Розходження з київською громадою

Михайло Грушевський

Поки виходило «Вольн[ое] Слово», заробіток в нім задоволяв скромні вимоги прожитку Др[агомано]ва, і за поміччю тих невеликих і припадкових підмог, які приходили з України, він продовжував також українські публікації. 1882 р. додрукував і випустив розпочатий 1879 р. п’ятий том «Громади». На жаль, він мав дуже архівний характер: більшу половину його становила друга частина звісного нам зводу «Звісток з України», переважно матеріал 1876 – 1877 pp., що тепер, після 1 березня 1881 p., стратив зовсім свою актуальність. Коли вже й перед тим інтерес до «Громади» упав, то сей V том міг тільки збільшити розчарування і ліг, як на могильний камінь, на се видавництво. І Драгоманов уже більше не підіймав мови про його продовження, а взявсь за свої старі фольклорні праці.

Випустив, ширше проробивши, свою працю про «Нові українські пісні про громадські справи (1764 – 1880)», занапащену в віденськім «Слов’янськім альманаху» (1881). Потім вернувсь до старої праці над корпусом історичних пісень: 1883 р. вийшов перший випуск, присвячений першій половині XVIII в. (частина перша, розділ перший – кінець козацтва); другий, доведений до руйнування Січі, вийшов два роки пізніше, за спеціальною допомогою. Крім того, видав в сих роках по-українськи, але латинськими буквами, в інтересах приступності для галицьких робітників Шевченкову «Марію» з своїми увагами як агітаційну, противцерковну річ (1882).

Дальше сього тодішні засоби Др[агоман]ова не йшли, і взагалі й се, що він робив, давалось йому все тяжче. Під літо 1883 р. через кілька місяців після того, як Др[агоман]ов узяв на себе формальне редакторство «Вол[ьного] Слова», «земські конспіратори», як він [їх] зве, раптом постановили припинити «Вольное Слово» і, не давши Др[агоман]ову навіть змоги загодя приготовити ліквідацію видання, поставили його перед довершеним фактом. Др[агоман]ов ще раз опинивсь без усяких засобів з неоплаченими довгами часописі – гроші на розплату поприходили через вісім, десять місяців, а тим часом йому пришилось пережити незвичайно прикрі часи.

«В маю 1883 р. я зіставсь вже зовсім, як Робінзон Крузо, в богоспасаємій Женеві», – писав він в пізнішім листі до киян ([Листи до Ів. Франка,] с. 47). «Випровадивши жінку з дітьми на море (по конечному наказуванні лікарів по меншій мірі для двох) – випровадивши на позичені гроші, я оставсь з 30 фр[анками] на все літо, навіть без обіду – з кредитом в молочарні, як колись, в часи студентства».

До жалю за страченою трибуною, котра, по поміченням Драгоманова, здобувала все-таки прихильників його ідеям, не вважаючи на гніви «патентованих лібералів і радикалів» («коло «В[ольного] Слова» вироблялась купка щирих федералістів, досить щирих робітників; самі «патентовані» почали говорити багато з того, за що на мене плювали, – дедалі сей процес іде все більше», – писав він потім), – таким чином прилучались і серйозні матеріальні клопоти. Російські підцензурні часописі замкнулись перед Драгомановим («Исторической Польши и великорусской демократии» не могли йому дарувати й тут), а разом з тим в відносинах з Київською громадою, яка досі, хоч дуже неакуратно, все ж виконувала свої фінансові зобов’язання, і начебто вповні спочувала характерові і напрямові женевської роботи [133], наступило виразне прохолодження, відчуте Драгомановим особливо болісно в його теперішнім положенні.

Від травня 1882 р. і до кінця 1883 він не мав, як каже, «ніякого звуку» від своїх старих союзників: приходили часом якісь гроші, але без усяких пояснень, прошення Др[агоман]ова в різних літературних і наукових справах зіставались без відповіді – так що навіть книги по українознавству «бувших товаришів» приходилось йому діставати через Петербург, і сею ж дорогою передплачувати «Киев[скую] старину»!

В сім тяжкім положенні виручило Др[агоман]ова тільки замовлення на політичну програму, що він дістав від якогось гуртка «політиків», як вони звуться в тодішній кореспонденції. Ініціатором, по деяким відомостям [134], був Мик[ола] Вас[ильович] Ковалевський. Натяки Др[агомано]ва вказують найбільше на лівобічних земців, котрих дезидерати він положив в основу сеї праці, надавши їй форму мотивованого «проекту статуту українського товариства «Вольный союз» – «Вільна спілка»».

Засоби, отримані на се видання, дали Д[рагомано]ву змогу протриматись не тільки самому, але й вести публікацію «політичних пісень». На їх видання і на різні інші літературні плани – «Історію української літератури», котра його в сім часі особливо займала, стереотипове видання «Кобзаря» і т. ін.; він шукав тепер помочі земляків, відчувши повне розходження в політиці. В сім напрямі вів він в 1883 р. розмову «з приїжджим старим колегою», заявляючи, що ніяких дальших колективних, громадських підмог не хоче, і поручає йому сю справу тільки персонально (с. 49). Ся справа пішла, одначе, на громаду, і відгомони тутешніх дебат доніс Др[агомано]ву при кінці 1883 р. Т.Окуневський: з огляду на відомості про «незносне становище» Др[агоман]ова серед російської еміграції в Женеві, йому радили переїхати до Лондона або до Парижа, де він міг би зайняти катедру слов’янських літератур (!), і знову обіцяли йому поміч.

В січні прийшов лист з Відня від «уповноваженого» Київської громади, що виїхав між іншим на те, аби управильнити грошеві і всякі відносини з Др[агомано]вим: Громада годилась утримувати Др[агоман]ова за кордоном (посилаючи йому по півтори тисячі карб[ованців] річно), з тим, щоб він докінчив роботи над корпусом історичних пісень. Але умовою ставилось, щоб сей корпус друкувався в Росії, бо заграничні видання однаково не доходять: «Пісні про громад[ські] справи» циркулюють в єдинім примірнику. Тільки не пропущене цензурою відсилалось би назад за кордон для опублікування там.

Др[агоман]ов не годився з сими бажаннями, вважаючи, що підцензурне видавання українських істор[ичних] пісень, і взагалі історичних праць, зводиться до одностороннього освітлення української історії, –

«мовляв, українці на те тільки й живуть, щоб Польщу розвалити, а потім благоденствують під московсько-петербурзькими царями (причому, праці істориків-демократів і хлопоманів фальшують діло найгірше, бо вони катають в ус і в рило не тільки Мазеп, а й Виговського й Полуботків, а про Петрів і Катерин по меншій мірі мовчать, вільно чи невільно, все одно)».

Але кінець кінцем, не бачучи іншого виходу, він прийняв сю пропозицію, яка мовчки ліквідувала старе поручения Громади Др[агоман]ову: вести політичну роботу за кордоном. Вимовив собі тільки право «видавати, коли буде потрібно і коли буде за що, політичні публікації в ідеях, котрі доволі звісні й вам» (с. 56).

«Вільна спілка», котру Драгоманов випустив слідом (1884), хоч придбала йому компліменти деяких українсько-російських «політикологів», які віщували їй епохальне значіння, – «якщо вона пошириться» [135], в національних українських кругах, серед «громади» була стрічена холодно і навіть неприязно. Драгоманов розглядав «Вільну спілку» як органічний додаток до «Ист[орической ] Польши» – додаток догматичний, тимчасом як «Ист[орическая] Польша» являлась «критичною стороною «Вільної спілки» і, на його погляд, се був тільки «катехізм того, що писали земства, в тім числі й наші», в тих роках. Але таки серед українців «В[ільна] спілка» нікому не подобалась», як йому орікла одна українка, що інформувала його літом 1885 р. про українське життя. Як вияснилось потім, Київська громада навіть брала участь в фінансуванні сього поручення (с. 58), але книга не підійшла під тодішні настрої Громади – під її «теперішню програму», кажучи словами її пізнішого листа.

Сі настрої її підтримали, очевидно, відомості, привезені Антоновичем з Галичини восени 1885 р. В сім часі відносини Драгоманова до львівських народовців дійшли найбільшого свого напруження. Недавно перед тим був «виелімінований» з галицької суспільності Павлик після того, як слідом за Франком і Белеєм пішов був на співробітництво з народовцями і навіть брав в оборону сю тактику та радив Драгоманову бути толерантнішим до своїх галицьких прихильників і взагалі до галицького загалу, [136] – з котрим, мовляв, можна зробити багато після своєї вподоби, аби тілько обертатися до них, як до людей.

Не вважаючи на миролюбивий настрій, він люто розгнівав народовецькі круги своєю статтею в польськім «Кур’єрі львівськім» про москвофільство і народовство, де осміливсь розвинути свою улюблену ідею, що з погляду демократизму тодішні народовці, притьмом стараючись дійти порозуміння з правлячими польськими консервативними кругами, пішли назад навіть супроти москвофілів, таких, як Наумович, напр. (нагадаю, що сам Павлик був вихованцем таких москвофілів-народолюбців).

Після сього участь Павлика в похороні безконфесійного народовця Адольфа Нарольського, відправленім без церковного обряду, і промова, сказана на могилі небіжчика, дали нагоду зробити з ним обрахунок. Коли москвофіли накинулись на сей інцидент як маніфестацію недовірства «українців», народовецьке «Діло», замість дати їм відправу за свого співробітника, надрукувало на Павлика, як він висловлявсь, – «елімінаційний декрет», відібрало у нього мізерний заробіток, який він мав при «Ділі» як перекладчик для «Бібліотеки найзнаменитших повістей», і тим змусило його зректись також роботи і в селянській газеті «Батьківщина», видаваній Романчуком.

В очах Драгоманова се був ще один доказ того, що його галицькі прихильники мусять зійти з тої опортуністичної стежки, на котру забрели після своїх експериментів 1878 р. («Громадський друг» – «Молот»), та згуртуватись коло власного органу. Він знову завів в сій справі переговори з українцями і старавсь підняти настрій своїх галицьких кореспондентів, особливо Франка, котрого народовці теж з розпалу були «виелімінували» за те, що вмішався в полеміку з приводу Павликового інциденту: відібрали роботу в «Ділі» й «попросили» не приходити до ніяких українських товариств («іди і не признавайся, що ти русин», – як се формулював Павлик), але потім завернули й почали йому робити різні аванси: обіцяли віддати йому редакцію «Зорі» і т. д. Павлик гірко жалівсь Драгоманову на сих приятелів, яких так недавно боронив перед ним: по його інформаціям, може, й не дуже вірним, «елімінаційний декрет» на нього (себто стаття в «Ділі» з 8(20). XII.1884 п[ід] з[аголовком] «В мутній воді») був написаний старим товаришем Коцовським з відома Франка, пропущений Белеєм, і Франко з Терлецьким, хоч самі брали участь в похороні Нарольського, не тільки не підтримали Павлика, а ще робили йому закиди за недисциплінований виступ. Але місяць пізніше Франко вже теж був «елімінований» [137].

1885 рік пройшов в кореспонденції з Києвом в сій справі. Українці не відмовляли підмоги проектованому органові: давали потрохи гроші, але не хотіли розлому: бажали, щоб будучий журнал (він мав дістати назву «Поступ») не протиставляв себе «Ділу», щоб акція йшла за порозумінням з народовцями, а особливо вітали план передачі Франкові «Зорі» як найкращу комбінацію [138]. Франко хитався, годився на сі пропозиції, тимчасом як Драгоманов і Павлик теж після останньої гарячої купелі стояли непримиренно на позиції відокремлення. Коли під осінь приїхав до Львова Антонович, щоб узяти участь в археологічнім з’їзді, Драгоманов і до нього звертався з прошениям підтримати проект нового журналу. Але Антонович теж став на примиренчеську позицію, і в результаті Київська громада рішучо відмежувалась від акції Драгоманова і всеї його закордонної роботи. Се було прелюдією до фундації відновленої «Правди» як органу польсько-української угоди в галицьких відносинах і маніфестацією лояльного українського курсу в відносинах російських.

На жаль, у мене нема подробиць для характеристики сього моменту, і навіть історичний лист Київської громади, котрим вона остаточно ліквідувала своє поручения, дане Драгоманову в 1875 р., не виданий в цілості, приходиться користуватись тільки цитатами в листах Драгоманова «до киян», написаних в відповідь на сей і пізніші листи Громади, в 1886 і 1887 pp.

З них видко, що в сім своїм першім листі, писанім в січні 1886 p., вона заповідала, що пришле гроші, 1200 карб[ованців], але докладно означала, на що вони мають іти. Політичні публікації вона трактує як «зверх-бюджетну розкіш» (лист був писаний по-російськи), з огляду на «мінімальну користь», яку вони досі давали. Просить Драгоманова прийняти до відома її виразну заяву, що тепер всі такі (як Драгоманова) видання для українців без користі. Вони «постановили вести справу всередині, в межах можливого, в різних сферах і напрямах, головним чином стараючись придбати співчуваючих людей і групи». Намість політичних публікацій, радять Д[рагомано]ву, не спускаючись на їх поміч в будущині, шукати собі заробітку в заграничних і легальних російських виданнях, розробляючи певні теми, правдоподібно, ті ж більше-менше, які «Громада» висувала як свій дезидерат ще в 1880 р. – просять тим «сослужити службу» українському рухові [139].

Драгоманов, розуміється, такою оцінкою своєї роботи був ображений до крайності і заявив, що абсолютно не може помиритись з такою оцінкою безцензурної закордонної публіцистики – нагадував Герцена, котрого видання теж свого часу оцінювались громадянством як «бесполезно-вредные», і заповідав, що таки зараз поведе кампанію против клерикально-реакційного українства в Галичині, особистим коштом, на свій риск докінчить видання «Політ[ичних] пісень» і «Кобзаря» – і тоді поїде в Америку, де, може, дістане місце в якімсь «уездном училище».

«Значить прощайте! Спасибі за добро! Простіть беспокойство, котре робив я Вам більш 10 років, а особливо в останній час. Я найоб’єктивно признаю себе побитим по всім правилам стратегії як чоловік, котрий не розважив добре сил, ні своїх, ні ваших. Тільки ж на прощання все-таки, також об’єктивно, признаю, що теоретично я правий в своїх думках про потребу поставити український рух на грунт європейський ідейно і географічно – і що тільки на цьому грунті укр[аїнська] справа може вигоріти взагалі і почастно – пережити теперішню реакцію.

Хто плавав у морі, той зна, що коли захопить тебе назадня течія, то нема небезпечнішого, як піддатись їй, а треба держати голову вгору та все брикатись наперед, хоч би тебе несло все-таки назад: наскочить хвиля напередня і випливеш на берег, коли ж піддасись хвилі назадній, то напередня перескоче тобі через голову, переверне, назадня течія впять потягне по-своєму – і чоловік пропав, або по меншій мірі затягнеться ще далі од берега, довго попоб’ється, поки все-таки не візьметься за раціональну методу плавати. От так і на історичному морі! Як будемо живі ще років з 5 – 10, то попробуємо ще раз перевірити це питання» (І, с. 174).

Громада не відізвалась і на сей гарячий заклик відповіла знову неприязним мовчанням. Тільки пок[ійний] М.Лисенко сепаратно написав, благаючи не брати до серця міркувань Громади про «бесполезность» [140]. Громада знов пересилала гроші – протягом року без всякого коментаря і тільки з початком 1887 р. прислала нового великого листа, ще більш різкого і образливого, характеризуючи роботу Драгоманова вже не тільки як «безкорисну», але й шкідливу, і досить недвозначно відмовляючи йому [в] помочі навіть на видання «Політ[ичних] пісень», з огляду, що Драгоманов не виповнив її бажання – не прислав матеріалу на Україну і випустив II частину в Женеві – яка «пошкодить нашим замірам тут» (с. 68). Правда, при тім заявлялось, що відносини і надалі не ліквідуються, запомога буде посилатись тільки на прожиток Драгоманова і його сім’ї, «а не для тих робіт, що ви захочете вести не по нашій теперішній програмі» (с. 57), а «в теперішній програмі та дорозі» Громади «знайдеться місце і для Драгоманова, стоящого в окремім стані», аби тільки він не поступав на власну руку – «не брав на свій риск і на свою одповідь діл, котрі торкаються й їх (киян), – щоб про кожне таке діло радився з ними» (с. 74). Але ся декорація не зміняла справи – «повної одставки», котра давалася сим Драгоманову. «Еліміновані» з галицького життя [141] були відставлені тепер і від українського.

Восени 1887 р. Вовк перекочував з Женеви до Парижа, два роки пізніше і Драгоманов покинув її для Софії; на женевськім попелищі зіставсь тільки Кузьма Ляхоцький з своєю «друкарнею» і складом видань. Випустити в світ його стереотипового «Кобзаря» так і не довелось, як не довелось Драгоманову докінчити свої «Політичні пісні».

За своє «виелімінування» він дав шах галицьким і київським опортуністам заснуванням «радикальної партії», що припадає саме на сей час (Драгоманов, властиво, був против «партії», а обстоював зав’язання «організованої групи – і подібну групу організовував в тім же часі й на еміграції [142]). А історію своєї «прі» з тими і сими почав викладати в «Австро-руських споминах», на жаль, тільки – не пішов в них далі своєї університетської одставки [143].

Примітки М. С. Грушевського

133. Так, Др[агоман]ов наводить з заяви Старої громади до нього, переказаної йому через одну посередницю в 1880 р. між іншим такі пункти:

(київські) українці поділяють основні тези програми «Громади», не входячи в деталі, в котрих можливі й різниці;

коли Др[агоман]ов вважає потрібним періодичне видавництво і не замінить його видаванням окремих брошур, то партія (!) все-таки радить віддавати дещо праці й брошурам та публікуванню статей, які присилаються з Росії;

мова брошур має бути або українська, або русска літературна» (!): на українській бажано бачити брошури на теми українські або приложені до українства, «а не теоретичні на тему федеративного устрою» – сі краще друкувати по-російськи: бажано, щоб ішли з-за кордону голоси про потребу звільнення української школи від обрусіння, і про се щоб писалось в російських легальних виданнях (III лист до киян, с. 42).

З 1882 р. Д[рагомано]в згадує переказаний йому відзив, що він добре зробив, приставши до «В[ольного] Слова», а з приводу його «Истор[ической] Польши» «посередниця» писала (в травні 1882), що «його приятелі» з радістю стріли сей твір і вважають його chef de ceuvre [шедевром] (Там же, с. 44).

134. Кистяковського в його біографії Др[агомано]ва (Политич[еские] сочинения).

135. «Ваша брошура, себто її основні принципи, якщо вона пошириться, може і навіть неодмінно буде об’єднувати дуже багато людей і утворить дуже солідну russische freisinnige Partei [російську радикальну партію]», – цитує Драгоманов лист одного такого «звісного політичного писателя» (с. 50).

136. Крик жалю на суворі докори, котрими діймав Драгоманов своїх галицьких приятелів за сей опортуністичний курс, – в листі Павлика до Л.М.Драгоманової з 2.Х.1884 – IV, с. 275. Пор. там же, с. 264, 267, 271 – 272. Павликові плани мирної експансії в народовецьких кругах.

137. IV, с. 313,323-324,344-345.

138. Див. про київські директиви, IV, с. 337.

139. Листи до Франка, І, с. 153-154,156; II, с. 57.

140. Се, очевидно, з його листа уривки, надруковані на с. 146 – 147 листів до Франка. Пор.: [Листи до Ів. Франка,] с. 199.

141. Так характеризував сам Драгоманов позицію свого гуртка – «признаюсь одверто, що я, звісно, не радий, що мене виеліміновано з галицької преси вкупі з другими соціалістами, як П[авли]к, В[ов]к» – І, с. 220.

142. Восени 1888 він писав Павлику (V, с. 257):

«З росіянами, з котрими ми тут вкладаємо програму органу, а то й партії, дійшли вже до того, що вони майже всю програму «В[ільної] спілки» прийняли. Треба сказати, хто вони:

1) Українець з Чернігівщини, бувший член кружка народних вчителів, котрий дуже українствував і розширяв «Громаду» і наші брошурки, аж поки офіціальні наші українофіли не покинули його без матеріалу, без ради, тоді кружок пристав до народновольців, сам наш № 1 зоставсь украйнофілом, навіть перекладав Короленка для «Зорі», котру пренумерував, будучи висланий на Сибір.

2) Чорноморець, цілком бувший народновольцем-марксистом, втік з Росії після 1 марта 1881 p.

3) Казанець, бувший в Сибіру за справу типографії й стосунки з народновольцями.

4) Пскович, моряк, член нар[одно]вольського офіцерського кружка, зложеного Сухановым; це з нас найбільший централіст.

5) Киянин, колись анархіст-бунтар, дуже критично дивившийся на київських украйнофілів, а через те і на українофільство, ходивший в народ в Київщині і Пермщині; довго живе за границею, доволі бачив і читав.

6) Подолянин – від батька офіцера з українців і матері-польки; антипатизував украйнофільству; терпіть не може Антоновича, з котрим мав діло в Києві, коли чернігівські земці задумали зробити лігу з усіх опозиційних елементів, і котрому закида двоєдушіє; був в Сибіру за справу «вооруженного сопротивления в Киеве», потім був в Женеві, в Болгарії, тепер тут; завше був федералістом, хоч помагав нар[одно]вольцям, коли вони «робили» щось.

По словам казанця, більша частина висланих у Сибір і повернувших звідти рішуче звертається до політичного програму з земським, а не нігілістичним характером, і для кристалізації цього і подібних елементів не стає тільки рішучого доказу програми. От ми її й виробляємо. Казанець і № 6-й сподіваються скоро почати й орган тут. В Росії б то для початку єсть і гроші, та недавно один арешт случивсь, послідків котрого я дуже боюсь». V, с. 258, пор. 259, 286.

Про «Вільну спілку» як таємне політичне всеукраїнське товариство з відділом в Галичині – IV, с. 206.

143. Їх проспект в листах Павлика, V, с. 256.

Примітки до видання 2009 р.

Ініціатором, по деяким відомостям, був Мик[ола] Вас[ильович] Ковалевський – йдеться про М.В.Ковалевського (1841 – 1897) – педагога і громадського діяча, вихідця з Гадяцького повіту Полтавської губернії, члена Київської та Одеської громад. Після закінчення Київського університету і Вищих педагогічних курсів у Санкт-Петербурзі працював викладачем у Київській кадетській школі. Згодом зайнявся політичною діяльністю, на деякий час переїхав до Одеси, де працював приватним учителем. Матеріально підтримував свою колишню дружину революціонерку-народницю М.П.Воронцову. За це, а також українофільську діяльність у 1879 – 1882 pp. перебував на засланні в Сибіру. Його спогади про перебування на засланні опубліковані: Ковалевський М. Зі споминів засланого без суду // Літературно-науковий вістник. – Львів, 1901. – Річн. IV. – Т. XVI. – Кн. XI (падолист). – С. 52-68; Кн. XII (грудень). – С. 128 – 149. Після повернення мешкав у Києві.

Підтримував, передусім фінансово, публіцистичну діяльність М.Драгоманова за кордоном та видання галицьких радикалів (журнал «Народ» та ін.). Разом з В.Г.Мальованим і Є.І.Борисовим виношував ідею створити в підросійській Україні Радикальну партію (див.: Чикаленко Є. Спогади (1861 – 1907). – К., 2003. – С. 106, 154, 158, 179). Фінансував видання драгоманівського конституційного проекту «Вільної Спілки»: [Драгоманов М.] Опыт украинской политико-социальной программы / Свод и объяснения М.Драгоманова. – I. Проэкт оснований устава украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка»; II. Объяснительная записка к проэкту Устава оснований украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка». – Женева, 1884.

М.Грушевський припускав, що цей конституційний проект був розроблений і виданий саме за ініціативою та наполяганням М.Ковалевського. У родинному житті щастя не мав: колишня дружина (розійшлися в 1873 р.) отруїлася на каторзі в Сибіру, а єдина донька (Ганна) кинулася під поїзд через нещасливе подружнє життя. Останні роки прожив у самоті. Про М.Ковалевського залишила (спогади не завершені; вперше надруковані у виданні: Леся Українка. Твори / За заг. ред. Б.Якубського. – [К.; Харків, 1930]. – Т. XII: Статті. – С. 27 – 33. Див. також: Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. – К., 1977. – Т. 8: Літературно-критичні та публіцистичні статті. – С. 223 – 228).

…відомості, привезені Антоновичем з Галичини восени 1885 р. – йдеться про спробу В.Антоновича, як представника Київської Старої громади, відіграти посередницьку роль між галицькими народовцями і польськими ліберально-демократичними угрупованнями задля досягнення в Галичині українсько-польського компромісу. Див.: Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 pp. – Львів, 2000. – С. 67 – 68.

…він люто розгнівав народовецькі круги своєю статтею в польськім «Кур’єрі львівськім» про москвофільство і народовство… – йдеться про статтю М.Павлика «Moskalofilstwo і ukrainofilstwo między ludem ruskim w Galicyi» («Москвофільство і українофільство серед сільського люду в Галичині»), що була надрукована в семи частинах у газеті польських лібералів «Kurjer Lwowski» 8 – 21 листопада 1884 р.

У статті М.Павлик стверджував, що народовці у своєму бажанні досягти порозуміння з польськими правлячими консервативними колами перевершили співпрацю лідерів москвофілів з російським урядом. Автор розвивав думку про народну природу проросійських настроїв у Галичині, спритно використаних російським урядом; критикував В.Барвінського, порівнюючи його в невигідному світлі з І.Наумовичем і В.Навроцьким; вказував на І.Франка як першого з галицьких літераторів, хто по-справжньому звернувся до народної мови.

Завершення публікації статті співпало зі скандалом, який був пов’язаний із похороном у Львові без священика прихильника соціалістичних ідей А.Нарольського (учасником похорону був М.Павлик, який виголосив біля могили промову). Невдоволення народовців змістом статті, посилене участю М.Павлика в похороні А.Нарольського, призвело до їх розриву з М.Павликом. Див.: Анонім. В мутній воді // Діло (Львів). – 1884. – 8 (20) грудня. Після цього від впливу на народовецькі видання був усунутий також І.Франко, який намагався виправдати М.Павлика. Див.: [Масляк В.] Uwagi Rusina // Kurjer Lwowski. – Lwów, 1885. – 9 stycznia; Franko I. Ukrainofilstwo galicyjskie // Ibid. – 15 stycznia; Анонім. Jeszcze raz о ukrainofilstwie galicyjskim // Ibid. – 18 stycznia; [Белей I.] Марко товчеся пo «Kurjer-i Lwowsk-ім» // Діло. – Львів, 1885. – Ч. 2. – 5 (17) січня. Про розрив народовців з М.Павликом і І.Франком див.:

Горак P., Гнатів Я. Іван Франко. – Львів, 2005. – Кн. 5: Не пора! – С. 405-417, 420-421;

Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 – 1886). – К., 2006. – С. 208-210.

Се було прелюдією до фундації відновленої «Правди» як органу польсько-української угоди в галицьких відносинах… – йдеться про відновлене за ініціативою В.Антоновича і О.Кониського видання у Львові журналу «Правда» (1888 – 1896), яке стало органом правого крила народовців і в 1890 – 1894 pp. пропагувало політику так званої «нової ери» – українсько-австрійсько-польського порозуміння.

Видавцем і фактичним редактором видання був О.Барвінський. Початково до видання були залучені М.Драгоманов і І.Франко. М.Драгоманов написав навіть програмну статтю до першого випуску, що вийшов у жовтні 1888 p., але вона викликала протести з боку О.Барвінського і О.Кониського, – була просякнута космополітичними й антирелігійними мотивами, звинуваченнями народовців у боротьбі з «москвофілами» брудними методами. У підсумку спочатку М.Драгоманов, а згодом І.Франко розірвали співпрацю з редакцією «Правди». Детальніше про роль «Правди» в підготовці «нової ери» та участь М.Драгоманова у виданні журналу див.:

Возняк М. Драгоманов у відновленій «Правді». З додатком його листів до Ол. Барвінського й Ол. Кониського та й останнього до нього // За сто літ: Матеріяли з громадського й літературного життя України XIX і початків ХХ століття / Під ред. М. Грушевського. – Харків; К., 1930. – Кн. 5. – С. 229 – 329;

Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 pp. – Львів, 2000. – С. 108 – 122.