Початок радикального руху
Михайло Грушевський
Народовство з своїх первісних, демократичних і навіть радикальних позицій 1860-х pp. перекинулось в суто консервативну партію, свідомо поставило собі завдання витримати консервативну марку в конкуренції з польською шляхтою й узяло на себе обов’язок стереження своєї суспільності і своїх мас від «переворотних ідей», котрими польські денунціанти порочили їх перед австрійським урядом. Драгоманов же з своїми молодшими однодумцями тим твердшого набрав переконання про неминучу потребу розколоти галицьке українство на консервативну і радикальну частину: те, що формально сталось десять літ пізніше, з т. зв. «новою ерою», фактично наростало вже тепер.
Першим проявом того мало бути заснування органу з соціалістичною чи радикальною закраскою. Молоді соціалісти, котрих буржуазна суспільність виставила на глум і сором, з завзяттям підіймали кинену їм рукавичку – вони хотіли мати трибуну, хотіли боронити свої погляди, просили помочі Драгоманова, а той уважав своїм обов’язком їх підтримати, хоч і добре здавав справу з скромних духових ресурсів сих молодих людей, котрим треба було ще довгої і іншої виучки.
Ось як поясняв він своє становище в сій справі в листі до Вовка по виході першого номера:
«Ви знаєте, яку вагу я поклав в тому, щоб була в Галичині своя газета. Ми про це розказували. Я переказував в Україну, що ставлю conditio sine qua non [беззаперечну вимогу], і навіть Kabinetsfrage [питання державної ваги] з помочі галичанам, щоб заснувати їм журнал. Ви мусите знати мою теорію «помочі галичанам» – її зна й Т[ерлецьк]ий. Я щитаю, що студентам галицьким і в початку – треба помагати, років 2 – 3, а далі вести поміч diminuendo [зменшуючи], бо тільки студенти галицькі бідніші нас. Т[ерлецьк]ий зна мою теорію, бо я йому її викладав, коли в нас ішли розмови про бібліотеку віденську.
Я йому наперед казав, що книг стільки-то здобуду, що на перший рік випишу журнали й дам за хату, на другий – тільки журнали, на третій нічого. Т[ерлецьк]ий зна, що мною й нами [Київською громадою] було зроблено більше, ніж обіцяно, і тепер – навіть коли б наші грошеві діла й не були в такому поганому стані – я б не порадив нікому з наших помагати віденським справам, навіть і на крейцер.
Тепер черга за Львовом. Ви бачили самі, як я гриз не одного, щоб там заложити видавництво, склад і бібліотеку. Редакція «Друга» 1876 р. мені здавалась людьми для цього добрими. Судив я по праці їх, а ні по чому другому, бо я особисто нікого з них не знаю, а П[авли]ка в очі не бачив. Я вважав потрібним ухопитись за них
1) через те, що час був зробити що-небудь для молодіжі львівської,
2) що Львів все-таки на русинській землі стоїть, не то що Відень,
3) найголовніше, що вони так чи сяк працювали, тоді як – прямо скажу – віденчуки тільки збирались.
Через те я все останніми часами налягав на те, щоб помогти заложити во Львові курінь наших людей. Звісно, я вважав потрібним, щоб в тому курені хазяїнами були самі львів’яни, а ми б тільки помогли їм стати на ноги… Коли ви вже поїхали, вияснилось, що українці не хотять слухатись мене і помагати львів’янам».
«Я вам скажу правду: діло взаємин галицьких і українських попсовано. Що Українці наробили багато безтактностів і дуростів, це Ви знаєте. Але підлості «Правди» і апатія «Січі» теж багато пошкодили. Людям приходилось тепер іти на віру, а віри ні од кого требувати не можна».
«Я ж аж до кінця стратив віру, навіть в добру віру віденців після того, як ні од кого її адреса, ні докладного слова не добивсь тоді, як Т[ерлецько]го взято, як почув, що вони пальцем не махнули, коли в них одібрала без закону поліція шевченківські метелики».
«Коли це виходить П[авли]к з тюрми й пише таке, що мов зараз готовий він з товаришами видавати журнал. Я йому пишу, що дам своїх 250 р[у]б. (а Ви знаєте, що грошей в мене небагато) та жду од родички [сестри] хоч 100. Ні з якими вже ні кружками, ні з громадами я це говорити не міг. Натурально, що хоч і невеличкі, гроші ці я хотів дати на те, щоб з них певно хоч що-небудь вийшло, а потім я ждав, що через 3 – 4 №№ можна буде сказати і другим: ось, бачите, дещо робиться, піддержте ж вже готове.
П[авли]к же і Ф[ран]ко – я бачив, що хоч що-небудь та робили і брались робить. Я їм і одповів, «що ось так то не можу, а більше не сподівайтесь, хочете ж робити – робіть». Після того получаю записку од Т[ерлецьк]ого з тюрми, радить пождать. Ви знаєте, я маю правило: ніколи не починать з того, щоб що-небудь таке, що хоче робити другий, – скасувати чи одсувати; моє правило: Ти хочеш робити – роби! Я або нічого не поможу, або поможу так-то і так-то, а далі – твоє діло! От через те я й не смів спиняти П[авли]ка і Ф[ран]ка, тим паче, що вони ще раз казали, що раді робити.
Я їм написав, що, як буде готовий №, я вишлю 300 фр[анків]. Тим часом впять получив лист од Т[ерлецько]го. Пише, що ліпше видавати журнал у Відні, а не у Львові. Я з цим цілком згоден щодо цензури. Тільки ж не в самій цензурі діло, а і в людях, і в їх зв’язках з краєм. А я доволі пізнав віденчуків. Вони далеко образованіші львів’ян, котрі де в чому зовсім діти; тільки через те, що вони в чужому краї чи через те, що довго їм ні до чого було причепитись, віденчуки страшенно в’ялі і коли ось вже на моїх очах 4 роки все збираються щось написати та не напишуть, то ще стілько ж можуть збиратись. Я навіть не можу сказати, чи єсть між ними літерати, бо не бачив нічого їхнього писаного, окрім листів Т[ерлецьк]ого і рецензії С[ельськ]ого.
Т[ерлецьк]ий, по-моєму, має талант літературний, і багато вчивсь, але він так себе закрутив в крузі, що «боюсь виступати з чимсь не першого сорту», що навряд чи й вийде коли з нього. По крайній мірі для «Громади» ось 2 1/2 роки він не дав ні рядка, також, як і другі віденчуки, хоч я з ними усіма в добрій приязні і вони обіцяли працювати, так що якби я знав, що інакше буде, то й всю свою кампанію (і особисте життя) поставив би інакше…
Словом – в Львові для мене були хоч невеличкі а+b, а в Відні – х, у, z і т. д. і я по совісті не міг проміняти Львів на Відень. В Львові ж я певніший з П[авли]ком як з чоловіком, котрий не політикує. Другі вже й там почали говорити щось таке, що пахло Бучинщиною й Заклинщиною. Моя ж рада про Галичину: виступай хоч з малим, з смирним, та тільки з ясним, і не політикуй. Я й написав, що готов мати діло з новим журналом, тільки коли його редактором буде П[авли]к. (Другі радили когось підставного, як мовбито не такого різкого в очах публіки!). Коли мені написали, що П[авли]кові дали вже концесію з уряду, що номер печатається. Я й вислав свої 300 фр[анків], і написав родичці, щоб вислала 100 р[у]б[лів]. Цими днями вишлю ще 300 фр[анків] і за тим я своє діло в основанії журналу вважаю закінченим» (Павл[ик], II, с. 298).
Під такими авспіціями Павлик з товаришами взявсь за видання нового органу молодої Галичини. На початок прийшло 100 р[ублів], від Ольги Косачевої: Др[агоман]ов, не вважаючи на свої трудні обставини, призначив на видання свою половину Уваровської премії: 250 руб[лів] = 600 фр[анків]; Київська громада на його рекомендацію пообіцяла на інший рік, від квітня до квітня 500 р[ублів]; одеська прислала 200; всього російська Україна дала коло 900 р[ублів]; тимчасом як австрійська за передплати й розпродажі дала 100 гульденів. Друкарські видатки взяли звиш 1000 гульденів (за 4 книжки, разом 520 стор.) [93]. «Редакція» утримувалась з 25 руб[лів], які Павлик місячно одержував від українців; з того 12 гульд[енів] коштувала кімната на , яка служила заразом спільною квартирою для соціалістичної молоді; з решти готувалась ся громадка людей, покараних процесом, від котрих, як від прокажених, відступила вся галицька суспільність:
«Ми жили пару місяців разом: Павлик, його сестра Анна, Терлецький і я», – споминає Франко. «Часто бувало так, що одного дня ми не знали, що їстимемо другого; з платою за помешкання опізнювалися часто; та найгірше боліло нас то, що вся руська суспільність, з виємком купки молодіжі, уникала нас як зачумлених. Ми опинилися в положенні банітів, викинених із суспільності, і нервове роздразнення, відповідне до такого положення, знаходило вираз у нашім журналі, який номер за номером конфіскувала прокураторія.
Остап держався збоку від нашої [Павлика і Франка] роботи. Він, оскільки знаю, був противний видаванню журналу так швидко, без доброго приготування, і ще перед моїм виходом із арешту перечився про се з Павликом [Фр[анко] відсиджував відразу й кару, і вийшов на волю 5. III. н. с]. Потім, коли журнал таки почав виходити, він обмежався на іронізуванні над «масою енергії», яку вкладали ми в се діло, а на просьби, щоб і він узяв часть роботи на себе, відповідав іронічно, що він «стара руїна». Та проте видно було, що безвихідне положення дуже мучило його» [94].
Треба пам’ятувати ще й те, що «маса енергії», з котрої іронізував бідний Терлецький, не обмежалась самим журналом. Павлик і Франко поставили собі за обов’язок здійснити діло, вложене на них Драгомановим через Котурніцького: заснування польсько-української соціалістичної партії Галичини.
В листі, пересланім з Котурніцьким, Д[рагомано]в писав:
«Я йому (К[отурніцько]му) й иньшим (очев[видно], Полякам) сказав тут, що першим ділом, ставлячи перед Поляками соціяльні питання, прийдеться поставить і таке: польський соціялізм в Польщі, руський на Руси, аби ні у кого не було й зерна сумніву, ніби вони хочуть відновити Польщу 1772 p., хоч би й соціялістичну. Так, я думаю, і Ви будете тримати з ними, коли вони появляться з ділом в Галичині» [95].
Або як переказує його слова Павлик іншим разом: «Організація польського селянства на польськім грунті й землі в союзі з українськими соціялістами, що організують своє селянство на своїм грунті й землі». І він додає до сього, три роки по факту:
«Сі слова Драгоманова, дискутовані на процесі в січні 1878 р. і потім обговорювані публічно пресою Галичини, Польщі і Росії, стали підвалиною дальших відносин українських соціялістів Схід[ної] Галичини і польського народу Зах[ідної] Галичини і будуть, натурально, щодо їх селянства провідною ниткою в обопільних відносинах сих сусідніх народів на будуще».
Новий польсько-український соціалістичний союз заманіфестовано на самім процесі: Котурніцький заявив, що польські соціалісти стоять за рівність українців з поляками, против усякого національного поневолення й іменем польських соціалістів простягнув руку Павлику і Терлецькому, які маніфестували себе на процесі українськими соціалістами, і вони, кажучи словами Павлика,
«публічно і з повним довір’ям – вперше між українською й польською інтелігенцією Галичини, протягли свої руки іменем українських соціялістів, і при тім висловили своє переконання, що між Поляками й Українцями порозуміння можливе тільки на грунті соціялізму» [96].
І хоч Котурніцький по процесі зник з галицького овиду, й інші «вони», про котрих говорив Драгоманов, не показувалися, Павлик і товариші взяли за свій обов’язок ввійти в контакт з місцевими польськими соціалістами та зайнятись організацією львівського робітництва, без різниці його національності – української, польської, єврейської й німецької, та його соціалістичним усвідомленням. На чолі польського соціалізму стояв звісний письменник Болеслав Лімановський, який ряд літ жив у Львові й багато видавав соціалістичної літератури, але вся вона аж до українського процесу 1877 – 1878 pp. не будила ніякого інтересу, тихо спочиваючи на книгарських полицях, і тільки під вражіннями сього процесу пішла в рух. Організаційною й агітаційною роботою серед робітництва Лімановський теж не займався, слідом виїхав до Швейцарії, і Павлик уважав се ділом українських соціалістів – своїх і Франка, що між робітництвом пішла дійсна соціалістична пропаганда.
Найбільш інтелігентною групою сього робітництва були друкарські складачі, на чолі котрих стояв українець Осип Данилюк. Вони задумували свою професійну часопись, вона стала виходити дійсно з місяця липня, під назвою «Рrаса», і Павлик з Франком рішили зробити її своєю соціалістичною трибуною для робітництва, рахуючися з тим, що фактично інтернаціональною мовою львівського робітництва являється мова польська, – тимчасом як їх власна часопись призначалась для шкільної молоді і селянства.
Сю часопись, по традиції старого «Друга», названо «Громадським другом» [97]. Павлик каже, що він се розумів як «Друга женевської «Громади»»; але Драгоманов в адресі на річницю Паризької комуни (нижче) переклав се як «Друг громад», «Ami des Comunes». Павлик уважав його за галицьку експозитуру «Громади». Але Драгоманов в нім мало брав участі, і ті (дрібні) речі, які давав, пускав під різними криптонімами, очевидно, не бажаючи маркувати залежності сеї часописі від нього. Найбільше ж радив різні речі для перекладу: по його гадці, се мало бути школою для самих редакторів, Павлика і Франка, і для публіки журналу кориснішою лектурою, ніж ті «зелені» статті, котрі нашвидку препарували редактори [98].
З українців в журналі були надруковані праці О.Косач, Євг. Борисова, Ф.Вовка, Василевського (Софрона Крутя), що був добровольцем у Сербії і дав, крім дрібніших заміток про балканські справи, ширшу працю про сербське повстання; інших українських псевдонімів не можу зараз розшифрувати. З Галичини були праці О.Терлецького, Щ.Сельського, згаданого О.Данилюка, М.Рошкевичівни. Контакт з польськими соціалістами був замаркований статейкою Б.Лімановського і перекладом його студій про старих соціалістів та деякими іншими перекладами з польського.
О.Терлецький, – як оповідає Франко, тільки під час Павликової висідки, коли редакцію вів Франко, дав себе намовити до невеличкої статті, і до решти знеохотився, побачивши в тій же книжці, в повісті М.Павлика «Пропащий чоловік» свою карикатуру під назвою «Напуди». Інші «віденці» ставились також до часописі скептично – Ф.Вовк на початку року, бувши у Відні, відти писав Драгоманову, що віденці «у всьому не сходяться з редакцією «Гром[адського] др[уга]», і з першого погляду у них «пішов розкол» через автократизм львівських редакторів», – так що Вовк радив Драгоманову або взяти редакцію в свої руки, або відійти від часописі [99].
Очевидно, віденці і Вовк з ними (або, може, навпаки – Вовк та інші бунтарі, і віденці з ними) вважали за краще, ніж витрачати всі засоби на журнал, продовжувати далі революційну, «метеликову» літературу. Але Драгоманов сьому не спочував, бо Павлик з Франком стояли на його позиції – популяризації західноєвропейського соціалізму. Але й вивозити на собі їх часописі не хотів (Вовкові писав, що не має часу, і се скорше виглядає на вимівку для тих, хто знає його невичерпану роботоздатність). Тож в останнім рахунку мусили вивозити на собі часопись її ініціатори. Павлик і Франко, містячи там свою белетристику (Павлик тоді теж уважав себе белетристом), переклади з західної, особливо соціалістичної літератури й оригінальні статті. «В редакції формально тільки ми два, – писав Павлик, – переводимо, сочиняемо, ведемо коректу свою і Левицького «Хмельницький і козаччина»» [100]. «А при тім ми не випочили, не поправились по тюрмі», а в перспективі перед Павликом ще стояла висідка тримісячної кари.
В таких обставинах приходилось вести сей відповідальний орган нової Галичини. Перша книжка його вийшла в квітні, друга в маї, і хоч були сконфісковані, але поліція забирала тільки невеличку частину конфіскованого, бо видавці зручно ховали наклад (першої книжки поліція забрала тільки 92 примірники, пізніших ще менше). Видання розходилось, хоч передплатників з огляду на хронічні конфіскати було всього 15! «Рвуть, та читають: молодіж з прихильності, старі і «народовці» зі злості, а, крім того, народ – хоть він з нього лиш дещо може розуміти».
З третьої книжки назву перемінено на «Дзвін» і рішено випускати подвійними книжками, що давало деякі полегші супроти цензури і конфіскати. За оповідання «Ребенщукова Тетяна», уміщене в II кн[ижці] «Гр[омадського] друга», Павлик дістав новий процес за образу релігії й моральності (проповідь життя на віру). По конфіскації «Дзвону» змінено назву ще раз на «Молот» – сю книжку в неприсутності Павлика, що в липні пішов висиджувати свою кару за процес Котурніцького, виладив і випустив Франко.
Павлик тим часом за «Ребенщукову Тетяну» дістав засуд на нових шість місяців. Сеї висідки він убоявся з огляду на своє здоров’я, і коли його випустили по висідці першої кари на волю 8 падолиста, він рішив виїхати до Женеви на еміграцію. Се був проект одеситів, які брались його підтримувати, тільки не додержали сеї обіцянки. Ост[ап] Терлецький ще перед тим рішив «на старі літа» записатись на права й поїхав до Відня. Журнал припинено і літературну роботу на галицькім грунті зведено до видавання неперіодичної «Дрібної бібліотеки», котру Франко з Белеєм вели потім протягом 1879 і 1880 pp. Тут вийшли деякі поезії Франка, оригінальні і перекладні, оповідання Еркмана-Шатріана в перекладі Белея, «Assomoir» Золя в перекладі О.Рошкевичівни, наукові переклади – природничі і соціологічні: статті Гекеля, Гекслі, Ем. Лавеле, Г.Шела, Добролюбова і Писарєва, доволі припадкового вибору.
Заразом продовжував Франко сам один (після того, як Павлик пішов до в’язниці, а потім до Женеви), розпочату роботу коло організації і соціалістичного освідомлення робітництва. Ся робота була дуже успішна, і пізніше Павлик дуже підчеркував се діло українських соціалістів, як їх діло і їх право. Знаємо, що по плану Д[рагомано]ва на українській території в єдиній польсько-українській соціалістичній партії мав першу ролю грати український елемент, на польській – польський (вище, с. 162); на сім стояв і Павлик, і се становище викликало велике невдоволення й гостру полеміку з боку польських соціалістів (Лімановського спеціально) [101].
Під впливом Франка і Павлика – що одні, підчеркує Павлик, – вели в ній соціалістичну лінію, «Рrаса» з початком 1879 p., з спеціально-професійного органу перетворилась в загальноробітничий орган і набрала виразно соціалістичного характеру. Франко видав ще в 1878 р. соціалістичний катехізис для робітників (Zasady socializmu wyłożone w pytaniach і odpowiedziach), і брав діяльну участь в виробленні соціалістичної програми, яка мала вийти під заголовком: Program socialistów polskich і rusińskich we wschodniej Galicyi, але була випущена потім Лімановським під титулом «Program socialistów polskich wschodniej Galicyi», і тільки наслідком енергійного протесту львів’ян була ся назва заліплена новою: «Program socialistów galicyjskich».
Польські соціалісти у Львові, рахуючися з слабістю своїх інтелектуальних сил, дуже цінили тоді поміч українців, і рішучо відхиляли пропозиції соціалістичних емісарів з Королівства: відокремитися в осібну польську організацію (дебати про се почались уже з другої пол[овини] 1879 р.). Франко, що зістававсь у Львові до березня 1880 p., живучи на кредит у Данилюка, становив головну інтелектуальну силу соціалістичного руху: він писав, агітував, популяризував – викладав, напр., систематичний курс суспільної економії в робітничих гуртках. Але, кінець кінцем, матеріальні злидні вигнали його на провінцію, де для нього почалась нова серія арештувань, в’язничних висідок і т.д.
Примітки М. С. Грушевського
93. Див. рахунки Павлика в II т., с. 293.
94. О.Терлецький, с. 45 – 46.
95. Лист сей звісний тільки з польського судового перекладу, дуже лихого, так що тільки приблизно можна реституювати зміст оригіналу – Павлик, II, с. 200, пор. III, с. 184.
96. Павлик, ІІІ, с. 184 – 185: стаття написана для бернського «Jahrbuch-a», але не надрукована; коротше про се в Павликовім огляді галицького соціал[істинного] руху в Громаді», 1880,І, с. 111.
97. Щодо «Гр[омадського] друга» його ініціатори дивились як на відновлення, в радикальнішій формі, старого «Друга», видаваного «Ак[адемічним] кружком», див. в листі Павлика до Василевського і товаришів до Женеви з 12 січня – II, с. 281.
98. Той же лист до Вовка, с. 302.
99. З приводу сього заховався вище цитований лист Драгоманова до Вовка з кінця квітня 1878 (Павлик, II, с. 296), де він радив Вовкові не підтримувати, а лагодити віденську опозицію до журналу. Відносини, одначе, не наладились і потім (Павлик, II, с. 313).
100. Се була побічна робота для заробку, про неї потім (1878) доволі «грімким» словом згадував Франко:
«По якого чорта ви прислали мені статтю про гетьманів. Хіба гадаєте направду, що тут нема чого ліпшого друкувати (очевидно – в «Дрібній бібліотеці»), як таке свинство, котре нікого не обходить, крім Бар(вінського) et соmр. Грошей на її друк мені не дали, але хоть би й дали, то кажу вам наперед, її не надрукую. Най «правдяни» тим займаються. Досить уже, що смо надрукували Хмельн(ицького), котрий ось тут стовпіє у мене і чортові лисому на кутю здався. Хіба ви гадаєте, що хтось щось з того скористає? По-моєму, історія так «спопуляризована» нікого до мислі не пробудить, а тілько й ту мисль, яка є, приспить. Чорт побери всю історію. Нам тепер подавати важніші речі. У нас і так гота нещасна, лихо понята історія довела до такого безглуздого націоналізму та самостійництва, котрим «Правда» так величається, як порося орчиком. Пізніше, навчившися азбуки в других науках, ми й до історії візьмемся, а тепер нам ніколи. А всяким Сомкам та Брюховецьким нам і подавно пора б сказати с… м…» (викропковано в виданні). Павлик, III, с. 56.
101. Див.: Jahrbuch für Sozialwissenschaft, І,1. с. 311 і згадану репліку Павлика, III, с. 181, 259 і т. д.
Примітки до видання 2009 р.
Народовство з своїх первісних, демократичних і навіть радикальних позицій 1860-х pp. перекинулось в суто консервативну партію, свідомо поставило собі завдання витримати консервативну марку в конкуренції з польською шляхтою… – М.Грушевський, пов’язуючи з «ранніми» народовцями початки радикального руху в Галичині, приймав точку зору М.Драгоманова. Полемізуючи з Б.Грінченком, той писав:
«[…] радикалізм в Галичині появився власне в 1862 – 64 pp. в купі з творами Шевченка. Тодішні молоді народовці були власне радикали: документ тому напр. брошура д. Ом. Партицкого «Провідні ідеі в письмах Т.Шевченка», котра і тепер продався в Галичині. Сей радикалізм почали затемнювати старші Рутенці або москвофіли, як Лавровский, Качала, Ом. Огоновский і др., котрі пристали до народовців з різними «діпломатичними» цілями і котрих народовці приняли до себе те ж по діпломатіі. Але з народовецких видань від часів «Мети» аж до самоі «Правди» Вол. Барвінского можна виписати цілу хрестоматію досить радикальних уступів. Вся біда лишень у тому, що народовці самі не брали в сурьоз тих фраз – і перелякались страшно, коли в [18]70-ті роки молодші люде, підперши старі «украінско-хлопоманскі» думки новим інтернаціональним соціалізмом, задумали винести сі думки із стін кружкових у масси народу, не боючись переслідувань, майже завше противузаконних у Австрії» ([Драгоманов М.] Листи на Наддніпрянську Україну Михайла Драгоманова. – Коломия, 1894. – С. 153 – 154).
На чолі польського соціалізму стояв звісний письменник Болеслав Лімановський… – Лімановський Болеслав (1835 – 1935) – польський публіцист, соціолог та історик, один із засновників Польської соціалістичної партії (1892, Polska Partia Socjalistyczna). Навчався у Московському (медичний факультет) і Дерптському (філософський факультет) університетах. У 1861 р. за антиурядову діяльність на території Литви був висланий в Архангельську, а потім у Воронезьку губернію. У кінці 1870 р. оселився у Львові, де закінчив університет. У 1878 р. заарештований за звинуваченням у причетності до соціалістичного руху. Але після того, як зусиллями австрійської та польської влади діяльність соціалістів у Галичині набрала характеру тільки «руської змови», був звільнений і на вимогу намісника Альфреда Потоцького покинув Львів і Габсбурзьку монархію.
З жовтня 1878 р. на еміграції – спочатку в Женеві, де увійшов у соціалістичну групу «Röwnosc» («Рівність») й очолив утворену в ній 1881 р. організацію «Lud Polski» («Польський люд»), згодом – у Парижі. У 1907 р. повернувся з еміграції до Польщі. Жив у Кракові й Варшаві. У 1922 – 1935 pp. – сенатор II Речі Посполитої. Основні праці: «О kwestii robotniczej» (1871), «Stuletnia walka narodu polskiego о niepodłeglość» (1894), «Historia demokracji polskiej w еросе porozbiorowej» (1901).
М.Драгоманов полемізував з Б.Лімановським, стверджуючи в 1882 р. на сторінках женевського тижневика «Вольное Слово», що «всякая примесь польского исторического патриотизма» може тільки зашкодити «делу интернационального рабочего движения в Галиции» [Вольное Слово. – Женева, 1882. – № 23. – 17 (5) января. Передрук: [Драгоманов М.П.] Ответ Драгоманова на письмо Лимановского // Собрание политических сочинений М.П.Драгоманова. С биографическим очерком и портретом автора. – Paris, 1906. – Том II. – С. 602 – 603. – (Издание редакции «Освобождения»)].
В історію українського соціалістичного руху в Галичині Б.Лімановський увійшов завдяки скандалу, що виник навколо публікації ним у Женеві в 1881 р. «Програми польських і руських соціалістів Східної Галичини», підготованої у Львові Л.Інлендером, Б.Червенським і І.Франком. З первісної назви програми Б.Лімановський вилучив слово «руських». Коли обурені такою зміною львівські соціалісти-русини відмовилися прийняти тираж, він заклеїв старий заголовок на всіх примірниках стрічкою з написом «Програма галицьких соціалістів», яку було можна легко відклеїти.
І.Франко мав враження, що помилка Б.Лімановського не була випадковою, а відображала його бачення соціалістичного руху в Галичині як тільки польського. Сучасні польські історики схильні вбачати в цьому інциденті друкарську помилку. Сам Б.Лімановський обминав інцидент мовчанкою. Пор.:
Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 – 1886). – К., 2006. – С. 234 – 235;
Śliwa М. Bolesław Limanowski: człowiek і historia. – Kraków, 1994. – 172 s.;
Najdus W. Polska Partia Socjalno-Demokratyczna Galicji і Śląska 1890 – 1919. – Warszawa, 1983. – S. 39 – 46, 59;
Hornowa E. Ukraiński obóz postępowy і jego współpraca z polską lewicą społeczną w Galicji 1876 – 1895. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1968;
Limanowski В. Pamiętniki. – Warszawa, 1957. – T. I: 1835-1870; 1958. – T. II: 1870-1907.
Про діяльність Б.Лімановського в Галичині (виселення у 1878 p., спроби повернення, приїзду 1907 p., ювілейні урочистості в 1910 р.) див. також архівні матеріали: ЦДІАЛ України. – Ф. 146 (Галицьке намісництво), оп. 4, спр. 4924.
Найбільш інтелігентною групою сього робітництва були друкарські складачі, на чолі котрих стояв українець Осип Данилюк – Данилюк Йосиф (1845 [за ін. даними 1843] – 1904) – друкар, один із організаторів робітничого руху у Львові. Народився в с. Воля Баритова Золочівського циркулу в руській сім’ї. Був одружений (1869) з Теофілею Островською (1848 – 1917), львів’янкою, мабуть, полькою (хрестилась у костьолі святого Антонія). Видавець робітничої газети «Рrаса» (1878 – 1892), на сторінках якої не вважав за потрібне порушувати національні питання, дотримуючись думки, що не має значення, до якої національності належить робітник.
Співпрацював з І.Франком і М.Павликом. У 1879 – 1880 pp. І.Франко був фактичним непідписаним редактором газети. Під його впливом проходило перетворення газети «Рrаса» із професіонального видання львівських друкарів у загальноробітничий орган Галичини. Й.Данилюк підтримував І.Франка матеріально, коли той, як співробітник газети «Рrаса», не мав засобів до життя. Згодом Й.Данилюк різко змінив свої погляди. Він отримав посаду завідуючого типографією Ставропігійського інституту і перейшов на «москвофільські» позиції. Символом цієї еволюції Й.Данилюка став шлюб його доньки Олени з Ієронімом Луциком – публіцистом, який зірвав співробітництво з польською католицькою пресою і перейшов на бік «москвофілів». Див.:
Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). – К., 2006. – С. 192-193;
Горак P., Гнатів Я. Іван Франко. – Львів, 2005. – Кн. 5: Не пора! – С. 31-36.