Драгоманов і план закордонного видавництва
Михайло Грушевський
В своїх «Споминах» Драгоманов пише, що за неприсутністю його в Києві в серпні 1875 р. подорож Подолинського і Терлецького туди в справі заграничної часописі не привела до остаточного полагодження справи: «Ми прямо сказали О.Т(ерлецькому), що журнал немислимий без Драгоманова, а коли Др[агоман]ова нема тепер, то нічого про те й балакати», – сказали Др[агоман]ову кияни (с. 454). На жаль, сим якраз і кінчаться його спомини, і він не оповідає дальшого ходу справи детально. Але з його листа до киян і інших згадок в кореспонденції виходить, що офіціально справа була порішена «Комітетом дванадцяти на Подолі», як зве його Драгоманов, ще перед його відставкою. Фактичним редактором намічено Терлецького, головними співробітниками раховано «каторжників» – групу, що витягала на собі «каторжну роботу» в «Киевском телеграфе», а перед вакаціями зісталась без роботи, через те, що властителька «К[иевского] телеграфа» відібрала його від громади [63]: се були Драгоманов, Зібер, Подолинський і Волков.
На матеріальне забезпечення, крім громадських фондів, наспіла ще жертва «євангельського юноші», як його прозвали за сю жертву в громаді, – Якова Миколайовича Шульгина (братанича звісного Віталія Ш[ульгина], фундатора «Киевлянина»). Одержавши під той час невеликий спадок, він значну частину його передав Київській громаді на організацію закордонного видавництва і сам порішив виїхати за кордон, здається, не без заміру послужити сьому ділу. Робились заходи коло організації на Україні потайних друкарень для революційної літератури. В листах Павлика надруковано рахунок видатків в справі закупна і переправлення на Україну такої друкарні для Мальованого, що займався сею справою в Одесі [64], а з оповідань Ф.К.Волкова знаю, що й сей «бунтар» виїздив в сій справі за кордон – переправити друкарню на Україну, і через се й опинився на еміграції.
Несподівана одставка з університету Драгоманова восени 1875 р. раптом зробила його особу центральною фігурою в сих планах – доволі надпрограмово і для громади, і для нього самого.
Я згадав вище, що весь академічний 1874 – 1875 р. Драгоманов був захоплений планами різних наукових праць і доволі здалека стояв від усіх сих соціал-революційних планів, але став жертвенним козлом для всіх інсинуацій і атак, з різних сторін, поведених на українство. Його присутність на згаданім всенароднім вічі в Галичі, скликанім в місяці серпні галицькими москвофілами, дала привід до різних брехень: що він виступав там з декларацією про відділення України від Росії і об’єднання з Польщею. Сі й усякі інші історії були подані до вух міністра освіти і самого царя, що саме тоді приїхав до Києва. Попечитель ще перед вакаціями запропонував Драгоманову просити відставки з Київського університету, що дало б йому можність зайняти катедру в котрімсь іншім місті, навіть на Україні, але Драгоманов тоді відрікся. Тепер після сих нових інсинуацій його просто віддалено «по 3 пункту», з виключенням від усіх університетів України; разом з тим узято його під пильний поліційний догляд [65].
Тоді Київська громада запропонувала Драгоманову громадське утримання в розмірах дотеперішньої доцентської платні (1200 р[ублів]), з тим, щоб він не бравсь за сторонні заробітки (вроді запропонованих йому посад в судівництві, в транспортній компанії і т[ому] под[ібне]), а віддавав свою працю українській справі. Драгоманов спочатку не прийняв сеї пропозиції. Але тут виринула гадка – передати Драгоманову ведення проектованого закордонного видання, з тим, щоб він виїхав для сього за кордон. В своїм пізнішім (III) листі до киян, який мав на меті пригадати Київській громаді, що весь план закордонного видавництва був ділом київських громадян, і він, Драгоманов, тільки виконував їх директиви, він упирає в те, що ся пропозиція була йому зроблена київською організацією, і що сам він, пам’ятаючи попередні невдатні проби з веденням «Киевского телеграфа», дуже скептично ставивсь до нового плану, – тільки in extremis [із значними застереженнями] прийняв сю пропозицію (с. 40).
Але в своїй автобіографічній записці він писав навпаки, – що в огляді на сподівані репресалії против укр[аїнської] літератури в Росії, після спеціально визначеної для сього урядової комісії, він уважав необхідним продовжувати літературну роботу за кордоном, і зараз же став ладитись до виїзду до Австрії – зіставсь лише на кілька місяців, щоб докінчити розпочаті праці (с. 240).
Се не зовсім, очевидно, точно: з листа, писаного Драгомановим Бучинському, під безпосереднім вражінням події (25.IX. 1875), бачимо, що ніяких особливих репресалій від нововизначеної комісії тоді не сподівались: Драгоманов висловляє надію, що робота комісії скінчиться фіаском. Він дійсно ладиться за кордон, але не так скоро: збирається пробути в Києві принаймні до весни, і потім їхати за границю, щоб «кінчати учено-літературні праці» (Буч[инський, с.] 329).
Настрій в Києві був бадьорий, навіть підвищений. Сподівались, що сербське повстання в Герцеговині, що саме тоді розгорялось, розіб’є новий «святий союз» трьох імператорів, пересварить Росію з її союзниками і вона, втягнувшись у нову війну, в тім роді, як була Кримська, буде змушена піти на уступки домаганням суспільності – дати конституцію. Українці збирали гроші для повстанців, їхали добровольцями до Сербії й Герцеговини з мріями, що на сій визволеній землі можна буде організувати соціалістичну державу [66]. З другого боку, вони вважали потрібним якнайенергічніше підтримати з свого боку російський революційний рух в натиску на уряд. Особливо дружній контакт між українськими і російсько-революційними кругами був в Одесі. План заснування «українського «Впереду»» за кордоном був одним з проявів сих тенденцій. Я думаю, що й Драгоманов в сім моменті був щиро захоплений сими настроями, і якщо сам не запропонував свою послугу сьому планові, то, мабуть, не дуже опирався сій пропозиції.
Місцем видання намічалась Женева або Лондон; більшість «комітету 12-ти» стояла за се, і Драгоманов, як каже, ледве виговорив право почати діло в Австрії, і тільки якби там цензурні умови показались занадто тяжкими, перенести видання до Женеви або Лондона. Видавництво, охрещене «Громадою», мало виходити в кількох серіях, на українській і російській мові. Основні принципіальні статті, з науковим обгрунтуванням, мали виходити в формі «товстого» журналу, поруч того – летючі листки на особливо пекучі, біжучі питання і популярні брошури для інтелігенції й народу. ««Громада» будет издание раздвижное», як формулював се один з ініціаторів.
Основні принципіальні статті були розібрані між собою місцевими спеціалістами. Сам Драгоманов, не вважаючи себе спеціалістом по українознавству, брав на себе теми з західноєвропейського життя, і з сфери релігійної (против клерикалізму). Щодо напряму, він, як каже, насилу одстояв ліберальний, а не бунтарський характер «Громади»: з усеї колегії дванадцяти він, по його словам, був тоді, «мабуть, найменшим радикалом», – а про одесців і не казати: ті стояли на вповні революційній позиції (між членами укр[аїнської] організації був Желябов!). Товаришем Драгоманова в редакції мав бути Терлецький, дотеперішній редактор віденських видань (III, лист до киян, с. 5 і дд., с. 20, 41 й ін.).
Дотепер, крім отсього оповідання Драгоманова, ми не маємо інших відомостей про сей цікавий момент. З листів Я.Шульгина, які переховались в редакції «Впереду», з перших місяців 1876 p., коли Шульгин жив у Відні, чекаючи приїзду Драгоманова, можна констатувати тісний контакт сеї організаційної групи «українського «Впереду»» з старим «Впередом» російським. Цікаво бачити українські ймення, які включились у сей революційний ланцюг і фігурують в сій кореспонденції: Драгоманова, Зібера, Лесевича, Вовка, Подолинського, Терлецького – і самого Як. Шульгина. Розуміється, се реєстр дуже неповний. Можна б додати Мальованого, Мик. Вас. Ковалевського, найвірнішого з другів і помічників Драгоманова, Ол. Ол. Русова й багато інших [67].
Драгоманов при кінці року їздив до Петербурга і одним з завдань сеї подорожі могло бути порозуміння з тутешніми редакціями в справі статей і дописей, які мали служити підсобним засобом до невеличкої плати, положеної йому Київською громадою (1600 руб[лів]). Може, і справа паспортова, з котрою боялись труднощів, але, кінець кінцем, вона розв’язалась легко: пустили Драгоманова за кордон без перешкод. З усних оповідань М.В.Лисенка пригадую деякі подробиці громадських проводів, на яких держались дуже войовничі, революційні промови на адресу російського режиму, особливо П. Ігн. Житецьким. В лютім Др[агоманов] виїхав до Галичини з порученням, м[іж] ін[шим] передати гроші герцеговинським повстанцям від українських комітетів – київського і одеського: здається, для сього заїздив він на Угорщину (по дорозі до Відня).
Примітки М. С. Грушевського
63. «Спомини», с. 344.
64. Листи Павлика, III, с. 25; «Былое», 1907. VII, с. 195.
65. Ся історія кілька разів розказана Драгомановим: в листі до Бучинсього з 25.IX (с. 329), в «Громаді», т. IV (1879), в «Автобіогр[афїї]», с. 368 і дд.
66. Про се оповідав свої спомини Яр. Окуневський в «Л[ітературно-]н[ауковім] вістнику», 1902, XII.
67. Дуже мало знаємо закордонну діяльність Вовка в сих роках; в своїх замітках 1907 р. («Былое», VI) він пише, що два роки, 1876 – 1878, був пенсіонером Київської громади, таким же, як Др[агоман]ов, і жив у Женеві як співредактор «Громади»; але, здається, що сею заміткою хотів він закрити свою дійсну революційну роботу.
Примітки до видання 2009 р.
…властителька «К[иевского] телеграфа» відібрала його від громади… – газета «Киевский телеграф» виходила з 1859 р. У червні 1874 р. право на власність газети купила А.Гогоцька, дружина професора філософії Київського університету С.Гогоцького, яка в жандармських колах мала репутацію «пропагандистки нігілістичних теорій серед місцевих жінок». Наприкінці того ж таки року вона передала газету українській Громаді. У грудні 1874 р. А.Гогоцька представила список 16 співробітників редакції, з яких тільки двоє не належали до Київської громади та не були членами Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
Ідейним натхненником і фактичним редактором газети став М.Драгоманов. З Галичини до «Киевского телеграфа» дописував В.Навроцький, з газетою співпрацювали Ф.Вовк, С.Подолинський, М.Зібер. Опоненти М.Драгоманова, які об’єднувалися навколо газети «Киевлянин», що виходила за редакцією В.Шульгина, звинувачували «Киевский телеграф» у пропаганді «українського сепаратизму».
Під тиском антиукраїнських сил у кінці липня 1875 р. А.Гогоцька розірвала угоду з громадівцями. Остаточно видання газети було заборонене на підставі Емського указу в 1876 р. У п’ятому параграфі указу значилося:
«Запретить газету «Киевский телеграф» на том основании, что номинальный ее редактор Снежко-Блоцкий слеп на оба глаза и не может принимать никакого участия в редакции, которой заведуют постоянно и произвольно лица, приглашаемые к тому издательницею Гогоцкою из кружка людей, принадлежащих к самому неблагонамеренному направлению».
Див.: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів на Україні 1860 – 1870-х pp. – Харків; К., 1930 (репринт: München, 1970). – С. 141-160; Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – Санкт-Петербург, 2000. – С. 153-181.
закупна і переправлення на Україну такої друкарні для Мальованого, що займався сею справою в Одесі… – Володимир Мальований (1847 – 1893) – учасник народницького руху в Україні, член української Громади в Одесі. Поділяючи ідеї «громадівського соціалізму», був прихильником об’єднання зусиль і координації дій усіх опозиційних сил у боротьбі проти царизму.
Головними засобами громадсько-політичної діяльності В.Мальованого як члена Одеської громади були: виступи на засіданнях Громади з метою пропаганди радикально-демократичних ідей, складання віршів революційного змісту, організаційно-практичні дії щодо перевезення з-за кордону нелегальної соціалістичної літератури та обладнання для нелегальної друкарні, збір коштів на підтримку видавничої діяльності М.Драгоманова, здійснення зв’язку між Одеською громадою і «комітетом 12-ти» Київської «Старої громади», підтримка тісних зв’язків з «південними бунтарями» та землевольцями, надання власної квартири та особиста участь у спільних конспіративних зібраннях російських народників і громадівців, проведення переговорів з російськими народниками та представниками української національно-демократичної еміграції щодо видання агітаційної газети.
З приводу видання нелегальної української газети між В.Мальованим і М.Драгомановим існували тактичні розбіжності щодо своєчасності соціалістичної агітації серед селянства. Позиція В.Мальованого була радикальнішою і мала спільні риси з тактикою російських народників.
За нелегальну діяльність був заарештований і засланий у Сибір (1879 – 1881). Після втечі з місця заслання співпрацював з «Народною Волею», але участі в терористичних акціях не брав і формально до керівництва організації не належав. Уважав, що діяльність народовольців, спрямована на завоювання політичної свободи, не суперечить українським інтересам, а досягнення цієї мети матиме позитивне значення для «української справи».
Навесні – влітку 1883 р. – за умов урядової реакції, домінування ліберально-демократичної течії в українському національному русі та кризи російського народництва – відійшов від безпосередньої участі в справах «Народної Волі» та зробив спробу створити українську соціально-революційну партію соціалістів-федералістів, для якої написав проект програми. Програма передбачала встановлення федеративного зв’язку з такою ж великоросійською політичною партією.
Улітку 1883 р. виїхав до Женеви, куди привіз «Програму діяльності й організації української соціально-революційної партії на федеративних началах». На її основі в ході тривалих дискусій з М.Драгомановим за участю народовольця В.Сухомлина був розроблений перший проект програми товариства «Вільна Спілка» – «Вольный Союз». Проект ставив за мету об’єднати опозиційні сили в Україні задля встановлення політичної свободи в Російській імперії.
Доопрацьований і доповнений М.Драгомановим проект програми «Вільної Спілки», який вийшов друком у 1884 р. в Женеві (див.: [Драгоманов М.] Опыт украинской политико-социальной программы / Свод и объяснения М.Драгоманова. – I. Проэкт оснований устава украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка»; П. Объяснительная записка к проэкту Устава оснований украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка». – Женева, 1884), був другим варіантом цього документа. Незважаючи на критику з боку М.Драгоманова, В.Мальований залишався прихильником співпраці з народовольцями.
Після повернення до Росії був заарештований за звинуваченням в організації «гуртка Української соціально-революційної партії на федеративних началах» та привезенні з-за кордону літератури протиурядового змісту (1883). З 1885 р. перебував на засланні в Сибіру. Помер після операції на рак шлунка в університетській лікарні в Томську. Див.: Козирев О. С. В.Г.Мальований у суспільно-політичному русі України 70 – 80-х років XIX ст. Автореф. дис…. канд. іст. наук: 07.00.01 – Історія України / Запорізький національний університет. – Запоріжжя, 2005.
…з оповідань Ф.К.Волкова знаю… – йдеться про Федора Вовка (1847 – 1918) – одного з основоположників української етнографії та антропології, видатного археолога, музеєзнавця, видавця, літературознавця та громадського діяча. Це подвійне прізвище виникло ще в документах батька Федора Вовка – Кіндрата Матвійовича, якому під час служби у війську прізвище «Вовк» змінили на російський манер – «Волков». Однак учений вважав, що його справжнє прізвище Вовк. І так підписувався не тільки під літературними, а й багатьма науковими працями. Див.: Франко О. О. Федір Вовк – вчений і громадський діяч. – К.,2000.
Видавництво, охрещене «Громадою», мало виходити в кількох серіях, на українській і російській мові – йдеться про український політичний, літературний та науковий збірник «Громада» (1878 – 1882), який видавав у м.Женеві (Швейцарія) М.Драгоманов за участю М.Павлика і С.Подолинського на кошти Старої громади і М.Драгоманова. Вийшло 5 випусків.
Перший збірник мав програмний характер (див.: Драгоманов М. Переднье слово // Громада: Украjiнська збірка, впорьадкована Михаjлом Драгомановим. – Женева, 1878. – № 1. – С. 1 – 101. – Дата: Женева, 30 Апр. 1878). Видавець обіцяв розповідати про життя українців по обидва боки кордону, а також про всі сусідні слов’янські народи, «з котрими нам прийдеться вкупі здобувати нашу землю і волю».
«Громада» призначалася й на те, щоб «передавати українським громадам нові здобутки всесвітної науки і праці громадської», спрямовані на соціальне визволення людини й завоювання людських прав. Радикальні, певною мірою утопічні погляди, пропаговані «Громадою», а також заперечення редакцією «Громади» актуальності поширеної на той час культурницької діяльності не знайшли розуміння в середовищі тогочасної української інтелігенції, яка здебільшого тяжіла до поміркованості. Див.: Лисенко О.В., Шульга М.О. «Громада» // Енциклопедія історії України / Гол. ред. В.А.Смолій. – К., 2003.. – Т. 1. – С. 210; Федченко П.М. М.Драгоманов – видавець «Громади» // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова / Відп. ред. Р.С.Міщук. – К., 1991. – С. 84 – 99. Зміст і концепція програми «Громади» детально проаналізовані в: Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгоманова // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: [У двох томах] / Пер. з англ. – К., 1994. – Т. І. – С. 349-374.
…про одесців і не казати: ті стояли на вповні революційній позиції (між членами укр[аїнської] організації був Желябов!) – йдеться, очевидно, про «Гурток ініціативи», який у 1873 р. організував з одеситів і херсонців Ф.Волховський. До цього народницького гуртка «чайковців» із сильними українськими симпатіями входив А.Желябов, згодом член «Народної волі». Страчений як один з організаторів убивства Олександра II (1881). Див.: Любченко В.Б. Желябов Андрій Іванович // Енциклопедія історії України / Гол. ред. В.А.Смолій. – К., 2003. – Т. 1. – С. 145-146.