В справі руських шкіл і руського театру

Михайло Грушевський

Свобода слова і гадки і можливість свобідної дискусії становить основну підвалину всякого суспільного і культурного розвою. Се елементарна аксіома, признана всіма. Поважання до чужої гадки, увага для аргументації contra і уміння вести поважну і речеву дискусію – conditio sine qua non чоловіка, що хоче забирати голос у публічній дискусії. Де люди тратять рівновагу на сам противний висказ і замість поважної аргументації стараються відтяти саму можність дискусії, там нема першої підстави для порозуміння для органічного співділання, для здорової суспільної й культурної роботи взагалі.

Такі утерті, але в даних обставинах дуже гіркі гадки насуває «дискусія», викликана статтею моєю, а в дальшій лінії в справі руських приватних шкіл і руського театру.

Читачі «Літ[ературно]-наук[ового] вістника», може, не забули моєї статті в 1 книжці за сей рік. Вона була написана під рефлексами соймової сесії, що принесла нам кілька далекосяглих ухвал на скріплення й розвій польського панування в Галичині. Ухвали сі запали при дуже слабій або й ніякій опозиції руського соймового клубу, що заслужив навіть похвали зі сторони польських проводирів за свою лояльність, бо дійсно своїм поведенням не в однім улегшив їх політику, а нагородою за сю лояльність мала послужити ухвала в справі заложення гімназії в Станіславові й субвенція на будову театру.

Під вражінням сих сумних подій я підніс гадку, що суспільність наша могла б звільнити свою політичну репрезентацію від прикрого жебрання у польських політиків, взявши на себе справу закладання руських гімназій, що була протягом кільканадцяти літ осею руської парламентарної політики, а на сю ціль могли б бути обернені кошти, які мають складатися на будову й удержання руського театру, що не може рівнятися щодо актуальності зі справою руських приватних шкіл.

Я апелював при тім до політичного такту й дозрілості організаторів театральної справи й думав, що стаття моя дасть їм привід подумати над розпочатою ними справою, викличе речеву дискусію щодо способів дальшого провадження театральної справи, поважну оцінку моїх аргументів за перенесення центру тяжкості зі справи театру на справу приватних шкіл і т.д. Та мої надії й бажання зійшли зовсім намарно. Ніякої поважної дискусії не вийшло, а вийшло щось зовсім інше, чому досить тяжко знайти відповідну назву.

Яких два тижні по виході тої книжки «Л[ітературно]-н[аукового] вістника» появилася в «Ділі» офіціальна «Заява» [Ч. 7 з 11 (24) січня, виїмки з відозви див. в статті д-ра Франка в 2 кн. «Л[ітературно]-н[аукового] вістника».], підписана, окрім членів театрального комітету, ще десятьма народовецькими нотаблями, котрих per nefas підписано з титулами голів і провідників чільніших львівських товариств і тим надано «Заяві» вигляд комунікату тих товариств, яким вона в дійсності не була.

Підписані нотаблі заявили, що уважають «висування нових проектів на перше місце» «за річ неодвітну, а навіть шкідливу загальній справі народній», підтягли під сю кваліфікацію й порушену мною справу приватних шкіл та висловляли переконання, що аж до побудування руського театру у Львові треба всі інші справи відложити, бо в справі театральній заангажована руська честь. Таким ореченням задоволилися вони, ближче не запускаючися в дискусію, лише категорично признавши театральну справу «обдуманою» і «важною» та давши їй першенство перед іншими. Два тижні пізніше появилася в «Ділі» вступна стаття [«Чи театр, чи що інше?», «Діло», ч. 26, з 3 (16) лютого] його редактора (одного з підписаних під заявою), де він вправді піднявся оборони театральної справи, але в грунті речі признав справу вже пересудженою: «справа повинна бути для загалу русинів вже рішена після заяви за будовою театру всіх провідників головних руських краєвих інституцій».

Не правда ж, цікаве трактування справи? «Молчать и не рассуждать»! Театральна справа «обдумана» якоюсь таємничою інстанцією і треба тільки підігрівати «жертвенність» суспільності, держати її в гіпнозі важності театральної справи; всякий, хто вийде з іншим проектом до її довершення, шкідник супроти народної справи і честі. Дискусії над театральною справою не має бути, бо конвентикль кільканадцяти львівських русинів, самовільно убраний в тогу якоїсь верховної ради народних товариств, признав першенство театральній справі. І дійсно, орган львівських народовців замикає для неї свої шпальти, а заступає її дрібною під’їздовою війною у вступних статтях і фейлетонах, у новинках і виказах жертв, ріжними, часом наївними, дотинками, часом дикими нападками на адресу всіх, хто не вірить у першенство театральної справи, силкуючися, напр., довести, що противники театру були самі давніше його сторонниками, стараючися загулюкати опозицію ріжними грізними словами про «межиусобицю», вчинену сею опозицією, про «нездорову агітацію» і т.ін., але обминаючи по можності дискусію нериторичну.

Подібно сталося і з проектом закладання приватних шкіл. «Заява» вправді не виступила против самого проекту, тільки поручила його відсунути на пізніші часи. Але в найближчім числі «Діла» виступив против нього з фаховим пером один із шефів редакції Ол. Борковський з довшою статтею [«В справі закладання приватних руських гімназій», ч. 8 і 9, 12 – 13 січня, ст. ст.], де не тільки широко виводив трудності, які може стрінути закладання приватних руських гімназій, але пробував довести, що воно навіть шкідливе.

На сі виводи й доводи я коротенько відповів у «Ділі» [«В справі приватних середніх шкіл», ч. 14 (з 19 січня)] і вказав там, що трудності, які добачив п. Борковський в закладанні приватних середніх шкіл, трактуючи річ із бюрократичного становища, в дійсності зовсім не так великі, і ми вже бачимо успішні проби ведення нижчих середніх і приватних шкіл Педагогічним товариством, із коштами без порівняння нижчими від тих, які видає на такі школи державна каса.

Довід же, що закладання приватних шкіл стягне ріжні тяжкі небезпечності на нашу суспільність, сам по собі безпідставний і дивоглядний, в устах п. Борковського явився вже справжнім курйозом: він же три роки носив у кишені повірений йому вічем 1902 р. реферат про заложення приватної гімназії в Яворові, і хоч, щоправда (як показується з пояснень о. Ю.Кміта) [В ч. 10 «Діла» («Приватна гімназія в Яворові»)], заносив сю справу на смерть, але нікому не звірився зі своїх гадок про шкідливість і небезпечність сеї справи, так що в кругах людей найближчих йому в справах політичних і суспільних і далі вважали закладання приватних гімназій справою хосенною, яка лише перепиняється хвилевими трудностями.

Він не обізвався ні разу в «Ділі» против сеї справи, хоч воно підносило також потребу приватних середніх шкіл і так далеко пішло в сій акції, що аж постаралося навіть о отворення окремої щадничої книжки в КСК [примітки ред[акції] «Діла» в ч.8], не протестував, коли складки на сю ціль збирав Народний комітет і Педагогічне товариство. Аж по моїй статті, коли, видко, провідникам театральної акції треба було доконче убити справу приватних шкіл, бо вона могла «зменшити жертвенність народну» на будову театру, намірився дир[ектор] Борковський одним махом урубати голову сій гідрі.

Та що ж на се редакція «Діла», що в інших випадках голосить повну відвічальність редакції за всі статті, дані без застереження? Представивши публіці (в редакційній нотці) дир[ектора] Борковського як чоловіка фахового, вона нічим не остерегла її від дальших виводів сього фахового пера про шкідливість закладання приватних шкіл – виводів, мабуть, досить несподіваних для самої редакції, що в тій же редакційній нотці піднесла свої давніші заходи коло закладання приватних шкіл, а хоч вона заповіла при тім «публічну дискусію» над тою справою, одначе, як то ми певно знаємо, не помістила надісланої їй по статті дир[ектора] Борковського довшої статті з іншого, також фахового пера на тему: «Чи театр, чи приватні школи?»

Редакція «Діла», що підписала в особі свого редактора ту славну «Заяву», яка накладала каганець на уста суспільності, під страхом образи народної честі забороняючи дискусію на тему актуальних потреб руського народу і їх релятивної вартості з театральною справою [в згаданій своїй відповіді в ч. 14 «Діла» я підніс, що «таке veto, яке кладе ся «Заява», зовсім не личить свобідній суспільності, і дивно бачити під нею підписи шефів руських народних товариств і руської преси». Друкарський чортик, завваживши тут притик до редакції «Діла», скористав із мого не дуже виразного письма і попсував сю фразу до непізнання, так що замість «преси» вийшло «сцени» і т. ін.], видко, уважала для себе обов’язком триматися директиви сеї заяви, навіть усупереч логіці, словності й прийнятим у порядній пресі звичаям.

І треба признати, що тактика, якої тримаються львівські нотаблі й їх преса, осягають свою ціль. Суспільність дає порвати себе гучними фразами, загулюкати терпкими епітетами, солом’яними небезпечностями й окликами про народну честь, дає себе відвести від поважної й речевої дискусії й сліпо йде за своїми провідниками й своєю пресою, глушачи свої сумніви, критику й недовір’я та обмежаючи свою дискусію лише до приватних розмов. З нагоди моєї статті я дістав чимало заяв співчуття й солідарності, письменних і усних.

І з них виходить явище дуже цікаве і для мене самого досить несподіване: ріжні люди заявляють, що вони від початку уважали театральну справу за неактуальну, непотрібну, підносили против неї голоси, але не могли виступити в пресі, «бо «Діло» не помістить, а більше нема де». Інші, що жертвували навіть більші суми на театр, заявляли, що робили се против переконання, тому бо так обставини складалися, відверто сказавши – не в стані були опертися пресії проводирів і преси. Таким чином, той запал суспільності до театру, та «жертвенність», на яку проводирі театральної акції вказують як на доказ розуміння суспільністю, хто має правду в руках й хто «надуває» суспільність, у дійсності показується в значній мірі штучною – штучно викликаною, штучно утриманою, против волі й переконання навіть самої суспільності, бодай значної її частини.

Такий сліпий послух, против власного переконання, таку податливість перед шумною фразою, таку боязкість ініціативи можна зрозуміти. Кому приємно за слово критики, розваги, остороги, стягнути в «Ділі» – тім «Ділі», що уважає себе національним трибуналом і по традиції давніх добрих часів усе ще має у певної частини нашої суспільності дещо з того авторитету, – кажу, стягнути на себе чи то від самої редакції, чи то від таких патентованих речників народної честі, як д-р Кость Левицький або проф. Вол. Шухевич назву ворога народної справи, надувателя суспільності, філістера, мудрагеля, пустого резонера і т. ін. [див. редакційну новинку «Діла» в ч. 5].

Зі становища певної котерії, що, захопивши в свої руки партійну організацію й пресу та пильнуючи лише удержати за всяку ціну суспільність у сліпім послуху й покорі, такий ефект може бути дуже пожаданий, дуже втішний. Та зі становища суспільності се менше втішно. І коли вона не хоче зістатися в ролі сліпого і покірного стада, не схоче зректися права свобідної гадки, не схоче за умірковану плату або за шумні слова виорендувати монополь репрезентування народної честі, суспільної гадки, національної політики і т.ін. якійсь певній компанії взаємної асекурації, то їй треба сильно подумати над теперішнім положенням її партійних і національних організацій, над станом її «національної преси…»

Та про те хіба іншим разом. Докінчимо, про що почали.

Мій виступ представлено як боротьбу против «народного театру» (говорю головно за себе, бо д-р Франко, другий обвинувачений, сам буде говорити за себе). Чи треба доводити неправдивість такого представлення? Чи я виступав або виступаю против театру взагалі? Я потраплю високо оцінити значіння театру добре поставленого й провадженого, що має перед собою певну ідейну програму й зміряє до неї, не запобігаючи вулиці, не силкуючися робити касу за всяку ціну. Коли б театральний комітет знайшов спосіб фондами державними чи краєвими (розуміється, не в характері заплати за якісь уступки в національній справі), чи жертвою якого мільйонера не тільки поставити театральний будинок, а й забезпечити дотацію, потрібну для такого, незалежного від вимог вулиці провадження в нім театральних вистав, – ухилили б ми шапку перед ним і признали, що він дав нашій суспільності цінне культурне придбання.

Але коли ми бачимо противно, що для побудування самого театрального будинку (який сам по собі зовсім не обіцює провадження руської сцени в пожаданім напрямі) всякою силою партійних органів і преси форсується нашу убогу суспільність до величезних, як на її грошеві засоби, жертв, витискається з неї кождий вільний гріш, граючи на її національній амбіції, дразнячи її національні почуття, і відвертається тим від справ далеко потрібніших, усувається потреби далеко актуальніші – то против того не перестанемо при кождій нагоді підносити голос.

Що так наглить театральну будову? Оборонці її вказують на те, що поляки закпили собі з обіцяної субвенції. Але чи не закплять собі не раз із театрального запалу нашої бідної, напівзадушеної суспільності? На кпини треба іншої відправи, а до неї треба сили, яку здобудемо лише позитивною роботою, але не дорогими, а безплідними маніфестаціями.

Вказують, як мотив, що чехи, поляки, хорвати мають театр, а галицькі русини – ні. Та чи маємо вже все інше і чи між тими іншими недостачами нема речей далеко потрібніших?

Підносять, що русини у Львові не мають «пристановища», не мають зали на збори і концерти. Та чи аж театру потрібно на се і чи не вистало б більшої зали в котрімсь будинку, напр., в будинку «Просвіти» [пригадую собі, як куповано дім «Просвіти», говорено багато, що там була давніше редутова зала, й її б в будучності можна відреставрувати на бали й концерти] або в розпочатім будинку «Дністра», що однаково буде мати більшу залу на свої збори, а міг би зробити її дещо більшою, що вистала б на концерти й вистави.

Говорять, що театральний будинок причиниться до руського характеру Львова, піднесе престиж русинів у нім. Та се занадто легка потіха, аби на неї оподатковувати галицьких анальфабетів, а зрештою характер місту надають не мертві будинки, а живі люди з живою діяльністю.

Я пробував виловити всі хоч трохи реальніші мотиви, які були пущені в останніх тижнях за справою будови театру. Мотиви, як бачимо, дуже легкі, штучно роздмухані, і справа, як була, так лишається далеко не вартою того, щоб на неї витискати кождий гріш, який ще бринить у руській калитці.

Що тих грошей нема так багато, се, на жаль, добре звісна справа. Правда, вийшли проекти довести русинів до абстиненції від пива, тютюну, капелюхів і суконь і інших речей для збільшення складок, але не треба себе дурити гадкою, що жертводавці дійсно почнуть ощаджувати якраз на пиві й тютюні. «Жертвенність» на театр відізветься не так на консумційнім податку й тютюновім монополі держави, як на видатках на інші цілі національні й культурні. Обложивши себе місячним податком на театр чи давши більшу, як на свої фонди, жертву на ту ж ціль, жертводавець ухилиться по можності від одної, другої й третьої складки на цілі далеко, може, актуальніші, які могли б бути задоволені далеко меншими коштами, він ограничить свою участь у вкладках товариств, обмежить свої видатки на книжки, газети і т.ін. І в результаті сотки тисяч, зібрані на театральний будинок, будуть означати сотки погребаних на все або відложених ad calendas graecas проектів і справ загальнокраєвої і локальної натури, не раз далеко реальніших і пильніших, як та «святиня штуки».

Не хочу бути голослівним; наведу один приклад.

Не знаю, чи суспільність наша оцінює перспективу, яка зарисовується перед нашим сільським шкільництвом. Державні семінарії учительські формально десяткують руських кандидатів, які зголошуються до них, і процент учеників-русинів спадає в них усе нижче й нижче, доходить до процентів просто страшних. Як так піде далі, учитель-русин або учителька-русинка в сільській школі Східної Галичини буде з часом рідкістю. Семінарії державні й приватні польські висилають поляків, а управа шкільна доповняє брак кваліфікованих сил некваліфікованими поляками й «панчішковими» польками. Тратимо верству, що при відповіднім підперті зі сторони суспільності могла б віддавати неоціненні услуги нашому культурному і економічному розвоєві, віддаємо сільську й маломіську дітвору головно в польські руки.

А злому зарадити можна, і навіть не так тяжко – закладанням приватних учительських семінарій, мужеських і женських. Руське педагогічне товариство зробило вже початок заснуванням жіночої семінарії, початок успішний, і треба б за сею першою пробою тільки дальших, численніших. На загальних зборах того ж товариства, що відбулися 2 лютого с.р., піднесено пильну потребу закладання приватних мужеських семінарій, але справу відложено на пізніше, як «неможливу до переведення в теперішнім часі». «Чому? Що за неможливість?» – спитає невтаємничений. Адже семінарії можна закладати, де є вже руські гімназії, отже й готовий контингент професорів. Кошти зовсім невеликі, бо приватні польські семінарії приготовляють своїх учениць до матури за три роки, а удержання одного року семінарії може коштувати 3 до 4 тис[яч] кор[он], як поучує справоздання того ж товариства з удержання приватної жіночої семінарії (на котру, додамо, воно вже дістало соймову підмогу). В чім же трудності?

А в тім, що Педагогічне товариство, заангажоване підписом свого голови на звісній заяві, видко, тримається veto, наложеного тою заявою на всякі нові проекти, на всякі нові складки, не відважується виступити зі складкою на приватні семінарії і відкладає се «на пізніше», себто, коли стане театр і буде вільно збирати складки на інші цілі й обговорювати інші справи.

І от лежать перед нами дві відозви, видані саме сими днями. Одна, від театрального комітету, заповідає львівським русинам, що з днем 1 марта буде він посилати курзора від хати до хати, без огляду, чи хто зголошувався з жертвами на будову театру, чи ні, та упоминає, аби приймати його «щиро». Друга, від Педагогічного товариства, – підносить у виразах досить сильних небезпеку, яка грозить нам на полі шкільництва, та потребу закладання якнайбільшого числа приватних семінарій і народних шкіл, і… може, кличе до складок? Ні, того, прецінь, по звіснім veto не вільно. Педагогічне товариство шукає супроти того іншої дороги – буде уряджувати відчити, вечірки й представлення, і тою дорогою надіється призбирати фонди на удержання заснованої вже жіночої семінарії, евентуально заснування нових семінарій і шкіл… Що ж, дай, Боже, щастя на тій далекій, кружній дорозі, коли нема відваги промовити до «жертвенності» руської суспільності та прийти в конкуренцію з будовою театру.

І так як бачимо! Вільно жадати соток тисяч на театральну забаганку, а на річ незвичайно актуальну, просто пекучу – не вільно простягти руки до суспільності, щоб зібрати кілька тисяч. І так, наслідком рішення тої самозваної «верховної ради» мало би бути аж доти, доки стане у Львові народний театр. Се обіцюють нам до кінця будучого року. Забувають додати тільки й дискретно промовчують, скільки соток тисяч хочуть вони наперед стягнути з руської людності і скільки буде потрібно потім на амортизування довгу й удержання тої «святині». Та що все те винесе кілька мільйонів корон, трудно надіятися, аби руська суспільність потрапила скоро абсольвувати сей накинений їй обов’язок і дістати право складати на інші цілі.

Уже тепер очевидний застій в органічній роботі взагалі, а спеціально на полі політичнім, наслідком того, що національно-демократична партія, яка хотіла обняти всю суспільність і скупити під своїм стягом усю роботу, – її провідники, організація, преса всю форсу звернули на театральну справу, відсунувши на другий план усе інше. Що чувати, напр., з організаційною роботою тої партії в народних масах, про віча, збори, дискусії? І се в хвилі незвичайно грізній і небезпечній, коли тут підміновується сама національна екзистенція наша, коли кождий місяць прилучує нове огниво до кайданів, які кують на наш нарід, і в польській гамарні не устає й на хвилю гуркіт молотів, що клеплють ті кайдани.

Коли провідники національно-демократичної партії так наївні, що не розуміють, куди веде таке запрятування нашої суспільності театральною справою на ряд літ, чим грозить сей застій і приспання нашої відпорності, то ми звертаємо на се їх увагу й робимо їх відвічальними за дальший застій і штучне відвернення уваги нашої суспільності від справ найбільш пекучих і актуальних.

Зі сторони тих провідників виходять нарікання на «страшенну розтіч» нашої суспільності. Варто б застановитися над симптомом іще грізнішим – страшенною апатією, викликаною неясностями, неконсеквенціями тої партійної політики, браком роботи й енергії.

«До булави треба голови»! Коли суспільність наша бачить, що її провідники уважають можливим зробити з такої справи, як будова руського театру у Львові, альфу й омегу національної роботи, відсуваючи все інше набік, то та оплакана «розтіч» стає, може, якраз першим симптомом, що суспільність починає отямлюватися й орієнтуватися в ситуації.

Примітки

Вперше надруковано у журналі: ЛНВ. – 1905. – Т. XXIX. – Кн. III. – С. 211 – 220. Підпис: М.Грушевський.

в будинку «Просвіти» – на той час товариство містилось у колишньому палаці Любомирських ().

в розпочатім будинку «Дністра» – будинок кредитного товариства «Дністер» () якраз споруджувався в 1905 році.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 262 – 269.