Український гурток у Женеві

Михайло Грушевський

Так закордонна соціалістично-революційна українська акція з кінцем 1878 р. збіглася в Женеві. Подолинський, осівшися в Монпельє, був замісцевим членом сього гуртка. Вовк, що мандрував понад російсько-румунською границею, пильнуючи революційного транспорту, підтримував з Женевою тісний зв’язок. Так само Зібер, Драгоманов, Павлик і Кузьма становили постійну залогу.

Сі роки, 1878 – 1881, се кульмінаційна доба женевської акції. На Україні тодішні арешти й заслання, що захопили м[іж] ін[шим] Мальованого, Борисова, Я.Шульгина, Ковалевську, О.Андрієвського, Беренштама, Вовкову й ін., – сильно понизили революційну активність. Серед української старшої інтелігенції взяв гору опортуністичний курс – зусилля «помирити з собою правительство», особливо під час Лоріс-Меліковської «диктатури серця», коли правительству подавались меморіали про користі, які націоналістичний український рух може дати йому, паралізуючи соціалістичні й радикальні течії.

Культурний і літературний рух завмер під п’ятою указу 1876 р. Активніша молодіж рішучо кидала «українофільство» та йшла в революційний великоруський табір. Тим яскравіше виступала в сю «глупу ніч» і тим більше уваги на себе звертала робота женевського гуртка, не вважаючи на всі її нерегулярності і непослідовності. Голоси українських соціалістів нагадували про українську справу і знаходили деякий резонанс в соціалістичних або просто поступових європейських кругах. Тим більшу викликали злобу і ненависть тих, які вважали її до решти задавленою у себе [в]дома. Не входячи в ідеологічне освітлення й оцінку женевських видань, бо се мусило б бути предметом окремої студії, я тут спинюсь головно на зверхній історії роботи сього гуртка.

В 1878 р. нарешті вийшли дві книжки «Громади». Перша містила згадану вже передмову, викінчену весною т[ого] р[оку] (дата 30 квітня 1878), – вона подана нижче в сім збірнику. Невважаючи на всі вже виявлені розходження, видання маніфестувало назверх «єдність революційного фронту: на обгортці виднілись видання Чернишевського, «Вперед», «Набат», «Общее дело», «Община».

В другій великій книзі (583 с.) були випущені: студія Драгоманова про школи, Вовкова хроніка українського життя за 1876 – 1877 pp. і «замість фельетона» друга велика стаття Др[агоман]ова: «Україна і Центри». Крім того, видано згаданий «Листок «Громади»» і російську брошуру Драгоманова «До чого довоевались».

Літом 1878 р. Др[агоман]ов їздив до Парижа на літературний конгрес, щоб зложити протест против заборони українського слова: завдяки Тургенєву, що був в президії конгресу, сей протест був прийнятий до протоколів, а текст його випущено в Женеві по-французьки, всяко спопуляризовано (був переклад італійський, іспанський), і потім в переробленій, поширеній формі він був надрукований Др[агомано]вим в згаданій уже італійській соціалістичній часописі «Rivista Internazionale». Був се, таким чином, доволі сильний, як на той час, акт протесту против російського насильства.

Вовк, що докінчував празьке видання Шевченка, як знаємо, уложив більш портативне видання «Кобзаря», анонсоване в 1878 р. «друкарнею «Громади»». Подолинський приготовив студію з соціальної гігієни України: «Життя й здоров’я людей на Україні», випущену 1879 р. в Женеві, з деякими політичними тезами, постилізованими, правда, здержливо, бо книжка призначалась для півлегального поширювання на Україні.

Але черговий випуск «Громади» знову спіткнувся, не знаю – чи через неодержання якихось матеріалів, чи з інших причин. Третю книжку, властиво, проминено; як № 3 «Громади» зісталась випущена ще 1877 р. повість Мирного «». Натомість випущено IV том, шевченківський: він містив статтю Вовка про Шевченка як проповідника соціальної революції («Т.Г.Шевченко і його думки про громадське життя») – написану з приводу виходу празького «Кобзаря» на роковини 1876 p., і, крім критичних заміток, при кінці сеї статті ще ширшу студію Др[агомано]ва на сю ж тему, де він спростовував погляди Вовка і уставляв свою оцінку Шевченка як соціаліста («Шевченко, украйнофіли і соціалізм»). Крім того, в книзі був доволі багатий матеріал, хронікарський і дискусійний, по біжучим питанням. За тим зараз же почався друк п’ятого тому, з статтею Навроцького про п’янство й пропінацію і з продовженням огляду українського життя, котрого початок був надрукований в II книжці – докінчення перегляду сільського життя, підновлене різним свіжим матеріалом, за котрим мав піти огляд життя міського робітництва – та й не вийшов. А друк сього тому знову перервавсь – на цілі три роки.

Випускаючи його в 1882 р., Др[агоман]ов поясняв сю перерву такими причинами: сам він був зайнятий пильною роботою над географією України для звісного видання Реклю; друкарня «Громади» мусила випустити насамперед на заробок повість Мирного «», а, крім того, співробітники «Громади» виступили з проектом періодичного видання, котре й попробували випускати, але, кінець кінцем, переконавшися в неможливості його ведення, вернулись до старого видання. Се мотивування, доволі-таки незручне, не відкриває нам властивих мотивів, з котрих дещо показує нам видане дотепер листування співробітників гуртка, а дещо все-таки зістається неясним.

Передусім, очевидно, відіграла головну ролю фінансова сторона, яка зісталась в руках Київської громади, і ведена була дуже неакуратно. В своїм третім листі до киян, писанім в відповідь на постанову про ліквідацію женевської роботи, Драгоманов дуже яскраво, кров’ю й жовчю описав сі фінансові митарства, які ставили його не раз в неможливі становища, а всім отсим безладдям протягом довгих років держали в хронічній непевності завтрашнього дня, яка страшенно погано відбивалась і на плані роботи, і на психіці Драгоманова та його найближчих робітників. Іще перед тим, ніж скінчився призбираний фонд, в котрім визначну ролю грала жертва Я.Шульгина, і почалось фактичне безгрошів’я, латане зборами з громадян, – і тоді вже неакуратність в веденні рахунків, в пересилці грошей, в кореспонденції з Женевою, що велась quasi конспіративно, але переважно дуже незручно і непрактично, робила страшенне замішання в фінансуванні видавництва і підтримуванні Драгоманова та його співробітників. Ось що писав він, напр., в згаданім листі до Київської громади:

«В свій час я посилав подрібні рахунки своїх видань за 1876 і 1877 pp., і з них можна було побачити, що я не брав на себе більш 800 р[ублів], хоч заслужив виговор за те, що видав предположеному соредактору-галичанину [102] вперед за роботу, котру він не зробив, 800 р[ублів] (вони пішли за довг за книги, котрі поступили в «Січ»). Цей виговор був першим відром холодної води, котра вилита була мені за шию в наших «бюджетних» відносинах.

З 1878 p., навіть коли ще зоставалась половина капіталу «євангельського юноші», котрим найбільш держались наші видання, вже почалась путаниця в наших бюджетних відносинах. Передо мною лежить така купа листів од імені вашого з того часу (перед тим ми мали розмови через подорожніх, близьких до діла людей). В тих листах можна прослідити всі переміни ваших рахунків – хоч, на щастя, не можна ще бачити такого засуду «мінімалізму» моєї праці і докорів, що я робив її, не порадившись з вами.

Ось, напр., лист од 28 фебр[уаря] 1878, в котрому признається довг мені 1614 фр[анків], а путаниця поясняється так: «Первоначальная конституция осталась без применения и была забыта» (я добавлю: перемінивсь третій вже посередник). В цьому листі нема сліду незгоди принципіальної або скептицизму до Женеви, а назначено сталий бюджет: «По бюджету вам будет высылаться ежемесячно по 300 р[ублей] или, как теперь принято для большей точности, 900 фр[анков]. Эти 900 фр[анков] будут высылаться ежемесячно после нашего 20-го. Из этих 900 фр[анков] 450 должны отходить исключительно и прежде всего на вашу личную жизнь». Далі йдуть похвали моїм замірам обсуждати слов[’янські] справи в зв’язку з українськими (що я зробив в брошурах і II т. «Громади»), а також випускати «Листок «Громади»» й інші листочки – що теж зробив.

В «исполнении» же опять вийшли «неточности», як через те, що капітал юноші став вичерпуватись, так і через нову переміну міністрів пошт і фінансів, так і накінець і через провали 1879 р. [103] Я порішив вже жити без усякого бюджету, аби викінчити початі праці та виповнити переказ од вас, щоб «хоч несистематично та подавати український голос в текучих справах». В 1879 р. привезено було мені од вас усний наказ «подавати голос», «новий бюджет редактору 1200 руб[лів], окрім того, що буде на піддержку типографії і на брошури».

Для піддержки типографії привезено було «Хіба ревуть воли» 400 руб[лів], на типографію й брошури я нічого не получив, а «Воли» коштували 2000 фр[анків]. В тім же році одеські товариші направили сюди Галицького [104] і вислали йому на життя – 15 рубл[ів] один раз» [105].

Се грошове безладдя, розуміється, паралізувало всі плани і наміри еміграції, яка сама не розпоряджала ніякими фондами, не мала ні покладених грошей, ні кредитів, і вела через те існування дуже тяжке [106]. Треба дійсно дивуватись витривалості й господарності Драгоманова, що він в таких тяжких обставинах не тільки сам не спустився «на дно», а цілих дванадцять літ умудрявсь то на кредит, то на копійчані лепти вести видавничу роботу і підтримувати менш обережних і менш роботоздатних товаришів. Але за всім тим організація видавничої роботи світила явними дефектами, які знеохочували і співробітників, і публіку, і тих, хто фінансував сю роботу.

Того, чого хотіли київські ініціатори і все українське поступове громадянство, – української свобідної, безцензурної трибуни, часописі, хоч невеликої, але постійної, регулярної, – ніяк не виходило, і всі сі видання і публікації, зачинані і не докінчувані, волюмінозні томи «Громади», в яких цілими роками маринувались різні роботи, сей огляд українського життя, що тягся 6 літ і так-таки й не скінчився, – все се викликало нарікання, які псували й розбивали відносини, гальмували енергію, вносили зневіру і розбрат…

Франко в своїй пізнішій передмові до листів Драгоманова (І, с. 9) дав досить різкий вираз колишньому невдоволенню з «Громади» й її ведення:

«Що, власне, журнал, видаваний українською мовою на рівні європейських revue, бажала мати громада, се я знаю з уст того делегата, що приїздив 1876 р. до Львова і телеграфічно запитував відси Драгоманова: Wie mit Journal? [Що з журналом?] А що ж зробив Драгоманов із того журналу? Видавництво «Громади», ряд альманахів, цінного, хоч досить одностороннього змісту, але, власне, щодо форми – редагованих монструально, видаваних без ладу, заповнених довжезними і іноді досить механічно зліпленими статтями самого Драгоманова (до таких зліпків і треба зачислити статтю про школи та фельєтонове балакання на майже 200 сторін друку п[ід] з[аголовком] «Україна і Центри»)».

Але з вищенаведених пригадок Драгоманова і пізніших інструкцій (див. нижче) видно, що не самого тільки журналу, а «видавництва», себто цілої системи різних видань, бажала сама-таки Громада, і Драгоманову можна закинути тільки, що він не вмів поділити матеріалу «Громади» на регулярніші випуски.

При кінці 1879 р. з неоплаченими «Волами» на шиї і розпочатим V томом «Громади», котрий не було чим докінчити, Драгоманов опинився в становищі доволі-таки сумнім. Група, яка збилась наоколо «Громади», за недостачею свого, скільки-небудь наладженого органу, мусила пробавлятись принагідними брошурками або ходити в прийми не тільки для популяризації своїх поглядів, але й для того, щоб могти їх де-небудь висловити. Все якось не йшло. Віденці, збойкотувавши торік «Громадського друга», задумали видати «Слов’янський альманах»; Драгоманов виладив для нього студію про «Політичні думки в нових українських піснях», але вона не побачила світу, тому що «Альманах» був сконфіскований, і потім в переробленій і поширеній формі Драгоманов випустив її п[ід] з[аголовком] «Нові українські пісні про громадські справи» як окрему відбитку з III кн[ижки] періодичної «Громади», що не вийшла теж. У Львові Франко з Белеєм і деякими іншими молодшими (Даниловичем, Олеськовим) задумали на 1881 р. «ілюстровану літературно-політично-наукову часопись «Світ»» щоб продовжувати в здержливіших формах курс «Громадського друга». Драгоманов згодився брати в ній участь, дав статтю про Костомарова, але розсердився за те, що її поміщено без його підпису, страху ради прокураторськ[ого], й відійшов від неї.

Співробітництво в російських часописях, чи революційних, чи підцензурних, ставало все менше можливим і доцільним. Підцензурні під реакційним обухом все більше зв’язувались усякими цензурними оглядами, писати в них можна було тільки міняючи псевдоніми, то значить, тратячи всяку фізіономію. В революційних кругах все гостріше виявлялось розходження між революційним українством – федералістським та децентралістським, і великоруським – нівеляційним і централістським. З принципіальних, теоретичних різниць се дедалі переходило на відносини особисті, гурткові, безповоротно псувало всяку кооперацію, не давало можливості підходити до справ об’єктивно, і що гірше – утрудняло кооперацію і з європейськими соціалістичними та революційними групами, бо й тут приходилось передусім розмежовуватись і установляти точку погляду на суперечні російсько-українські питання, котрі західним соціалістам і революціонерам здалека здавались дрібними і з погляду загальних інтересів – негідними непорозуміннями.

В 1879 р. Драгоманов і Павлик прийняли пропозицію працювати в новозаснованім німецькими соціалістами «Jahrbuch-y für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik». Павлик взявся вести тут хроніку українського руху. Але часопись була вже тісно зв’язана з великоруськими соціал-революціонерами з «Впереду», і Драгоманов скоро побачив себе змушеним зав’язати на її сторінках полеміку з Лавровим. Його стаття інтересна для нас як одна з предтеч класичної праці Драгоманова – «Историческая Польша и великорусская демократия» (вона друкується нижче, з двома іншими аналогічними статтями Драгоманова й Подолинського в «Revue Sozialiste»). Але ся полеміка була неприємним інцидентом для редакторів, німецьких марксистів, котрим ближче було становище соціалістів-общеросів, ніж українських «націоналістів», якими атестували їх общероси (про се див. нижче в споминах Е.Бернштайна). Так само на сторінках «Travailleur», «Revue Socialiste» і «Rivista Internazionale del Socialismо», де Драгоманов і Подолинський умістили кілька статей в 1880 p., їм раз у раз приходилось порушувати полемічні міжнаціональні теми – полемізувати з соціалістами російськими і польськими та виясняти українські національні кривди.

Се особливо було неприємно для Подолинського, взагалі неохочого до сих національних суперечок. Йому не подобалась задиркуватість Павлика супроти поляків і рахунки з ними в «Jahrbuch-y» [107], і ще менше приємно було сваритись з старими товаришами з «Впереду», як побачимо нижче. Драгоманова ся полеміка захоплювала далеко сильніше – і вибивала з соціалістичних кругів, де він не бачив ні розуміння, ні інтересу до сих безконечних процесів, які захоплювали його. Але він ніколи не тратив з очей загальних політичних питань, в яких уважав для себе обов’язковим іти разом з російськими, польськими, єврейськими революціонерами.

В 1878 р. він брав ближчу участь в часописі «Община», заснованій згаданою анархістською групою «Работника», і вона, завдяки його впливу, доволі виразно проводила федералістичні погляди, не забуваючи й українців – особливо в статтях Жуковського й Аксельрода. Була в тім часі і технічна кооперація групи «Громади» з групою «Работника»: українські видання 1879 – 1881 носять фірму: «друкарня «Работника» і «Громади»»; були спільні заходи по організації потайної друкарні на Україні. Сі зв’язки з українцями викликали навіть деякий переполох серед російських соціалістів [108], і Як. Стефанович, як чоловік обізнаний з українською мовою, взяв на себе обов’язок – в спеціальній статті розкрити гріхи «Громади», а П.Лавров в пізнішім огляді поставив се в рахунок «Общины», що вона «відкрила свої сторінки для південноруських націоналістів».

І поза тим все-таки співробітництво Драгоманова в російських часописях не переривалось, а, крім того, ним було випущено в сих роках кілька брошур, чи від себе, чи колективних, по різним біжучим питанням російської політики: «А l’opinion publique des peuples civilises» – з приводу атентатів на царя, «La tyrannicide en Russie» – з приводу його убивства, «За что старика обидели» – з приводу атентату на Трепова, «Соловья баснями не кормят» – отвертий лист Лоріс-Мелікову і т. д.

В дев’яту річницю Паризької комуни вислав Драгоманов спільно з Ляхоцьким і Павликом цікаву адресу французьким соціалістам:

«Іменем соціалістично-федералістської України прилучаємось до почувань соціалістів Франції, які святкують день проголошення Паризької комуни 1871 р. Нехай росте все сильніше се відродження почину, даного Паризькою комуною, яке вже проявило себе так показно в організації федерації робітничої соціалістичної партії – давніше такої централізованої. Нехай його тріумф служить підтримкою федералістичним ідеям в інших краях (спочатку було: Нехай дасть спасенний приклад соціалістам інших країв). Михайло Драгоманов з Полтави, редактор «Громади» («La Commune»), Антін Ляхоцький з Києва, друкар, Михайло Павлик з Галичини, редактор «Громадського друга» («L’Ami des Communes») у Львові» [109].

Як бачимо, Драгоманов скористав з нагоди, щоб заманіфестувати і поставити під охорону авторитету комуни свій анархічний федералізм супроти соціалістичного централізму великоруського і польського.

На сторінках «Громади» він підчеркував суголосність свого українського федералізму з федералізмом латинським, що стояв під впливами Прудона і Бакуніна. Під час Паризького конгресу 1878 р. він познайомився з полудневофранцузькими федералістами-прудонівцями, які силкувались звести провансальсько-каталонський рух на грунт соціалістичний, в дусі Прудона. В органі «L’Alliance Latine», «Revue Federaliste de peuples latins» Д[рагомано]в умістив статтю «Le panslavisme federaliste», де в паралелі вселатинському федералізмові, висуваному ініціаторами сього видання, розвивав свою ідею всеслов’янського і східноєвропейського соціалістичного федералізму – против московського панславізму та пангерманізму, против котрого головно звертали своє вістря «латинські федералісти» [110]. Але се була течія доволі сумнівного соціалізму і навіть радикалізму: полуденнофранцузький рух мав небезпечні нахили в бік клерикалізму і монархізму, подібно як австрійський федеральний курс Гогенварта. Так що солідаризуватися з ним було доволі небезпечно.

Примітки М. С. Грушевського

102. Остапові Терлецькому – примітка Франка.

103. Згадані вище арешти й заслання.

104. М.Павлика – пояснення Франка; очевидно, сюди ж належить згадка в т. І, с. 249, де треба читати: П-ка. а не П-на.

105. Листи до Франка, II, с. 40 – 42.

106. От як описує Павлик Драгоманівські гаразди в Женеві в одній ненадрукованій статті 1879 р.: три низенькі темні покоїки, де жив Д[рагомано]в з жінкою, двома дітьми і прислугою; скупий сніданок і вечеря, обід з поливки і м’яса, гірше, ніж їв звичайний робітник; брак гроша на який-небудь духовий комфорт, навіть на газети (III, с. 66 – 67).

107. Павлик, III, с. 131.

108. Доволі інтересно споминає Дейч в своїх записках, як він і Стефанович були здивовані, прибившися до Женеви літом 1878 р. і побачивши, що такий поміркований чоловік і націоналіст, як Драгоманов, користується таким поважанням місцевих революціонерів-анархістів:

«За короткий час свого побуту в Женеві він встиг здобути величезний вплив на провідну групу, яка тоді видавала журнал «Община», бакунінського напряму. Редакція сього органу не тільки містила в нім статті Драгоманова, але й велико рахувалася з його поглядами. По словам П.Б.Аксельрода, члени редакції «Общины» під безсумнівним впливом Драгоманова трохи що не замінювали «анархію» «федералізмом», і гадка про «конечну ціль» зникала з нашої свідомості, замінюючись поняттям «федералістського устрою». Як казав Аксельрод, редакція «Общины» вважала Драгоманова «поміркованим анархістом», що відрізнявся від бакуністів меншою «революційністю», але близько стояв до неї своїми ідеалами – «конечною ціллю»» (М.П.Драгоманов в изгнании. «Вестник Европы», 1913, X, с. 205-206).

Сам Дейч так характеризує погляди Д[рагомано]ва:

«Драгоманов був тоді, без сумніву, соціалістом, навіть «анархістом», хоч і поміркованим. Людина з великою ерудицією, особливо в історії, він був ознаймлений з усіма соціальними доктринами, починаючи від утопічних і кінчаючи сучасними. Але як у всім, так і в відносинах до соціалізму Драгоманов був чоловік своєрідний. Ні з якою соціалістичною системою він не погоджувався, в кождій знаходив якісь хиби, невірності. Але не виробив і не старався ширити якусь свою самостійну теорію. Для нього соціалізм мав вагу ідеалу, досить далекого – «коли ще він здійсниться!», або як недвозначно він висловлювавсь у однім з своїх українських писань: «се діло затяжне»» (с. 211).

109. Павлик, III, с. 516.

110. «Громада», IV с. 344 – 345. Павлик в цитованій вище статті так характеризував credo «Громади» як вірний ученик і інтерпретатор ідей Драгоманова, відбиваючи, очевидно, тодішні розмови в гуртку: в «Громаді»

«проведений іменно західноєвропейський соціалізм (громадівство) в анархічній і федералістичній його формі, котра, як звісно, панує в думках передової інтелігенції всіх південних націй, не виключаючи й української». І додає: «Федералістичний і анархічний також соціалістичний програм Інтернаціоналу, почасти написаний, і зовсім прийнятий тим самим Марксом, на котрого так нещасливо покликує[ть]ся «Правда» як на противника думок, проведених в «Громаді»» (III, с. 66).

Примітки до видання 2009 р.

…під час Лоріс-Меліковської «диктатури серця»… – йдеться про період 1880 – 1881 pp. в історії Російської імперії, коли цар Олександр II повернувся до перспективи серйозної реформи державного устрою. 12 лютого 1880 р. була утворена «Верховна розпорядча комісія з охорони державного порядку і громадського спокою». її очолив колишній харківський генерал-губернатор Михайло Лорис-Меліков (1825 – 1888), виходець із вірменських дворян, бойовий генерал. Комісія була створена з метою організувати ефективний опір теророві народницьких організацій, а також привернути на бік верховної влади ліберальну частину суспільства. М.Лорис-Мелікову вдалося навіть переконати царя розглянути проект перетворення Росії в конституційну монархію.

Лібералізація політики царизму передбачала певні поступки й національним рухам, зокрема українському, в особі його поміркованих лідерів. З боку Київської Старої громади в напрямі порозуміння з царизмом, сподіваючись на відміну Емського указу, в цей час активно діяли П.Житецький і О.Кістяківський. Але близькі надії на порозуміння з урядом розбилися внаслідок убивства народовольцями імператора Олександра II (1 березня 1881 p.). Відтак лідери Старої громади знову звернули свої погляди до Галичини, заходившись навколо реалізації ідеї «українського П’ємонту» і порозуміння на цьому грунті з польським політичним табором.

Див.:

Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – Санкт-Петербург, 2000. – С. 204 – 226 (Глава 13: Кризис власти в 1880 – 1881 гг. и попытка отмены Эмского указа);

Чорновол I. «Диктатура серця» графа Михайла Лорис-Мелікова й український національний рух 1880-1881 років (З приводу монографії Олексія Міллера: «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). Санкт-Петербург: Алетейя, 2000. 268 с. + 10 ил.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37. – Част. 2. – С. 250-256;

Полещук Т. Історія Росії XIX-початку XX століття. – Львів, 2008. – С. 176 – 178.

Пор.: Щеголев П. Из истории «конституционных» веяний в 1879 – 1881 гг. // Былое. – Петербург, 1906. – № 12: Декабрь. – С. 262-284.

…дав статтю про Костомарова, але розсердився за те, що її поміщено без його підпису… – йдеться про статтю: [Драгоманов М.] Микола Іванович Костомарів. Очерк житєписний // Сьвіт: Ілюстрована літературно-політично-наукова часопись. – Львів, 1881. – 4.1. – 10 січня. – [Без підпису]; Ч. 2. – 10 лютого. – Підпис: М.Д. З приводу початку статті, що редакція часопису «Світ» опублікувала без підпису, М.Драгоманов неодноразово висловлював своє обурення. Пор. окреме вид.: Драгоманов М. Микола Іванович Костомарів: Житєписний очерк. – Львів, 1901 (= Літературно-наукова бібліотека. – Ч. 9).

…Як. Стефанович, як чоловік обізнаний з українською мовою, взяв на себе обов’язок – в спеціальній статті розкрити гріхи «Громади… – йдеться про статтю: [Стефанович Я.] Украинский сборник «Громада» // Община: Социально-революционное обозрение. – Женева, 1878. – № 8 и 9. – Ноябрь и Декабрь. – С. 17 – 21. – Дата і підпис: Лондон. 25 ноября 1878 г. Яков Стефанович.

Стефанович Яків (1854 – 1915) – російський (українського походження) революціонер-народник. Народився в с. Дептівці Чернігівської губ. (тепер Конотопського р-ну Сумської обл.) у сім’ї священика. Навчався на медичному факультеті Київського університету (навчання не закінчив). У революційному русі з 1873 p., був членом народницького гуртка «Київська комуна», київського гуртка «чайковців», учасник «ходіння в народ . У 1875 р. організував (під впливом анархічних ідей М.Бакуніна) разом із В.Дебогорієм-Мокрієвичем нелегальний гурток «Південних бунтарів». Головний організатор т.зв. Чигиринської змови 1877 р. – спроби підняти селянське повстання у Чигиринському повіті Київської губернії. Заарештований у вересні 1877 p., однак у травні 1878 р. втік за кордон.

На сторінках женевського часопису російських народників «Община» (1878, ред. Д.Клеменц, П.Аксельродта ін.) полемізував з драгоманівською «Громадою». У 1879 р. повернувся до Росії, вступив у народницьку організацію «Земля і воля», а після її розколу восени того ж року став одним із лідерів «Чорного переділу». У січні 1880 р. емігрував. Знову повернувся в Росію у листопаді 1881 p., де приєднався до «Народної волі» і став членом її Виконавчого комітету. Вдруге заарештований у лютому 1882 р. і засуджений на вісім років каторги (каторгу відбував у таборах на р. Кара в Забайкаллі, т.зв. Карійська каторга). З 1890 р. – на поселенні в Якутії. З 1905 р. жив у Чернігівській губернії, від політичної діяльності відійшов. Помер у с. Красний Колядин, тепер Талалаївського р-ну Чернігівської обл.

Нa сторінках «Громади» він підчеркував суголосність свого українського федералізму з федералізмом латинським, що стояв під впливами Прудона і Бакуніна – у сучасній українській історіографії вплив учень П.Ж.Прудона і М.Бакуніна на погляди М.Драгоманова не заперечується, але й не визнається як абсолютний:

«[…] хотілось би застерегти проти «змішування» в одну анархістську палітру поглядів Драгоманова та Прудона, а тим більше, поглядів М.Драгоманова і М.Бакуніна. […] головна відмінність драгомановського тлумачення федералістської ідеї була в тому, що він розумів федералізм як принцип політичної організації взагалі, а державної зокрема. Отже, вчений не протиставляв, як відомі анархісти, федеративний ідеал і державно-політичну організацію суспільства. Його праці були вільні від вузько-соціологічного, краще сказати, догматичного заперечення тогочасної державності як «буржуазної» і вже тому вартої цілковитого заперечення. Навіть у найрадикальніші періоди своєї творчості він не погоджувався і не приставав на ці догматичні засади європейського анархізму, висловлені спочатку Прудоном, а потім доведені до анархістського абсолюту (чи абсурду?) талановитим пером М.Бакуніна і його послідовниками» (Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці, 2000. – С. 416).

І.Франко критикував федералізм М.Драгоманова як нежиттєздатну програму:

«Чим властиво був федералізм Драгоманова при ігнорованю основної його підстави – автономії національностий, найбільших і одиноких соціяльних організмів, які можуть входити в федеральні союзи одні з одними, се також нелегко уяснити собі. Союз громади з громадою чи товариства з товариством, се ж занадто елементарна і круха підстава для того, щоб виключно на них будувати цїлу систему федералїстичного устрою. Спеціяльні цїли й інтереси тих дрібних, часто ефемерних організацій занадто часто підлягають змінам, щоб їх можна класти основою якоїсь широкої системи» (Франко І. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова // Літературно-науковий вістник. – Львів, 1906. – Річн. IX. – Т. XXXV. – Кн. VIII (серпень). – С. 226 – 240).

Пор.: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф.Сисин; Упоряд. Я.Грицак. – К., 1994. – Т. 1. – С. 299-347.