Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

О. Маковей. «Залісся»

Михайло Грушевський

Повість Осипа Маковея. Чернівці, 1897 p., 420 cтop., 12°. (Передрук з фейлетонів газети «Буковина»)

Сю повість можна було б назвати: «Галицька біда». Все в ній, почавши від назви села (є кілька того імені в Галичині) та героїв, що носять найпопулярнішу в Галичині фамілію Левицьких, і до тих подій, що заповнюють сю книжку, – се все сіра, звичайна буденщина, події, що подибуються на кождім кроці і рідко яка повість зможе увести чужого, напр., читача з російської України, в круг обставин нашої Галилеї й її мізерії, як ся.

Описувані події містяться в протягу півтора років – 1891–1892, отже життя цілком сучасне. Місце акції є глухе, бідне галицьке село Залісся. Історія починається оповіданням про страшний циклон, що починив тяжкі шкоди в сім селі літом 1891 p.: спалив церкву, понищив засіви, хати. Бідне село стало ще бідніше, і се збідніння селян мусило відбитись на сільськім священику з його родиною. О[тцеві] Левицькому все тяжче приходилось зводити кінці з кінцями. Численна родина, три доньки на виданні, син гімназист, що провалився з матурою, старший син – укінчений богослов [себто скінчив теологічний факультет університету; висвяченим на священика може бути тільки такий укінчений богослов], що ніяк не може оженитись; на довершення родилась ще і шоста донька.

О[тець] Левицький не був позбавлений громадських інтересів, він навіть посварився з місцевим дідичем за останні вибори, але економічні клопоти все більше опановували його і все дальше відсували інші інтереси; він не передплачував ніякої газети, не кажучи за книжки, не мав спромоги дати якоїсь більшої освіти своїм донькам, цілком залишив своїх парохіян, та не жалував їх, коли приходилося взяти за живого чи за мертвого.

Сей образ вічних матеріальних клопотів та й журба за сю цілком незабезпечену родину насували гадку старшому синові о. Левицькому – Славку (Ярославу), чи не ліпше було б йому висвятитись безженним. Ся справа тоді висіла в повітрі, і львівський синод галицького духовенства мав у своїй програмі сю справу; від селян Ярославу теж доводилось чути, що безженні священики були б ліпшими. Але виходною точкою для сих гадок була у нього властиво неудача з своєю женячкою. Він мав наречену і несподівано дістав гарбуза: трапилася ліпша партія – гімназіальний професор, і дівчина зламала своє слово. Ярослав удавав спокійного, але ся справа глибоко вразила його, він довго не міг забути невірну дівчину і довідавшись, коли буде її весілля, поїхав подивитись, як вона буде вінчатись з іншим. Родина кучила йому, аби спішився женитись і висвятитись на священика, та взяти женячку так прозаїчно і, втративши одну наречену, вибрати собі іншу – на се у молодого богослова не ставало серця. Але й відважитись на такий безповоротний крок, як висвячення безженним, він не міг відразу, і він протягав час, жиючи та нудячись в домі свого батька.

Заняття найшлось, одначе, скоро в ролі домашнього учителя в домі місцевого дідича Заборовського, досить типового галицького шляхтича – напівзруйнованого позичками, малоосвіченого, досить добродушного, але з добрим запасом польського й шляхетського шовінізму. Він був оженений з селянкою, вона вмерла саме перед тим, полишивши троє дітей, між ними дорослу доньку, що дуже тужила за матір’ю. Аби знайти якусь розривку для доньки, Заборовський шукав для неї товариства в сім’ї пароха, запрошував Ярослава й його сестер до себе; сестри не користали з сих запрошень, але Ярослав бував з нудьги, далі взявся вчити меншого сина Заборовського, а згодом перейшов до «двора» [технічна урядова назва для оселі дідича-поміщика] на мешкання. Він з часом ближче познайомився з донькою Заборовського – панною Манею, дівчиною інтелігентною і доброю; її сватав сусід-дідич, але вона не хотіла його, їй далеко приємнішою була компанія Ярослава.

Заразом мав Ярослав спроможність розглянутись в сільських обставинах. Село було дуже занедбане. Правив ним війт Костишин з клікою своїх прибічників, в спілці з місцевим глитаєм-корчмарем жидом Зільбером; власті піддержували Костишина «з причин політичних», як «порядного» послугача, – от звичайна галицька історія, і Костишин безкарно живився громадським грошем і робив, що хотів.

Ярослав розвідався про сю відворотну сторону сільської адміністрації від одного з проводирів сільської опозиції – «радикала» Головатого, старшого вже господаря. Костишин, одначе, упав, незручно обікравши громадську касу, – се викрилось (завдяки Ярославу), кліка Костишина пішла до суду, Головатий кандидував на війта, опозиція взяла гору, село зарухалось. Ярослав у спілці з швагром-учителем Горошинським, що оженився із старшою сестрою, заходився коло зав’язання читальні; Горошинський почав учити співу; один з молодших селян відчинив крамницю, але вона не пішла. Селяни показались взагалі апатичними, через що Славко знеохочувався.

Розворушила селян несподівана пригода: в село приїхала донька одного з господарів, котра своє авантурниче життя закінчила тим, що в Америці вийшла за якогось багача, повдовіла і тепер вернулась «вмерти» до свого села; вона справді вмерла незабаром, але значну суму дарувала на церкву. Заходились жваво коло її будови, заразом се збудило нове життя в селі; Горошинський завів науку для старших, відчинено братську крамницю. На війтівство вибрано Головатого за помочею Заборовського – на нього вплинув безпосередньо і через панну Маню Славко.

Але в родині Левицьких хоч по тих тяжких обставинах дещо поправилось – одну доньку видано за Горошинського (батько довго не приставав на зятя-учителя, але тяжкі обставини взяли своє), другу – за укінченого філософа Дороша, селянського сина з того ж села, що взяв у Львові суплєнтуру [по російській термінології се буде «исправляющий должность»; хто не зложить професорського іспиту (досить трудного), не може бути дійсним учителем (професором), і звичайно кандидати сидять досить довго на сих суплєнтурах з лихою платнею 600–700 з[о]л[отих] р[инських] річно], менший брат Славка зложив матуру, але прийшла інша біда: сильно захорував о. Левицький.

Перед очима ставало тяжке питання – що буде з сім’єю, якби він умер. Славко, що вивчивши сина Заборовського, вернувся на життя до дому свого батька, мусив знову думати над своїм священством – все б на випадок смерті батька він міг би бути адміністратором парохії. Він останніми часами рідко бачився з панною Заборовською – вона його оминала, спостерігши, що її відносини до Славка стали предметом сільської уваги. Сама панна Маня була зажурена: її батько, ледве відбувши жалібний рік по жінці, оженився з сусідкою. Славко мало тим всім займався. Його серцева історія досить простигла за той час. Гадка про Маню часом насувалась йому, але шлюб з нею уважав він річчю неможливою; тож зіставалось вернутися до свого заміру – висвятитись безженним.

Але панна Маня одного разу запросила його до себе і сама призналася, що його любить. Славко відповів таким самим признанням. Одначе бачитись з Манею міг він тільки уривком; мав час роздуматись, і його давній скептицизм зараз віджив: Заборовський ніколи не пристане, аби Маня вийшла за нього, сей план здавався йому неможливим. По кількох днях він поставив не бачитися з нею, не відповідав на її заклики й листи та умовляння – не зважати на перешкоди. Тим часом о. Левицький хорував тяжко, і родина наставала на Славка, аби спішився висвятитись, хоч би і безженним (а перед тим рішучо противилась, аби мав зістатись безженним).

Під натиском сих обставин Славко подався до посвячення, хоч волів би протягнути, бо не знав, чи добре робить. Він виїхав до Львова, де й Маня тоді була, і страшно її вразила чутка, що Славко ординується (висвячується); Славко її не бачив. Його висвятили й слідом прийшла телеграма – спішитись додому. Батька застав уже на сконанні. Він вмер слідом. Славко лишився адміністратором парохії по батьку. Оповіданням про посвячення нової церкви, коли до Залісся приїхав владика, а Заборовський заявив, що дасть презенту Славку [в переважній більшості сіл право поручения кандидата єпископату для надання парохії належить місцевому дідичу-поміщику (право презенти)], кінчиться історія.

В моїм оповіданні, де полишено цілий ряд бічних епізодів, фабула виглядає далеко більше одноцільно і гладко, ніж виникає вона при читанні. Власне се є головна хиба повісті щодо її зверхнього боку, що маса нагромаджених в ній епізодів (правда, переважно інтересних), вплетених поміж акцію, яка має розвиватись в повісті, слабо тримаються купи і не зв’язані нічим, крім того, що діються в Заліссі. Автор мав, очевидно, головною метою – дати образ типового галицького села – недурно і повість має назву сього села, але виглядає, якби він зібрав колекцію різних характерних оповідань про сільські обставини в Галичині і зложив їх докупи.

Деякі епізоди – от як п’яниця Криворукий підпалює жида, або як селяни побили мазурів, що хотіли купувати грунта в селі, або як владика мирив чоловіків з жінками на посвяченні церкви – попросту сказавши, ніяк не зв’язані з фабулою, а хоч взагалі сі оповідання інтересні і бодай переважно зачерпнені з живого життя, тож можуть читача познайомити з галицьким життям, одначе, ся мозаїчність дає себе відчувати досить сильно при читанні. З поданих автором численних образків не складається повного, суцільного образу. Сі образки мають деталі, часто відірвані, вони надаються для другорядного плану, аксесуарів при якійсь іншій акції, але для того їх забагато, та й такої другої акції, як побачимо, теж нема.

Деякі основні форми сільського життя полишені або зачеплені кількома словами, по дорозі; та еволюція життя, що має переходити перед очима читача, зачеплена злегенька, скільки з нею в’язалась доля інших героїв повісті; така, напр., інтересна справа, як утворення поступовішої партії Головатого, його боротьба з противниками і побіда, що повинна б лягти в центрі повісті, якби дійсно автор видержав план – дати нам образ галицького села, згадана кількома словами…

В рами сього ширшого образу галицького села в повісті вставлено менший – життя священичої родини о. Левицького. Ся родина займає в повісті більше місця, ніж би того вимагало вияснення сільських відносин, або історія Славка, що становить властивий нерв повісті, і ми можемо догадуватись, що автор мав свідому задачу змалювати священиче життя. Одначе і тут освітлена тільки одна сторона сього життя – скрутні матеріальні обставини і повна незабезпеченість.

З родини, окрім Славка, трохи більше освітлені тільки фігури о. Левицького і його матері – невсипущої господині бабці Клявдзі, і то фігура о. Левицького взята досить односторонньо; невиясненим зістається, напр., як сей цілком забитий матеріальними клопотами чоловік міг виявити цивільну відвагу під час виборів і посваритись через них з своїм дідичем: очевидно, в сім чоловіці було щось більше, окрім матеріальних клопотів, але автор не постарався заглибитись в сей характер, обмежившись загальним рисунком священичої мізерії. Натомість автор дав досить місця історії про те, як Зоня о. Левицького вийшла замуж за Дороша, хоч сю історію, досить шаблонову, можна було б сміло поминути, бо вона дуже мало додає до характеристики обставин, а фігури самої Зоні й Дороша зроблені досить поверхово і неінтересно.

В паралелі попівства змальовано і двір – Заборовського з донькою, але сей образок ще менше докладний; фігура Заборовського теж зроблена кількома загальними штрихами і взагалі двір в повісті не більше має ролі, як кілько треба для головної фабули повісті, що обертається коло особи Славка.

Сей Славко – се є та нитка, що зв’язує докупи різні елементи повісті. Жиючи на селі, він починає приглядатись селянському життю і завдяки тому ми довідуємось про сільську адміністрацію; його знайомість з Заборовським вводить нас в круг двірського життя; доля родини о. Левицького прив’язана до особистих справ Славка, і в залежності від неї стоїть доля сього останнього. Але зв’язок сей досить механічний. Досить дивно виглядає, що Славку аж тепер почали відтворятися очі на сільські обставини, і він довідується про них ab ovo [наново], мовби який чужинець: адже не кажучи за давніше, він вже просидів і перед тим рік у батька; чи не думав більше за ніщо, тільки за женячку? Очевидно, автору того було треба тільки, аби мати притоку до оповідання. Що деякі епізоди зовсім не зв’язані з сею головною фабулою, сказав я вище.

Історією Славка зачіпає автор різні справи і теми, та не задав собі праці котрусь з них обробити відповідно, аби мала початок і кінець. На вступі зачіпається історія за справу безженності священиків. Се саме по собі цікаве питання, але в Галичині воно має практичний, сучасний інтерес, бо духовна зверхність від довшого часу протегує безженність (є і спеціальний розсадник безженного духовенства – руська семінарія в Римі), а на недавнім львівськім синоді, як згадано, ся справа стояла в програмі, хоч і не прийшла до ухвали; скільки нам відомо, в однім з недавніх випусків львівських богословів кільканадцять питомців висвятилось з власної охоти безженними. Отже справа, кажу, з інтересом сучасності.

Автор вкладає в уста оборону безженності, наводить моменти, що промовляють за нею то з становища громадського, то інтересів самого священства, а в данім разі – родини Левицьких; ми б могли сподіватись, що в дальшім оповіданні се питання буде вияснене в той чи інший бік, але автор пускає його з очей, чуємо за нього щось уривково й припадково, і коли Славко нарешті висвячується безженним, то робить се властиво не з переконання, а під натиском обставин – хороби батька, і при тім він «не був пересвідчений, що робить добре». Читач зістається в непевності, чи се був крок тільки вимушений, недобровільний, чи безженність мають оправдувати громадські мотиви – більша спроможність не бути тягарем громаді і свободи – працювати для неї, чи особисті – можливість ліпше забезпечити своїх свояків, не маючи власної родини.

Особисто від автора я знаю, що він не мав заміру боронити безженності; повість робить те враження, що автор хоче щонайменше піднести деякі моменти, що промовляють за нею, та він ані теоретично сеї справи не вияснив, ані не подав нам образу, як той безженний священик показав себе в відносинах до громади і своєї родини, та як уложилось життя сього самого безженника в селі, де жила і та дівчина, котру він любив, та не зважився побратись, і як він сам оцінював свій крок. Щодо мене, то я зістаюсь і по прочитанні повісті при тім сильнім переконанні, що як сильні духом і характером особи, одушевлені охотою робити щось для громади, будуть корисними для неї і в традиційних обставинах, так для слабих і непевних, кому сей тягар затяжкий, небагато поможе безженність, а може якраз розірвати той живий зв’язок, що ще лучить сільське духовенство з народом, і зробити з нього урядників, цілком байдужих до своїх парафіян.

Важний момент в композиції повісті становлять відносини Славка до села – аби перебороти свою сердечну скруту, заходився він коло селян. Отже автор зачіпає дуже важну, хоч і часто обговорювану, справу про відносини інтелігента до селянства, про роботу його на селі і про способи культурного поступу. Крім такого теоретичного інтересу, се й дуже важний момент в повісті супроти показаного автором образу всякої біди та мізерії на селі і для характеристики героя в повісті. Але автор збуває й сю справу досить побіжно.

Славка він рекомендує нам як патріота, що ще в семінарії уложив собі план працювати на селі (ст. 196), одначе, сей патріот почав придивлятись до сільських справ, коли його вибила з колії неудача з женячкою, і скоро переконується, що робота в Заліссі не по його силам», та тільки аби не мати часу думати про свою утрату, займається селянськими справами – «кудись треба було час подіти» (ст. 205). При нагоді веде довгу дебату з панами, але хоч при тім, по словам панни Мані, дуже інтересно виглядав, особлившої мудрості і оригінальності гадок не показує – міг би автор сю дебату значно скоротити.

Про заходи Славка і його швагра коло селянського поступу довідуємось, що вони попереду не велись, а потім повелись, одначе, се збуто кількома загальними увагами, тимчасом якраз тут лежить безперечно одна з інтересніших сторін сучасного народного життя, і автор міг би положити се в основу своєї повісті замість давати поодинокі образки селянських звичаїв. В результаті і патріотична робота Славка, аби «кудись час подіти», дає його патріотизму досить непохвальне свідоцтво (а з тим взагалі значно уймає громадського інтересу історії, що оповідає автор), і одна з найінтересніших тем, зачеплених автором в його повісті, зісталась нерозвиненою. Додам, що й та американська історія, що робить раптом щасливі переміни в селі, належить вже до заїжджених, перестарілих способів композиції.

Відносини нашої духовної інтелігенції до двора могли б бути теж інтересною темою; та скільки знаю сучасне галицьке життя в теперішніх часах, коли між усім, що руське, і тим, що польське, зарисувалась непрохідна безодня і поділила їх на два цілком осібні світи, такі відносини двора до свідомої, скільки-небудь патріотичної священичної родини все більш належать до минувшини. Заборовський par force пробує нав’язати ближчі відносини із священичою родиною задля своєї доньки, попирає сільських «радикалів», протегованих Славком, і йому дає презенту в своїм селі, і сей запалений патріотник Славко, що якось досить легко входить в двірські сфери, – все те щонайменше – нетипове. Відносини двора до селян ледве порушені, тим часом оповідається дещо зовсім маловажне для фабули повісті і малоінтересне, як женячка Заборовського.

Фігура панни Мані не визначається особливим життям. Її духове життя зістається для нас неясним. Не знаємо, чи ся дівчина хотіла тільки ужити життя: злучитися з чоловіком, що їй подобався, не вважаючи на соціальну різницю, чи не були їй чужими і якісь духові інтереси, і вони мали свій вплив на її замір. Поза довгими і досить неінтересними розумуваннями, які в формі розмов проводять між собою Славко і панна Маня, психологія їх відносин невияснена і взагалі історія сієї любові зроблена недбало. Несподівано, без якогось приготування, наступає любовна сцена, і также сухо по кількох сторонах зроблене закінчення; роман Славка робить враження чогось крайньо анемічного, мізерного: чоловік той немов любить, дівчина готова перебороти всі перешкоди, а він без особливих надумувань пускає се все в трубу тому тільки, бо переконаний, що Заборовський не згодиться на сей шлюб.

Гай-гай, що ж се за чоловік, що робить громадську роботу, аби збути час, без всякої сили щось зробити, а в сфері чуття зрікається любові з страху, що прийдеться посваритись з заліським панком. Було б дуже сумно, якби такий чоловік міг бути репрезентантом галицької молодежі. А може, автор хотів його виставити як міру середнього богослова, міру дійсну, не прикрашену, більш негативну, як позитивну? З сим би не годились штрихи якихось вищих інтересів, кинені на нього автором, і сам спосіб малювання – виглядало б подекуди, що се мав би бути чоловік вищий від середнього рівня. А при тім він і на середнього чоловіка видається мені малореальним, замало живим.

В результаті – село, що є головним предметом в ідеальнім плані повісті, представлене в ряді детальних образків і образочків, та вони, не складаючись на суцільний образ, дають тільки тло, декорацію для уміщення в фокусі повісті індивідуальної історії, але знов своєю масою завалюють сю історію, входячи в неї на кождім кроці, ослаблюють акцію, що йде дуже мляво. Правда, і сама історія героя дуже негероїчного, що від нехочу робить, від нехочу говорить, від нехочу любить, не може й оживити повісті, бо трудно її мати за якусь акцію, а герою – своєю розквашеною особою когось заінтересувати.

Повість як цілість не удалась автору: нема, кажу, акції, нема взагалі характерів; любовні епізоди шаблонові і досить нудні, дискусії, ведені героєм, малоінтересні, ідейного змісту нема (властиво – автор нічого не зробив з ним); «сконстатувати факт», як то часто кажуть, автору теж не удалось, бо зібрані фактики не складаються на якийсь «факт». Що ж лишається з повісті? Чи се нездала робота?

Ні, зо всім тим сю книжку з інтересом прочитав кождий, і ми кождому поручаемо її. Недостачі композиції, акції, характерів заступає ся колекція численних побутових образків, нагромаджених автором. Вони оповіджені в переважній більшості інтересно, живо, реально. Образки сі піддержують інтерес у читача, що сміло переходить через слабші частини повісті, знаючи, що незадовго натрапить на новий інтересний епізод. При тім автор порушив, хоч і по дорозі, багато сучасних тем, оповідання має інтерес дня.

Галицькому русинові інтересні сі дотепно подані образки сього так добре звісного й близького йому життя, негалицького – заінтересують сі малюнки маловідомих йому побутових обставин. В результаті белетристична література наша має ще одну інтересну книжку, а автор піддержав репутацію одного із визначних репрезентантів молодшої генерації в нашій літературі, репутацію інтересного, легкого оповідача, спеціально в невеликих побутових образках, що уміє оповісти їх живо, реально, з іскрами оригінального гумору.

Мова, як на сучасну літературну міру, добра, але з огляду на будущу повинна б бути ліпшою, складня не всюди наша, такі, напр., фрази і вирази, як: дробу, в теперішніх часах о порозуміння трудно, на що мають люди сплетніробити і т. ін., не повинні мати місця в руській книжці. Шан[овний] автор не повинен залишити дальшої праці коло своєї мови.


Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1898. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 108 – 117, під рубрикою «Новини нашої літератури».

Подається за першодруком.

Серед листів О.Маковея до М.Грушевського зберігся цікавий документ під заголовком «Про «Залісся» – відповідь письменника на закиди рецензента (публікований у коментарі до листів О.Маковея М.Грушевському: Листування Михайла Грушевського / Серія «Епістолярні джерела грушевськознавства». – К.; Нью-Йорк та ін., 2006. – Т. 3. – С. 555 – 556). О.Маковей погоджується з основними зауваженнями щодо недоліків композиції та характерів головних персонажів, однак наголошує, що мав на меті не показати еволюцію галицького села чи радити рецепти його соціального піднесення, а дати «діагноз» його тогочасного становища.

(Передрук з фейлетонів газети «Буковина») – вперше повість О.Маковея публікувалася в «Буковині» (1897, № 33-37, 41-53, 55-62, 64-67, 69-78, 88-103, 105-106, 108-110).

син гімназист, що провалився з матурою – тобто, не склав випускних іспитів.

висвятитись безженним – православні та уніатські священики мали право на висвячення лише після одруження. Однак, на той час у Галичині, насамперед, під впливом католицизму, набувала поширення й інша позиція, про яку йдеться в рецензованій повісті. Висвятившись неодруженим, священик таким чином брав на себе обітницю целібату, тобто не мав права одружуватися.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 282 – 289.