Ювілей Бєлінського

Михайло Грушевський

Випадало б ще щось сказати за поезію й за драму, але ні в тій, ні в сій нічого не з’явилось хоч трохи важного. Поети старші (як Полонський, Жемчужніков і ін.) й молодші (як Случевський, Мережковський, Фофанов і ін.) живуть собі й від часу до часу дещо пишуть. В театрах виставляють не тільки перерібки, а й оригінальні п’єси, але з сею оригінальною драмою стоїть невесело.

Я натомість на закінчення згадаю за «літературне свято», святковане всею інтелігентною російською суспільністю, – розумію ювілей російського критика Вісаріона Бєлінського – 50 літ з дня його смерті. У нас українців з сим іменем зв’язується і згадка про його ворожі відносини до української літератури, й спеціально до Шевченка, але нова російська суспільність уважає його своїм культурним батьком, батьком гуманних і культурних змагань новішої російської літератури.

В тодішніх часах і обставинах літературна критика заступала собою публіцистику, звідти глибоке – не тільки літературне, а й культурно-політичне значення Бєлінського. В правительствених кругах його уважали шкідним письменником, і певний час по його смерті було заборонено навіть згадувати се ім’я, але коли повіяло вільним духом, Бєлінського згадали зараз; проводир російського Sturm- und Drangperiod’y Чернишевський зараз же сконстатував генетичні зв’язки напрямів новішої літератури й культури з Бєлінським, як своїм духовним батьком і вождем, й ім’я його стало прапором поступової й опозиційної Росії.

Тепер з нагоди ювілею появилась маса статей, промов, брошур для інтелігенції й для народу, присвячених Бєлінському, його значенню в еволюції російської інтелігенції. Літературні й наукові інституції, кінчаючи Академією наук, святкували його святочними засіданнями; задумано спеціальне святкування в родиннім місті Бєлінського Пензі, але воно вийшло слабо.

За ті п’ятдесят літ, що минуло від смерті Бєлінського, російська література й культура може, розуміється, сконстатувати великі успіхи, зроблені на дорозі культурного й суспільного розвою, і сі успіхи можуть тільки тішити кождого інтелігентного чоловіка. Але та велика помилка, та несправедливість в відносинах до найближчого й найближче поставленого історичними обставинами українського народу не була вирівняна й протягом того півстоліття в російській літературі й суспільності.

Російська суспільність упоминалась за різних покривджених і упосліджених, тільки не могла собі пригадати й добре застановитись над українською справою, невважаючи на всі пригадування. І якраз сього року, в ювілейний рік Бєлінського, були ми свідками ганебної нагінки на українське слово й літературу з боку одних, малодушного чи двозначного мовчання других, і стидкого індиферентизму третіх – в російській літературі і публіцистиці. Будемо надіятись, що до столітнього ювілею Бєлінського ся прикра пляма буде знята з російської суспільності!

Примітки

ворожі відносини до української літератури – йдеться про негативний відгук В.Бєлінського на поему Т.Шевченка «Гайдамаки» (Отечественные записки. – 1842. – № 5), а також про дуже різку суб’єктивну характеристику Т.Шевченка, дану В.Бєлінським у листі до П.Анненкова від грудня 1847 р.

проводир російського Sturm- und Drangperiod’y Чернишевський – «Буря і натиск» (німецькою «Sturm und Drang») – літературний рух 70-х – початку 80-х pp. XVIII ст. в Німеччині. Виник як етап німецької літератури Просвітництва, своєрідний аналог англійського і французького сентименталізму.

М.Грушевський насамперед має на увазі не стільки естетичні категорії, скільки суспільну ситуацію, гостроту соціальних конфліктів, які породили схожі політичні явища: боротьбу проти тиранії абсолютизму, протиставлення розбещеності аристократії високої моралі людей третього стану тощо. Поряд з О.Герценом М.Чернишевський вважається одним із родоначальників народництва.

Тепер з нагоди ювілею появилась маса статей, промов, брошур – основні публікації, які з’явилися з приводу відзначення 50-річчя смерті В.Г.Бєлінського, увійшли до збірника: Памяти В.Г.Белинского: Литературный сборник, составленный из трудов русских литераторов. – М., 1899. – 106 с. Там уміщені праці М.Стороженка, І.Іванова, В.Якушкіна, О.Веселовського, В.Острогорського, М.Михайловського, Д.Овсянико-Куликовського, М.Філіпова. Крім того, варто назвати статтю: Короленко В.Г. Памяти Белинского // Русское богатство. – 1898. – № 5. – С. 163–166; також – виступи Г.В.Плеханова навесні 1898 р. з приводу 50-річчя смерті В.Бєлінського, на російських зібраннях у Женеві, Цюріху і Берні (тексти виступів і статей того часу згодом публікувались у збірнику: Плеханов Г.В. В.Г.Белинский: Сборник статей. – М.–Пб., 1923. – 330 с.).

були ми свідками ганебної нагінки на українське слово й літературу – йдеться про полеміку, яка розгорнулась у російській пресі в першій половині 1898 р. Приводом стала інформація про заснування нової української гімназії в Тернополі (рішення про це Галицький сейм прийняв у лютому того ж року). Повідомляючи про цю подію, передовиця № 10 «Биржевых ведомостей» «От говора к языку» не втрималася від їдких закидів на адресу української мови. З гідністю відповів на це писання Д.Мордовець у «Санкт-Петербургских ведомостях», № 30.

Після цього кілька російських газет включились у сумнівну полеміку, на різні лади дорікаючи українцям за сепаратизм, зокрема, у сфері літератури. Детальну інформацію про цей сюжет подав С.Єфремов у публікації: З російської України. – ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – Кн. 4. – С. 45-51 (підпис: Spectator).