Українське питання

Михайло Грушевський

[Це переклад, зі значними змінами, української статті, написаної влітку 1905 p., яка слугувала основою для моєї статті, надрукованої у збірнику «Russen über Russland, ein Sammelnwerk, herausgegeben von Josef Melnik», Франкфурт, 1906 (моя стаття «Die Kleinrussen» займає с. 616 – 639).]

Серед народностей Росії друге місце за своєю чисельністю, безпосередньо за великоросами, займають українці, або, як їх до останнього часу називали, – малороси. Цим останнім іменем їх почали називати відтоді, як споконвічне історичне ім’я цієї народності – «русь», «русин» привласнила великоросійська народність і Московська [В оригіналі з малої літери. – Пер.] держава, які в добу політичного занепаду українських земель дивилися на себе як на єдиного спадкоємця давньої київської «Руської» держави, створеної українськими племенами.

Це ім’я «малороси» й «Малоросія», маючи офіційне, книжкове походження, не сприймалося народом, і тепер усе ширшого вжитку набуває ім’я «Україна», «українці», які почали набирати характеру національного імені вже з XVII ст., коли українська Наддніпрянщина, що мала це ім’я спеціально в значенні прикордоння, окраїни, стає вогнищем національних рухів і національного життя України. Українське відродження XIX ст., розвиваючись у тих же краях, прийняло це ім’я як загальнонаціональне і закріпило за ним це значення.

Загальну кількість українського населення Росії можна визначити лише приблизно, оскільки останній перепис 1897 р. аж ніяк не відзначається точністю, особливо в національних рубриках. У наш час, найімовірніше, цю кількість слід рахувати дещо меншою за 30 мільйонів.

Таким чином, українська народність займає перше місце серед недержавних народностей Росії, а українському питанню належить перше місце серед національних питань Росії, якщо розташовувати їх за чисельністю зацікавлених ними народностей. З іншого боку, з загальної кількості українців (близько 34 мільйонів), у межах Росії живе близько 85%, і завдяки цьому вирішення українського питання у Росії має надзвичайно велике значення для української народності загалом.

Українська народність, одна з трьох великих гілок східного слов’янства (дві інші – великороси й білоруси), займає широку смугу землі уздовж північного узбережжя Чорного моря, яку українська група племен зайняла, загально кажучи, ще в добу слов’янського розселення (IV – VII ст. після Р. X.). На заході ця територія захоплює район правих приток Вісли, на сході – значну частину Північного Кавказу, на півночі пограниччям є приблизно лінія Прип’яті, за котру, однак, українське населення значно переходить по обидва кінці, на заході й на сході.

У політичному плані ця територія тепер входить до складу трьох державних організмів: Австрії (Східна Галичина й Північна Буковина), Угорщини (її північно-східні комітати) й Росії, де вона займає губернії: Київську, Подільську, Волинську, Херсонську, Катеринославську, значні частини губерній Люблінської, Седлецької, Гродненської, Мінської, Бессарабської і Таврійської, за Дніпром губернії Полтавську, Харківську, майже всю Чернігівську, частини Курської, Воронезької, області Донської і Кубанської, губерній Чорноморської і Ставропольської.

На цій території в Австрії живе близько 4 мільйонів, в Угорщині – близько ½ мільйона і в Росії – близько 27 мільйонів; решта населення розпорошена поза межами цієї території, у вигляді більших і менших колоній, у Європейській Росії, в Сибіру, в Америці.

Більша частина української території, яка нині входить до складу Росії, як відомо, приєдналася до неї на підставі добровільної угоди 1654 р. під час великої національної боротьби України [В оригіналі з малої літери. – Пер.] з Польщею. Коли після падіння самостійного політичного життя в українських землях вони були приєднані упродовж XIV ст. почасти до Польщі, почасти до В[еликого] Литовського кн[язівства], а після об’єднання В[еликого] Литовського кн[язівства] з Польщею 1385 р. майже у повному складі потрапили під вплив польського ладу і права, – українська народність зазнала національного й економічного гніту та експлуатації з боку польської народності, й це викликало з кінця XVI ст. низку відомих повстань, що розгорілися у велику національну війну 1648 р.

Гетьман Богдан Хмельницький, який очолив повстання, у боротьбі з Польщею шукав допомоги сусідніх держав: Криму, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції і Москви. Він усіляко намагався втягнути цю останню у свою війну з Польщею, і коли московський [В оригіналі з великої літери. – Пер.] уряд виявив рішучість не втручатися у цю війну інакше, як лише за ціну приєднання України до Московської держави, – Хмельницький заявив про готовність визнати над собою зверхність московського царя. Ця зверхність московського царя була урочисто проголошена 8 січня 1654 p., а щодо московського уряду була встановлена у березні того ж року у формі царських резолюцій на петиції українського гетьманського уряду, і ці т. зв. Статті Богдана Хмельницького стали згодом основою української конституції.

Стосунки, встановлені цими перемовинами й статтями, мали характер персональної унії України з Москвою, як їх і кваліфікують сучасні історики [Такими, наприклад, є погляди [В.І.] Сергеєвича: Сергеевич. Лекции и исследования по древней истории русского права, вид. 1903, с. 106 – 107.], хоча цей принцип не був застосований послідовно й повно, і український уряд згодом старався формулювати ці стосунки у вказаному сенсі точніше й виразніше. Україні надавалося повне самоуправління на чолі з вільно обраним гетьманом. Він отримував право зносин з іншими державами. Спеціально гарантувалося самоуправління станів, автономія церкви, недоторканність суду. Україна мала своє окреме військо чисельністю 60 000, яким відав гетьман.

Перемовини точилися під тиском обставин, нашвидкуруч, залишаючи багато недомовленого й суперечливого, і сам Б.Хмельницький, наскільки можна судити, не надавав особливого значення «статтям», уважаючи своє підданство Москві минущою комбінацією, необхідною йому для здобуття нових засобів для боротьби з Польщею. Але стосунки ставали тривалішими, все стійкішими, Москва не виявляла жодного бажання розлучатися з Україною, і якщо доводилося думати про збереження з нею зв’язку, слід було поміркувати про вироблення стосунків певних і точних.

Українське суспільство, особливо найвиробленіша політично його верхівка – козацька старшина, прагнули розвинути повніше й послідовніше принципи автономії, закладені в цих перемовинах і статтях Богдана Хмельницького.

Навпаки, московський уряд міцно тримався своєї централізаторської політики, яку протягом століть застосовував і провадив із невблаганною послідовністю щодо складових частин своєї держави. Автономні форми українського ладу він розглядав, як явище минуще, і прагнув до поступового звуження і послаблення української автономії. Він послідовно намагався запровадити свою адміністрацію на Україні, передати її фінанси у відання своїх чиновників, обмежити владу гетьмана, знищити автономію церкви і т. д.

Суперечливість конституційних та автономних прагнень української старшини з централістичними тенденціями Москви проявилася дуже швидко й створила натягнуті стосунки вже після приєднання України. Хмельницький носився з думкою про розрив із Москвою і встановлення тісного союзу зі Швецією і Трансільванією. Смерть, яка трапилася небавом, зруйнувала ці плани, але наступники Хмельницького на гетьманстві пішли в тому ж напрямку. Автономні прагнення старшини цього часу найповніше вимальовуються у вимогах, поданих нею московському урядові при виборі Юрія Хмельницького на гетьманство 1659 р.

Це був minimum гарантій української автономії, за наявності якого старшина уважала можливим збереження своїх стосунків із Москвою. Та оскільки московський уряд навіть чути не хотів про розширення української автономії, старшина шукала опертя для здійснення своїх прагнень у союзах з іншими державами: Польщею, Туреччиною, Швецією. Гадяцький трактат 1658 p., котрим українська старшина, з гетьманом Виговським на чолі, давала згоду на повернення під зверхність Польщі, за умови повної автономії для утворення з українських земель «великого князівства Руського [В оригіналі з малої літери, з подвоєним «с». – Пер.]»; угода Дорошенка з Туреччиною 1689 p., що забезпечувала автономію України під зверхністю Туреччини; врешті, угоди Мазепи й Орлика з Карлом XII 1709 й 1710 рр. – це найхарактерніші моменти в прагненнях України до забезпечення свого автономного життя.

Ці прагнення розбивалися об непохитну послідовність московської політики, завдяки роздвоєнню, що існувало серед самого українського суспільства й усіляким іншим несприятливим для нього умовам. Але й для Москви ця непоступливість коштувала дорого: вона потягла за собою великі територіальні втрати. її боротьба з козацькою старшиною дала можливість Польщі виступити з претензіями на втрачену українську територію, і угодою 1667 р. Москва змушена була поділитися з нею українськими землями. Вся нинішня Волинська губернія, значна частина Подільської і Київської повернулися під владу Польщі, і лише за другого поділу Польщі, в 1793 p., російський уряд знову повернув їх собі.

Натомість щодо тих частин України, що залишилися під зверхністю Москви, московський уряд із невблаганною послідовністю здійснював свою централістичну політику. Кожен прояв нелояльності з боку козацької старшини він старанно використовував для обмеження української автономії і конституційних форм українського ладу в інтересах розширення своєї безпосередньої участі в управлінні й запровадження своєї бюрократичної адміністрації. Лише страх перед стихійною реакцією українського демосу ще стримував прагнення московської бюрократії.

Українські маси, хоч і не підтримували старшину в її політиці, розчаровані невдачею великого руху 1648 р. і взагалі підозріливо настроєні щодо неї, – так само вороже ставилися до бюрократичних і централістичних нововведень Москви і стримували її в цих прагненнях. Перша сміливіша спроба запровадження московської адміністрації й системи казенних зборів на Україні в 1665 – 1666 рр. викликала народний рух, який цілком виразно виявив ненависть народних мас до московських гарнізонів, котрі московський уряд хотів поступово запровадити в усіх значніших містах України, до московських воєвод і різного штибу агентів, до московських порядків, які вони насаджували на Україні. Люд поголовно винищував московських людей і переходив на бік ворожого до Москви гетьмана Дорошенка, який обіцяв визволення від московських посягань на українські порядки.

Цей рух і ця ненависть, вихована зловживаннями московських людей, змусили московську бюрократію бути обережнішими у здійсненні своєї централізаторської політики, відмовитися від якої вона, однак, ніяк не бажала. Відтоді вона розширює сферу свого втручання в управління України у формах, не таких різких, не поспішає ламати зовнішні форми українського ладу, воліючи їх послаблювати й атрофувати.

Переконавшись у тому, що опір її нівеляційній політиці виходить не лише зі старшинських сфер, а може з явитися і в середовищі українського демосу, вона не випускає з уваги нічого, що може знесилити цей останній, позбавити його свободи руху, знищити будь-яку силу реакції в народних масах. Старшину вона тероризує у її автономних прагненнях, заграючи на демагогічних струнах, погрожуючи переглядом її майнових прав, загибеллю її класового добробуту.

А за всіляку поступку своїм централістичним планам вона винагороджує представників старшинського класу у сфері їхніх станових інтересів за кошт народних мас, розширюючи і зміцнюючи поміщицькі права старшини щодо вільного селянства, обплутуючи і зв’язуючи останнє путами найрізноманітніших обмежень. Так поступово підштовхує вона старшину до усвідомлення необхідності цілковитого зречення від своїх політичних, автономних прагнень ціною класових майнових інтересів – покріпачення їй українських мас, яке пропонував старшині російський уряд взамін за це зречення.

Повільний процес, який здійснював у цьому напрямі московський уряд, прискорив Петро Великий після невдалого союзу Мазепи з Карлом XII. Обмеживши спершу ще більше владу гетьмана й автономію України, Петро Вел[икий] згодом фактично скасовує її взагалі, залишаючи незайнятою посаду гетьмана, запроваджує великоросійське управління, а всі спроби реакції придушує нещадно. Його наступники, з огляду на загальне невдоволення на Україні, не зважувалися, однак, продовжувати його різку політику. Де в чому відновлені були попередні форми українського автономного ладу й час від часу давався дозвіл на обрання гетьмана.

Але Катерина II повертається до політики Петра В[еликого] й рішучо знищує останні залишки української автономії. Гетьманську владу остаточно відміняють, запроваджують загальноімперську адміністрацію, знищують особливості українського ладу (1780 – 1783). Одночасно для України санкціонували кріпосне право на взірець імперії і зруйнували останнє вогнище української волі, Запорізьку Січ (1775).

Уряд зважився цілковито не зважати на погляди й прагнення українського суспільства й населення. Останнє у своїх наказах до комісії уложення 1767 р., в інструкціях різних станів і різних місцевостей одностайно вимагало повернення української автономії (згідно зі «статтями Богдана Хмельницького»), а палкіші представники України поверталися до старих планів – шукати опору проти московської централізації в інших держав. Так, 1791 р. один із видатних представників української інтелігенції Капніст звертається, як уповноважений своїх співвітчизників, до прусського канцлера Герцберга з запитом, чи можуть його земляки, доведені до крайнього відчаю утисками російського уряду (poussés au dernier desespoir par la tyrannie du gouvernement russe), розраховувати на допомогу Пруссії у своїх прагненнях до визволення (de secouer le joug russe) і відновлення давнього козацького ладу (l’ancienne constitution des cosaques).

Але політичні умови не давали підстави таким планам. Катерина II розраховувала, що тероризована страхом репресій і підкуплювана станово-економічними вигодами старшинська інтелігенція в масі не зважиться на більш-менш рішучий опір. І справді, деморалізоване й розбите макіавеллівською політикою уряду українське суспільство не зважилося на жоден сміливий опір, а, ставши віч-на-віч з мілітарною силою Росії, українська опозиція затихає, усвідомивши своє безсилля і безцільність.

Знищуючи політичну окремішність України, придушуючи її автономно-конституційне життя, російський уряд водночас із цим намагається придушити також і національне життя, знищити саме національні особливості української народності. Вже від початку XVIII ст. починаються цензурні утиски для українських книг. Уряд вимагає, аби книги, друковані в українських друкарнях, були очищені від усіх особливостей української мови чи перекладені на великоросійську, «дабы никакой розни и особого наречия в них не было», як категорично висловлювався імператорський указ 1720 р.

У вищій школі України – Київській [В оригіналі з малої літери. – Пер.] академії започатковують викладання великоросійською мовою; нові школи, які запроваджував в Україні російський уряд з кінця XVIII ст., також мають цілком великоросійський характер. Починається переслідування української вимови, видаються спеціальні вказівки з правильної вимови, а викладачі отримують інструкції щодо викорінення українського акценту. Єпархіальна влада стежить, аби священики й дяки читали в церквах церковнослов’янські тексти з великоросійською вимовою, а не з українською. Усілякі прояви українського національного патріотизму викликають підозріливу увагу адміністрації і караються репресіями.

Упродовж XIX ст. ця підозріливість уряду щодо української народності розвивається і посилюється усе більше й більше. Кожен прояв української національної свідомості починає з плином часу розглядатися, як явище злочинне, як прояв українського «сепаратизму». В 1847 р. найвидатніші представники української інтелігенції, серед них поет Шевченко, історик Костомаров, етнограф Куліш, зазнали тяжкого покарання за участь у гуртку, що мав на меті утворення слов’янської федерації, відміну всіх видів невільного становища й станових переваг, запровадження свободи слова й свободи совісті. Мету цього гуртка, просякнуту українським патріотизмом, поряд із загальним гуманним і вільнолюбним напрямом, визнали вкрай злочинною. Шевченка віддали в солдати безтерміново з забороною писати й малювати; Костомарова, після тривалого ув’язнення, заслали у східні губернії, заборонивши літературну діяльність, і т. д.

Після цього погрому український літературний і національний рух зміг відновитися лише з настанням визвольних віянь у кінці 1850-х років. Але вже 1863 р. на нього падає нова низка репресій під приводом тісних зв’язків українського національного руху з «польською інтригою». Підозра була цілком необгрунтованою: український національний рух, навпаки, зустрічав відверті антипатії у польських шляхетських колах у південно-західній Росії, точнісінько, як і в Галичині. А втім, доля українства була вирішена. Уряд став на ту точку зору, що української мови, а заодно і української народності, «не было, нет и быть не может», як категорично висловився 1863 р. у своему циркулярі з приводу українського питання міністр внутрішніх справ граф Валуєв.

Усі прояви національних особливостей України мали придушуватися. Видання книг українською мовою було заборонене згаданим циркуляром міністра внутрішніх справ 1863 р. й, попри опозицію міністра народної освіти, який уважав неможливим забороняти книги не за зміст, а за мову, якою вони написані, – ця заборона набрала повної міці й навіть посилювалася на практиці. Циркуляр робив виняток для белетристики українською мовою, але цензурне відомство у своїй запопадливості не шкодувало й белетристики. Ціла низка людей, єдиною провиною яких була любов до української народності, її мови, традицій, зазнали переслідувань, адміністративного заслання у різні віддалені місцевості і т. д. Так, зокрема, заслали до Архангельська відомого етнографа Чубинського й дослідника звичаєвого права Єфименка, белетриста Кониського – в Тотьму і т. д.

«Сепаратизм» і «українофільство» стають уже синонімами; досить було простої підозри в цих гріхах, страшніших в очах офіціозних сфер за злочин проти честі й моралі, аби закрити людині шлях до громадської діяльності, наукової кар’єри, державної служби. У 1876 p., лише на підставі підозри в українофільстві, закрили південно-західний відділ Географічного [В оригіналі з малої літери. – Пер.] товариства – надзвичайно корисну наукову установу, що займалася збиранням етнографічних матеріалів, вивченням місцевої історії, етнографії й економічного побуту, і відтоді всі клопотання про заснування якого-небудь наукового товариства для антропологічного, етнографічного чи економічного вивчення краю були марними. Навіть саме вивчення історії України, якщо воно не приправлялося специфіками офіційного патріотизму, уважали справою підозрілою. Своє втілення уся ця система знайшла у славнозвісному указі 1876 p., що узаконював ці проскрипції всілякого українського національного життя.

Цей указ, що втратив силу щойно 1906 p., забороняв «друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів на малоросійському наріччі, за винятком лише історичних документів і пам’яток та творів красного письменства, але з тим, щоб, при друкуванні історичних пам’яток, безумовно, дотримувались правопису оригіналів, а в творах красного письменства не дозволяли б жодних відступів від загальноприйнятого російського правопису, і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давали не інакше, як після розгляду в головному управлінні у справах друку». Були заборонені «різноманітні сценічні вистави й читання малоруською мовою, як і друкування нею ж текстів до музичних нот». Ввезення будь-яких українських книг і брошур з-за кордону допускали лише за наявності особливого дозволу головного управління у справах друку.

У застосуванні цього знаменитого указу цензурна практика пішла значно далі. Так, не допускали в Росію українські періодичні видання, надруковані за кордоном, і не дозволяли видання жодних українських газет і журналів у Росії, хоча про них указ 1876 р. зовсім не згадував; не допускали жодних перекладів на українську мову, навіть белетристичних; не дозволяли видання жодних популярно-наукових творів для народу. До всіляких сценічних вистав заборону певний час використовували так суворо, що слова романсів і народних пісень доводилося перекладати на великоросійську чи навіть французьку мову для виконання на концертах.

У 1881 р. ці заборони дещо послабили; сценічні вистави й концерти українською мовою дозволили, хоча цей дозвіл обумовили низкою обмежень: українські п’єси піддавали особливо суворій цензурі, українську виставу дозволяли тільки в один вечір з великоросійською, до того ж великоросійська п’єса не могла поступатися розміром українській, отож українська трупа задля того, щоб поставити українську виставу на п’ять дій, повинна була зіграти перед нею чи після неї російську виставу на п’ять дій (зрозуміло, перед цілком порожніми кріслами).

У 1884 р. адміністрацію зобов’язали якнайсуворіше стежити за українською сценою загалом. Тоді ж унаслідок однієї цілком невинної овації, влаштованої молоддю українській трупі в Києві, українські вистави цілком заборонили в губерніях Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській, і ця заборона протрималася майже 10 років!.. Ставити дозволяли лише п’єси, де зображали дійових осіб з народу, й забороняли всі твори, дійові особи яких походили з інтелігенції (так звані сюртучні п’єси). Можна й не казати, що не пропускали жодних п’єс навіть із ледь помітним національним забарвленням, із соціальним підтекстом і т. д.

Такі ж нескінченно вибагливі вимоги висували до української белетристики. Дозволена в принципі, вона майже не прослизала крізь вушко голки подвійної цензури, яку до неї застосовували: у місцевому цензурному комітеті й у головному управлінні у справах друку. Цензори мобілізовували всю свою дотепність у вишукуванні приводів до заборони, до чого їх заохочувала вища влада. У 1892 р. цензурний комітет рекомендував піддавати українські книги особливо суворій цензурі й не лише забороняти все, «що суперечить загальним цензурним правилам», але й узагалі «скорочувати кількість» українських творів «з огляду суто державного», «за найменшого до цього приводу». У 1895 р. цензори отримали розпорядження не дозволяти книг і збірників, призначених для дитячого читання, «навіть якщо б за суттю змісту вони й видавалися добропорядними» і т. д.

Відповідно до цих інструкцій цензори винаходили всі можливі й неможливі приводи для заборони українських книг. Так, забороняли всі повісті, точнісінько так само, як і п’єси, з життя інтелігенції, відповідно до загальної тенденції – затримати українську мову в ролі напіветнографічного органу, придатного лише для зображення життя простого українського народу, й не допустити його до значення культурної мови. Забороняли твори, в яких цензор убачав «неологізми», що порушують «чистоту народної мови» запровадженням нових культурних понять – з тих самих міркувань.

Забороняли твори з соціальним підтекстом, книги історично-патріотичного чи національного змісту; цензори викреслювали навіть такі слова, як: Україна, козак, Січ, чи взагалі забороняли твори, що насмілювалися зачіпати такі дражливі теми. Не дозволяли жодних перекладів, як уже згадувалося. Не дозволяли збірників, укладених як сурогат журналу: не допускаючи українських журналів, цензура не дозволяла навіть таких сурогатів. Нарешті, з великими труднощами проходили, а переважно гинули усілякі книги значніших розмірів, лише завдяки цим значнішим розмірам – тому що своєю появою вони могли сприяти надто значному приростові приреченої «на небуття» української літератури.

Завдяки віртуозності цензурних органів у винайденні подібних підстав, яка то посилювалася, то дещо слабшала, відповідно до інструкцій і віянь згори, цензура ставала інколи справжньою лотереєю для українських книг. В одному випадкові книгу забороняли, – потім, коли її подавали під новою назвою, хоч і без жодних змін, дозволяли. І навпаки, книги, дозволені при першому виданні, забороняли при другому і т. д. Але, загально кажучи, лише незначна меншість проходила через цензуру, та й та часто дуже скаліченою, – настільки сильно, що після цензурної операції не можна було й випускати в світ дозволений твір. І гинули саме найзначущіші, поважні, ідейні твори, тоді, як різне літературне й нелітературне сміття вільно дозволяла цензура, мовби зумисно (а може, й справді навмисно) для того, щоб дискредитувати й соромити українську літературу.

Особливе поприще для найрізноманітніших утисків і причіпок давав параграф указу 1876 p., що вимагав, аби в українських творах «не було допущено жодних відступів від загальноприйнятого російського правопису». На цій підставі був заборонений прийнятий в українській літературі правопис, дещо відмінний від великоросійського, й примусово запроваджено офіційну, так звану поліційну орфографію – мізерне, позбавлене жодного сенсу, пристосування великоросійського правопису до української фонетики й морфології, яке немилосердно калічило її.

Але сама по собі ця вимога, – пишучи однією мовою, дотримуватися правопису іншої, – як цілковитий філологічний абсурд, не могла бути повністю втілена на практиці: не лише автори, але й самі цензори не могли втямити, як саме має виглядати українська мова у великоросійському орфографічному вбранні. Завдяки цьому, звичайна умова, за якої дозволяли українські книги: «дозволяються до друку з тим, аби при друкуванні були дотримані правила російського правопису», з огляду на свою нездійсненність, надавала цензорові можливість не випустити у світ навіть уже дозволену цензурою книгу.

Ті самі цензурні забаганки до певної міри використовували, уже без жодних підстав, в указі 1876 p., також і до різноманітних публікацій російською мовою, присвячених Україні. Для характеристики достатньо буде одного факту. 1877 року подана до цензури одним із київських учених «Спроба граматики малоросійської мови» не отримала дозволу, і ця відмова мотивувалася такими словами: «Не можна дозволяти до друку граматику мови, приреченої на небуття». Ці слова відверто пояснюють цензурне і взагалі офіціозне ставлення до української народності загалом. її засудили «на небуття», на примусову асиміляцію, злиття з елементом великоросійським.

Такі асиміляційні завдання, однак, виходять за межі можливостей для засобів і сил навіть найабсолютнішого, найсильнішого й налагодженого бюрократично-поліційного режиму, особливо, якщо об’єктом їх є така значна й історично визначена маса, як 30-мільйонне українське населення зі своїм міцним етнографічним образом, з певними історичними й культурними традиціями. Своєї безпосередньої мети – не дати українській мові розвинутися до значення культурної мови – всі вищеописані зусилля зовсім не досягнули.

Починаючи з першої заборони української мови 1863 p., українські письменники починають переносити свою діяльність за кордони Росії у Львів, де спільними зусиллями місцевих та українських діячів із Росії закладають міцні підвалини для розвитку белетристичної і наукової літератури українською мовою, засновують газети й журнали, організовують просвітницькі й наукові товариства й установи, опрацьовують теоретичні питання української соціальної і національної політики, які не дозволяли обговорювати в Росії, навіть великоросійською мовою, і т. д. [Див. про це нижче: «Український П’ємонт».]

Єдине, що міг робити російський уряд, щоб паралізувати вплив цієї закордонної літературної і наукової роботи, – це не допускати її творів у Росію, і він справді робив найенергійніші зусилля у цьому напрямі. У Росію не пропускали навіть збірники етнографічних текстів та історичних документів лише тому, що вони мали українські назви на обкладинці. Навіть дитячому журналові «Дзвінок» відмовили в допускові до обігу в Росії «з політичних причин». Популярні брошури про розведення домашньої птиці чи удобрення землі, виявлені принагідно в російського обивателя, уважали достатніми для встановлення складу злочину і т. д.

Проте, звісно, ні прикордонні ангели-охоронці, ні кари за незаконне зберігання львівських видань не могли запобігти поширенню цих видань у Росії, – а ще менше ідей, які розвивав цей український національний рух на галицькому грунті. Як відомо, паспортної системи для ідей ще й досі не винайшли! Безжальна війна, оголошена українській національності російською бюрократією, не полишала місця для жодних компромісів, жодного опортунізму, і мала своїм наслідком лише той результат, що провідні ідеї українського національного руху ставали непримиримо-ворожими бюрократичному режимові в Росії і його абсолютистському централізму.

Заборони, таким чином, не досягали своєї мети, не могли вбити український національний рух, національну свідомість української народності, зашкодити розвиткові української мови до значення культурної мови. Після 40 років найлютіших переслідувань їхня мета – «збереження єдності російського народу», точніше – створення такої єдності, яка ніколи не існувала в минулому, звівши українську народність (і білоруську) до великоросійського знаменника, – є тепер іще безнадійнішою, аніж вона могла видаватися в епоху перших заборон української мови.

Але шкоду українському суспільству й українській народності, особливо в Росії, цей період заборон завдав величезну, незліченну. Він штучно загальмував культурний і громадський рух українських мас, відірвав українську інтелігенцію від природних точок прикладення її енергії, атрофував українське суспільство до такого рівня, що й після зняття заборон воно ще довго не зможе отямитися.

Ні штучно обмежена до мізерних розмірів, убогими уривками випущена з цензурної реторти українська творчість у Росії, ні закордонна галицька, позбавлена широкого поширення у Росії всілякими заборонами, не могли, звісно, задовольнити культурні потреби її 30-мільйонного населення. Сорок років, починаючи з першої заборони 1863 р. й до минулого 1906 p., були викреслені з життя української народності в Росії цими переслідуваннями. Серце стискається на думку про це нечуване насильство, вчинене над найсвятішими потребами людського духу.

Адже нещадне придушення національного українського життя не обмежувалося сферою літератури чи театральної цензури. Українська мова зазнавала переслідувань в усному вжиткові. Розмови в громадському місці українською мовою було достатньо, аби створити репутацію «сепаратиста», зіпсувати службову чи громадську кар’єру, зробити [її] неможливою в очах офіційних і офіціозних органів. Кожен натяк на національну маніфестацію натрапляв на нездоланні перепони й заборони. У Києві, наприклад, тривалий час не можна було влаштувати громадську панахиду в річницю смерті Шевченка й надрукувати про це оголошення у газетах. Коли на археологічному з’їзді в 1899 p., що відбувався у Києві, запрошені українські вчені з Галичини запропонували реферати з різноманітних питань археології та історії українською мовою, їх читання виявилося неможливим.

Бюро з’їзду, допустивши реферати всіма слов’янськими мовами, не вважало за можливе вилучити реферати українською мовою, але Міністерство внутрішніх справ наклало своє veto й не допустило українських рефератів. Міністерство народної освіти спробувало «пом’якшити» цю заборону, допустивши читання цих рефератів не на публічних, а на закритих засіданнях, у присутності не більше 25 членів з’їзду, але, звичайно, за таких надзвичайних умов українські вчені не знайшли можливим читати свої реферати, і на наступні з’їзди, аби уникнути подібних конфліктів, зарубіжних українських учених більше не запрошували, хоча програми засідань цих з’їздів гарантували їхню участь.

Чотири роки опісля, під час відкриття пам’ятника батькові нової української літератури І.Котляревському в Полтаві, на урочистому засіданні, влаштованому містом, губернатор не дозволив читання привітальних адресів і виголошення промов українською мовою, зробивши виняток лише для делегатів зарубіжних, з Галичини, і це розпорядження, зроблене на підставі інструкції міністерства, мало своїм наслідком те, що всі інші депутації демонстративно утрималися від будь-яких привітань.

Українська мова, яку вживали в зарубіжних українських землях, у Галичині й Буковині, у різноманітних навчальних закладах від початкових до вищих шкіл, як мову викладання, у Росії весь час була вилучена з шкільного обігу. Ні як предмет викладання, ні як засіб навчання її не допускали в жодних школах, навіть приватних, навіть як допоміжну мову при початковому навчанні. Українська мова й література, навіть історія України загалом, не є предметом викладання середніх шкіл України, не мають визначеного місця навіть в курсах університетів та інших вищих навчальних закладів [Див. далі статтю про українські кафедри.]. Українську мову офіційно вважають діалектом «російської мови», а українську літературу – провінційним різновидом «загальноросійської»; на цій підставі її не вводять до курсів слов’янських мов і літератур, до огляду історії слов’янських народів, але для неї немає місця і в курсах історії «російської мови й літератури».

Врешті-решт, українські дисципліни залишаються цілковито вилученими з обігу офіційної науки й школи, і все, що зроблено й робиться для їх вивчення і дослідження, відбувається лише завдяки приватній ініціативі, всупереч офіційній «шкільній політиці». А з боку цієї останньої чинять усе для того, щоб українська мова – культурний орган однієї із найзначніших народностей Європи, українська література, яка налічує значну кількість великих талантів і творів високої культурної цінності, і навіть українська історія, як цілість, поза уривками, що їх зачисляють до «російської історії», – залишалися «незвіданою землею» і для самих українців, і для освіченого суспільства в Росії загалом, і український елемент і тут не виходив за межі «домашнього вжитку», не отримав значення важливого культурного й політичного фактора, яким він повинен бути в культурному житті Росії.

Ця політика, яку систематично проводять усі засоби державної машини упродовж цілої низки поколінь, не могла не мати наслідків для українського суспільства. Вона значною мірою справді денаціоналізувала більшість української інтелігенції, послабила її інтерес до своєї народності, до місцевого життя взагалі. Але цей результат аж ніяк не можна вважати втішним навіть з точки зору культурного й суспільного розвитку взагалі, не лише з точки зору здорового природного розвитку самого українського суспільства й українського населення.

Штучно витравлюючи живий зв’язок з минулим і сьогоденням свого народу, ця політика змушувала одних до бездіяльного ставлення до суспільних інтересів узагалі; а інші, збайдужілі до національного питання, уважаючи національні інтереси дитячою грою, кидалися в політику пригод або зовсім безвідповідальне, безплідне доктринерство.

Представники політики придушення національного українського життя могли, мабуть, втішено споглядати, як замовкали, знаходячи необхідні сфери для своєї діяльності, талановиті українські письменники, вчені, громадські діячі, притлумлювали свої суспільні інтереси і зверталися до «невинних» занять археологією, нумізматикою, бібліофільством і колекціонерством. Хоча й це задоволення надто часто отруювалося проявами ворожості і до офіційної народності, і до насильно нав’язуваної великоросійської культури, й до всіляких надмірно підкреслюваних ознак «єдності російського народу».

У цій реакції неминуче виливалося зневажене, потоптане національне почуття, доходячи, за неминучим контрастом, до протилежних крайнощів. З іншого боку, зустрічаючи на кожному кроці нездоланні перешкоди у всіх спробах громадської діяльності, як багато представників українського суспільства ставало в перші лави рухів, що прагнули зруйнувати державний лад, який створив ті нестерпні стосунки, що їх оточували. Чи ж варто нагадувати незліченні українські імена, вписані в історію революційних і терористичних рухів, починаючи з 60-х років [XIX ст.] й закінчуючи вчорашнім днем. Тріумф урядової політики був досить сумнівним, і процес розкладу українського суспільства виявлявся для неї, очевидно, не менш грізним, аніж ті примари, які лякали її на думку про вільний розвиток української народності.

Але незмірно більшої шкоди, ніж освіченому суспільству, ця система придушення всіх проявів національного життя чи етнографічної осібності завдавала народним українським масам. Складно гідно оцінити цю величезну й невідворотну шкоду, завдану їхньому культурному й економічному добробутові. Нинішній убогий економічний стан українського населення Росії є безпосереднім результатом загальної системи одурманювання, у яку переходить на практиці політика придушення українського національного життя.

Якщо українське населення – населення найбагатших областей Росії – зазнає хронічних злигоднів і навіть голоду на своїй благословенній землі, не будучи в змозі перейти від старих способів господарювання до раціональніших та інтенсивних; якщо воно вже тепер жахливо страждає від малоземелля й бачить єдиний порятунок у розширенні площі свого все ще екстенсивного господарства, а вихід зі свого теперішнього становища бачить у еміграції, яку провадять такими примітивними до варварства способами, що вона закінчується майже повним економічним розоренням і поголовним вимиранням усіх слабших особин, то в цьому проявляються не лише тяжкі економічні й суспільні умови нинішнього селянського життя, але також і результати тої безпросвітної темряви й безпорадності, до якої довела українські маси ця система одурманювання.

У XVII й XVIII ст. українське населення, як свідчили відгуки сучасників і різноманітні факти культурно-суспільного характеру, значно перевершувало великоросійське населення загальним культурним рівнем, освіченістю й розвитком. Мандрівник Павло Алеппський, який відвідав Україну в найбурхливішу і найтяжчу епоху Хмельниччини, коли культурні запити неминуче мали відступити на другий план, був вражений культурністю і любов’ю до культури серед українського населення, загальним поширенням письменності, прив’язаністю до школи, церковного співу, церковної краси, у яких проявлялися естетичні смаки й запити того часу. Школа, освіченість і до певної міри значима друкована й рукописна література були невід’ємним надбанням українського села в епоху вільніших умов народного життя.

З цифрами в руках можна констатувати, що в епоху, що попереджала повну централізацію і нівеляцію українського життя, у середині й третій чверті XVIII ст. українське населення зі своїх убогих засобів створило таку густу мережу сільських шкіл, що з нею могла зрівнятися лише новітня земська школа після десятиліть вельми напруженої роботи. Але й ця новітня школа не в змозі дати народові навіть ті культурні засоби, які давала стара убога, але рідна йому школа, а українське населення усе більше й більше відстає від населення великоросійського, яке не знало того національного й культурного гніту, якого, за всіх інших несприятливих умов зазнавало і ще зазнає українське населення.

Шкільна справа в Росії взагалі не перебуває в авантажі [На чолі (фр.). – Пер.]. Школа зовсім не обслуговує всієї кількості дітей шкільного віку і за свого короткого курсу надає учням вельми невеликий культурний запас. Але в українських губерніях народна школа дає так жахливо мало своїм вихованцям, що годі й явити. Завдяки тому, що все шкільне викладання від початку до кінця здійснюється незрозумілою для дітей великоросійською мовою, школа лише мучить і забиває розумові здібності дітей без жодного позитивного результату.

Вивчення чужої мови, що відбувається тією ж чужою мовою, настільки поглинає усю енергію учнів, що для загального розвитку й набуття реальних знань майже не залишається місця, особливо якщо зважити на ще інші особливості цього навчання, на кшталт завчання церковнослов’янських молитов, які для «загальнозрозумілості» перекладають із однієї незрозумілої на іншу незрозумілу, великоросійську мову.

Пояснення незрозумілого незрозумілим – це, по суті, вся програма нинішньої народної школи на Україні, а її наслідки – «спотворення самостійного розвитку народу, спотворення всієї духовної природи», як характеризував результати такої системи навчання один із видатних педагогів Росії ще 40 років тому.

Школа ця не в змозі дати дітям таке знання великоросійської мови, щоб вона могла стати для них справжнім культурним інструментом, і водночас, втілюючи офіційні погляди на українську мову, як на «зіпсований» різновид «справжньої» російської, тобто великоросійської мови, як на некультурний жаргон, не гідний «освіченої» людини, вона позбавляє своїх вихованців їхньої рідної мови, залишає взагалі без мови, набиваючи їхні голови мішаниною форм, зворотів і слів їхньої мови й офіційної шкільної мови, цілком непридатною для будь-якого вжитку.

Не дивно, що українське населення отримує незрівнянно менше користі з нинішньої народної школи, ніж населення великоросійське, що результати шкільного навчання серед нього значно нижчі, й рецидивізм неписьменності проявляється у жахливих розмірах. Тимчасом, як у деяких краще поставлених щодо народної освіти великоросійських губерніях відсоток неписьменних падає нижче 20%, в українських губерніях він ніде не опускається нижче 50%, рецидивізм неписьменності зауважують іноді через три-чотири роки після закінчення школи, і в загальному розвиткові український селянин значно відстає від великоросійського.

Це цілком зрозуміло. При тому знанні великоросійської мови, яке вчитель встигає вбити в голову української дитини за півтора чи два роки шкільної науки, годі й говорити про легке і свідоме користування великоросійською книгою з метою самоосвіти. Великоросійська мова залишається для українського вихованця нинішньої народної школи збіркою малозрозумілих і дивних слів, великоросійську книгу він читає з зусиллям, а української книги й немає, і частенько школа вже прищепила своєму учневі презирливе, недовірливе ставлення до цієї «мужицької», «неосвіченої» мови. И лише цілком випадково хто-небудь може розвіяти це упередження у вихованцеві офіційної школи й ознайомити його з популярною літературою рідною мовою, яка досі – на жаль – майже не існує, завдяки її переслідуванням.

Протягом 40 років урядових зусиль щодо якомога більшого скорочення «з метою суто державною» всілякої літературної продукції українською мовою популярно-наукова й практична література залишалася цілком забороненою сферою для українського слова. За ці сорок років через цензурний гніт змогло пройти, завдяки сприятливим обставинам, особливим клопотанням чи тимчасовим «відлигам», заледве кілька десятків популярних книжок для народу, тоді, як сотні їх завершили своє існування у цензурних архівах. Навіть видання летючок чи коротких брошур з гігієнічними порадами з приводу епідемій холери, дифтериту і т. ін., натрапляло зазвичай на непереборні труднощі. Аби обійти цю страшну заборону доводилося вдаватися до створення науково-популярних книжок у белетристичній формі, і під цим белетристичним прапором, справді, вдалося провести кілька десятків книжок, на кшталт настанов при лікуванні дифтериту, сказу і т. ін.

Таким чином, поборники культурного й економічного розвитку українського населення при всьому своєму бажанні могли дотепер вельми мало запропонувати українському населенню, завдяки заборонній системі російського уряду. Але й те нечисленне, що вдавалося їм за допомогою всіляких хитрощів і викрутів протягнути крізь цензурний гніт, наштовхувалося на незліченні труднощі під час розповсюдження серед народу.

Як кожен прояв української національності, українська книга, навіть дозволена цензурою, залишалася в очах адміністрації річчю небезпечною, об’єктом подальших утисків і переслідувань. її не допускали до шкільних бібліотек і народних читалень. Продаж українських книг (йдеться, звичайно, про дозволені цензурою) зазнавав різних обмежень і чіплянь адміністрації, які зводили його нанівець. Навіть у руках читача українська книга не переставала бути предметом переслідування, і часто траплялися різні неприємності, які терпіли селяни з боку урядників, стражників та інших чинів за те, що вони мали в себе українські книги й давали їх своїм односельцям.

Для культурного розвитку народних мас становище було майже безвихідним. Великоросійська книга для українського селянина залишалася недоступною через незрозумілість; українська була недоступною також внаслідок адміністративних і цензурних утисків. У результаті спостерігачі народного життя констатують вельми слабке поширення книги серед українського селянства. Український селянин читає досить мало, значно менше, якщо порівнювати з селянином великоросійським, не обділеним популярною літературою рідною мовою. Отримуючи дуже мало відомостей у школі, він не може доповнювати їх читанням, і саме мистецтво читання швидко втрачається через брак вправляння.

Низка інших заборон доповнила цей присуд на безпросвітну духовну темряву. Прилюдних читань українською мовою не дозволяли. Церковних проповідей також. У суді, в діловодстві різноманітних установ так само немає місця для української мови з великою шкодою для інтересів селян, які мали справу з цими установами і які надто слабко володіли офіційною великоросійською мовою.

Наслідок – падіння культури, суспільної свідомості, громадянського виховання, що уможливлювало такі дикі й некультурні рухи, як єврейські погроми, холерні бунти і т. ін. Поступовий економічний занепад, надзвичайна відсталість на поприщі матеріальної і духовної культури характеризують на порозі XX ст. українську народність, так щедро обдаровану від природи, яка закарбувала печать високого обдарування на творіннях свого народного духу й не припиняє проявляти свої багаті таланти скрізь, де нинішні умови сприяють їхньому розкриттю.

І ця система, яка засуджувала на розклад і занепад, на духовну смерть величезну народність, у повній силі й збереженості тривала до вчорашнього дня. Як у XV – XVIII ст. московський уряд із холодною непохитністю знищував конституційні форми й політичні права українського життя, закриваючи очі на глибоке обурення українського суспільства, на відчайдушні прояви іредентизму, викликаного цією централістською політикою, протиставляючи всім документальним посиланням, історичним і теоретичним аргументам грубу силу, заслання, страти й військові екзекуції, – так само чинила правляча російська бюрократія XIX ст. у сфері культурних стосунків.

Залишаючись глухою до всіх посилань на культурно-історичні традиції України, на елементарні вимоги справедливості й такі ж елементарні економічні й культурні потреби мас, вона неухильно провадила свою політику придушення, закриваючи очі на різкі симптоми невдоволення, гострого бродіння серед українського суспільства, зубожіння і розорення народних мас. «Не було, немає і бути не може» ніякої української народності, ніяких культурних і національних запитів її – було й залишилося її лозунгом. З холодною точністю автомата вона відкидала незліченні подання й петиції про звільнення українського слова, допущення його в школу, дозвіл української преси, популярної літератури і т. д.

Живі й нестримні прояви духовних запитів народу вона кваліфікувала як злочинні дії, як державні злочини. Ігноруючи весь національний український рух, що розвивався за кордоном Росії, в сусідній Галичині, значною мірою – силами й засобами українського суспільства в Росії, вона вперто твердила, що ніяких потреб у своєму культурному розвитку українська народність не відчуває, маючи до свого вжитку «загальноросійську» мову, «загальноросійську» культуру. Закриваючи очі на потреби й запити народних мас, вона вперто повторювала, що українське питання – це позбавлена будь-яких підстав фантазія «сепаратистів», купки зловмисних людей, хоча анкети, які провадилися серед селянського населення України, щоразу з цілковитою очевидністю виявляли всю реальність і стихійну силу цих прагнень «сепаратистів».

Нарешті, ці заборони впали під бурхливим натиском нового життя. Виняткових утисків для українського життя не існує більше – з минулого року, принаймні, – теоретично. Теоретично – бо про що більше, ніж теорія, можна говорити за нинішніх обставин, коли цілковитим, неподільним і безконтрольним господарем становища залишається все та ж адміністрація, яка протягом десятиліть втілювала систему викорінення українства й озброєна на всьому просторі України надзвичайними повноваженнями «посилених охорон», «воєнних положень» і т. ін., які робили її цілком невразливою для всіляких теорій.

Та навіть якщо це звільнення українства від переслідувань і цькувань перестане, врешті, бути порожнім звуком, то це аж ніяк не буде ще само по собі вирішенням українського питання.

Це питання насправді полягає в тому, що повинен зробити уряд Росії, її провідні й правлячі кола, аби якомога згладити страшну шкоду, завдану українському народові політикою придушення й викорінення, яку застосовували щодо нього упродовж століть в інтересах цієї держави, державної народності, «загальноросійської» культури й інших фетишів?

Яких заходів слід ужити, які засоби культурного й національного розвитку й самовизначення повинні бути надані українському суспільству, українським народним масам, щоб відновити їхню самостійність, вивести з того стану пасивності, заціпеніння, занепаду, до якого довела їх політика переслідувань українського національного життя? Що слід зробити в цьому напрямку негайно, відразу? Це питання чекає свого вирішення урядом, представництвом і суспільством Росії і вони не сміють ухилятися від нього.

Просте зняття заборон аж ніяк не вирішує цього питання, і вважати справу вирішеною простим припиненням переслідувань українства було б винятковим лицемірством, відвертим фарисейством з боку представників державної народності, інтересам якої так довго приносили в жертву інтереси, прагнення й потреби народності української.

Якщо б із боку цієї державної народності проявилася тенденція – за відсутності формальної заборони затримати українську народність відсутністю всіляких засобів культурно-національного розвитку й самовизначення у положенні службовому, в ролі будівельного матеріалу для культури й громадськості великоросійської, – це було б страшним, непростимим гріхом супроти тих принципів, котрі сучасне великоросійське суспільство поставило на своєму прапорі в боротьбі за звільнення й оновлення Росії. І такі гріхи не минаються без покарання!

Примітки

Первісний варіант статті українською мовою, написаний влітку 1905 р., став основою для німецькомовної праці М.Грушевського, опублікованої під назвою «Die Kleinrussen» 1906 р. у Франкфурті у збірнику: Russen über Russland / Ein Sammelnwerk, herausgegeben von Josef Melnik. – S. 616 – 639.

У 1906 p. автор вніс працю до збірника «Освобождение России и украинский вопрос», що вийшла у Петербурзі. Того ж року одночасно зі збірником товариство «Общественная польза» видрукувало працю й окремою брошурою: Украинский вопрос. – СПб., 1907. – 32 с. Рукопис статті, написаний різними почерками (до арк. 67 – рукою Марії Грушевської, арк. 103 – 104 – рукою Михайла Грушевського, інші – невстановленою особою), зберігається: ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 43. – Арк. 51 – 194. Рецензію на видання подав І.Джиджора (ЛНВ. – 1907. – Т XXXIX. – С. 451-452).

Подається за публікацією у збірнику «Освобождение России и украинский вопрос» (С. 12 – 41) в перекладі І.Сварника.

Стаття є коротким нарисом історії українського питання в Росії, акцент в якому зроблено на заборонах царатом української мови, театру, книгодрукування, періодичних видань.

…Див. про це нижче: «Український П’ємонт» – йдеться про статтю, опубліковану в тому ж збірнику «Освобождение России и украинский вопрос». Передрук у перекладі українською див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т.1. – С. 444 – 447.

…Див. далі статтю про українські кафедри – йдеться про статтю «Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки», опубліковану в тому ж збірнику «Освобождение России и украинский вопрос». Передрук у перекладі українською див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т.1. – С. 458-484.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 359 – 374.