Драгоманов у Відні
Михайло Грушевський
Драгоманов приїхав до Відня в перших днях березня [75] і застав там з ближчих товаришів Ост. Терлецького і Я.Шульгина, у котрого й замешкав тим часом, чекаючи сім’ї, яка приїхала тільки в червні, з В.Беренштамом [76]. Розглянувсь зараз у тім революційнім матеріалі, який проектувався до видання [77]. В роботі застав згадану брошуру Волховського, против котрої, як знаємо, доволі гостро виступив, віщуючи їй конфіскату і настоюючи на тім, щоб попропускати з неї небезпечні місця; але Терлецький відповів на се, що не має права робити в брошурі змін, а, зрештою, певний, що вона й так пройде. Вона пішла, таким чином, в світ в своїм первіснім «бунтарськім» вигляді, але щодо інших, ще не відданих до друку, брошур, Драгоманов, очевидно, поставивсь рішучіше і не хотів дальше сього бунтарського напряму.
В такім напрямі він, очевидно, зараз же повів кореспонденцію з Подолинським, проектуючи йому випустити нове видання брошури «Про бідність»: думаю, що в портфелі була також друга брошура П[одолинськ]ого «Про хліборобство», котру Драгоманов уважав потрібним зробити більш інформативною, науковою, і бравсь переробити й доповнити в сім напрямі. Я догадуюся з того, що вже літом Драгоманов вів переговори з «Впередом» про те, де б його зручніше видати нове, поправлене видання «Бідності» [78], і доволі скоро потім, разом з брошурою Драгоманова («Про те, як наша земля стала не нашою») вийшла доповнена і перероблена брошура Подолинського «Про хліборобство». Міркую з того, що зараз по приїзді до Відня Драгоманов списався з Подолинським і дістав його принципіальну згоду на переробку [79].
Подолинський в тім часі заходивсь кінчити свою медичну освіту і за сею роботою, очевидно, трохи відійшов від товариства. Серед «впередчиків» про нього ходили чутки, що він зіставсь добровольцем у Герцеговині (він їздив на Балкани попереднього року), а Шульгин, направляючи їх, писав, що він працює в своїм маєтку, – організував там велику лікарню, сам лікує в ній і вчить дітей і дорослих; розуміється, що дозволу відкрити школу він не брав, однаково не дозволили б, – такі штуки йому вдаються: «помагають аристократичні зв’язки і тільки йому одному властивий такт – нікому іншому се, розуміється, не пройшло задурно». Очевидно, і російські й українські приятелі загубили зв’язок з Подолинським, і звістка Шульгина, дуже інтересна, мабуть, описувала його заняття з попередньої осені. Тільки при кінці лютого Терлецький дістав від нього листа з Вроцлава (Бреслау), що він там ладиться до докторських іспитів, хоче їх здавати в маї, й потім просто поїде в Україну («Вперед», с. 12 і 18).
Тим часом зловіщі пророцтва Драгоманова сповнились в повній мірі: віденська прокураторія сконфіскувала «Правдиве Слово» і видала процес його видавцям: Ост[апу] Терлецькому і власникові «Болгарскої друкарні», де її видрукувано, – Янкові Ковачеву. Пішло все дуже скоро – 12 квітня поліція вже забрала з друкарні весь запас брошури, який знайшла там: 2850 примірників [80]. Після свобідного виходу і розповсюднення попередніх брошур се була зовсім несподівана прикрість; говорили, що приводом був донос москвофілів, котрі й спрепарували тенденційно-невірний переклад сеї брошури для прокураторії («Ви, певно, знаєте, що бюро перекладів з руського у Відні й досі в руках москвофілів», – додає Драгоманов – III лист, с. 18). Переклад справді був скандальний, і на його тенденційних перекрученнях головно й опер свою оборонну промову на процесі Терлецький, а поза тим доводив, що брошура зовсім вірно представляє становище селян в Росії.
Процес – се був перший соціалістичний процес в Австрії: ся честь припала нашому скромному соціалістичному гурткові – скінчивсь суд оправданням обжалуваних. Терлецький, як видавець, тримавсь під час процесу зовсім гідно, ставши на своїм науковім грунті – реальної історії скасування кріпацтва в Росії; прокуратор і трибунал, натомість, старались звести питання на перспективи соціалістичної пропаганди в Галичині і те вражіння, яке могла б тут зробити брошура. Се була доволі невдячна матерія, супроти того, що брошура говорила про специфічно російські обставини, і присяжні висловились против обвинувачення. Але конфіската брошури не була знесена, і се послужило важною вказівкою для адміністрації і для всяких денунціантів-добровольців на будуще. Три попередні брошури, пропущені в Відні, були слідом сконфісковані львівською прокураторією, і почалась взагалі нагінка на соціалістів.
В українськім віденськім гуртку перспективи, відкриті конфіскацією «Правдивого Слова», відразу були оцінені і навіть, можливо, – переоцінені. Терлецький і товариші після сього інциденту вважали видавання української соціалістичної часописі в Відні неможливим, навіть друкувати брошури вважали рисковним. Драгоманов мусив вернутись до старої альтернативи, передбаченої ще в Києві: вибирати між Лондоном і Женевою. Він списався в сій справі з товаришами, які були за кордоном, і вони з сим згодились [81]. З місяця маю маємо листи Драгоманова до лондонської редакції «Впереду» з запитанням, чи не можна б там друкувати нове видання «Про бідність», тому що в Відні вже не можна; він розвиває аргументи за Лондон і Женеву: «в Женеві забагато компатріотів». Лондон – задалеко «від братів». Спинились на Женеві.
В Відні Драгоманов надрукував тільки невеличку російську брошуру: «По вопросу о малорусской литературе (Панславизм, панруссизм и панмалоруссизм)»: але виладив «третій лист до редакції «Друга»» [82], надрукував в «Neue Freie Presse» статтю про царський указ против українського слова, і потім за осінь вибрався до Женеви. Сюди йому «в поміч» слідом вислано незабутнього Антона Ляхоцького, в історії українського письменства звісного звичайно під іменем Кузьми [83]. Він був поставлений до друкарської штуки – складати українську соціалістичну літературу. Так був положений початок женевської «друкарні Громади», котра, одначе, складалась з набору черенок, які «Кузька», вискладавши, на плечах відносив до машини в справжній друкарні.
Літературна робота лягла виключно на Драгоманова і довго не могла наладитись. З старих приятелів був в Швейцарії Зібер, а з ним у Драгоманова співробітництво не наладилось, не вважаючи на дуже велику особисту приязнь: чи були тому причиною принципіальні різниці між марксизмом Зібера і анархічним федералізмом (прудонівством) Драгоманова, чи якісь інші обставини, не можу судити. З інших «каторжників» з «Киевского телеграфа», які стали осередком женевського соціалістичного [гуртка], які і винесли на собі женевську літературну і політичну працю, помагав Драгоманову поки що тільки на віддалі Подолинський, що пересидів 1877 р. головно в Києві, зайнятий своїми особистими справами, і Вовк, що докінчував працю над виданням празького «Кобзаря», а заразом, як сам каже (вище, с. 141 – 142), рахувався співредактором «Громади», на місце Терлецького, і діставав таке, як і Драгоманов, утримання від киян.
Примітки М. С. Грушевського
75. В листі, писанім Як. Шульгиним з Відня 28 лютого, приїзду Д[рагомано]ва сподіваються на найближчім тижні. 4 березня Драгоманов уже пише з Відня, заїхавши до Шульгина.
76. Павлик, II, с. 33.
77. «Вперед», с. 23 – 24 – Драгоманов звиняється перед «впередчиками», що не міг переглянути справленого тексту «Хит[рої] механіки».
78. Листи Драгоманова з 20 і 28 мая 1876. – «Вперед», с. 26 і 27.
79. Про сю свою редакційну роботу над брошурами Подолинського Драгоманов писав в III листі до киян: «Навіть С.Подолинський прощав мені, коли я викидав такі фрази (себто «поклик до оружжя»), перероблюючи його брошури «Про бідність», «Хліборобство» (с.23).
Се треба мати на увазі, оцінюючи відзив Драгоманова про його відносини до Подолинського в «Споминах», де він занадто вже зводить до мінімуму свої впливи і зв’язки, з огляду на брудне обвинувачення батьків Подолинського, що він збивав на бездоріжжя і матеріально експлуатував їх сина (про се нижче):
«В справі відносин моїх спеціально до С.Подолинського, про котрі навіть напечатано лист його батька в «Русской старине», я мушу сказати, що С.Подолинський ніколи під моїм впливом, власне, не був. В 1870 р. я бачив його раз чи два в Києві, в одному кружку молодіжі, де Зібер читав свої реферати про Маркса; потім я в початку 1873 р. дістав од нього з Цюриха лист, в котрім він прохав у мене згаданий реферат про Шевченка, далі він мені прислав літографовану програму «Впереду», на котру я послав свої уваги, не згідні з многими точками загальними і спеціально в польській справі. Про се ми спорились не раз і в Цюриху, але С.Подолинський зоставсь «впередчиком» досить переконаним.
Опісля вже він починав зближатись до моїх поглядів, але наші публічні взаємини були більш у тому, що С.Подолинський поручав мені друкувати його готові праці, котрі я іноді мусив місцями поправляти – в якому смислі, чи гострішому, чи в поміркованішому, читач побачить в свій час. На друк тих своїх праць С.Подолинський висилав мені гроші по рахункам типографій» (с. 186 – 187).
80. Звістки про конфіскату й процес у Франка «Ост. Терлецький», с. 29, початок судової промови О.Терлецького – Листи до Франка, II, с. 370.
81. Лист до киян, с. 6 – 7.
82. Він надрукований був в № 13, з 1 (13).VII, з заміткою, що одержано його «сими днями».
83. Я поставив в лапки слово «в поміч», тому що «Кузьма» був доволі сумнівним помічником Драгоманову, з котрим його зв’язала химерна доля. Пок[ійний] Ф.К.Вовк оповідав з великим гумором в моїй хаті компанії, яка зібралась тоді з приводу святкування Лисенкового юбилею у Львові, про те, як Кузьма попав в українські емігранти.
Скільки пригадую, сталось се ніби так, що канцелярист Ляхоцький сидів в участку, зовсім не за політику, в однім часі з українцями, в тім числі і з Вовком, котрого рішено було викрасти, аби не дати його заплутати в серйозний політичний процес; коли Вовк з тов[аришем] тікали, Ляхоцький теж рішучо заявив, що він мусить тікати з ними, і прийшлось його забрати й вивезти разом за кордон.
При кінці 1876 р. він приїхав до Львова разом з українським революціонером Ястрембським, під назвою Куртієва. Заїхали до Павлика і були тут арештовані, наслідком арешту «Сашечки» Черепахина, що довго сидів у Львові з транспортом книжок від Драгоманова на Україну, розжичивши між емігрантами гроші, дані йому на дорогу, і, кінець кінцем, звернув на себе увагу поліції, котра потрусила його, витрусила листи, почала хапати емігрантів, а в кінці взяла і їх «пристанодержателя» Павлика. Серйозного нічого з сеї справи їй не вдалось витиснути, і сей перший пополох багатий більш комічними, ніж трагічними епізодами. В листах, виданих Павликом, є досить сих комічних елементів на грунті українсько-галицьких непорозумінь.
Додам маленький анекдот зі слів Ф.К.Вовка, як Черепахину навздогін була послана записка, щоб він не забув «гвоздик», цвяшок, котрим прибита була бляшка з захованим під ним потайним листом, а поліційний перекладчик зрозумів се «не забудьте гвоздик», квіток, і, добачивши в тім зверхглибоку конспірацію, доводив до відчаю бідного «Сашечку», взагалі людину наївну і Богові духу винну в політиці, своїми допитами про сі «гвоздики».
В березні Павлика і Ляхоцького випустили, і Ляхоцький поїхав до Женеви, місяць пізніше визволено і Черепахина з Ястрембським. Черепахин потім довго жив в Швейцарії, а Ястрембський вернувсь на Україну, був засланий на Сибір і згинув там під час одного з арештантських бунтів. Додам, що в сім провалі Драгоманов винуватив російських революціонерів і дуже його жалував («большой ерунды натворили соотечественники и разбили весь мой план склада книжного, а всероссийская манера сейчас распоряжаться по-губернаторски и делать третий шаг, не сделав первого» – «Вперед», с. 34).
Примітки до видання 2009 р.
В роботі застав згадану брошуру Волховського… – йдеться про брошуру Ф.Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», яку О.Терлецький готував у Відні до друку. Вийшла друком без зазначення автора: [Волховський Ф.] Правдиве слово хлібороба до своїх земляків / Коштом і заходом В.Кістки. – Відень: з Болгарської печатні Янка С.Ковачева, 1876. – 24 с. Автор розвивав тему об’єднання селян і закликав їх до повстання проти панів:
«Гей, чесні хлібороби, трудові робітники, вільні козаки, лицарські діти і ви, несчасливі москалі, що одірвані од рідної хати і чесної роботи, та чиє серце ще не одірвалося од правди – гей, слухайте мене, скажу я вам слово послідне, слово правдиве, не лукаве, що накипіло на серці не часами, а роками! Гей, вставайте боротись за правду, за людське щастя, за волю, за землю. Близько, ой близько світла година, що буде сором і погибель супостатам. Незабаром встануть усі народи і окують царів неситих в залізнії пута і їх славних оковами ручними окрутять, а осудять губителів судом своїм правим […]» (Там само. – С. 23).
…йому в «поміч» слідом вислано незабутнього Антона Ляхоцького, в історії українського письменства звісного звичайно під іменем Кузьми. – Ляхоцький (Кузьма) Антін (1853 – 1918) – громадський діяч, послідовник М.Драгоманова. Походив із Житомира. З 1878 р. перебував на еміграції в Женеві, де керував українською друкарнею, заснованою М.Драгомановим. Листувався з Лесею Українкою. Був головою Української громади в Женеві (1906, 1915). Листи М.Драгоманова до А.Ляхоцького у справах української друкарні в Женеві зберігаються в: ЦДІАЛ України. – Ф. 309 (Наукове товариство імени Шевченка, м. Львів), оп. 1, спр. 2367.