Галицькі друзі Драгоманова
Михайло Грушевський
З сього побуту Драгоманова в Галичині я, на жаль, дуже мало маю матеріалів. Соціалістичний курс, узятий українцями з минулого року, зробив значні переміни в відносинах: придбав певних адептів, але настрашив і відкинув деяких давніших прихильників, між іншим і з-поміж «січовиків», на котрих такі надії покладав Подолинський. Найбільше «поразив» нашу братію М.Бучинський, колишній герольд Драгоманова, описаний таким «впередовцем» ще в його екскурсії 1875 р. Він раптом змінив курс, одержавши на початку 1876 р. транспорт «Правди» («Хитрої механіки») від Терлецького: завернув його назад і написав «грандіозне тьфу» на всі сі видання, схарактеризувавши їх як «теорії, поставлені самою тупою із соціальних фракцій», і, вичисливши ті параграфи австрійського карного кодексу, з котрими входять вони в конфлікт, докоряв Терлецькому, що він зв’язав себе з такою справою і зробив себе її знаряддям.
Терлецький відповів йому схвильованим листом, де заявляв, що він уважає для себе честю послужити своєю поміччю, «на жаль, поки що тільки формальною», популяризації Марксових ідей, в дусі котрих написані видані брошури, оригінальні й перероблені з великоруського, і не завагається «не тільки голову свою, але й цілого себе із усею своєю будучністю і кар’єрою покласти під обух власті, коли того вимагатиме інтерес справи, котру я бороню» [68].
Але в поміч захитаним рядам «січовиків» виступали нові адепти з львівського «Академічного кружка», студентського товариства москвофільського напряму. Се один з дуже далекосяглих епізодів галицького національного життя, який мав велику вагу також і в історії українського соціалістичного руху. Д[рагомано]в ще торік звернув увагу на сю групу та його літературний орган «Друг» і, випробовуючи свою теорію, що докладніша знайомість галицької молодіжі, навіть москвофільської, з новішою російською літературою, демократичною і народницькою, неодмінно зведе її на український народницький грунт [69], послав туди весною 1875 р. «листа» в сім напрямі [70].
Притокою послужили статті «Друга»: «Новое направление украинской литературы», в значній мірі навіяні статтями Др[агоман]ова в «Правді» і «Вестнику Европы» про взаємини української і великоруської літератури. Др[агомано]в закликав галицьку молодіж москвофільську викинути «рутенщину», котрої вона вживала в своїм органі, писати котроюсь живою мовою – великоруською чи українською, і безпосередньо, а не в перекладах на «рутенську мову», знайомитися з російською літературою. «Перейшовши як належиться нашу великоруську літературу, вони непремінно дійдуть до хлопоманії, а хлопоманія на малоруськім грунті – се і єсть українофільство». Сей рецепт не оправдав себе в дальшій історії галицьких відносин, але сим разом статті Др[агоман]ова (продовжені потім в першій половині 1876 р.) зробили сильне вражіння на галицьку молодіж, і між членами «Кружка» знайшлась група людей, досить або й дуже цінних, які під впливом їх зійшли на демократичний, народницький грунт, прилучились до українських течій і більш або менш тривко зв’язались і з соціалістичним рухом.
Перший і найбільш тривко зв’язався з ним, а особливо з особою Др[агоман]ова, Михайло Павлик, тоді студент другого року філософії, з вільнодумної селянської чи міщанської сім’ї з косівського передмістя Монастирища, духовий вихованець попа-народолюбця Ів. Білоуса, стихійний селянський соціаліст. Він тоді заробляв при редакції «Друга», познайомився з Др[агомано]вим, коли той зайшов до читальні «Акад[емічного] кружка» з Л.Заклинським в переїзді через Львів (1876) [71], розпочав з Др[агомано]вим кореспонденцію іменем редакції з приводу його пропозицій (перший лист його маємо з квітня 1876 p.), потім перейшов на особисті зносини, став шукати в нім моральної і матеріальної помочі, зробився вірним і безмежно відданим учеником і пропагандистом його писань, ідей, планів – як у львівських студентських гуртках, так і в тих селянсько-міщанських кругах, в яких обертався дома.
Тут теж знайшов гарячих адептів і проповідників соціалістичних і радикальних ідей. Передусім такими стали його сестри Анна і Параска – героїні безконечних політичних процесів, котрі вони переносили з величним стоїцизмом; індивідуальності далеко сильніші й яскравіші від свого брата, тільки наслідком галицької мізерії вони не відіграли ширшої політичної ролі, для котрої були сотворені, але пропагандистками нових ідей в своїм кругу були невтомними і впливовими (з них Параска скоро вмерла, Анна, скільки знаю, – працює й досі). Сам Михайло Павлик, людина невеликих здібностей – і досить не соціальної вдачі, свої слабші сторони (котрі зробили його доживотною карою Др[агоман]ова, на яку він не раз гірко жалівся в своїх листах) викупав незвичайним завзяттям і витривалістю, з котрою він старавсь опанувати ідеї й вказівки свого учителя та проводити в своїй діяльності й писаннях.
В відповідь на його нарікання на трудні обставини життя і неможливість мати спокійний кут для праці Др[агоман]ов запроектував йому в червні 1876 р. наймати за гроші його, чи Київської громади, помешкання, котре могло б служити заразом пристановищем для людей, приїжджих з України, з громадськими дорученнями (Павл[ик], II, с. 44). Се було не дуже конспіративно і наробило потім різної біди, але зробило Павлика громадським (а особливо драгоманівським) пенсіонером і посередником між драгоманівською групою і українськими соціалістичними і поступовими громадами, і взагалі в сих перших роках своєї діяльності, поки піднялись інші, більш талановиті робітники, Павлик був дуже цінним і впливовим пропагандистом нових ідей в Галичині [72].
Будучий великий талант, поруч нього, довго зістававсь невідгаданим – в особі Павликового товариша, молодшого від нього на один університетський курс – Івана Франка, котрий також пристав до редакції «Друга», вступивши до університету, хоч не був москвофілом, як Павлик, а для того тільки, щоб мати приступ до редакції й її книжок [73]. Він тільки здалека бачив Драгоманова під час його переїзду через Львів, і аж рік пізніше, з поч[атку] 1877 p., почалось його листування з ним: коли Павлик сидів в арешті й Франко – один з товаришів опікувався ним, але сі листи досі не видані [74]. Ф[ран]ко не йшов так сліпо за Драгомановим, як Павлик, і взагалі, вважаючи себе з покликання поетом передусім, менше віддававсь соціалістичній пропаганді, хоча й зсолідаризувався з новим рухом, який «незамітно, але сильно», як висловлювавсь Павлик, ширився між молодіжжю, підіймаючи серед неї спасенний бунт не тільки против клерикальної диктатури, але й против «патентованих народовців» з старшої Генерації. От що писав Павлик Драгоманову восени того року (2.ХІ.1876):
«Нові гадки йдуть межи молодіж незамітно, але сильно, так що молода партія (народовці) явно вже каже, що львівські народовці далеко лишились позаду науки, і бачить, що треба вчитися. Дольницького б не пізнали, Франка також. Він хотів, було, відібрати собі життя, що таке уперед думав і писав, і казав, що у сім винен Дольницький. Той чоловік (Франко), що казав мені тоді: «Я не думаю писати по-хлопськи за хлопів, для хлопів», тепер зовсім перевернувся, побачити можете із «Друга» (псевд[онім] Мирон).
Дольницький відтогді, кажуть, став задумуватись, як прочитав случайно мій перший лист до вас, де я писав, що він говорить про усе, а ні одної книжки не бачив (Белінського, Драгоманова, Чаадаева і т. д.) – і той чоловік, що на смерть заївся зо мною тоді за попів, приходить потому до мене перепроситись, і у вакації вже не то думає… А другі ще дужче змінились. Левицький [пізніший редактор «Зорі»] ївся зо мною тогді спочатку на смерть, а тепер мене найдужче любить, згадує про це і каже не дивуватись, бо він зріс межи твердими попами.
А другі, навіть нові, далеко вже відбігли від львівців. Белей, що переводив Еркмана-Шатріана у «Друзі», переводить тепер разом з Мандичевським (він приїхав із Відня, на 4-й рік прав) статтю з франц[узької] «Revue» про соціалізм – оба трохи вміють, то борзо вправляться… Ви знаєте, що вас не люблять народовці-львівці, – але, каже Белей: «Зато ми його любимо»» (II, с. 97).
Примітки М. С. Грушевського
68. Лист 6.І.1876, виданий Франком в альманасі «Січ».
69. Слово «народницький» я вживаю не в тім специфічнім значінні, яке воно вибрало під перами деяких великоросійських ідеологів, вроді Кабліца-Юзова («Интеллигенция и народ») і тим збридилося багатьом (Др[агоман]ову в тім числі, котрому після сього смерділо і слово «народ», відгонячи містичним розумінням сього «народу»), – а в тім, як воно вживалось спочатку, однаково з галицьким «народовством», – що теж потім зійшло на партійну марку.
70. Всі три «листи» («Письма в редакцию «Друга»») передруковані при II т. Листів до Франка. Перший лист вийшов в № 11 «Друга», з 1 (13) червня 1875 p., з заміткою, що отримано його «перед кількома неділями».
71. Пор. Павлик, II, с. 63 і 272. Саме тоді, чи, може, трохи перед тим Драгоманов дав свій другий лист до ред[акції] «Друга»: він надрукований в № 5, з 1(13) березня 1876, з приміткою редакції, що одержано його «перед 3 місяцями». Коли покладатись на се означення, виходило б, що Драгоманов послав його ще при кінці 1875 р. і, переїздячи через Львів, міг поінтересуватись, що з тим листом сталось.
72. Див. його оповідання – трохи хвалькуваті – про «фурори», які викликали його відчити в львівських кругах, в II т. листування.
73. Тимчасом як Павлик любив підчеркувати, що він ніколи не був народовцем, а під впливом Драгоманова просто від москвофільства перейшов до соціалізму, – Франко, навпаки, заявляв, що з москвофільством не мав ніколи нічого спільного, і зв’язок його з «Другом» був цілком припадковим. (Див.: Переписка Драгоманова, с. 20). Павлик дійсно признає, що Франко був уже в гімназії (Дрогобицькій, з котрої прийшов 1875 р. до Львівського університету) народовцем, хоч і не глибоким – писав фонетичним правописом, на чім се народовство кінчилось тоді у багатьох (ІІ, с. 57). До нових ідей спочатку ставивсь неприхильно, як переказує його «тогідні» (1875) гадки в наведеній в тексті цитаті Павлик (II, с. 96), і тільки під впливом нового руху, перед в якім вів Павлик, «перейняв тоті гадки» (с. 92).
Мушу, одначе, завважити, що відзиви Павлика про Франка треба приймати все з певною обережністю: у нього до Франка зісталось на ціле життя непереможне суперництво, яке часто переходило в сторонничість і навіть ворожнечу, яка непокоїла й самого Драгоманова, хоч теж дуже скептично настроєного до Франка. Взагалі відносини сеї трійці: Драгоманов – Павлик – Франко, для котрих, на жаль, мусимо користуватись головно листами Драгоманова і Павлика, бо Франкових видано дуже мало, – се тема глибокого психологічного інтересу, не тільки що історичного.
Я не можу заглиблюватись до сеї теми на сім місці, але мушу коротко зазначити свій погляд, бо від нього залежить становище того матеріалу, котрим нам приходиться користуватись в сій статті. Талантом і різносторонністю Д[рагомано]в значно перевищав Павлика, а Драгоманова – Франко, але різниця в літах і становищі не давали змогу сього відчути відразу. Драгоманов тільки під 1890-ті роки нарешті переконавсь, що Франко – «талант!» А доти се був для нього тільки здібний, але дуже недисциплінований ученик, для котрого він не жалував прикрих і обидливих лайок за його «скоки».
Павлик, найбільш обмежений і бідний здібностями, був найбільш витривалим і твердим в вірі – в тих гадках, які головно засвоїв у Драгоманова. З презирством осуджував він «дволичність» Франка, і так само міг би читати мораль і свому учителеві, який також в свідомості свого духового багатства «сіяв на всі вітри», і тільки глибокий, просто релігійний пієтизм, котрим Павлик був перейнятий до Драгоманова, стримував від критики його самого. Але до Франка вони були обидва безпощадні, і се псувало відносини Франка до Павлика, а часом викликало і на Драгоманова гнів, котрому дав Франко вираз в передмові до І тому свого листування з Драгомановим.
74.
«…Михайла Драгоманова бачив я уперве десь у початку 1876 (надр., хибно: 1886) p., коли він, емігрувавши з Росії, їхав до Відня. Я бачив його тілько коротку хвилю в авдиторії Ом. Огоновського в університеті; Огоновський своїм псевдокласичним стилем дякував йому за те, що «зволив почтити його авдиторію своєю присутністю», а по його відході мав Драгоманов до кружка молодіжи, який обступив його (я не був між ними) сказати, що скільки бував по Росії і Европі, а таких глупих викладів, як у Львові, не чував ніде. За весь час побуту Драгоманова у Відні я не мав з ним ніяких зносин». (Передм[ова] Франка до листів, І, с. 6).
Про візиту Д[рагомано]ва на «Бесіду», на відчит студ[ії] Литвиновича про Сербію – Записки Н[аукового] тов[ариства ім.] Шевч[енка], т. 55, Н. Хр., с. 14.
Примітки до видання 2009 р.
…нові адепти з львівського «Академічного кружка», студентського товариства, москвофільського напряму – «Академическій кружокъ» – українське студентське товариство русофільської («москвофільської») орієнтації, яке діяло у Львові в 1871 – 1895 pp. У 1876 – 1877 pp. активну участь у роботі товариства, сприяючи його демократизації, брали М.Павлик і І.Франко, які перебували під впливом ідей М.Драгоманова. Органом товариства був журнал «Друг» (1874 – 1877). Після арештів студентів-соціалістів у 1877 р. товариство повернулося на консервативні русофільські позиції. У 1895 р. змінило назву на «Друг», яке з перервами діяло до 1939 р. Див.: Середа В.В. «Академічний кружок» // Енциклопедія історії України / Гол. ред. В.А.Смолій. – К., 2003. – Т. 1. – С. 52.
…сі листи досі не видані – йдеться про листи І.Франка до М.Драгоманова, які з’явилися друком за редакцією М.Грушевського і К.Студинського щойно в 1928 p.: Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. – К., 1928. – Т. 1: Листування І.Франка й М.Драгоманова. Перевид.: Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова / Редкол.: І.Вакарчук, Я.Ісаєвич (співголови) та ін. – Львів, 2006.
Про візиту Д[рагомано]ва на «Бесіду», на відчит студ[ії]Литвиновича про Сербію… – йдеться про засідання студентського товариства «Бесіда» у Львові 1876 p., на якому був присутній М.Драгоманов. На цьому засіданні Роман Литвинович виголосив доповідь «О політичнім і соціальнім стані нинішньої Сербії». Див.: Анонім. Історичний очерк розвою Товариства академічного «Дружний Лихвар» опісля 21 цьвітня 1871 р. по Загальні Збори Товариства з дня 1 падол[иста] 1885 // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. LV. – Miscellanea. – С. 14.