Дрібні рецензії 1906 р.
Михайло Грушевський
Супрасльская рукопись, труд Сергея Северьянова, том І (Памятники старославянского языка, том II, вып. 1-й). СПб., 1904, с. VII + 570 + 3 табл[иці]
Книга ся, під претензіозним трохи титулом “труд С.Северьянова”, поки що містить лише сам текст звісного супрасльського кодексу (уривок “Міней за місяць март”), звісного в старім (1851) і досить недокладнім виданні Мікльосіча. Віддано текст дійсно з великим накладом праці: видавець старався відтворити скрізь первісну транскрипцію кодексу і в першій половині тому в своїх нотках слідив лише за сею, т[ак] сказати, чисто формальною стороною тексту; в дальшій часті займається він также й критикою тексту, порівнюючи його з грецьким оригіналом (доповнення з сього становища до приміток першої часті заповіджені в II томі).
В другім томі заповідає видавець словар, де буде подане значіння слова відповідно до грецького оригіналу та морфологічні й синтаксичні пояснення. Спорядження першого тому забрало видавцеві повних вісім літ, а хоч на обкладинці стоїть р. 1904, книга в обіг книгарський увійшла лише в сім році.
Симеона Метафраста и Логоѳета списаніе міра отъ бытія и лѣтовникъ собранъ отъ различныхъ лѣтописецъ. Славянский перевод хроники Симеона Логоѳета с дополнениями. СПб., 1905, ст. XVI + 241
Книга містить текст хроніки Симеона Логотета з додатками з Зонари, з кодексу, списаного з наказу звісного митрополита Анастазія Кримковича в 1630-х pp., з якогось старшого оригіналу, болгарської редакції. Десять літ тому ак[адемік] Васілевський, використавши сей кодекс в своїй розвідці “Хроника Логоѳета на славянском и греческом” (1895), запроектував академії видання його, тоді ж було воно поручено В.Срезневському, що й випустив тепер се видання. Крім можливо докладного віддання тексту й спорядження покажчика до нього, він обмежився лише виказанням деяких місць, де текст слов’янський виступає від грецького, як він звісний з редакцій Льва Граматика і Теодосія Митиленського, а, зрештою, відкликується до згаданої розвідки Васілевського, так що видання дає лише сирий матеріал, який може придатися зарівно візантистам, при реконструкції тексту Логотета, як і славістам – як причинок до історії слов’янської книжності.
И.М.Ивакин. Князь Владимир Мономах и его поучение, часть первая: поучение детям, письмо к Олегу и отрывки. Москва, 1901, ст. 326
Автор в передмові заповідає скоре видання і другої часті сеї роботи, що мала містити огляд життя і діяльності Мономаха. Одначе досі мені не доводилося чути про вихід тої другої часті, тому мусимо вдоволитися першою.
Вона містить вступні замітки, тексти Мономахових писань і коментар до них. Сей коментар, властиво, й становить головний зміст праці (ст. 49 – 312). В нім подає автор граматичні, текстуальні і реальні замітки, що переходять часом в цілі екскурси, досить слабо зв ’язані з текстом, – напр., про ім’я “Володимир”, про вороження, про Мономахову жінку Гіду, чи, властиво, її батька Гаральда (сей екскурс, нічим не вилучений, займає ст. 207 – 257), і т. ін.
Замітки сі, як і ціла робота, мають характер сильно дилетантський. Автор не виробив собі наукового методу, а й літературою питань розпоряджає лише в часті. Розуміється, є між тими замітками й інтересні.
А.И.Соболевский. Древняя переделка Начальной летописи (ЖМНП, 1905, III с. 100 – 105)
Автор, не полемізуючи виразно, виступає против погляду, ніби в 2-й редакції 1 Новгородської] літоп[исі] ми маємо старшу редакцію “Повісті временних літ”, і бачить в ній сліди користання з київської переробки літописі з початку XIII [в.], котру він називає “Літописсю київських князів” і до котрої зачисляє й передмову, що читається на початку 2 ред[акції] 1 Новгородської літописі. На доказ він вказує тільки одно, властиво: що деякі фрази в Повісті пізнішої редакції стилізовані більш ясно й докладно, ніж в коротшій редакції (2 ред[акція] 1 Новгородської літописі), всі ж екстраваганції її виводить з тої гіпотетичної “Літописі київських князів”. Розуміється, таке поставлення питання зовсім не розв’язує його. Не сумніваємося, що ся гіпотеза викличе відповідну відправу зі сторони репрезентантів противного погляду.
Замечательная эпоха древнeрусской жизни, очерк д-ра политической экономии В.В.Святловского (Всемирный вестник, 1904, IV, с. 1 4 -4 1)
Ся стаття служить доповненням обговорених давніше (т. 62) статей автора в попереднім річнику часописі: “Очерки по экономической истории древ[ней] Руси”, а обговорює торгівлю Києва в X – X II в., з додатком деяких заміток про внутрішню торгівлю. Визначується вона тими ж науковими, чи властиво – ненауковими прикметами.
Автор оперує відомостями більш або менш припадково зачерпненими з чужих рук, без критики й розбору, і розведеними ріжними довільними, більше або менше зв’язаними з темою міркуваннями. Між його джерелами поважне місце займають Лелевель і Вельтман, з дакійськими виводами осад середнього й верхнього Дніпра, й сам автор остільки злегка заглядає в свої підручники, що у нього стають “звісні тексти двох трактатів з Візантією Олега (907 р.) й Ігоря (945 р.)”, що зносини Києва з Регенсбургом ідуть північною дорогою, що Берладь у нього опиняється в Галичині, etc.
І з свого економічного знання автор нічого не додає цікавого до тих нашвидко позбираних фактів: переважно наводить він чужі й старі, не всюди мудрі гадки, а й його власні не зраджують спеціаліста від суспільної економії.
Потомство Рюрика. Материалы для составления родословий, том І: князья черниговские, часть 1-я, составил Г.А.Власьев. СПб. 1906, ст. VII + 667 + 8.
Родословные таблицы. приложение к 1-й части 1-го тома книги “Потомство Рюрика ”, составил Г.А.Власьев. СПб., 1906, 4°, 12 таблиц
В передмові автор поясняє, що вихідною точкою для нього послужила “Российская родословная книга” П.Долгорукого і він мав спочатку замір дати, щоб так сказати, поправнішу і більш наукову редакцію сеї книги, але потім рішив відступити від сього заміру й видати в формі генеалогії матеріал, зібраний довгими літами (автор вступив в сьомий десяток літ, як довідуємося з передмови). Матеріал сей вибрав він не тільки з друкованих джерел, а і з рукописних, між іншим, дуже важним джерелом для нього послужили вотчинні книги Московського архіву міністерства] справедливості, з яких ріжні люди роками вибирали для нього матеріал. Безперечно, в тім актовім матеріалі й лежить головна вартість сеї праці; щодо літератури, якою розпоряджав автор, то з поданого ним покажчика виходить, що вона була ним далеко не опанована. Не говорячи вже, що він не користав з праць і видань українських, зісталася далеко не вповні використаною генеалогічна література польська, а й новіша історична література російська лишилася в значній мірі йому незвісною (напр., київські видання).
Видана тепер перша частина І тому містить в собі загальну генеалогію Рюриковичів, з виключенням локальних династій, – наукового інтересу вона не має, далі загальну генеалогію чернігівських князів (13 – 18 коліно) і генеалогії кн. Білевських, Воротинських, Одоєвських, Мосальських, Хотетовських, Огинських, Пузинів, Горчакових, Єлецьких, Звенигородських і Волховських і не княжих родів Бунакових і Сатіних; до генеалогій, доведених до наших часів, додані коментарі і в осібнім зошиті – генеалогічні таблиці. Необзнайомлення з новішою науковою літературою часто приводить автора до ріжних похибок (вкажу для прикладу, що він вповні приймає хронологію Іпатського кодексу Галицько-волинської літописі), взагалі його відомості належить приймати з певною обережністю, як роботу дилетанта, хоч і дуже старанного. Але як збір матеріалу книга має безперечну вартість, і приходиться пожалувати, що дуже висока ціна (8 рублів за сю 1-у частину І тому) робить се видання малоприступним.
И.Малиновский. Рада Великого княжества Литовского в связи с боярской думой древней России
Часть I: боярская дума древней России. Томск, 1903, стор. IV + 200. Часть II: Рада великого кн яж ества литовского, 1904, стор. IV + 132
Автор ставить своєю задачею вислідити ролю аристократичного елементу в державнім устрої давньої Русі й В[еликого] кн[язівства] Литовського і його органу, думи – ради. Перша частина присвячена давній Русі. Автор розпочинає її детальним переглядом літератури й заявляє себе сторонником поглядів свого учителя проф. В[ладимирського]-Буданова на ролю думи. Потім переходить до перегляду ролі аристократії – боярства в політичнім житті; при сім він не розріжняє зовсім боярства земського і княжих бояр-дружинників і бере для ілюстрації факти зарівно з земель полудневих і північних, західних і східних, починаючи від X і кінчаючи XVI віком; доперва в другій половині книги він розріжняє, по схемі В[ладимирського]-Буданова, тип устрою суздальського, новгородсько-псковського і галицько-волинського та старається схарактеризувати роль боярства в кождім зосібна.
В другій частині, котрої ми досі знаємо перший випуск, автор переходить до В[еликого] кн[язівства] Литовського і слідить тут роль аристократичного елементу і практику нарад з аристократією, аж до законодатного унормування прав ради за в[еликого] кн[язя] Олександра. При тім, одначе, перехід інститутів і практик давньої Русі в інститути й практики В[еликого] кн[язівства] Литовського не вказані докладніше; автор виводить аристократичні порядки В[еликого] кн[язівства] Литовського з впливів польських і з стичностей з Волинню й Галичиною, натомість уважає слабшими впливи права й практик земель білоруських – якраз тих, що мусили відіграти головну роль в пересадженні староруського права в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім, тимчасом, як Волинь (не кажучи про Галичину) могла мати хіба слабший вплив.
Взагалі, спосіб представлення догматичний переважає над історичним; автор, на взір праць Сергеєвича, закладає текст цитатами, зв’язуючи їх коментарями і переходовими фразами; при тім цитати сі беруться часто з джерел пізніших і звісток легендарних: так стилістичні подробиці пізніших редакцій оповідань таких компіляцій, як Никонівська, Тверська, Густинська, уживаються для ілюстрації відносин X в., оповідання Стрийковського і літоп[ису] Биховця – для фактів XIV – XV в. (навіть чисто легендарні епізоди, як оповідання про походи Гедиміна). Було б пожадано, аби ш[анований] автор в дальших частях своєї студії ухилився від сих хиб, які мусять зменшувати вартість його дослідів.
М.Довнар-Запольский. Очерки по организации западнорусского крестьянства в XVI веке. К., 1905, ст. VI + 307 + 168
Книга ся під новим титулом дає не так багато нового. Автор, потрібуючи виступити з книгою (книга ся була предложена ним в минувшім році Київському університетові як докторська дисертація), видав разом дві свої статті: Западно-русская сельская община в XVI веке, друковану в “Журнале Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения]” в 1897 р. (див.: Записки [НТШ], т. 29), і “Крестьянская реформа в Литовско-русском государстве в половине XVI в.”, що появилась в тім же “Журнале” майже в однім часі з виходом сеї книги (1905, кн. III – IV, див. про неї “Записки [НТШ]”, т. 65).
Перша стаття значно розширена для сього нового видання: автор додав на вступі ширший погляд на історію питання, втягнув новий матеріал; друга стаття виходить в тім же виді, як читалася в “ЖМНП”, але по ній автор додав ще “заключение” і в додатку дав перейшло п’ятдесят документів до історії селянства й господарських маєтностей В[еликого] кн[язівства] Литовського 1527 – 1567 pp.
Хоч автор, переробляючи свою першу розвідку, очевидно, мусив старатися приладити її до другої, одначе вони лучаться між собою слабо і роблять вражіння механічного сполучення, викликаного більш сторонніми мотивами, ніж змістом. Причина в тім, що в своїй другій статті автор займається більше технікою кадастрації й тих реформ, які переводило правительство В[еликого] кн[язівства] Литовського в середині XVI в., та дуже мало входить в питання, поставлені в першій розвідці, – вплив тих реформ на селянські відносини, спеціально громадську організацію білоруського (в части українського) селянства, якою займається він в першій статті.
Зрештою, реформи середини XVI в. були одним з кінцевих моментів в руйнуванні старинних форм громадського устрою, які старається вислідити автор в першій фазі. Між епохою жизненності тих форм і реформами XVI в. лежав довгий процес, який зістається майже не рушаним автором. Він заповідає вернутися до сього пізніше, а відчуваючи, очевидно, брак органічного зв’язку між першою й другою розвідкою, старається зазначити його тим “заключениєм”, де, одначе, почасти рекапітулює першу статтю, повторюючи дане в її закінченні (що робить досить неприємне вражіння), почасти ставить тези й гадки, яким би місце було на вступі першої глави, або які повинні були бути введені в самий план обох студій, а тепер дуже слабо або й ніяк не в’яжуться зі змістом їх, а особливо другої студії.
Головна хиба – ізольованість тих явищ, які студіює автор, в його досліді, зістається і в сім новім виданні. Авторові, очевидно, й самому приходили гадки, що історію громадської організації в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім треба б студіювати з оглядом на відносини староруські й історію громадської організації в В[еликім] кн[язівстві] Московськім і під правом польським, але зробити того він не зробив. Реформи XVI [в.] він оглядає без зв’язі з напрямами й ідеями державної економіки Польщі, хоч в XVI в. якраз польська практика й устрій в масі випадків давали взірці державній політиці В[еликого] кн[язівства] Литовського. Матеріал, який автор притягнув до розширення своєї першої студії, не всюди вибраний обережно. Можна мати, напр., сильні сумніви, чи сільські “присяжники” і “радці” кінця XVI в. (с. 48 – 49) можуть служити до реконструкції старого устрою громади.
В своїм “заключению” (с. 296) автор порушує мої гадки про громадський рух України XIII в. Він годиться з моїми поглядами на політичну ролю українських громад, але ставить поправку до “форм общинного строя и его происхождения”: рух не сотворив громадської організації, він застав її готовою. Виходило б, мовби я говорив противно. Я не знаю, яку з кількох моїх праць, що сю справу порушують, мав тут на гадці автор: досить старанно збираючи іншу літературу, він взагалі уважає, очевидно, ненаручним згадувати про українські праці, які порушують поставлені ним питання. Але я в громадськім руху XIII в. все бачив поворот до старої, передкняжої організації, так що з сього боку мої погляди даної д[обродієм] Д[овнар]-Запольським поправки, думаю, зовсім не потребують.
Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym,
t. VII, część II-ga: Ziemie ruskie – Ruś Czerwona opisana przez Aleksandra Jabłonowskiego (Źródła dziejowe, tom XVIII, część II-ga). Варшава, 1903, ст. III + V + 491 + 33
Том сей містить монографію про Галичину – Руське воєводство разом з Холмською й Белзькою землею, чи, як автор се називає, – Червону Русь. Третя се з ряду монографія автора, присвячена історично-географічному й статистичному представленню українських земель в XVI віці в сій серії: перша, присвячена Волині й Поділлю, вийшла в р. 1889 (як т. XVIII видавництва “Źródła dziejowe”); друга, присвячена “Україні” – Подніпров’ю й Побужжю (воєводство Київське й Браславське по термінології кінця XVI віку), вийшла в 1897 р. (як т. XXII – була мною досить широко свого часу обговорена – в т. 17 “Записок [НТШ]”), а два роки тому появилася отся третя, присвячена Західній Україні, так що зістається без обговорення лише українське Побужжя. Скільки знаю, автор в свій план включив також Підляшшя, і монографії про нього можемо тепер з черги сподіватися від нього; натомість Україна берестейсько-пінська (Берестейське воєводство по давньому) і Сіверщина не входять в круг його студій, бо перша зісталася формально поза межами Річипосполитої польської, друга – ввійшла в сі межі вже в XVII віці.
Перше, що мушу піднести про нову монографію, – се її об’єктивність. Можна бути ріжних гадок про спосіб оброблення автором матеріалу й про його виводи, але то треба йому признати, що він постарався увільнитися від тих оклепаних фраз польської історіографічної публіцистики про польську культурну місію на Русі, про ті “zdobycze pługa polskiego” й “подвиги в ширенні західної цивілізації”. З сього погляду автор в сій монографії був навіть об’єктивнішим і обережнішим, ніж в попередніх, може бути, – власне, в почутті тих непередавнених національних спорів, яких ареною була й лишилася Західна Україна, і майже не можна вказати в сій книзі місць, де б був слідний якийсь національний суб’єктивізм автора.
Друга корисна сторона сеї монографії, яку мушу піднести особливо в порівнянні з першою з ряду, полягає в тім, що автор поруч історично-статистичних студій дав багато місця історичній географії, історії колонізації й економічній історії, перенісши в сей бік, можна сказати, центр ваги своєї праці.
Задачею цілої сеї серії публікацій і монографій, розпочатих перед двадцятьма роками Ол[ександром] Яблоновським в спілці з пок[ійним] Ад[ольфом] Павіньським, було – на підставі поборових реєстрів дати географічно-статистичний образ провінцій Польщі: їх обшир, степінь залюднення і статистику ріжних родів землеволодіння. Показалося, одначе, що сі поборові реєстри, особливо для земель українських, далеко не визначаються ані потрібною повністю, ані докладністю. Тому уже в монографії про Східну Україну д[обродій] Яблоновський мусив відступити від первісного плану й, відсунувши на другорядний план чисто статистичні комбінації, дав багато місця загальнішим спостереженням над колонізацією й суспільно-економічною історією краю.
Хоч Галичина щодо свого статистичного матеріалу XVI в. стоїть далеко ліпше, ніж Східна Україна, але й тут автор на кождім кроці мусив переконуватися в неповності й недокладності його, в існуванні великих прогалин і в конвенціональності подаваних цифр (читай, напр., дуже сильну апострофу автора на с. 153). Тому поруч статистичних виводів про чисельність осад, їх відносини до простору й загальне число людності, яким присвячені головно розд[іли] ІІ – IV, с. 40 – 220, багато місця уділено заміткам історично-географічним, загальнішим спостереженням над колонізацією, суспільними верствами, господарством краю. Розд[іл] VI становить собою коментар до історично-географічної мапи Західної України в виданім майже в однім часі з сею монографією історичнім атласі автора (про нього говорив я в т. 62 [“Записок НТШ”]). Розд[іл] V містить просторі каталоги ріжних категорій шляхти й шляхецьких маєтностей. В розд[ілі ] VIII знаходимо досить простору (с. 404 – 484) монографію про господарство.
Головними джерелами для монографії послужили видані автором в осібнім томі поборові реєстри (про них див. в т. 51) і люстрація 1564 p., видана мною в “Жерелах до історії України-Руси” (з люстрації 1570 p., виданої там же з початком 1903 p., автор не мав уже спромоги скористати). Джерела сі використані автором сумлінно й старанно [Покористувався автор і вступними розвідками “Жерел” – так, на с. 122 знаходимо табличку, оперту на обчисленнях, поданих у вступній розвідці при т. 1 “Жерел”]; інші публікації, по словам автора, старався він використати також, “оскільки вони були приступні” йому. При великій неохоті автора до докладніших вказівок на свої матеріали й літературу, якій він, на жаль, зістався вірним і в сій монографії, нелегко осудити, з чого він скористав, а що лишилося йому неприступним; але скільки можна зміркувати – таким неприступним лишилося чимало чого.
Взагалі ся обставина, що автор занадто закриває перед читачем свою лабораторію, викидає за двері всю передвступну роботу по осягненні оконечних виводів, в значній мірі не дає читачеві скористати вповні з великої праці, вложеної автором в свою монографію. Напр., на с. 70 подає він каталог міст з датами їх заснування, не подаючи при тім ніяких вказівок, на чім ті дати оперті; хто мав до діла з сим питанням, знає, яка се не раз конвенціональна річ – дата фундації міста; не вказуючи джерел, автор в значній мірі позбавляє вартості свої вказівки. Так само, напр., не даючи ніякого ближчого апарату в своїм, – безперечно, з великим накладом спорядженім перегляді шляхетських родів, автор в значній мірі депреціонує його. На с. 336, напр., читаємо:
“Вправді знаходимо дуже багатий матеріал для порівняння в виданих уже “Aktach grodzkich і ziemskich”, що дотикають 4-х земель Руського воєводства в XV віці: вони позволяють нам приглянутися руху дрібної шляхти з її гнізд, в розмірах, далеко ширших і навіть протягом щонайменше півтора століття, але не маємо того зовсім для землі Холмської й Белзької. Зрештою, докладний виказ змін, оскільки був би цікавий, остільки мусив би бути дріб’язковим, навіть зайвим тут; вистане, коли для характеристики зазначимо, по пильнішім перегляді дат, що з-посеред зем’ян, звісних в XV віці, ледве 1/5 досиділа до кінця XVI в. в своїх первісних гніздах, а значна частина навіть зникла зі своїми назвами”.
Отже, автор переробив для себе тяжку роботу, слідячи рух шляхетського землеволодіння, історію самих родів, сам признає результати тої роботи інтересними, але, боячись “дріб’язковості”, зводить її до того голого виводу, який ми подали. Одначе без такого введення в дріб’язки праця дослідника в того роду роботах лишається, властиво, страченою для наукових кругів – кождий цікавий буде мусити наново проробляти її.
Я навів сі два приклади для умотивування свого погляду. В деталі не буду входити. Чисто статистичні виводи автора інтересні – хоч при тих негативних сторонах свого матеріалу, на які він сам так сильно вказує, мають в значній мірі характер гіпотетичний; для заповнення прогалин авторові приходилося часом звертатися до дуже довільних припущень (див., напр., обрахунки парафій на с. 47 і 52, обчислення числа ланів на с. 94, що служить потім підставою для обчислення загальної людності і т. д.).
Цінні спостереження над шляхетським землеволодінням (піднесу, напр., замітки щодо певних гербових категорій руської шляхти на с. 339 і далі). Корисно зведені докупи вказівки матеріалів про господарство (головну роль грають звістки люстрації 1564 р., інший матеріал не використаний переважно, а в останнім розділі автор обмежився тільки тим, що зробив каталог замків). Вкінці кождому зроблять цінну прислугу історично-географічні спостереження автора – наглядно представлені на історичних мапах. Наші замітки не уймають позитивним сторонам сеї праці – цінної в кождім разі вкладки в історичну літературу Галицької Русі.
Pieniądz і przewrót cen w XVI і XVII wieku w Polsce, napisał Adam Szelągowski. Львів, 1902, ст. ХІІ + 317, мала 8°
Література по історії економічного життя давньої Польщі так убога, що кожде явище на сім полі мусить звертати на себе увагу, а кожда книжка, що відповідає науковим вимогам, стає трохи не епохою в ній. І книжка А.Шельонговського сама по собі нічим особливим не визначна, зайняла важне місце в сій літературі.
Титул книги не вповні відповідає змістові книжки й не дає поняття про нього. Книжка складається з дев’яти розділів, в яких розбираються деякі питання економічного життя Польщі XVI – XVII в. Два розділи (І і VIII) присвячені спеціально економічній літературі Польщі XVI і першої половини XVII в., три (II, VII і IX) займаються головним питанням сеї книги – історією здешевлення польської монети й заходами коло направи її курсу в XVI – XVII в., три (III, V, VI) – історією торгівлі Польщі, головно вивозом збіжжя через балтійські порти і спеціально – торгівлею Гданська як головного посередника в польськім торзі з заграницею в XVI і XVII в., вкінці один розділ (IV) присвячений спеціальніше економічній політиці Польщі XVI – XVII в.
Автор старався зв’язати се все в одну цілість, але удалося воно йому лише до певної міри – органічно все се не дуже в’яжеться, спеціально – розділи, присвячені торгівлі, стоять лише до певної міри в зв’язі з історією монетної системи й монетарної політики Польщі. Полишаються й значні прогалини в тій області, яку хоче він обняти в сій праці. Напр., в історії торгівлі, як я вже сказав, звернено увагу, властиво, лише на одну сторону, вияснену вже попередньою літературою – на вивіз збіжжя через гданський порт; іншу торгівлю, навіть вивіз господарських продуктів, ледве зачеплено. Вплив упадку монети на ціни, заповіджений автором в титулі, тільки зачеплюється, а далеко не вияснюється в відповідній повноті.
Ще менш дає його праця “до історії торгівлі й міст”, як заповіджено в передмові (с. XI). Чимало тез, які автор ставить, резюмуючи свою працю в закінченні, являються голослівними поглядами, які в праці не знаходять собі аргументування. Тема, зачеркнена автором, показалася рішучо заширокою супроти браку помічних студій і супроти тої суми праці, яку автор сам відмірив для неї, і тому багато в ній зісталося невиповненим.
Переведення свого плану автор скривив ще апологетичною задачею: оправдати економічну політику Польщі та її міродайного чинника – шляхти. Він пригадує дуже старанно, що припципи економічної політики Польщі XVI – XVII в. не були чимсь оригінальним, подиктованими шляхетськими тенденціями, а переймалися з Заходу, або були консеквенціями західної економічної політики: переважно випливали з загального меркантилістичного погляду тих часів, і самі по собі не були лихі, а давали й добрі результати – на Заході. Чому сі припципи вироджувалися в Польщі й вели до економічної руїни, – над тим автор не застановляється ближче.
З замилуванням і зчаста повторяє він фрази про економічний розквіт Польщі, про її всесвітню торгівлю, її ролю шпіхлера Європи, хоч сей цілий розквіт і “торговля” полягала лише в усильнім вичерпуванні сирових продуктів краю до повного винищення й зубожіння його й нижчих верств людності, визискуваних в інтересах збільшення шляхетського експорту, й являється тільки свідоцтвом убожества економічної політики Польщі.
З другого боку, одначе, се старання автора поставити явища економічного життя й економічної політики Польщі в зв’язь з економічним життям Європи становить головну заслугу праці. В студіях економічного життя Польщі автор обмежився переважно друкованим матеріалом, з архівалій внесено ним небагато, й другорядного значіння; дещо подано з рукописної літератури – між іншим з рукописей Лойка – з матеріалів його користає автор, так само, як уживає все ще рахунків Чацького. Ніщо так сильно не малює убожества економічної історії Польщі, як сей факт, що досліднику з початків XX віку приходиться нав’язувати до виводів і матеріалів дослідників з кінця XVIII в.!
Walka o Bałtyk, napisał Adam Szelągowski. Львів, 1904, ст. IX + 400, мала 8°.
Śląsk i Polska wobec powstania czeskiego, napisał Adam Szelągowski. Львів, 1904, ст. VIII + 423, мала 8°
За яких півтора року по виході вище обговореної книжки, котрою автор її дебютував в науковім світі (й одержав на її підставі veniam docendi [право викладання] в Львівськім університеті), випустив він нараз три томики – отсі два, яких я титули виписав тут, і третій – Polska na przełomie wieków średnich і nowych, який обговорю іншим разом. Така плідність на перших кроках наукової роботи може кождого здивувати.
Об’яснення почасти дає сам характер сих томиків (говорю про перші два) – се не строго наукові роботи, а щось, що стоїть на границі роботи наукової й легкої лектури для широкої публіки – рід дуже розвинений, зрештою, в польській історичній літературі, де й історики вищої ранги часто думають більше над тим, щоб написане ними було pięknie powiedziane, аніж втрапляло в глибину річі й давало який реальний причинок історичному знанню. Нас, вихованих в поглядах суровіших, неприхильних сьому легкому сальоновому трактуванню науки, се часто разить і не перестає разити, не вважаючи навіть на довголітнє читання тої літератури.
Самі вже заголовки титулів сих томиків вказують на манеру автора: Korona polska czy szwedzka; Wschodzące słońce północy; Nie w porę; Zapóźno…; Pożar ościenny; Nawała turecka i т. ін. Книжки друковані великим друком, з великими маргінезами; всі примітки винесені на кінець книги і т. д.
З свого становища – книги відповідають своїй цілі; написані досить інтересно, хоч часто напушисто і претензійно. В першій книжці – присвяченій Tadeuszowi Wojciechowskiemu historykowi, historyografowi i historyozofowi polskiemu, автор особливо вилазить на високі кутурни історіософії, силуючися на якісь extra-оригінальні й глибокі гадки, вишукуючи нові точки погляду й т. д. Нав’язуючи до історії змагань Польщі до панування на Балтійськім морі, яким досить присвятив місця й уваги в своїй попередній книжці (Pieniądz), в сих двох книжках старається він ближче прослідити історію сих змагань і їх невдачі за Жигимонта-Августа й Баторія, а спеціально за Жигимонта III. Тому обидві книжки мають ще другий, загальний титул: Sprawa północna w wiekach XVI – XVII.
Історія сих невдалих змагань має свій певний інтерес і для економічної історії наших земель; але автор в сих книжках займається виключно політично-дипломатичною стороною сеї справи, і для нашої історії безпосередньо не дає, властиво, нічого. Він виступає гарячим речником Балтійської політики Польщі, взагалі високо підносячи універсальне значіння Балтійського моря, і не жалує гірких закидів політиці Жигимонта III за занапащення сеї політики. Але спостерігши, що таке становище задає акт обжалування польському Drang nach Osten [рухові на Схід], з свого становища апологетики історичної місії Польщі спішить затушувати сю форму досить цікавими фразами: Na to odpowiedź jest jedna: musimy przyjąć państwo polskie takie, jakiem ono występuje w historyi, jako państwo polsko-rusko-litewskie, i т. д. (с. 364), не відчуваючи, очевидно, що таке становище знову позбавляє права судити польських політиків XVI – XVII в. за їх невдалу балтійську політику.
Друга книжка написана менше претензійно, але для нас ще менше дає інтересного, як перша.
Автономные монеты Галицкой Руси X IV и X V ст. К., 1905, ст. 19 + 1 таблиця
Брошура ся, судячи з вичислених на обкладинці праць “того ж автора”, вийшла з-під пера київського нумізмата Кар[ла] Болсуновського. В ній описує він галицькі монети (невідповідно названі автономними на обкладинці) XIV – XV віків зі скарбу, знайденого, як кажуть, коло Ярмолинець на Поділлі: звісні з тої нахідки 400 монет, в тім було 12 львівських монет Людовика Угорського, 73 львівських монет Ягайла, 310 його ж краківських і 5 кримських монет Тохтамиша (не ясно, чому потім в ближчій описі монет і на долученій таблиці фігурують також монети Казимира і Володислава Опольського, не згадані в інвентарі скарба? Чи автор долучив їх для типологічної повноти?).
В передмові додав до того автор огляд літератури галицьких монет (поминено тут, одначе, працю Стрончиньського) і замітки про львівський герб (він тут вказує на цікаву аналогію з назвами шлезького Лєвенбурга, виводячи з того досить несподіваний вивід, що наш Львів з’явився значно раніше від того Лєвенбурга) і розвій геральдичної фігури льва (тут далеко цікавіше від аналогій, вказаних автором, було звернути увагу на льва печатки, привішеної до звісної грамоти 1316 p.).
Ф.М.Уманец. Князь Константин-Василий Острожский (Русский архив, 1904, IV, с. 625 – 634)
Маленький ескіз – характеристика в стилі французьких essais, з сильними претензіями на оригінальність і дотеп. Автор малює Острозькoгo як репрезентанта ренесансу, високоосвіченого, з широкими поглядами скептика, далекого від партійного завзяття й виключності. З дечим можна згодитися в сій характеристиці, з дечим тяжко, але полемізувати з категоричними загальниками, якими наповнена книга, не оплатиться, тим більше, що автор переважно бере свій матеріал з других рук, без критичного розбору, й міряє факти й відносини кінця XVI віку фактами й відносинами значно пізнішими. Що сказати, напр., на таку замітку (с. 633): “Що думав Острозький, коли козаків розбили на Солониці й скарали на смерть Наливайка, його бувшого слугу й союзника? Безперечно, думав він тяжку й безнадійну думу”. Переціненими здаються глибокий ум і талант Острозького, переоціненою його непримиренність для католицизму, яку признає Острозькому автор. Але є гадки й паралелі, безперечно, небезінтересні.
Kazimierz Pułaski. Stare osady w ziemi kamienieckiej i dziedziczące na nich rody podolskiej szlachty historycznej (Szkice i poszukiwania histor[yczne], III, c. 1 – 168).
Його ж. Ród Kierdejów podolskich, monografia historyczno-genealogiczna (ibid[em], c. 169 – 194)
Перша праця друкувалася перед чотирма роками в часоп[исі] “Przewodnik nauk[owy] і liter[acki]” (1902), і тоді виглядала на початок більшої праці, тому обговорення її було відложене до сподіваного докінчення. Тепер вийшла вона в осібнім виданні в тім же складі – як три розділи, чи статті, присвячені трьом маєтностям Камінецького повіту: се Шаравка, Бедрихів Городок і Кунин з своїми приналежностями та с. Вірмени. Так що титул праці і те, чого каже надіятися автор в передмові до неї, досить мало відповідають дійсному змісту.
В передмові автор говорить про багату історичну минувшість Поділля і спеціально Камінеччини – “повно тут споминів про великі історичні події, голосних імен і голосних учинків”, про поступи польського осадництва, “польської культури”, надіється своїм “люстром родів”, відслоненням їх “spraw poczciwych” дати дещо “dla pokrzepienia ducha”, а також і деякі “характеристичні риси давнього життя і давніх уряджень на подільськім пограниччі”.
В дійсності його праця нічого не дає до пізнання тої старої слави тих “історичних родів”, ані для тутешнього устрою й життя – навіть і духу ледве чи покрепить вона кому. Перед нами виступають шляхетські роди, що жили, множилися, входили в “колігації”, збирали й губили маєтки, і автор не виходить поза отсю чисто зверхню історію родів і маєтків – їх переходу з рук до рук, лучення і розлучення. Вина почасти в тім матеріалі, яким розпоряджав автор, але почасти таки й вина автора, що чи не хотів, чи не вмів знайти якісь характеристичні прикмети тодішнього життя в сих поданнях, контрактах і процесах, які мав перед собою, і дав працю, розуміється, – небезкорисну для інформації, але дуже суху, нудну й позбавлену всякого ширшого інтересу.
Такий же характер має і друга стаття – про Кердеїв. Про сю фамілію мали ми дотепер монографійку (досить немудру, зрештою) Вен[едикта] Площанського; своєю дорогою, зісталася вона незвісною д[обродію] Пулаському, і він ab ovo [від початків] конструює історію роду й займається репрезентантами його на Поділлі і в Галичині. Також се суха і неінтересна, хоч і корисна генеалогічна стаття.
До першої статті додано дев’ять актів in extenso [у витягах], до другої – два; найінтересніші акти з поданих автором містяться в тексті – се руський привілей Ягайла на Тешилівці (с. 124) і одна запись з 1568 p., що малює перед нами сучасне запровіантування шляхетської фамілії (с. 140 – 141).
Powiat mohylowski w gubernii podolskiej.
Opis geograficzno-historyczny wszystkich miast, miasteczek, wsi, przysiołków, futorów, słowem zaludnionych miejscowości w tym powiecie, z dodaniem odpowiednich dokumentów. Zebrał i opracował Władysław Pobóg Górski. Wydanie nakładem księżny Amelii Czetwertyńskiej. Rmków, 1903, ст. 346 + мапа, вел[ика] 8°
У вступі автор так оповідає історію своєї праці:
“Щасливим припадком удалося мені зібрати розсипані останки кількох більших архівів з моєї околиці, а, власне, більшу частину архіву Барського староства, багато документів з архіву Ржевуських, що походять від Дзєржків і Чурилів, частину архіву Уруських і ін. Упорядкувавши зібрані документи і розглянувшися в них, я побачив, що вони переважно належать до місцевостей в нинішнім Могилівськім повіті і до родин, що колись тут мешкали, і що, користаючи з тих джерел, можна б легко описати Могилівський пов[іт]. Отже, взявся я до збирання статистичних матеріалів з урядових видань подільського статистичного комітету.
Було то при кінці 1892 р., і я скінчив тоді сімдесятий рік. Зробив я альфабетичний реєстр усіх місцевостей Могилівського пов[іту] і зачав їх поволі обробляти, майже до всіх знайшлися відповідні джерела щодо давніших часів, починаючи від XVI віку. Новіші часи, себто XIX вік, описував я з пам’яті. Інтересувало мене головно наше землеволодіння на Поділлі й переходи маєтків з рук до рук.
Пам’ять була дуже добра, і спочатку йшло все добре, пізніше тяжче, бо з літами тратив я пам’ять, а вкінці два останні роки я тяжко хорував і скалічів: перестав володіти вказівним пальцем правої руки, так що лише з великою трудністю можу писати. Все се припізнило скінчення роботи, вкінці скінчив я його в серпні 1901 p., і був на те крайній час, бо зачав недавно вісімдесятий рік і вже далі не міг би працювати. Пишу се на те, аби читач і критик, якби знайшовся, уважав на сю обставину, і коли б знайшов помилки, упущення і недокладності, не був занадто суворим для моєї праці, розпочатої і сповненої в дуже пізнім віку”.
Скоро по виданні сеї книги умер її автор, і ся замітка на сторонах нашої часописі нехай буде пам’яткою чоловіку, що по-своєму любив край, в котрім родився і виріс, і сквапно старався збирати матеріали для історії його минувшості.
Книжку розпочинає виказ літератури й “рукописних джерел” – коротенький і дуже загально зроблений каталог документів, зібраних Гурським в його архіві за його життя, переховуваних ним в с. Котюжанах в тім же Могилівськім повіті. Потім ідуть коротенькі замітки природничі про сей повіт і маленький історичний вступець (с. 15 – 16), а потім наступає історично-статистичний перегляд поодиноких осад, в альфабетичнім порядку. При кождій спочатку подаються статистичні відомості з сучасного стану, потім історія осади, і вкінці in extenso подаються акти, які мав автор, або регести з старих т. зв. сумаріушів документів.
В обробленні історії осад автор не претендував ані на науковість, ані на оригінальність, обмежившися роллю збирача. З матеріалів, якими він розпоряджав, могли б мати для нас інтерес архівалії й ті відомості, які автор, що вісімдесят літ пережив в своїй околиці, заповідає з своєї пам’яті; але обидві категорії дають далеко менший, ніж apriori можна б сподіватися.
Щоправда, з історичним значінням актів, зібраних Гурським в його архіві, дала можність познайомитися вже праця М.Ролле про Барщину, і я тоді вже вказав у своїй рецензії сеї праці (“Записки, XV, с. 8 – 9), що значіння їх невисоке. Переважно се сумарії, які не дають нічого більше понад імена властителів певних маєтностей; документів, властивих in extenso, небагато і здебільшого – другорядного значіння, про “останки архива Барського староства” тут ледве може бути мова.
Те, що Г[урський] подав з інших рукописних збірок, теж має другорядний інтерес. Багато передрукував він (без потреби, очевидно) документів з моєї збірки актів Барського староства (Архив Юго-Зап[адной] Рос[сии], VIII, [т.] І і II), а що при тім звичайно не вказує сього джерела, а цитує показані у мене при тих документах архівні сигнатури, то документи сі у Г[урського] роблять вражіння чогось свіжого, невиданого і можуть чоловіка необзнайомленого ввести в помилку.
Власні спомини не приносять багато цікавого; очевидно, у покійного автора не було суспільно-історичного почуття, і він не виходить звичайно поза сферу формальних питань – хто був властителем, як маєток перейшов з рук до рук і т. ін. Для історії суспільного й культурного життя, відносин національних, навіть економічних, звичайно не знаходимо тут нічого.
O.Balzer. Historya ustroju Polski, przegląd wykładów uniwersyteckich. Краків, 1905, ст. 33 (відб[итка] з: Sprawozdania z czynności Akad[emii] Umiejętności). Те ж по-німецьки: Verfassungsgeschichte Polens (Bulletin internationale de l’Academie, 1905, XII, c. 97 – 137)
Автор так об’ясняє сю публікацію: се перегляд університетських викладів його, на підставі літографованих видань його курсу, публікованих в р. 1896, 1898 і 1902 бібліотекою львівських слухачів права, з яких, одначе, пізніші видання служать дослівним повторенням видання з 1896 p., а всі не віддають докладно тексту викладів, а не раз містять в собі грубі помилки, бо видання сі виходили без контролі й порозуміння з професором. Виданий тепер витяг
“виключно опирається на літографічних викладах з р. 1896, 1898 і 1902, отже, подає тільки те, що було оголошене або приступне лише в хвилі їх видання, поминено в нім лише ті уступи, які автор уже тепер уважає за хибні або безпідставні; нові зміни, переведені в викладах від 1896 р., в тім витягу умисно поминено, як неоголошені дотепер, лише в кількох місцях, з огляду на потребу вияснення деяких питань або поглядів, подано в нотках, в можливо короткій формі, відповідні доповнення, або принаймні застереження”.
Ціль публікації сього витягу все-таки зістається не зовсім ясною. Він не дає автентичного тексту курсу і не виганяє з уживання тих літографованих видань, недокладність яких осуджує автор. Він по своїй короткості не може познайомити нас з поглядами автора; часом навіть не розкриває їх, тільки дає немов титул розділу (напр.: Walka о wolności kościelne w początkach XIII w. Legacya i prymat arcybiskupa gniezneńskiego i prawa ztąd wypływające, i т. ін.) або вимовляє погляд автора так коротко, без всяких пояснень, що він майже нічого не дає, коли, напр., читаємо голу замітку: najłagodniej ukształtował się ton stosunek (підданські обов’язки селян) na Rusi Czerwonej, то в голові читача родиться лише вражіння в виді знака запитання.
Навіть не знати, чи автор сам донині має таке чи інше переконання, бо лише подекуди пояснив він ноткою, що від поглядів, висловлених ним в тексті, він уже відступив і їх не держиться. Тому поява сього конспекту тільки з більшою силою каже поновити бажання на адресу автора, щоб він, уважаний нині за найбільш авторитетного репрезентанта науки історії польського права, дав на місце засуджених ним літографованих “скриптів” новий і автентичний текст – чи то своїх викладів, чи то незалежно від нього обробленого курсу історії польського права.
Щодо схеми його, наразі лише одна замітка: чи не занадто обтяжає автор свій курс, вводячи в нього історію кодифікації В[еликого] кн[язівства] Литовського, а навіть рецепцію сього права правом Московської держави (а в консеквенції треба б додати – і правом українським (Гетьманщини) і праводавством Російської імперії)? В консеквенції прийшлося б завести до курсу й всю історію устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського (чи то в виді паралельного курсу, чи то в виді паралельних параграфів, не в виді малого екскурсу – § 20), і не знаю, чи на то є пильна потреба?
Sądownictwo królewskie w pierwszej połowie rządów Zygmunta starego, napisał Bolesław Grużewski. Львів, 1906, ст. 124
Ся книжечка – останній випуск видаваних проф. Бальцером семінарійних і інших праць його учеників п[ід] н[азвою] “Studya nad historyą prawa polskiego”. Вона містить монографію, присвячену організації королівського суду, головно на підставі його рішень, опублікованих свого часу проф. Бобжиньським, з pp. 1507 – 1525. Автор застановляється над складом того суду, над його модифікаціями – надворним асесорським і судом сеймовим, над практикою й ріжницею в компетенціях ріжних родів королівського суду. Аналіза ся приносить корисну вкладку в літературу польського судівництва й державного права взагалі. З подробиць занотую інтересний звід відомостей про сойми, відбувані за весь час панування Жигимонта Старого, з означенням, коли саме ті сойми засідали (с. 97 – 99).
Pisma polityczne z czasów pierwszego bezkrólewia, wydał Jan Czubek. Краків, 1906, ст. 37 + 765
Великий том сей, виданий Краківською академією наук, містить “політичну літературу першого безкоролів’я в ширшім значінні слова”, себто від смерті Жигимонта-Августа до вибору Баторія. Видавець подав тут писання, що лишилися недруковані, сучасні рідкі друки й ті, що були публіковані новішими часами, але недокладно. Становище оправдане. Тяжче згодитися з критерієм політичної літератури, до котрої видавець зачислив
“твори й писання літучі, які мали впливати в певнім свідомім напрямі на переконання й погляди шляхетського загалу і тим здобувати сторонників для гадок, які автор хотів підперти й здійснити”.
Тому автор лишає на боці політичні меморіали, призначені не для загалу, а для котрогось двора, записки, не призначені для публіки, вкінці літературу панегіричну. Се затіснило круг публікації не зовсім щасливо, й вона не дає перегляду цілої дійсної політичної літератури. Зібране, розуміється, становить багатий причинок до пізнання культурного й політичного життя польської суспільності. Для нас безпосередньо дає воно мало – менше навіть, ніж можна було надіятися. З і справ інтересних посередньо вкажу рефлекси про унію 1569 р. (напр., в ч. 23), гадки про відносини економічні, й т. ін.
А.Д.Щербина. Литературная история русских сказаний о Флорентийской унии (Летопись Ист[орико]-фил[ологического] общества при Новороссийском унив[ерситете], т. X с. 138 – 186).
Старец Елеазарова монастыря Филоѳей и его послания, историко-литературное исследование В.Малинина. К., 1901, ст. VIII+ 768 + 105 + 144
Автор вищеназваної статті про мемуари, присвячені Флорентійській унії, як сам зазначає, лишає на боці їх історичну сторону, а займається літературною. Передовсім він займається двома версіями “Подорожі Ізидора” і доводить, що версія Сахарова не має значіння – бо се фальсифікат самого Сахарова, зроблений ним на підставі видання Новікова. Вивід поставлений дуже рішучо, але він не підпертий відповідно; автор виказав вповні добре довільності Сахарова в виданні, але щоб він свою версію сфабрикував сам, се можна висловити хіба в формі здогаду, тим більше, що автор не розпоряджав рукописним матеріалом, не студіював кодексів пам’ятки.
Щодо авторства, то автор збиває гадку, мовби автором “Подорожі” був Симеон Суздалець, вказуючи на суперечності “Подорожі” з “Повістю про собор”, для котрої авторство Симеона він признає, натомість готов признати авторові “Подорожі” “Исхожденіє Авраамія Суждальского”.
Переходячи до “Повісті про собор”, автор аргументує за залежністю “Слова избрана отъ писаний” від “Повісті”; зрештою, замітки його про “Повість” не мають особливого інтересу.
Малінін в своїй волюмінозній праці про одного з перших речників московської провіденціальної місії, старця Філотея, також займається повістями про Флорентійський собор (с. 446 – 467, 52 – 72, 76 – 127). Вони займають його головно з історичного боку – як флорентійський епізод був використаний московською політикою й публіцистикою для тих провіденціальних ідей, але звертає також увагу й на літературну сторону пам’яток, – властиво, “Повісті про собор”, бо “Подорож” не інтересує його. Він спиняється над відносинами двох редакцій сеї повісті (признаючи обидві ділом Симеона) між собою і до “Слова”. В додатках видрукувано з нових кодексів Петербурзької духов[ної] академії: “Подорож” (дод[аток] 15, с. 76), “Повість про собор” в двох версіях (перша – дод[аток] 17, друга – дод[аток] 18) і літописну повість про Ісидора – все з кодексів XVI, з варіантами з видань і деяких невиданих кодексів.
Г.И.Маркевич. Выборное начало в духовенстве в древнерусской, преимущественно юго-западной церкви до реформ Петра. Полтава, 1905, ст. 131
На книжці не означено, що се друге видання праці, яка появилася вперше в “Трудах Киев[ской] дух[овной] акад[емии]” в р. 1871 як кандидатська праця автора. Для свого часу була се робота незла, хоч давала перевагу міркуванням і загальним виводам над фактичним матеріалом, використаним і для того часу не вповні. Автор по загальнім вступі про виборність в церкві вселенській і візантійській давав погляд на часи староруські, потім переходив до українських земель XV – XVII в. і по загальних замітках подавав перегляд виборів митрополитів, єпископів, ігуменів і священиків. Виходячи з загальних міркувань про вічеві принципи, автор давав виборним порядкам давній Русі трохи більше місця, ніж вони по всякій правдоподібності мали в дійсності, але не доходив до крайності, до котрої допровадив сю теорію в своїй звісній роботі пізніший дослідник Ор[ест] Левицький. В новім виданні праця вийшла не підновлена новим матеріалом, а й деякі помилки старого видання лишилися не справлені (напр., важний недогляд на с. 24, де автор, цитуючи соборні постанови 1274 р., мабуть, з других рук, дає слова “избранных народом в священство”, яких текст постанов в дійсності не містить).
Памятники древнерусского канонического права Л.К.Гётца.
Kirchenrechtliche und kulturgeschichtliche denkmäler altrusslands nebst geschichte d s russischen Kirchenrechtes, ein geleitet, übersetzt und erklärt von dr. Leopold Karl Goetz (Kirchenrechtliche Abhandlungen herausgegeben von Dr. Ulrich Stutz, 18. u[nd] 19. Heft). Штутгарт, Енке, 1905, ст. X + 403
Як читаємо в передмові, ся книжка проф. Геца має бути дальшою передвступною роботою до задуманої ним праці: Christentum und Kultur im Kiever Russland – першою мала бути обговорена в попереднім томі “Записок [НТШ]” книга про Печерський монастир. В сій другій книжці ще виразніше виступає механічне розуміння автором своєї задачі: се радше приладження в формі, приступній1 для необізнаного з слов’янськими мовами і слов’янськими літературами пам’яток староруського письменства і церковно-культурного життя, ніж якісь самостійні студії автора в сім напрямі.
[Приступна вона лише до певної міри, наслідком занотованого вже в попередній рецензії спеціального замилування автора до цитування староруських і російських текстів, титулів і т. ін. в оригінальній формі навіть без перекладу або транскрипції, що робить досить неприємне вражіння своїм хвалькуватим педантизмом, як, з другого боку, хиби в російській мові, якою без всякої потреби пописується боннський професор перед своїми німецькими і російськими читачами, викликають вражіння сильно комічне.]
В сій книжці автор подає переклад короткого огляду історії староруського і пізнішого московсько-російського (“русского” у російській термінології, яку приймає без всякої критики і німецький видавець) церковного права з посмертного курсу Павлова, виданого Громогласовим, далі тексти оригінальні, з німецьким перекладом, трьох канонічних пам’яток: правил митр[ополита] Іоана, питань Кирика і науки новгородського владики Іллі-Іона. До перекладу з курсу Павлова додана маленька бібліографія, якою видавець надіється прислужитись російським читачам, як зазначає в передмові, до перекладу пам’яток – історично-літературні й канонічні вступи, де він описує історію пам’ятки, її видання, подає відомості про осіб, зв’язаних з нею, вкінці – про її канонічні джерела і канонічну та історично-культурну вартість, а при поодиноких параграфах, окрім німецького перекладу, – коментар текстуальний і річевий, вказівки на візантійське канонічне право і літературу трактованих питань.
Сей канонічний коментар становить, властиво, одиноку цінну сторону праці для читачів, яким приступні оригінальні видання й література предмета (для тих західноєвропейських читачів, яким вони не приступні, розуміється, буде дуже цінний і переклад, і коротко зібрані результати попередніх студій по історії староруського права). Понад то історики руської культури (Kulturhistoriker Russlands), для яких призначається ся книга, – мабуть, не знайдуть нічого цікавого; не знайдуть передовсім ніякого ширшого культурно-історичного освітлення, взагалі якогось ширшого самостійного синтезу: автор дає себе пізнати як труднолюбного збирача, компілятора, коментатора, а не дослідника культурної історії одного з цікавіших культурно-політичних типів середньовічної Європи. (Зрештою, й література предмета далеко не повно використана автором). Може бути, що інакше покаже він себе в тій заповідженій праці, якою обіцяє укоронувати отсі свої Vorarbeiten [початкові дослідження]. Ціна книги (15 марок) задорога навіть як на німецьку книгу.
Святий Климент у Корсуні, причинок до історії старохристиянської легенди, написав Іван Франко. Львів, 1906, ст. 17 + 307 (відб[итка] з “Записок Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка”)
На все ще небагатій, на жаль, робітниками, хоч так багатій жнивом ниві історії нашого письменства д[окто]р Франко тепер, можна сказати, одиноко репрезентує так плідну і важну і так неминучо потрібну для пізнання кождого письменства порівняну методу, яка твори нашої книжної й народної словесності вводить в ширші течії межинародного осмозу та розглядає її темп й їх оброблення в зв’язку з аналогічними концепціями чужих літератур і народностей. Першою більшою працею його на сім полі була книжка про духовний роман про Варлаама й Йоасафа (1897), другою більшою працею являється нововидана, титул котрої подав я вгорі, а з поменших належать численні студії, як розвідки про апокрифи в “Пам’ятках україн[ської] мови й літератури”, т. I-III, давніша студія про притчу про однорога (в болгарськім “Сборнику”) і новіша – про притчу про хромця й сліпця в Петербурзькім] збірнику (Статьи по славяноведению, II) та найновіші розвідки: про пісню про Правду і Неправду (“Записки [НТШ ]”, т. 70) і про українську вертепну драму (в т. 71 – 73).
В книжці, про яку говорю, вихідною точкою для автора послужили корсунські легенди про Климента папу та їх розширення на Русі і культ Климента в руській церкві. Автор хотів розглянути сі легенди на тлі західних легенд про Климента, та тут, під час як поступала праця, багатий матеріал і маса інтересних питань так опанували автора, що супроти загальної історії Климентової легенди на другий план відступила його первісна задача – прослідити історію Климентової легенди й культу його в старій Русі, і автор, видаючи свою працю осібно, заступив первісний титул: “Причинок до історії староруської легенди” більше загальним: “Причинок до історії старохристиянської легенди”.
Дійсно, на близько двадцятиаркушеву книжку тільки трохи більше, як два аркуші (розд. X дод. і XI), спеціально присвячені Климентові й легенді на Русі, хоч і в інших розділах автор багато дає для зорієнтування в староруських версіях літератури про Климента. Широко і сильно входить також автор в Кирило-Методієвську легенду, що в’яжеться з Климентовою на точці віднайдення Климентових мощей Кирилом.
Се явище, що майже в кождій студії якоїсь мандрівної теми вага досліду незамітно мусить перейти на чужі версії – наслідком ліпшого їх оброблення, служить одним з проречистих свідоцтв убожества наших власних студій в сій сфері. Належить побажати, щоб д[окто]р Франко не був далі в ній одиноким майже робітником і щоб більше знаходилося дослідників, які б чули у себе сили й енергію в дослідах над нашою книжністю й фольклором виходити за межі нашої власної традиції, на широке поле вселюдського обміну ідей і образів. Д[окто]р Франко в вичислених мною працях послужить добрим провідником на сім полі тим будучим робітникам – коби їх скорше діждатися!
Волынская губерния, географическо-исторический очерк, составил С.Каретников, издание первое. Ковель, 1905, ст. 90 + мапа
Автор означив на своїй книжці, що се перше видання, очевидно, – твердо віруючи в появу дальших. Супроти того хотілось би дати йому деякі ради на будуще, але се тяжко – занадто прийшлося б обтяжати автора працею, яка, очевидно, йому не під силу.
Автор в передмові зазначає свою ціль – познайомити, “без большой затраты времени”, з географією й історією
“этой части великого Русского государства, волею судьбы оторванной на несколько веков от своей матери России, подвергавшейся в этот период всевозможным бедствиям и лишениям, но сохранившей заветы матери своей – православную веру и русскую национальность, и снова возвратившейся под кров своей чадолюбивой матери”.
Далі довідуємося, що автор для своєї праці покористувався «главным образом данными, находящимися в словаре Брокгауза и Эфрона, сочинениями Батюшкова “Волынь”, А.Папкова “Братства”, а также и другими источниками (историей Карамзина, Соловьева, Иловайского и др.)». З-поміж сих “и др.”, очевидно, дуже важне місце займали “Памятные книжки Волынской губ[ернии]”. Джерела, як бачимо, не завсігди свіжі або наукові, але, безперечно, дуже “благонаміренні” і під масть автора підхожі. Читач, що хотів би познайомитися з історією Волині, розуміється, знайде для сього інші підручники, ш[анованому] авторові незвісні, а для географії й статистики – звернеться до його джерел – “Енциклопедії Брокгауза-Ефрона” і “Памятных книг”.
Bibliografia historyi polskiej, wspólnie z dr. Henrykiem Sawczyńskim i członkami kółka historycznego uczniów uniwersytetu lwow[skiego] zebrał i ułożył Dr. Ludwik Finkel, część III, zesz. I – III. 1904 – 1906, Краків, с. 48 + 1143 – 2150
Скорше, ніж можна було судити з повільного темпу II тому, котрого публікація зайняла редакторові цілих десять літ, вийшов третій, і останній, том сеї публікації; далеко більший від попереднього, він вийшов протягом п’яти літ, в трьох випусках, і тепер маємо вже цілість. Том містить в собі: передмову до цілого видання і деталічний оглав його, далі – в І випуску – огляд літератури політичної історії: реєстр важніших праць по історії загальній і загальнослов’янській, загальні праці по історії Польщі, література поодиноких провінцій і вкінці перегляд літератури по історії Польщі в хронологічнім порядку описуваних подій. В II випуску містяться доповнення до цілої праці, по р. 1900, і справлення помилок. В ІІІ випуску – великі (коло 30 арк. тісного друку) покажчики імен осіб, місць і авторів XIX в.
Загальний характер праці зістався той же в сім останнім томі, як і в попередніх. Безперечно, тепер, коли маємо покажчик річевий і іменний, буде легше при користанні поборювати трудності, які насуває уклад праці, й поки польська наука не здобудеться на ліпший підручник, історики довго ще, мабуть, будуть мусити звертатися до сеї книги, для контролі свого бібліографічного матеріалу і за можливими вказівками. Як довідуємося з передмови автора, перший том уже встиг розійтися. З сього факту д[окто]р Фінкель робить досить несподіваний випад на мене :
Prof. Hruszewskij przyznaje mi dobrą wolę, ale ja mu jej przyznać nie mogę [Ся апострофа читається в нотці, з відсилачем до тексту, де д[окто]р Фінкель згадуючи про оцінки його праці, пише: odasądzlił zaś od wszelkiej wartości, porówno jak bibliograficzne dzieła Estrejchera, prof. Hruszewskij, przyznaiąc tylko dobrą wolę autorowi Bibliografii historyi polskiej (с. XI)], gdy dochodzi do wniosku, że szkoda było kosztów na to dzieło. Niech się pocieszy, bo zanim zdołałem wydać ostatni zeszyt, już część I. i początkowe zeszyty części II. są zupełnie wyczerpane. W krótkiej recenzyi jego jest także kilka omyłek drukarskich.
[З сих слів читач передмови д[окто]ра Фінкеля, незнайомий з моєю рецензією, може набрати переконання, що я в своїй рецензії займався виловлюванням друкарських помилок з його праці. А тим часом воно трохи інакше діло стоїть – прошу заглянути до моєї рецензії. Зрештою, й друкарські помилки зовсім інакшу мають вагу в бібліографічнім покажчику, обов’язанім до дипломатичної докладності, ніж в журнальній рецензії.]
Слабка та потіха, яку дає мені д[окто]р Фінкель. Може, його покажчик і кілька разів розійтися за браком ліпшого, але через те він не стане ліпший і через те не зміниться моя гадка про нього. А що незвичайно здержлива в тоні (хоч хиби праці давали багатий матеріал до як сміливіших інвектив чи кепкувань), далека від яких-небудь звинувачень д[окто]ра Фінкеля за хиби того матеріалу, який він дістав і не міг зробити ліпшим, не зважаючи на всі старання, – рецензія моя дає йому привід підсувати мені злу волю, то се може бути характеристичним хіба для особи самого д[окто]ра Фінкеля як ученого і чоловіка.
Mitteilungen der k[aiserliche-]k[oniglichen] Zentralkomission für Erforschung und Erhaltung der kunst [und] hist[orische] Denkmale, V В[and], Amtliche Beilage, 1906
Хочемо занотувати сі офіціальні справоздання віденської комісії не для того, щоб нотувати матеріали з австрійської України, а щоб констатувати їх майже повний брак. Се разюча аномалія в діяльності сеї важної інституції, яка раз повинна звернути на себе увагу компетентних кругів. Діяльність консерваторів в Галичині обіймала майже виключно польську територію і польські пам’ятки, не займаючи більше українських пам’яток. Консерватори виконували з пієтизмом свої обов’язки лише з огляду на поляків, а русинами займалися тільки в кількох незначних випадках.
Виходило би, що в Галичині нема нічого поза польськими костелами і будівлями, хіба лише одна катедра св. Юра, волоська церков, яку брав консерватор Гендель в оборону перед новим будинком “Дністра”, дерев’яні церкви гр[еко]-кат[олицького] обряду, що без їх відома реставруються, продаються або навіть – як се не раз вже підношено в наших часописях – розбираються від верху до підвалин і уживаються до ставлення нових будинків.
Консерватори не знають нічого про існування по деяких церквах цінних іконостасів і образів і не роблять нічого для їх заховання і забезпечення від знищення, через що не одна цінна річ паде жертвою огня або недбалого переховування. Дуже було б про те пожадане, щоби консерватори кинули бачніше око і на українські пам’ятки, а центральний заряд щоби постарався іменувати і українських відпоручників, які з більшою охотою взялися би до роботи і постаралися о те, аби українські старинності зазнавали не меншої опіки, як польські, та тішилися трохи більшими грошевими підмогами [Сим роком призначено на польські цілі кількадесят тисяч корон, коли на руські не віддано ані сотика]. З урядових звісток нотую іменування консерватором на деякі повіти Східної Галичини д[окто]ра Е.Барвінського.
Примітки
Супрасльская рукопись, труд Сергея Северьянова, том І…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 73. – Кн. 5. – С. 191 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
С евер’янов Сергій Миколайович (1840-ві – 1918) – російський славіст, палеограф, знавець староболгарської мови. Окрім Супрасльського кодексу підготував до друку у кириличній транскрипції Синайський псалтир ХІ ст. – глаголичний рукопис на 177 пергаментних аркушах: Синайская псалтырь: Глаголический памятник XI века / Приготовил к печати С.Северьянов. – Петроград, 1922.
супрасльського кодексу… – кириличний старослов’янський рукопис середини ХІ ст., збірник житія святих і провопідей (березнева мінея) на 285 пергаментних аркушах великого формату. Знайдений у бібліотеці Супрасльського монастиря (м. Супрасль, тепер Польща) у 1823 р. білоруським славістом М. Бобровським.
виданні Мікльосіча – йдеться про видання: Monumenta linguae palaeoslovenicae e Codice Suprasliensi / Edidit F. Miklosich. – Vindobonae: apud Guilelmum Braumüller, 1851. Міклосіч Франц, нім. Franz von Miklosich (1813 – 1891) – видатний австрійський та словенський славіст. Професор слов’янської філології Віденського університету (1849 – 1886), академік Віденської АН (1851). Автор теорії історико-порівняльного вивчення граматики слов’янських мов. Найвідоміша праця: Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen (Відень, 1852 – 1875, 4 т.). Ф. Міклосіч опублікував лише частину рукопису (118 аркушів), який зберігається в університетській бібліотеці Любляни. Видання повного тексту належить С.Север’янову.
Симеона Метафраста и Логоѳета списаніе міра отъ бытія…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 73. – Кн. 5. – С. 191 – 192 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Симеон Метафраст (Логофет), грец. Συμεών Μεταφραστής (друга половина Х ст.) – візантійський хроніст, державний діяч. Зібрав кілька сотень житій святих, які сам переказував і перекладав. Автор хроніки від створення світу до 948 р. (перші дві частини твору – компіляції, третя, від 913 до 948 р. – оригінальна), яка була доповнена відомостями з хроніки візантійського історика XII ст. Иоанна Зонари і в слов’янському (староболгарському) перекладі побутувала, за припущеннями вчених, від XIV ст.
Анастазія Кримковича в 1630-х pp. – староболгарський переклад хроніки Симеона Логофета списаний 1637 р., однак молдавський митрополит Анастасій Кримкович (1560 – 1629) на той час вже помер. Цей список зберігався у Петербурзькій публічній бібліотеці. Він і став підставою для публікації 1905 р., яку рецензував М.Грушевський.
…ак [адем ік] Васілевський… – йдеться про працю: Васильевский В.Г. Хроника Логофета на славянском и греческом // Византийский временник. – СПб., 1895. – Т. 2. – Вып. 1 – 2. – С. 78 – 151. Василевський Василь Григорович (1838 – 1899) – російський візантиніст. Академік Петербурзької АН (1890).
Срезневський Вячеслав Ізмайлович (1849 – 1937) – російський філолог, технічний діяч. Дослідник давніх пам’яток слов’янської писемності. Приват-доцент Санкт-Петербурзького університету (1878 – 1881). Від 1878 р. активний учасник Російського технічного товариства, захоплювався фотографією. Організатор російського олімпійського спорту. Голова Російського олімпійського комітету (1911 – 1918).
И.М.Ивакин. Князь Владимир Moномах и его поучение, часть первая…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 69. – Кн. 1. – С. 189 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Автограф зберігається в: Інститут літератури ім. Т.Г.Ш евченка НАН України. – Відділ рукописів. – Ф. 78 (ЛНВ), од. зб. 161.
Івакін Іван Михайлович (1855 – 1910) – російський історик. Викладач 3-ї Московської класичної гімназії. Домашній учитель дітей російського письменника Льва Толстого.
видання і другої часті – продовження праці Івакіна не вийшло друком.
Гіду… Гаральда… – йдеться про Гіту Уесекську (англ. Gytha of Wessex) – позашлюбну доньку англійського короля Гарольда ІІ Годвінсона (бл. 1022 – 1066), останнього з англосаксонської династії, що загинув у битві при Гастінгсі. У 1074 р. вона вийшла заміж за Володимира Мономаха, а померла, найімовірніше, у 1098 р., бо наступного року Мономах одружився вдруге.
А.И.Соболевский. Древняя переделка Начальной летописи…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 69. – Кн. 1. – С. 189 – 190 (Бібліографія). Підпис: Г[рушевський] М.
Замечательная эпоха древнерусской жизни… B. В. Святловского…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 71. – Кн. 3. – C. 197 – 198 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Святловський Володимир Володимирович (1871 – 1927) – український та російський історик економіки. Викладач Петербурзького університету (з 1902 р.).
доповненням обговорених давніше (т. 62) статей авто а… – див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2012. – Т. 15: Серія: Рецензії та огляди (1898 – 1904). – С. 214.
Лелевель і Вельтман… – йдеться про вже застарілі на початок ХХ ст. праці: Lelewel J. Polska wieków średnich. – Poznań, 1846; Вельтман А.Ф. Начертание древней истории Бессарабии. – М., 1826.
Потомство Рюрика. Материалы для составления родословий…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 73. – Кн. 5. – С. 1 9 2 -1 9 3 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Власьев Геннадій Олександрович (1844 – 1912) – історик-генеалог, генерал-лейтенант Адміралтейства. Дійсний член Імператорського археологічного товариства, член-засновник, згодом почесний член Російського Генеалогічного товариства.
книга П. Долгорукого… – йдеться про видання: Долгоруков П.В. Российская родословная книга. – СПб., 1854 – 1857. – Ч. 1 – 4.
вповні приймає хронологію Іпатського кодексу Галицько-волинської літописі… – М.Грушевський опублікував на цю тему окрему статтю: Грушевський М. Хронологія подій Галицько-волинської літописі // ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. 41. – С. 1 – 72 (передрук у: Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 7. – С. 327 – 387).
И.Малиновский. Рада Великого княжества Литовского…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 69. – Кн. 1. – С. 193 – 194 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається в: Інститут літератури ім. Т.Г.Ш евченка Н А Н України. – Відділ рукописів. – Ф. 78, од. зб. 162.
Малиновський Іоанникій (Оникій) Олексійович (1868 – 1932) – український історик, правознавець. Академік ВУАН (1925). Професор Київського (1895 – 1899), Варшавського (1913 – 1917), Донського (1917 – 1920) університетів. До сфери наукових зацікавлень входили українське звичаєве право, історія кримінального права Великого князівства Литовського.
проф. В[ладимирського]-Буданова – М.Владимирський-Буданов свої погляди на організацію влади й управління в Київській Русі та роль боярської думи при князі виклав у праці: Владимирский-Буданов М.Ф. Новые исследования о Боярской Думе. – СПб., 1880. У популярній формі його погляди викладені у курсі лекцій: Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – К., 1886 та інші перевидання.
праць Сергеевича… – детальніше про критику наукового методу творчості В.Сергеєвича йдеться у некролозі, який написав М.Грушевський: Грушевський М. B. І.Сергеєвич. Посмертна згадка // Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8. – C. 568 – 569, 701 – 702.
походи Гедимина – про походи Гедиміна на українські землі див.: Русина О. Київська виправа Гедиміна (текстологічний аспект проблеми) // ЗНТШ. – Львів, 1996. – Т. 231. – С. 147 – 157.
М.Довнар-Запольский. Очерки по организации западнорусского крестьянства…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 70. – Кн. 2. – С. 200 – 201 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Див.: Довнар-Запольский М. Западно-русская сельская община в XVI в. – СПб., 1897. – 56 с. (Відбиток: ЖМНП. – СПб., 1897. – Кн. VII).
Рец. на публ.: Довнар-Запольский М. Западно-русская сельская община в XVI в. 56 c. // ЗНТШ. – Львів, 1899. – Т. 29. – Кн. ІІІ. – С. 10 – 12.
Див.: Довнар -Запольский М.В. Крестьянская реформа в Литовско-русском государстве в половине XVI века // ЖМНП. – СПб., 1905. – Вып. III – IV. – С. 135 – 187, 221 – 277.
порушує мої гадки – йдеться про статтю: Грушевський М. Громадський рух на Вкраїні-Русі в ХІІІ віці // ЗНТШ. – Львів, 1892. – Т. ІІ. – С. 1 – 28. Передрук з коментарем: Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2 003. – Т. 5. – С. 216 – 242, 493 – 496.
Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 70. – Кн. 2. – С. 202 – 204 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Яблоновський Олександер, пол. Jabłonowski Aleksander (1829 – 1913) – польський історик, етнограф. Член Краківської академії знань (1894), президент Варшавського наукового товариства (1907 – 1913). Досліджував історію, етнографію та географію українських земель у складі Речі Посполитої, видав серію джерел з історії польсько-литовської доби.
перша, присвячена Волині й Поділлю – див.: Polska 16 wieku pod względem geograficzno-statystусznym. – Warszawa, 1889. – T. 8: Ziemie Ruskie. Wołyń i Podole opisane przez A. Jabłonowskiego (Źródła dziejowe; T. 19).
друга, присвячена “Україні" – див.: Polska XVІ wieku pod względem geografiсzno-statystусznym. – Warszawa, 1897. – T. ХІ: Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijów – Bracław), opisane przez A. Jabłonowskiego (Źródła dziejowe; T. 22).
була мною… обговорена. – див.: Грушевський М. Рец. на публ.: Źródła dziejowe. – Warszawa, 1897. T. 22: Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym, t. 11: Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijów -Bracław), opisane przez Alexandra Jabłonowskiego. // ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. 17. – Кн. ІІІ. – С. 9 – 22. Передрук: Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2008. – Т. 14: Серія: Рецензії та огляди (1888 – 1897). – С. 193 – 205.
план включив також Підляшшя – див.: Polska XVІ wieku pod względem geografiсzno-statystусznym. – Warszawa, 1908. – T. VI. Cz. I: Podlasie (Województwo) opisane przez A. Jabłonowskiego; Warszawa, 1909.
Сіверщина не входять в круг його студій – О.Яблоновський збирав матеріали на том, присвячений Чернігівському воєводству, і планував їх видати 25-м томом серії “Źródła dziejowe” під назвою “Siewierze”, однак смерть перешкодила цим планам. Див.: Jabłonowski A. Przedmowa // Polska XVІ wieku pod względem geografiсzno-statystусznym. – Warszawa, 1911. – T. 12. Prusy Królewskie. Cz. I wydał I.T.Baranowski. – S. 9 – 10.
в спілці з пок[ійним] Ад[ольфом] Павіньським… – О.Яблоновський у 1876 р. спільно з професором історії Варшавського університету, директором Головного архіву давніх актів у Варшаві Адольфом Павінським (1840 – 1896) започаткував видавничу серію “Źródła dziejowe”. Матеріал з поборових реєстрів, що стосувався корінних польських земель та Підляшшя збирав і готував до друку А.Павінський, а руських – О.Яблоновський. За життя О.Яблоновського, до 1911 р., вийшло 23 томи публікацій джерел та монографій під загальною назвою “Polska 16 wieku pod względem geografi^nostatystусznym”. Лише 1915 р. зусиллями істориків Яна Якубовського та Юзефа Кордзіковського видано 24-й т., присвячений Інфлянтам. На цьому томі серія припинилася, хоча були зібрані матеріали по Чернігівському воєводстві (планований 25-й т. під назвою “Siewierze”) та воєводствах Великого князівства Литовського (т. 26).
атласі автора – йдеться про видання: Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej wydany z zasiłkiem Akademii Umiejętności w Krakowie. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dział II-gi “Ziemie ruskie” Rzeczypospolitej opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. – Warszawa; Wiedeń, 1889 – 1904. Див. рец.: Грушевський М. // ЗНТШ. – Львів, 1904. – Т. 62. – Кн. V I. – С. 16 – 17; Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2012. – Т. 15. – С. 271 – 272.
поборові реєстри… – йдеться про: Polska XVI wieku pod względem geografiсzno-statystусznym. – Warszawa, 1902. – T. VII. Cz.I: Ziemie Ruskie. Ruś Czerwona opisana przez AJabłonowskiego (Źródła dziejowe; T. XVIII. Cz.I). Див. рец.: Томашівський С. // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. 51. – Кн.І. – С. 29 – 33.
люстрація 1564 p. – див.: Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1895. – Т. І: Люстрації королівщин в землях Галицькій і Перемиській з р. 1565 – 1566; Львів, 1897. – Т. II: Люстрації королівщин в землях Перемиських і Сяноцькій з р. 1565; Львів, 1900. – Т. III: Люстрації королівщин в землях Холмській, Белзькій і Львівській з р. 1564 – 1565.
з люстрації 1570 p. – див.: Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1903. – Т. VII: Люстрація р. 1570.
вступними розвідками "Жерел”– йдеться про: Грушевський М. Економічний стан селян на Подністров’ї Галицькім в половині XVI в. на основі описей королівщин // Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1895. – Т. I: Описи королівщин в землях руських XVI віку. – Т. I: Люстрація земель Галицької й Перемиської. – С. 1 – 53. Передрук: Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2003. – Т. 5. – С. 243 – 289.
"Aktach grodzkich і ziemskich" – йдеться про видання судових актів Галицької, Львівської, Перемиської та Сяноцької земель Руського воєводства XV ст.: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1886. – T. XI; 1887. – Т. XII; 1888. – Т. XIII; 1889. – Т. XIV; 1891. – T. XV; 1894. – T. XVI; 1901. – T. XVII.
Pieniądz і przewrót cen w XVI і XVII wieku w Polsce…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 70. – Кн. 2. – С. 209 – 211 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Шельонговський Адам, пол. Szelągowski Adam (1873 – 1961) – польський історик, професор Львівського університету (1907 – 1939). Сфера наукових зацікавлень: історія середньовіччя та нового часу Польщі та світу, економічна історія, історія цивілізації.
...з рукописей Лойк а – йдеться про матеріали Фелікса Лойка (1717 – 1779) – представника польського Просвітництва, наближеного до короля Станіслава Понятовського, дипломата. Під впливом А.Нарушевича цікавився історією Польщі.
…рахунків Чацького – йдеться про таблиці річного вивозу збіжжя з Гданська від 1649 до 1702 рр. Див.: C zacki T. Dzieła, zebrane i wydane przez E.Raczyńskiego. – Poznań, 1844. – T. II. – S. 219.
Walka o Bałtyk, napisał Adam Szelągowski…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 70. – Кн. 2. – С. 211 – 212 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
veniam docendi… – тобто право викладання в університеті на підставі оприлюдненої наукової праці.
Polska na przełomie – йдеться про: Szelągowski A. Wzrost państwa polskiego w XV i XVI w. Polska na przełomie wieków średnich i nowych. – Lwów, 1904. На цю працю рецензію написав не М.Грушевський, а його учень С.Томашівський, див.: Т[омашівський] С. // ЗНТШ. – Львів, 1907. – Т. 80. – Кн. VI. – С. 217 – 218.
Войцеховський Тадеуш, пол. Wojciechowski Tadeusz (1838 – 1919) – польський історик. Професор (1883 – 1907) і ректор Львівського університету, співзасновник та голова Польського історичного товариства у Львові, член Польської академії знань. Дослідник історії раннього середньовіччя на польських землях, цікавився пам’ятками літератури і архітектури того часу, топографією та ономастикою.
Автономные монеты Галицкой Руси…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 71. – Кн. 3. – С. 202 – 203 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Відділ рукописів. – Ф. 78, од. зб. 158.
Болсуновський Карл Ва сильович (1838 – 1924) – український історик-нумізмат, археолог. Хранитель Мінц-кабінету Київського художньо-промислового і наукового музею. Зібрав велику колекцію нумізматики та археології. Автор праць з археології, геральдики, нумізматики, сфрагістики, історії раннього християнства.
коло Ярмолинець – тепер смт, центр Ярмолинського району Хмельницької області.
працю Стрончиньського – йдеться про працю польського історика та нумізмата Казимира Стрончинського (1809 – 1896): Stronczyński K. Dawne monety polskie dynastyi Piastów i Jagiellonów. – Piotrków, 1885. – Cz. 3: Monety XIV, XV i XVI wieku uporządkowane i objaśnione.
шлезького Лєвенбурга… – йдеться про місто Левенбург (Lewenburg) на лівому березі річки Бобра – значний осередок торгівлі у XII ст.
печатки…1316 p. – йдеться про печатку із зображенням лева, привішену до грамоти князів Андрія та Лева Юрійовичів від 9 серпня 1316 р., яка, на думку дослідників, належала князю Леву Даниловичу (Барвінський Б. Дві печатки галицько-володимирських князів з 1316 і 1335 рр. Сіггіллографічна замітка // Його ж. Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріали до історії УкраїниРуси. – Ж овква, 1908. – Т. І. – С. 18 – 26). Про відношення символу лева на цій печатці до міського герба Львова див.: Гречило А. Герб міста Львова: генеза, традиція, відродження // Львів: Історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 62 – 63.
Ф.М.Уманец. Князь Константин-Василий Острожский…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 71. – Кн. 3. – С. 203 – 204 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається в: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Відділ рукописів. – Ф. 78, од. зб. 164.
Уманець Федір Михайлович (1841 – 1908) – український історик, громадський діяч. Голова Глухівської повітової земської управи (1887 – 1895) і Чернігівської губернської земської управи (1895 – 1908). Досліджував історії України і Росії ранньомодерного періоду, українськопольські стосунки.
Kazimierz Pułaski. Stare osady w ziemi Kamienieckiej…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 72. – Кн. 4. – С. 207 – 208 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Пуласький Казимир, пол. Pułaski Kazimierz (1846 – 1926) – польський історик, генеалог.
Przewodnik nauk[owy] і liter[acki] – див.: Pułaski K. Stare osady w ziemi Kamienieckiej i dziedziczące na nich rody podolskiej szlachty historycznej // Przewodnik naukowy і literacki. – Lwów, 1902. – № 1 – 12.
Шаравка, Бедрихів Городок і Кунин… с. Вірмени – йдеться про міста: Шаравка (нині с. Шарівка), Кунин (не ідентифіковане, можливо Купин), Бедрихів Городок (нині Городок) та село Вірмени (нині с. Великозалісся) Хмельницької області, які у литовсько-польський період належали до шляхетських і церковних маєтностей Кам’янецького та Летичівського повітів Подільського воєводства.
монографійку… Вен[едикта] Площанського… – йдеться про статтю Площанский В.М. Кердеи и Кердеевичи XIV – XV вв. // Труды X Археологического съезда. – М., 1899. – Т. І. – С. 277 – 289.
Powiat Mohylowski w gubernii Podolskiej…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 72. – Кн. 4. – С. 208 – 210 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Побуг-Гурський Владислав, пол. Pobóg-Górsk Władysław (1822 – 1902) – польський історик-аматор, археолог.
праця М. Ролле – йдеться про працю: Rolle M. Z przeszłości. Okręg Rowski Starostwo Barskie (do r. 1774). – Lwów, 1896. Див. рец.: Грушевський М. // ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. 15. – Кн. І. – С. 8 – 13. Передрук: Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2008. – Т. 14: Серія: Рецензії та огляди (1888 – 1897). – С. 183 – 188.
моєї збірки актів Барського староства – йдеться про видання: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссией для разбора древних актов. – К., 1893. – Ч. 8. – Т. 1: Материалы для истории местного управления в связи с историей сословной организации. Акты Барского староства XV – XVIII ст. / Под ред. М.С.Грушевского; Т. 2: Материалы для истории местного управления в связи с историей сословной организации. Акты Барского староства XVII – XVIII ст. / Под ред. М. С. Грушевского.
O.Balzer. Historya ustroju Polski…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 72. – Кн. 4. – С. 210 – 211 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Бальцер Освальд, пол. Balzer Oswald (1858 – 1933) – польський історик права. Професор Львівського університету (1887 – 1933), директор Крайового архіву гродських і земських актів (з 1891), (з 1919 – Земського архіву) у Львові. Досліджував першоджерела польського середньовічного та ранньомодерного часу, проблеми державного устрою Польщі й Австрії, історію судового права.
дав […] новий і авт ентичний текст – У 1911 та 1914 рр. накладом Товариства “Бібліотека слухачів права у Львові” видано об’ємні томи лекцій з історії устрою Польщі О.Бальцера. Див.: Balzer О. Historya ustroju Polski (na podstawie stenogramu za zezwoleniem autora). – Lwów, 1911; Ejusdem. Historya ustroju Polski. Przegląd wykładów uniwersyteckich. – Lwów, 1914.
Sądownictwo królewskie w pierwszej połowie rządów Zygmunta Starego…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 73. – Кн. 5. – С. 205 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Гружевський Болеслав, пол. Grużewski Bolesław (1883 – 1952) – польський історик права. Досліджував історію устрою Польщі, польське судове право.
опублікованих свого часу проф. Бобжиньським… – див.: Decreta in iudiciis regalibus tempore Sigismundi I regis Poloniae anno 1507 – 1531 Cracoviae celebratis lata ex actis originalibus in archivo regni Galiciae Cracoviensi asservatis / Edidit M.Bobrzyński. – Cracovia, 1881. (Starodawne Prawa Polskiego Pomniki; T. 6).
Pisma polityczne z czasów pierwszego bezkrólewia…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 73. – Кн. 5. – С. 205 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Чубек Ян, пол. Czubek Jan (1849 – 1932) – польський бібліотекознавець, історик літератури, археограф. Член Академії знань у Кракові (1918). Бібліотекар Академії знань у Кракові (1903 – 1932). Перекладач із класичних мов, видавець пам’яток польської літератури XVI – XVII ст.
А.Д.Щербина. Литературная история русских сказаний о Флорентийской унии…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 69. – Кн. 1. – С. 192 – 193 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: Інститут літератури ім. Т.Г.Ш евченка Н А Н України. – Відділ рукописів. – Ф. 78, од. зб. 159.
Щербина Олексій Дмитрович (1877 – після 1937) – український літературознавець. Член Педагогічного відділення Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті та одеської “Просвіти”. Досліджував творчість М.Гоголя, автор гімназійних посібників з російської мови. Викладач одеських гімназій та шкіл.
Малінін Василь Миколайович (1849 – ?) – російський історик літератури. Професор Київської духовної академії.
фальсифікат самого Сахарова… – йдеться про видання: Сахаров И.П. Путешествия русских людей в чужие земли / 2-е изд. – СПб., 1837. – Ч. 1. – С. 87 – 112; Его же. Сказания русского народа / 3 изд. – СПб., 1849. – Т. ІІ. – С. 81 – 88.
видання Новікова – йдеться про видання: Путешествие Исидора Митрополита на Флорентийский Собор в 6945 (1436) году // Древняя российская вивлиофика, содержавшая в себе: собрание древностей российских, до истории, географии и генеалогии российския, касающихся изданная Н.Новиковим. – СПб., 1774. – Ч. IV. – С. 293 – 321; 2-е изд. – М., 1788. – Ч. VI. – С. 27 – 48.
Симеон С уздальський (кінець Х ІѴ – перша половина XV ст.) – ієромонах, який супроводжував митрополита Ісидора в Італію на Ферраро-Флорентійський собор 1437 – 1439 рр. Сучасні дослідники не вважають Симеона автором “Подорожі Ісидора”, тому що стиль його письма гостро полемічний, тоді як “Подорож” – ділова об’єктивна оповідь. Див.: Мощинская Н.В. О б авторе “Хождения на Флорентийский собор” в 1439 – 1441 гг. // Литература Древней Руси и XVIII века. – М., 1970. – С. 228 – 300; Ее же. “Хождение” неизвестного суздальца на Ферраро-Флорентийский собор 1436 – 1440-х годов // Вопросы русской литературы. – М., 1970. – С. 87 – 98.
"Повістю про собор"… – сучасні дослідники вважають автором цього твору Симеона Суздальського. Повість відома у двох редакціях, кожна з яких має по два види. Перший вид першої редакції має назву “Исидоров собор и хождение его” (написана бл. 1447 / 1448) і є найдостовірнішим з-поміж усіх відомих. Детальніше див.: Мощинская Н.В. “Повесть об осьмом соборе” Симеона Суздальского и “Хождение на Ферраро-Флорентийский собор” неизвестного Суздальца как литературные памятники середины X V века: (Текстология, идеологические тенденции и стилевое своеобразие). Автореф. дис…. канд. филол. наук. – М., 1972.
"Исхожденіє Авраамія Суждальского" – автором цього твору, який описує своє перебування в Італії під час Флорентійського собору, був член московського посольства митрополита Ісидора, суздальський єпископ Авраамій, а не автор “Подорожі Ісидора”. Див.: Казакова Н А. “Исхождение” Авраамия Суздальского: (Списки и редакции) // Труды Отдела древнерусской литературы. – Ленинград, 1979. – Т. 33. – С. 55 – 66.
Філофей (бл. 1465 – 1542) – старець псковського Спасо-Еліазарівського монастиря. Ймовірний автор концепції “Москва – Третій Рим”.
Г.И.Маркевич. Выборное начало в духовенстве…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 70. – Кн. 2. – С. 199 – 200 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Маркевич Григорій Іпатійович (1849 – 1923) – український культурно-освітній і громадський діяч, фольклорист, книгознавець. Викладач Інституту шляхетних дівчат у Полтаві, заступник голови міської думи Полтави. Цікавився українською історією та літературою.
кандидатська праця автора – див.: Маркевич Г.И. Выборное начало в духовенстве древнерусской, преимущественно Ю го-Западной церкви до реформ Петра Великого // Труды Киевской духовной академии. – К., 1871. – № 8. – С. 225 – 273; № 9. – С. 484 – 550.
Ор[ест] Левицький – див.: Левицкий О.И. [Внутренее состояние западнорусской церкви в польско-литовском государстве в конце XVI в. и уния] // Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссией для разбора древних актов. – К., 1883. – Ч. 1. – Т. 6. – С. 1 – 182. Див. також критику цього твердження: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1994. – Т. V. – С. 461 – 462.
соборні постанови 1274 р. – йдеться про соборні постанови київського митрополита Кирила (1247 – 1281).
Памятники древнерусского канонического права…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 71. – Кн. 3. – С. 198 – 199 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Гетц Карл Леопольд, нім. Goetz Leopold Karl (1868 – 1931) – німецький історик, теолог, правник. Професор Боннського університету (1902 – 1931). Дослідник канонічного права та історії церкви періоду Київської Русі.
книга про Печерський монастир – див.: Франко Ів. Рец. на публ.: Goetz Leopold Karl. Das Hohlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Russlands (Киево-Печерский Монастырь как Културный (sic!) центр Домонгольской России). Passau, 1904. XXXIV + 238 c. // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 70. – Кн. II. – С. 198 – 199.
в тій заповідженій праці… – К.Гетц і надалі активно досліджував обрану проблеметику, що викликало у 1914 р. чергову критичну реакцію М.Грушевського. Див.: Грушевський М. Нові гіпотези з історії староруського права. Критичні замітки з приводу праці К.Л.Геца // Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8. – С. 266 – 284.
Святий Климент у Корсуні, причинок до історії…
Публікується за виданням: ЛНВ. – Львів, 1906. – Т. 35. – Кн. 7. – С. 174 – 175. Підпис: Грушевський М.
книжка про духовний роман про Варлаама й Йоасафа (1897)… – див.: Франко І. , старохристиянський духовний роман. Розвідка. – Львів, 1897.
розвідки про апокрифи… про українську вертепну драм – див.: Апокрифи і легенди з українських рукописів, зібрав, упорядкував і пояснив І.Франко. – Львів, 1896. – Т. I: Апокрифи старозавітні (П ам’ятки українсько-руської мови і літератури); Львів, 1899. – Т. II: Апокрифи новозавітні. А. Апокрифічні євангелія; Львів, 1902. – Т. III: Апокрифи новозавітні. Б. Апокрифічні діяння апостолів; Його ж. Притчата за еднорога и нейният български вариант // Сборник за Народни Умотворения, наука и книжнина. – София, 1896. – Кн. 13. – С. 570 – 620; Його ж. (Причинок до історії літературних взаємин старої Русі) // Статьи по славяноведению. – СП б., 1906. – Вып. 2. – С. 129 – 155; Його ж. Пісня про Правду і Неправду. Історико-літературна розвідка // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 70. – Кн. II. – С. 5 – 70; Його ж. До історії українського вертепа XVIII в. Історично-літературні студії й матеріали // Там само. – Львів, 1906. – т. 71. – Кн. III. – С. 22 – 43; Т. 72. – Кн. IV. – С. 9 – 79; Т. 73. – Кн. V. – С. 5 – 64.
Волынская губерния, географическо-исторический очерк…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 74. – Кн. 6. – С. 232 (Бібліографія). Підпис: Г[рушевський] М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 45, арк. 66.
Укладачем рецензованої книжки був аматор-краєзнавець, прихильник монархічних поглядів Сергій Матвійович Каретніков. Він відомий як укладач двох компілятивних історико-географічних описів, див.: Волынская губерния, географическо-исторический очерк (Ковель, 1905: 1-е изд.; Кременец, 1910: 2-е изд.; Почаев, 1912: 3-е изд.); Холмская губерния, географически-исторический очерк (Лубны, 1913).
Батюшкова… Папкова. – див.: Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы Юго-западного края. – СПб., 1888; Папков А. Братства: Очерк истории западно-русских православных братств. – Сергиев Посад, 1900.
…историей Карамзина, Соловьева, Иловайского… – йдеться про багатотомні праці класиків російської історіографії ХІХ ст., що стали підвалиною поглядів, на які опирався монархіст Каретніков, див.: Карамзин Н.М. История государства Российского (С П б, 1816 – 1818; Т. 1 – 8; та наст. вид.); Соловьев С.М. История России с древнейших времен (М., 1851 – 1879; Т. 1 – 29; та наступні вид.); Иловайский Д.И. История России (М., 1876 – 1905; Т. 1 – 5).
“Памятные книжки” – мова йде про щорічні офіційні статистичні, довідкові видання, що видавалися в Російській імперії з середини 1830-х років по 1917 р. Для Волинської губернії вони почали друкуватися з 1885 р., див.: Памятная книжка Волынской губернии на… год. – Житомир, 1885 – 1915.
Bibliografia historyi polskiej…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 74. – Кн. 6. – С. 240 – 241 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 45, арк. 67, 129.
Савчинський Генрик, пол. Sawczyński Henryk (1861 – 1923) – польський історик, бібліограф.
Фінкель Людвік, пол. Ludwik Finkel (1858 – 1930) – польський історик та бібліограф. Професор Львівського університету (з 1892 р. – надзвичайний; з 1899 р. – звичайний), ректор того ж університету (1911 – 1912), голова Історичного товариства у Львові (1914 – 1923). Ще навчаючись у Київському університеті, М.Грушевський написав у 1891 р. рецензію на одну зі статей Л.Фінкеля, див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2008. – Т. 14: Серія: Рецензії та огляди (1888 – 1897). – С. 124 – 125.
поки польська наука не здобудеться на ліпший підручник… – видання Л.Фінкеля та Г.Савчинського стало класичним у польській бібліографії. За прийнятою ними схемою укладання бібліографічного матеріалу щорічно воно доповнюється біжучою бібліографією, що спочатку поміщалася на сторінках основного часопису польських істориків “Kwartalnik Historyczny”, а у післявоєнні роки – окремими томами під назвою “Bibliografia historii polskiej za rok…”. Для ведення цієї біжучої бібліографічної роботи в рамках Польської академії наук у Кракові діє на постійній основі осередок з 5 – 6 науковців (Pracownia bibliografii bieżącej), щоб відслідковувати не тільки польські, але й закордонні публікації з польської тематики.
випад на мене – У 1903 р. Грушевський написав рецензію на перший том праці Фінкеля, див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2012. – Т. 15. – С. 258 – 261. Подальша різка полеміка між Грушевським та Фінкелем щодо “Бібліографії польської історії”, окрім наукових мотивів, могла пояснюватися також непростими стосунками, що склалися між ними як професором та ректором Львівського університету, коли обоє вчених відстоювали відповідно український та польський погляди на щоденні університетські справи. Не зважаючи на полеміку довкола бібліографії польської історії, М.Грушевський написав дуже позитивний відгук на монографію Л.Фінкеля “Elekcja Zygmunta I. Sprawy dynastyi Jagiellońskiej i unii Polsko-Litewskiej w Krakowie” (1910), назвавши її “гарною книжкою – одною з найкращих праць з історії Великого князівства Литовського”: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Історичні студії та розвідки (1906 – 1916). – С. 299.
Mitteilungen der k[aiserliche-]k[oniglichen] Zentralkomission…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 83. – C. 233 – 234 (Бібліографія). У співавторстві, підпис: З[енон] К[узеля] і Ред.
Кузеля Зенон Францискович (1882 – 1952) – український мовознавець, бібліограф, етнограф, громадський діяч. Дійсний член (з 1909 р.), голова НТШ (з 1949 р.).
Діяльність консерваторів в Галичині… – мова йде про пам’яткоохоронну діяльність, якою в Галичині опікувались добре оплачувані урядовці – консерватори. Перший консерватор для Східної Галичини був обраний 1856 р., а 1889 р. виникло Товариство консерваторів Східної Галичини (Grono Konserwatorów Galicji Wschodniej), яке очолив польський історик Олександр Чоловський. З 1892 р. почав виходити друком орган “Teka Konserwatorska”, присвячений пам’яткоохоронній діяльності. З українських учених наприкінці ХІХ ст. тільки Ізидор Шараневич обіймав цю посаду, а зазвичай – представники польського наукового табору.
перед новим будинком “Дністра”– йдеться про для страхового товариства і кооперативного банку “Дністер”, побудований у 1905 – 1906 рр. на вул. Руській навпроти Успенської церкви у Львові у стилі сецесії. Архітекторами були Тадеуш Обмінський, Олександр Лушпинський та Л ев Левинський, що працювали у відомому архітектурному бюро Івана Левинського. Людиною, що ставив перепони у будівництві цього буднику, був віденський консерватор Фрідріх Ендль (Endl P.Friedrich: 1857 – 1945), що представляв Центральну комісію для дослідження та збереження пам’яток мистецтва (Zentral-Kommission für Erforschung und Erhaltung der Kunst- und Denkmale), див.: Österreichisches Biographisches Lexikon. 1815 – 1950. – Wien, 1956. Bd. 1 (Lieferung 3). – S. 248 – 249.
Е.Барвінського – український та польський історик, архівіст, бібліограф Євген Барвінський (1874 – 1947) обіймав посаду консерватора у 1906 – 1910 рр.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.