[Рец.] Antoni Prochaska. Przyczynki krytyczne do dziejów unii
Михайло Грушевський
Краків, 1896, с. 68 (відбитка з т. XXXIII «Rozprawy Akademii Umiejętności. Wydział historyczno-filozoficzny»)
Під таким титулом шан[овний] автор подає, як сам зазначає на вступі, серію спеціальних розвідок окремих, зв’язаних лише своєю (ближчою чи дальшою) приналежністю до історії унії В[еликого] кн[язівства] Литовського з Польщею за Ягайла і Вітовта. Майже половину займає перша розвідка (с. 2 – 30), присвячена «Внутрішнім відносинам в Литві перед унією». Десять дальших (II – XI) розвідок чи заміток дотикаються поодиноких питань, зв’язаних з зверхньою, політичною історією унії: про автентичність записі Вітовта р[оку] 1384; про відступлення Вітовта від віри (католицької); про наміри Ягайла охреститися з-перед р[оком] 1386; чи Скиргайло був в[еликим] кн[язем] Литви і рік його смерті; Вітовт став в[еликим] князем р[оком] 1401; привілеї Ягайла для русинів; про з’їзди на Литві, скликувані Ягайлом в р[оках] 1405 – 1406; хто проводив під Ґрюнвальдом; про поводи, що привели Вітовта до відступлення з-під мурів Мальборґа в р[оці] 1410, і його уклади з Жигмонтом 1412 р.; про дідичне право Ягайловичів на основі Городельського акту.
Найбільш інтересна може бути для нас перша розвідка; вона має вияснити на ґрунті державного устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського перед унією переміни, внесені унією; вона поділена на два відділи, в першім автор оглядає організацію в[елико]князівської власті і верстви громадські – князівські і боярські, другий – спеціально присвячений феодалізму литовському; автор подає тут інтересну уставу для ленної служби в князівствах Слуцькім і Копильськім, уложену р[оку] 1662 Богуславом Радзивілом (с. 21-30).
Питання, поставлені автором, досі не вияснені докладно, не вважаючи на дуже поважні праці істориків російських і польських, що з’явились останніми часами, і дуже інтересні, але розв’язати їх на 20 ст[орінках], присвячених їм автором, де він каже і про князівську власть в XIII в., і про західний вплив за Гедиміна, і про феодалізм в Польщі, їх, розуміється, не можна розв’язати, хіба висловити лише свій особистий погляд. При масі поставлених і зачеплених тут питань переходити їх по одному й оцінювати погляди автора – се було б дуже трудною та й невдячною роботою, зазначимо лише тезу загальну: деспотичний характер в[елико]князівської власті і невільничий характер громадського устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського, емансипований доперва унією (автор при тім знову оперує загадковим і, як нам здається, заснованим на непорозумінні, терміном: prawo służskie).
Характеристика деспотичної, необмеженої власті в[еликих] князів зроблена аподектично, без доводів, і почасти оперта на випадках, які могли мати виїмкове значення; принаймні їх загальний характер треба б довести. Щодо обов’язків служби до держави, який тяжів зарівно на всіх верствах, то се факт давно признаний в науці, лише освітлення безправності, невільництва, яке тому дає д-р Прохаска, ледве чи може бути оправдане, але про освітлення потім.
Щодо феодального устрою, то автор почасти опирає його на феодальних термінах латинських і німецьких актів В[еликого] кн[язівства] Литовського, забуваючи, що тут в сю феодальну термінологію могли вкладатися відносини і факти цілком іншого початку і характеру, почасти на формах устрою В[еликого] князівства, що нічого специфічно-феодального в собі не мають. Матеріалом для автора при тім послужили присяжні грамоти князів литовських, що брались з них Ягайлом по унії, грамоти, що викликані були виключними обставинами унійними, диктувались польськими сферами дипломатичними, і з сієї причини можуть лише служити другорядним джерелом щодо внутрішнього устрою В[еликого] кн[язівства] Литовського.
Так само і друге джерело – грамоти т. зв. верхівських князів XV в., що стояли в виключних обставинах, і уклади їх з в[еликими] кн[язями] литовськими скорше опирались на праві міжнароднім, ніж державнім В[еликого] кн[язівства] Литовського. При тім автор хоч знає про паралелізм в розвої інституцій державного права В[еликого] кн[язівства] Литовського і Московського (хибно уважає він автором сієї уваги проф. Владимирського-Буданова), тимчасом як цілком виразно підніс її ще небіжчик Новицький в своїй розвідці про селян (див. «Записки», т. IX, «Наук[ова] хроніка», с. 21 – 22), але цілком ігнорує, тимчасом як ся сторона має рішуче значення в питанні і виводить феодалізм із впливу хрестоносних братств сусідніх, розуміється – дуже слабо се доводячи.
Взагалі західний вплив автор шукає скрізь (навіть пояснення того, що деспотична власть в[еликого] князя не перетворювалася в безправ’я, шукає він – ще до унії – не так в особистих ознаках (князів), як в «великім впливі християнського Заходу», себто «впливі, що виходив зарівно від архієпископа Ризького і його суфраганії (польськ. sufragan – єпископ без єпархії, вікарій) і від обох братств (zakonόw) в Пруссії і Ліфляндії, а також впливі, що йшов з Польщі», а цілком ігнорує ту основу, на якій, властиво, утворилося право державне В[еликого] кн[язівства] Литовського – право і культуру руську.
Коли мусимо, отже, занотувати брак фактів і наукового аргументування, то, з другого боку, неприємно дає себе відчувати в статті такого поважного ученого, як д-р Прохаска, силу загальних неаргументованих фраз на тему добродійних впливів унії, католицизму, західної культури на устрій і життя В[еликого] кн[язівства] Литовського. Панегіризуючи ліберальний вплив Польщі і унії, автор все забуває при тім пояснити, що розширення горожанських прав було уділом шляхетської меншості, причім на користь її втратила свої дотеперішні права горожанські і людські нешляхетська більшість, а при тім виказати, що, властиво, спільного має ідея християнська і справжня культура з таким позбавленням прав більшості на користь меншості.
Той же настрій автора виразно просвічує і в інших його дрібних розвідках; напр., в розвідці IV читаємо несподівано таку характеристику Ягайлового християнства перед унією: «Відомо, одначе, яке то було хрещення (chrzest); була то річ потайна, відома тільки прибічникам, була то шата, в яку вбирано княжат, висилаючи їх до різних руських князівств, віра, яку ховано потай і на дворі в[еликого] князя, послугуючись нею в потребі як політичним способом, переповнена єресями маніхеїзму і стригольництва (!), помішаними з забобонами й віруваннями литвинів». Шан[овний] автор при тім забуває пояснити, як віра, хована потай, могла служити способом політичним, і які матеріали він має для історії маніхеїзму в Литві XIV в.
Не застановляючись довше над освітленням і різними flosculi, як: «Русь вирвав з кліщів запліснілого сходу, з кайданів служебництва і пут підлої підданської неволі», «соки цивілізаційні, що схизма заморозила в руськім народі» etc., згадаємо за важніші позитивні виводи д-ра Прохаски в сих менших розвідках.
У розвідці V автор доводить, що докази про те, ніби Скиргайло не був в[еликим] князем, не важні, і сам, хоч без докладної аргументації, признає його в[еликим] князем в р[оках] 1387 – 1393. В розвідці VI пробує збити оповідання Посільґе про непорозуміння між Вітовтом і Ядвігою і оголошення в 1398 р. незалежності Литви, і дату іменування Вітовта в[еликим] князем, проти погляду проф. Левицького, переносить на р[ік] 1401. В роз[ділі] X доводить, що Вітовт не зрадив Польщі в війні 1410 p., а відступив, боячись за безпечність своїх земель.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XVIII. – Кн. 4. – С. 6 – 9 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Oп. 1. – Cпp. 46. – Арк. 176 – 178. Без початку.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 205 – 208.