польського повстання 1863 р. він перебував переважно у Швейцарії.
Роль Е.Кобилянського у львівському судовому процесі 1877 – 1878 pp. залишається в історіографії не з’ясованою: він був справді довіреною особою М.Драгоманова, за дорученням якого в 1877 р. намагався залучити до конспіративної роботи галицьку молодь і потрапив під нагляд поліції, чи польським провокатором, який діяв в інтересах поляків і через якого відбулися арешти українців.
Зі спогадів І.Франка відомо, що Е.Кобилянський, незважаючи на видалення з Австро-Угорщини в 1878 р. і заборону в’їжджати на її територію, неодноразово бував після того у Львові й Кракові. Зокрема, у 1884 р. він видав у Львові під псевдонімом «Michałko» окремою брошурою кілька віршів українською мовою і латинкою, що були навіяні розмовами з одеськими українофілами. Див.:
Najdus W. Polska Partia Socjalno-Demokratyczna Galicji і Śląska 1890 – 1919. – Warszawa, 1983. – S. 42 – 44, 52, 63;
Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 – 1886). – К., 2006. – С. 181;
Горак P., Гнатів Я. Іван Франко. – Львів, 2004. – Кн. 4: Університет. – С. 333-334.
…на руки Ом[еляна] Огоновського… – Огоновський Омелян (1833 – 1894), мовознавець і літературознавець, письменник і громадський діяч, священик. Народився в с. Григорів на Станіславщині (тепер село Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив Львівську греко-католицьку духовну семінарію (1857), але за станом здоров’я не зміг бути сільським парохом. У1858 – 1867 pp. працював учителем руської (української) і класичних мов у гімназіях Львова. Одночасно навчався на філософському факультеті Львівського університету (у 1865 р. здобув звання доктора філософії). З 1867 р. – керівник кафедри руської (української) мови і літератури Львівського університету (з 1870 р. – професор). Як мовознавець відстоював окремішність української мови з опертям її літературного варіанта на народну основу. Головна праця – «Исторія литературы рускои» (Част. І – IV. – Львів, 1886 – 1894).
Член-засновник товариства «Просвіта» (1868; у 1877 – 1894 pp. – голова) і Літературного товариства імені Шевченка (1873). Один із співзасновників політичного товариства народовців «Народна рада» (1885). Стосунки між М.Драгомановим та Ом. Огоновським не складалися. М.Драгоманов дуже скептично ставився до наукової мовознавчої та літературознавчої діяльності Ом. Огоновського, тоді як той рішуче відмежовувався від контактів із будь-ким із представників радикального й соціалістичного руху в Галичині.
Листування між Ом. Огоновським і М.Драгомановим опублікував М.Павлик: Із переписки М.П.Драгоманова / Подає М.Павлик. VIII. Переписка М.П.Драгоманова з д-ром Омеляном Огоновським (1876 – 77,1893 – 94) // Житє і Слово: Вістник літератури, політики і науки. – Львів, 1897. – Т. VI. – Рік 4. – Кн. V і VI. – С. 363 – 400. Див.: Кокорудз І. Професор д[окто]р Омелян Огоновский. Огляд єго житя і наукової та літературної діяльности / / Записки НТШ. – Львів, 1895. – Т. V. – [Наукові статті]. – С. 1 – 34; Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання та діалог. – Львів, 2000.
…Танячкевич, що так недавно брався організувати переправлювання соціалістичної літератури на велику Україну (він був священиком в однім з приграничних сіл в околиці Бродів), тепер громив українських соціалістів… – Танячкевич Данило (1842 – 1906) – громадсько-політичний діяч і публіцист, один із організаторів народовецького (українофільського) руху в Галичині. Народився в с.Дідилові Кам’янка-Струмилівського повіту (тепер село Кам’янсько-Бузького р-ну Львівської обл.). Греко-католицький священик (з 1868 р. – парох у с.Закомор’я поблизу Золочева на Львівщині). У 1860-х роках відіграв ключову роль в організації сітки громад серед гімназійної молоді Галичини та координації їх діяльності, співробітник народовецьких видань, зокрема журналу «Правда». Автор першого друкованого маніфесту народовецького руху «Письмо народовців руських до редактора політичноі часописі «Русь» яко протесть и мемориялъ, списавъ Федоръ Чорногора» (Відень, 1867). У 1897 – 1900 pp. – депутат австрійського парламенту від округу Золочів – Перемишляни.
Публіцистика Д.Танячкевича вирізнялася «пророцькими» інтонаціями, що назагал відображало його імпульсивний характер: М.Павлик влучно писав про Д.Танячкевича як про діяча з «громовим голосом і живими манерами, аж до пророцьких екстаз».
Інтереси М.Драгоманова і Д.Танячкевича на короткий час зійшлися в 1876 – 1877 pp., коли Д.Танячкевич з власної ініціативи зайнявся переправкою соціалістичної літератури на підросійську Україну. Але після хвилі арештів, що прокотилися Галичиною влітку 1877 р. за звинуваченнями у причетності до соціалістичної пропаганди, Д.Танячкевич опублікував статтю «Лжепророки», в якій різко розкритикував поширення з-за кордону серед українців радикально-соціалістичних ідей, назвав закордонних діячів, маючи на увазі М.Драгоманова, «самозваними протекторами» , закликав галицьких русинів об’єднатися навколо народовців на платформі «реальної праці». Після цієї публікації стосунки між М.Драгомановим і Д.Танячкевичем були розірвані. Див.: Листи Данила Танячкевича до Михайла Драгоманова (1876 – 1877) / Зладив і видав М.Павлик. – Львів, 1906; [ Танячкевич Д.] Лжепророки // Правда: письмо літературно-політичне. – Львів, 1877. – Ч. 12. – 30 (18) червня. – С. 462 – 464. – Дата і підпис: Червень 1877. Федір Чорногора.