Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

«Мужики». Оповідання Антона Чехова

Михайло Грушевський

Антон Чехов належить до молодшої генерації в російській літературі, заразом – до визначніших їх репрезентантів разом з пок[ійним] Гаршиним і Володимиром Короленком. Дещо спільне внутрішнє також в’яже сих письменників, показуючи в них дітей одного покоління нашого нервового віку, виострених аналітиків і психологів, чутких на неправильності сучасного складу життя, на ті «кляті питання» без відповіді, що насовує воно на кождім кроці. З тих трьох письменників Чехов найбільш плідний; взагалі ж писали вони небагато, переважно в формі коротких оповідань.

Головний літературний добуток Чехова складається з кількох збірників таких коротких оповідань: «Пестрые рассказы», «Рассказы», «В сумерках», «Хмурые люди ; крім того, має він кілька більших оповідань: «Дуель», «Палата № 6», «Моя жизнь»; драматичні проби Чехова не мали особливого успіху. Як характеристичне для фізіономії автора піднесемо, що він звідав особисто місце заслання для засуджених в Росії – острів Сахалін і описав його й життя засланців в формі подорожі-мемуара.

Погляд автора на життя глибоко песимістичний; його увагу звертають звичайно негативні сторони людського життя, прояви аномалії, що випливають з самих обставин і від людей, з людської дурноти, тривіальності, більш як злоби. Природа, дитяче життя, часто описуване автором, своєю несвідомою правдою дають контраст сьому людському нерозуму й тривіальності, на котрі автор не знає ліків, не вказує виходу. В деяких своїх утворах він дав невимовно прикрі в своїй невідрадності й безпорадності образи, і вони власне падають переважно на останні роки діяльності автора, що примітно все остріше бере життя в його аномаліях, – от як «Палата № 6» (страшні непорядки в інститутах для божевільних), «Сахалін», нарешті – «Мужики».

Се оповідання з’явилось рік тому (в часописі «Русская мысль») і викликало загальну сенсацію; від часів прославлених «Подлиповців» Решетникова російська література не мала чогось подібного: з таким реалізмом намальованого образу повної, безпросвітної, остатньої духової й матеріальної нужди російського селянства. Голоси критики поділились: одні піднесли реальність і талановитість сього сумного образу, що виступив як протест проти ідеалізування народного побуту у деяких народників, ідеалізування шкідливого тим, що присипляло увагу до народних потреб. Знов інші добачили якісь неприхильні народу тенденції у автора. Один з авторитетніших репрезентантів поступової російської публіцистики критик Михайловський закинув Чехову, що він зреалізував міську трактирну цивілізацію, викинувши з неї весь той бруд і грубіянство, через котрі мусив перейти його герой – Микола Чікільдєєв, а натомість перечорнив селянське життя, підкинувши до нього всякого бруду.

Такий осуд здається несправедливим. Автору ніхто не закинув нереальності виведеного ним образу. Супроти нелюдської нужди й темноти селянського життя його герої зітхають не по міському бруду, а по тих бодай формальних, а все якихось ліпших формах міського побуту: в місті бодай не лаялись так страшно на кождім кроці, грубіянства було менше; бодай про око, були хоч початки якогось комфорту і достатку. Причини селянської дикості автор вказує не в людях, тільки в їх економічних та суспільних обставинах. Городянка Ольга, відчувши всі негативні сторони селянського життя, відчуває, одначе, що «в житті їх нема нічого такого, чого би не можна було оправдати»; матеріальна біда забиває селян, а помочі нізвідки. «Та чи й може бути яка-небудь поміч і приклад від людей користолюбних, захланних, розпусних, лінивих, що з’їжджають на село лише за тим, аби образити, обдерти, настрашити».

Що автор собі зовсім не ідеалізує міста, се він дуже добре доказав своєю довшою повістю «Моя жизнь», виданою в одній книжці з «Мужиками». Невимовно сумно виглядає в ній міська «інтелігенція» і міщанство; порожнява, конвенціональність, дурнота сього життя змальована незвичайно виразно: тупоголовість, неморальність одних, дикість других, легкодушність і нагінка за утіхами третіх. «Нема людей, у котрих я міг би навчитися, як жити, аби не бути винуватим. В цілім місті ні одної чесної людини!

Місто крамарів, трактирників, канцеляристів, гіпокритів, безпотрібне, безкорисне місто, котрого не жалувала б ніяка душа, якби воно провалилось крізь землю», – характеризує його головна особа, і автор попирає сю характеристику розвиненими перед очима читача образами. Супроти сього міського дрантя герой повісті в селянськім житті бачить щось вище: не вважаючи на бруд, п’янство, дурноту, обманство, він чує, що «селянське життя вкінці тримається на якійсь здоровій, міцній осі, в селянстві є те, чого не бачив він в інтелігентах, – «воно вірить, що головне на землі – правда, і що спасення його й усього народу тільки в правді, тому більш за все воно на світі любить справедливість».

Коли зведемо докупи безпросвітний образ селянства, намальований в «Мужиках», з таким же образом міста, показаним в повісті «Моя жизнь», виходить зачарований круг, дуже характерний для песимістичного характеру автора. Село гине в матеріальній і духовній нужді, в нечуванім, нелюдськім упадку, але місто «крамарів і трактирників», де не можна знайти чистої людини, розуміється, не прийде до помочі йому.

Але сей чарівний круг – тільки темна фантазія автора. В дійсності інтелігенція складається не з самих гіпокритів і егоїстів, і до всіх, у кого є любов до справедливості, почуття обов’язку перед народом, є любов до чоловіка – до всіх тих страшний образ, змальований автором в «Мужиках», кличе до помочі, до праці коло свого народу.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – С. 65-67. Підпис: М.Г-ий. Це передмова до публікації твору в перекладі Марії Грушевської. Зберігся рукопис передмови (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 229. – Арк. 6–10 звор.), де перші два речення написані рукою Марії Грушевської, далі – Михайлом Грушевським. При наборі першопублікації було неправильно відчитане з автографа слово «сторони» як «форми» (перше речення другого абзацу). Цю помилку ми усуваємо, решта тексту подається за першодруком.

Головний літературний добуток Чехова – літературну творчість А.Чехов розпочав з кінця 1870-х років. Підготовлена 1882 р. до друку його збірка оповідань «Шелопаи и добродушные» не вийшла в світ, ймовірно, з цензурних причин. Перша збірка «Сказки Мельпомены» була надрукована 1884 p., потім були «Пестрые рассказы» (1886), «В сумерках» (1887), «Невинные речи» (1887), «Рассказы» (1888), «Хмурые люди» (1890) та ін.

драматичні проби Чехова не мали особливого успіху – Чехов-драматург починав творчість у 1880-х роках з одноактних водевілів, з яких збереглося лише близько десяти. Постановка першої п’єси А.Чехова «Иванов» (1887) у театрі викликала суперечливі відгуки; у 1889 р. з’являється «Леший» – п’єса, якою сам автор був невдоволений, не включав її у видання своїх творів, продовжуючи ідейні і творчі пошуки. На час написання цієї передмови А.Чехов уже створив п’єси «Чайка» (1896) і «Дядя Ваня» (1897). Його новаторську драматургію не одразу сприйняли сучасники. Перша постановка «Чайки» в Александрінському театрі (Петербург) 17 жовтня 1896 р. провалилася. Але через два роки, 17 грудня 1898 p., ця п’єса була поставлена в Московському художньому театрі з величезним успіхом. Неоднозначно згодом сприймали сучасники і наступні твори А.Чехова, які тепер вважаються класикою російської драматургії, – «Три сестры» (1900), «Вишневый сад» (1903).

описав його й життя засланців – на Сахаліні А.Чехов побував у 1890 p., враження від подорожі описав у книзі публіцистичних нарисів «Острів Сахалін» (1893-1894).

Погляд автора на життя глибоко песимістичний – М.Грушевський ще досить спрощено інтерпретує основні мотиви творчості письменника. Згодом він значно глибше трактуватиме А.Чехова, відійде від простої констатації одноманітного настрою його творів, а більше уваги приділить пошукові глибинних причин народження неповторної «чеховської» інтонації. Найвиразніше сформульоване розуміння М.Грушевським творчості А.Чехова в некролозі останнього.

від часів прославлених «Подлиповців» Решетникова – йдеться про повість російського письменника Ф.Решетникова «Подлиповцы» (1864), де автор змалював поневіряння та втечу до міста збіднілого селянина, виникнення на-півпролетарської верстви бурлацтва.

критик Михайловський закинув Чехову – йдеться про статтю М.Михайловського «Мужики г. Чехова» (Русское богатство. – 1897. – Июнь. (Цикл «Литература и жизнь»)).

характеризує його головна особа – М.Грушевський цитує героя повісті А.Чехова «Моя жизнь» Мисаїла Полознєва.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 80 – 81.