Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1905 р. / Меморіал Петербурзької академії в справі свободи української мови в Росії

Меморіал Петербурзької академії в справі свободи української мови в Росії

Михайло Грушевський

Як звісно нашим читачам, комітет міністрів, застановившись над заборонами української мови в Росії, поручив міністрам освіти і внутрішніх справ, засягнувши гадки в сій справі київського генерал-губернатора. Академії наук і університетів Київського і Харківського, застановитися над сими заборонами і свої гадки в сій справі, разом із гадками запитаних інституцій, подати під розвагу комітетові міністрів. Як відомо, всі запитані інституції висловилися за знесенням заборон українського слова. Опублікований Академією наук меморіал, предложений нею в сій справі міністрам, знайомить нас ближче зі становищем, яке зайняла в сій справі найвища наукова інституція Росії, з її поглядами й мотивами. Меморіал вийшов «на правах рукописі», то значить зістається виданням дуже рідким, мало приступним. Тому ми уважаємо потрібним ближче познайомити з ним наших читачів [Императорская академия наук. Об отмене стеснений малорусского печатного слова. Спб., 1905, ст. III + 96 (Напечатано по распоряжению Имп[ераторской] академии наук. Март 1905)].

Запитана міністрами, Академія вибрала комісію, до котрої увійшли Т.Корш як голова, А.Фамінцин, В.Заленський, Ф.Фортунатов, А.Шахматов, А.Лаппо-Данилевський, С.Ольденбурґ як члени (самі великороси, з виїмкою ак[адеміка] Заленського). Головним референтом був ак[адемік] Шахматов, звісний спеціаліст від історії язика й староруського письменства; він головно, а також ак[адемік] Корш потрудилися над меморіалом, предложеним комісією Академії і потім предложеним Академією комітету міністрів.

До участі в своїй роботі комісія запросила також декого з петербурзьких українців, що й предложили свої записки по ріжних питаннях українського слова й української національної справи в Росії, і Академія видрукувала їх між алегатами до свого меморіалу. Вислід, до котрого приходить Академія на підставі рефератів своїх членів і згромадженого ними матеріалу і предкладає міністрам, такий:

«Імператорська академія наук, обзнайомившися з рефератом комісії, не може не признати, що цензурні ограничення малоруського друкованого слова, які й почалися доперва від 1863 р., не були викликані якимись небезпечними для одності Росії змаганнями малоруського народу чи його інтелігенції. Рівно ж і тепер, ніщо не вказує на існування таких змагань. Правительствені розпорядження, що підтяли свобідний розвій малоруської літератури, по-перше, не дали досі визначитися обопільним відносинам великоруської й малоруської літератури, котрі – в тім переконана Академія наук – не розминуться ані в своїх цілях, ані в напрямі; по-друге, викликали неприродний зріст малоруської літератури в Галичині – літератури, в значній мірі ворожої Росії.

Тепер сі правительствені розпорядження служать джерелом сильного і зовсім природного незадоволення освічених верств малоруської людності Росії. Окрім того, вони шкодять інтересам сільської людності Малоросії: розповсюдження книжок релігійно-морального, педагогічного, загальноінструктивного змісту затримується або повним незнанням, або недокладним знанням великоруської книжної мови серед малоросіян. Все отеє дуже негативно відбивається на інтересах всього руського народу».

Академія підносить, що переслідування книги не за зміст, а за форму (мову) противиться російському законодавству: що тільки «збіг нещасливих обставин» міг піддати гадку заборони цілого язика і октроювання української правописі; вкінці, що сама форма тайних адміністраційних розпоряджень, а не законів, для заборон української мови вказує на те, що вони не були відповідно передумані в законодатних інстанціях. Академія тому «думає, що неминуче потрібно тепер же знести розпорядження 1876 і 1881 р.» «Заразом усе вище сказане привело Академію наук до переконання, що малоруська людність повинна мати таке ж право, як і великоруська, говорити публічно і друкувати на своїй рідній мові».

Ся опінія Академії дає резюме реферату академічної комісії, який подаємо нижче в цілості як дуже інтересний не тільки з публіцистично-політичного становища документ, а й цінний з наукового погляду твір [Текст Меморіалу не друкуємо (прим. упоряд.).]. (Особливо наші галицькі москвофіли могли б з нього дуже багато навчитися!)

Як побачать наші читачі, реферат сей стоїть на ґрунті окремішності українського народу, його мови й письменства, його історичної традиції й права на свобідний культурний розвій. Нема й сліду теорій про якийсь провінціальний характер українського язика чи народності супроти великоруської; реферат виразно трактує як рівнозначні одиниці нарід «великорусский» і «малорусский», «язык малорусский» і «язык великорусский» – нема мови про народність і язик «общерусский», що так недавно ще пишався на сторонах писань навіть учених із значними іменами.

Академіки з цілою рішучістю доводять те, що доводили оборонці українського слова, що «общерусский» язик не існує і не існував ніколи на пам’яті історії, що т.зв. «общерусский литературный язык» – язик великоруський; що польська інтрига, котрою толковано початки українського національного руху, – міт, непорозуміння, сотворене в значній мірі самою ж «польською інтригою», і т.ін. Можна пожалувати, що такого становища, таких поглядів на нашу національну справу Петербурзька академія не зазначила скорше, коли наші голоси в обороні національних прав і національного розвою, серед безустанних лайок, глуму й інсинуацій, стрічалися з таким завзятим мовчанням авторитетів російської науки, з невеликими виїмками. Тоді такий голос Академії міг би мати превелике значіння; тепер, коли національні відносини рішаються не науковою диспутою, а іншими чинниками, він такого ефекту мати не буде, але без значіння він не зістанеться…

Я не буду входити тут у деталі сього реферату – ні чисто наукового, ні більше публіцистичного характеру, що вимагали б певного доповнення, спростування або застереження. Маю ціль чисто інформаційну. Не спиняючися більше на академічнім рефераті, який подається в цілості, спинюся коротенько на долучених додатках (також не входячи в їх критику), що займають більше як дві третини академічного видання.

З них один – урядову записку К.Воєнского, урядника з «Главнаго управлення по делам печати» про заборони українського слова подаємо в цілості. Крім неї, цензурній практиці присвячений більший реферат П.Стебницького (с.29 – 45). Коротко згадавши про становище російського правительства до українського слова від часів Петра, автор ближче слідить історію переслідування українського слова від р. 1863. Цікавою ілюстрацією являється статистична дата, що з 230 рукописів, предложених цензурі київським видавничим гуртом у 1895 – 1904 рр., тільки 80 вийшли з цензури остільки можливо, що їх іще можна було надрукувати!

Ол.Лотоцький дає короткий огляд українського літературного руху XIX в. в Росії й Австрії. Ол.Русов виясняє значіння українофільства та доводить його нешкідливість із політичного становища; більше-менше такий зміст має також реферат П.Саладилова. С.Русова виясняє велику шкідливість заборони української книжки для народної освіти: вказує на те, що російські підручники, популярні книжки й шкільна наука не приступні українським дітям і селянам, і заборона українського слова має результатом далеко більший процент неписьменних і рецидивістів неписьменності (що забувають всякі результати шкільної науки) на Україні в порівнянні з великоросійськими губерніями (там % неписьменних у ліпших губерніях спадає нижче 20%, в українських не йде нижче 50%). Ту ж саму сторону питання освітлює в коротенькій записці В.Науменко. Залучений лист В.Леонтовича до Д.Мордовця вказує на неможливе, нелюдське положення українського інтелігента, коли його силоміць змушують до писання по-великоруськи.

«Коли я хочу сказати щось варте того, аби його предложити читачеві, я не можу сього зробити інакше, як українською мовою, – пише сей, по його власних словах, вповні на російській культурі вихований український інтелігент. «Мне омерзительно было бы сводить свою роль как писателя на роль болтуна, зарабатывающего деньги мертвенным пустословием, и вот почему я не могу писать по-русски. По-русски у меня все выходит мертвенно, бледно, несодержательно, даже неграмотно».

В кінці подано обчислення української народності Ол.Русова (числить на 31 – 32 мільйони) і передруковано з час[описі] «Гражданинъ», ч. 9 звісний лист «бывшего исправника, из дворян» Е.Ш. про розповсюдження на Україні революційних українських видань і потребу дозволу українського слова, щоб дати можливість освіти народу на легальній основі.

Такий зміст сеї цікавої й важної з кождого погляду публікації.


Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1905. – Т. XXX. – Кн. V. – С. 160 – 163. Підпис: М.Грушевський.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 270 – 273.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1100

Модифіковано : 1.04.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.