Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1895 р. / [Рец.] Starzyński Stanisław. Historya uniwersytetu Lwowskiego

[Рец.] Starzyński Stanisław. Historya uniwersytetu Lwowskiego

Михайло Грушевський

Część II (1869 – 1894). Льв[ів], 1894, с. 442

Продовженням праці д-ра Л[юдвіка] Фінкеля, що написав історію університету Львівського до р[оку] 1869, є згадана праця д-ра С[таніслава] Старжинського, професора відділу правничого того ж університету. Хоч ся друга часть історії університету має обіймати час від р[оку] 1869, то, однак, автор сягнув кілька літ взад і розповів просторо історію повільного усування викладів німецьких у Львівськім університеті і заміни їх викладами руськими і польськими.

Перші дві суплентури на відділі правничім з руським язиком викладовим установило правительство вже р[оку] 1862, тоді, коли ще викладів польських, крім викладів історії літератури і польської мови, від 1856 р. зовсім не було. В рескрипті міністеріальнім читаємо причину заснування суплентур руських, а то, що правительство має намір «достарчити язику руському на відділі права відповідне поле до наукового розвою, а заразом, щоби вдоволити практичній потребі».

Вже в зимовім півріччі р[оку] 1862 став викладати процес цивільний д-р Омелян Лопушанський, концепіст прокуратори Скарбу, а процес карний – д-р Володислав Сроковський. Д[окто]р Лопушанський викладав процес цивільний з малою перервою (в р[оках] 1864/1865) аж до зимового півр[іччя] 1873/1874, т[о] є[сть] до часу, доки його на службу державну не перенесли зі Львова. Право цивільне став викладати в р[оках] 1870/1871 д-р Сроковський, покинувши від 1867/1868 криміналістику, що її від 1867/1868 обняв доцент права карного д-р Ів. Добрянський. Право цивільне мало відтак знаменитого професора від р[оку] 1873/1874 до 1890/1891 в особі д-ра Ол[ександра] Огоновського, а біля доцента, д-ра Добрянського став в р[оках] 1880 – 1887 викладати право карне д-р Стебельський і викладає його дотепер, іменоваций 1892 p. надзвичайним професором. Інших викладів руських на відділі права не було і нема.

Перші виклади права римського в язиці польськім зачались доперва в р[оці] 1866/1867, отже, чотири роки після введення викладів руських; викладати по-польськи зачав професор звичайний права римського д-р Зєльонацький.

Потім обговорює автор дрібно змагання поляків в сеймі крайовім і у намісника Ґолуховського виєднати у правительства введення польського язика до викладів і урядування в університеті Львівськім. При таких нагодах вказувано зі сторони поляків на кривду, яка їм діялась, що їх язика не допущено ще до викладів, хоч язик руський вже допущений на відділі права від р[оку] 1802. Годиться піднести, що й сама молодіж університетська, польська і руська, робила старання в згаданім напрямі. До сенату університету, ба навіть до сейму, внесла була молодіж польська в р[оці] 1866 петицію про введення язика польського, а молодіж руська подала контрпетицію на руки посла о. Шашкевича про введення руського язика.

Та коли від р[оку] 1866 польські катедри відділу правничого множаться, руських катедр не утворено вже ніяких, незважаючи на найвище розпорядження з дня 4 липня 1871 p., що «німецькі виклади від сієї хвилі мали устати цілком, а на катедри відділу правничого і філософічного можуть покликуватися на будуче лише особи, що цілком суть спосібні викладати одним з обох язиків крайових». Габілітації доцентів приватних можуть від сеї хвилі відбуватися без обмеження по-польськи і по-руськи; рівно ж правничі іспити правительствені. На основі ж найвищого цісарського розпорядження з дня 27 цвітня 1879 р. мають риґороза складатись по-польськи, з застереженням можності складати їх по-руськи або по-німецьки, оскільки сі язики знають екзаменатори. Язиком внутрішнім, урядовим, на основі розпорядження з дня 4 липня 1871 р. є язик польський, з застереженням, що на подання, внесені по-руськи, може канцелярія відповідати по-руськи.

Автор оповідає досить дрібно про спори на засіданнях університетського сенату в справі руського язика. Одинокими ревними речниками прав руської мови на університеті були оба брати Огоновські, Омелян і Олександр, а щирі їх змагання все попирав поляк д-р Зрудловський, професор римського права. Цісарське розпорядження з р[оку] 1871 толкував собі сенат різнорідно, так що міністерство при нагоді іменування д-ра Олександра Огоновського звичайним професором цивільного права пояснило 3/4 1882 р., ч[исло] 5204, що всякі сумніви діла професорського щодо дальшого існування осібних катедр руських на Львівськім університеті не уважає за оправдані, бо після нинішнього устрою університету Львівського всі професори суть зобов’язані з правила (in der Regel) викладати в язиці польськім, вийнявши такі випадки, в яких ц[ісарське] к[оролівське] правительство, маючи все на увазі, що кождий кандидат до катедри мусить виказати цілковитим знання одного з язиків крайових, або інакше постановить або вже інакше постановило, як-то приміром сталось тепер зі згаданими катедрами руськими».

Представивши так справу язика викладового на нашім університеті, переходить автор на важніші справи і події від р[оків] 1869 – 1894: старання добути для університету поодинокі катедри: польської історії і польского права, справа університету нашого в думі Державній в 1876 p., коли німецькі посли радили Львівський університет розв’язати, згадує про візитації видніших осіб в університеті, торжества надзвичайні і т. д.

Списавши сухо хроніки всіх трьох відділів: богословського, правничого і філософічного, подав автор просторо дати біо- і бібліографічні професорів по відділах, списав історію довголітніх змагань здобути для університету відділ медичний, що довело до успіху доперва в р[оці] 1890, вичислив заведення і інститути в університеті, подав склад заряду і дотації бібліотеки, семінарії для вправ наукових і стипендії, лабораторії, статистику слухачів від р[оку] 1869/1870 і товариства академічні. В останнім розділі застановляється ш[ановний] автор над вагою подавання найвищої науки в університеті в народнім язиці.

«Тепер, – каже автор, – тяжко було б навіть зрозуміти, аби університет, що повинний бути вінцем дерева, яке виросло з народного кореня, на народнім ґрунті, міг колись бути вінцем штучно причепленим, від іншого організму відтятим і тут насадженим, аби та найвища школа, яка повинна жити духом і життям своєї суспільності і навпаки його надихати своїм духом, задачею якої є давати імпульс до певних змагань духовних, показувати дорогу іншим і провадити їх, іншим, нарешті, противитися, – могла колись бути організована інституцією такою, що не мала б нічого спільного з тим суспільством, якому служила, щоб зложена була з осіб, з змаганнями цілком одмінними. А, однак, було так довший час» (стор. 415 – 416).

Читаючи так гарні і справедливі погляди професора університету про вагу викладів на материнім язиці, не можна зрозуміти його виправи проти руського язика, виправи, болючої для кождого русина, тим більше, що вона стоїть в книжці поважній, де кожда річ, як сам автор сказав, трактується «академічно» (стор. 54). З місця, що я його зараз приведу, виходить, що «руський язик ще замало зрілий, щоби йому дати місце в школах середніх і вищих, тож русини, горожани австрійські, що поносять рівні з іншими горожанами тягарі, наколи не хочуть учитись в сих школах в польськім язиці викладовім, так можуть цілком не учитись; прецінь до науки в школах середніх і вищих їх ніхто не приневолює: «примус шкільний існує в Австрії лиш для шкіл народних». Згадавши про параграф XIX основних законів державних з р[оку] 1867, що по ньому ніякий язик в Австрії не можна виключати від права уділяти на нім науку, твердить, що язик польський і руський на основі сього параграфа здобули собі вступ на університеті.

«Aby jednak, – додає проф. Старжинський, – jakiś język mόgl wejść faktycznie w posiadanie przyznanych mu formalnie praw w całej pelni, potrzeba, by posiadał niezbędną do tego wewnętrzną zdolność».

[Утім, аби певна мова могла фактично в повному обсязі послуговуватися визнаними за нею правами, потрібно, аби вона посідала необхідну для цього внутрішню властивість.]

Хто знає наш язик, той йому сеї спосібності відмовити не може.

«Zwłaszcza uniwersyteckie wykłady mają na celu szerzenie і rozwόj umiejętności і cywilizacji w najszerszem jej pojęciu, a nie wyksztakenie języka, jako takiego; język nie jest tu celem sam dla siebie, tylko środkiem, a wykady uniwersyteckie nie są pracownią dla jego kształсenia. Do Uniwersytetu wstęp mieć powinien tylko język już gotowy, rozporządzający całą obfitością, środkόw wyrażania myśli. Wreszcie przyjęty konstytucyjnie przez państwo obowiązek dostarczania zakładόw naukowych rόżnojęzycznych w krajach о mięszanej narodowości sięgać może, jako ściśle prawny obowiązek, tylko do zakładόw, udzielających tego stopnia nauki, do ktόrego przyswojenia sobie państwo każdego zmusza (w formie przymysu szkolnego), t. j. do szkolnictwa ludowego; poza temi granicami jest on już raczej koniecznością polityczną, rzeczą prostej shiszności, sprawiedliwości і dobrze zrozumianego własnego interesu państwa, ale nie prawną koniecznością; gdyż wyższą naukę wolno każdemu tu pobierać lub jej nie pobierać» (с. 20 – 21).

[Власне, університетські лекції мають на меті поширення та розвиток знань і цивілізації в найширшому сенсі цього слова, а не вивчення мови як такої; мова у цьому випадку не є самодостатньою метою, але засобом, а університетські лекції – це не семінар для її вдосконалення. Отже, до університету має право потрапити тільки мова вже цілком готова, оздоблена всіма багатствами і засобами висловлення думки. Зрештою, закріплений конституційно за державою обов’язок створення різномовних наукових закладів у країнах із мішаним національним складом може поширюватися як суто правнича норма лише на заклади, що надають такий рівень знань, засвоєння якого держава вимагає від кожного громадянина (у формі шкільного обов’язку), себто, до народної освіти; поза цими межами він вже стає радше політичною потребою, питанням звичайної доречності, справедливості і добре усвідомленого інтересу держави, але не правничою вимогою, адже вищу освіту кожен має право здобувати чи не здобувати.]

Певно, що так, але русини не перестануть ніколи відкликуватись до справедливості і мають надію, що їх оправдані бажання попирати будуть «справедливо» мислячі поляки. На Львівськім університеті є третина слухачів – русинів; справедливість вимагає ачей же, щоби і они вступали на пороги almae matris [навчального закладу] з тим чуттям, що та святиня наук є і для них бодай в часті «народною». Та ж се була би (по переконанню автора) найліпша порука, що тоді й між русинами поступи робитиме цивілізація і культура. А хто є прихильником найвищої науки, що причиняє до поступів цивілізації і культури в народі, той по заключению проф. Старжинського мусить бути прихильником викладів університетських в материнім язиці.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VI. – Кн. 2. – С. 33 – 37 (Бібліографія).

Рецензія не була включена до переліку праць М.Грушевського, що уклав І.Левицький. Виявив В.Маслійчук.

Старжинський Станіслав (1853 – 1935) – польський юрист і політик, знавець конституційного (політичного) права, професор, ректор Львівського університету (1913-1914).

Продовженням праці д-ра Л[юдвіка] Фінкеля, що написав історію університету Львівського до р[оку] 1869… – йдеться про працю професорів Львівського університету Л.Фінкеля та С.Старжинського: Finkel L., Starzyński S. Historya Uniwersytetu Lwowskiego. Lwów, 1894. – Т. 1 – 2. Рецензію на перший том – «Historya Universytetu Lwowskiego do r. 1869» (Львів, 1894) написав Є.Барвінський і вона передувала рецензії М.Грушевського в «Записках НТШ» (с. 30 – 33). Рецензія М.Грушевського була написана на другий том праці, автором якого був С.Старжинський. (Див.: Гюґо Лейн Віктор. Дати на службі націй: польсько-українська дискусія кінця XIX – початку XX ст. Навколо дати заснування університету у Львові // Україна модерна. – Ч. 2 – 3).

Право цивільне мало відтак знаменитого професора… в особі д-ра Ол[ександра] Огоновського… – згадується брат Омеляна Огоновського Огоновський Олександр (1848 – 1891) – український правник, громадський діяч. Професор цивільного права Львівського університету (1878), декан юридичного факультету (від 1886). Дійсний член НТШ. Перший голова Народної ради (1885).

Огоновський Омелян Михайлович (1833 – 1894) – український поет, драматург, перекладач, літературознавець та філолог. Професор Львівського університету, член-кореспондент Краківської академії наук (від 1881). Співзасновник та голова «Просвіти» (1877 – 1894). Голова Народної ради (1885) та НТШ (від 1893). Основна праця: «Історія української літератури» в 6 т. (1887 – 1894).

Шашкевич Григорій (1809 – 1888) – ректор Греко-католицької духовної семінарії у Відні, архіпресвітер капітули в Перемишлі. Посол до Австрійського парламенту та Галицького сейму. Основні праці: «Граматика української мови для народних шкіл» (1862), «Німецько-руська правнича термінологія» (1851, у співавторстві).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 239 – 242.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 215

Модифіковано : 29.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.