7. Меланхолійний погляд на світ
Михайло Грушевський
На сі відносини, на українське життя взагалі автор дивиться дуже скептично. Се маленьке пекло, змальоване ним в банку «Народна сила», для нього мікрокосм, який відбиває в собі відносини цілого громадянства. Принаймні такі вислови вкладає він в уста своїм ораторам, не збиваючи їх нічим, полишаючи при останнім слові:
«Червак незгоди і нетерпимості. Коли б не той червак, наша вітчизна довго була б могуча, самостійна, з нею числилися би всі народи. І хоч би ми назбирали мільйони матеріальних і моральних засобів, то з того буде нам пожиток лише до часу, а потім колись чорного дня ворог легко загарбає все в свої лабети. Коли б між ними найшовся чоловік, що від нього залежала б самостійність вітчини, та будьте певні, що найшлося б зараз ще більше таких, в яких дусі є отся засада: «Нехай пропаде справа, нехай пропаде самостійність вітчини, тільки щоб не він се зробив, лише ми».
Перейдіть вздовж і впоперек цілу Україну і покажіть мені хоч одну партію, один гурт, хоч один одинокий комітет в найкультурнішім осередку, зложений лише з трьох людей, між якими нема нетерпимості, потайних сплетень, ворогувань! Покажіть мені багато таких, що безкористовно роблять добро, а я покажу вам тисячі таких, що коли ви будете мати до них слушні жадання, вони вмиють руки і відішлють вас до комітетів і засідань, тому що самі не годні зробити для вас нічого доброго, але на засіданнях і комітетах бомкнуть на вас одно-два слівця і з-поза чужих плечей утоплять вашу справу і вас.
Не викорінився ще з-поміж нас дух рабського племені, зависть, нахабне самолюб’я, з нею манія великості, вовчі щоки, горошковаті шиї, гранчасті лікті, непарені люшні, вербові кілки, всяке лико, мотузи й одчайдушність козака Нетяги. Пригляньтеся ближче всяким Шуліковським, се типові гайдуки та економи, лише перебрані і з докторатами та всякими титулами».
Але сьому лиху, що точить суспільний організм, автор не вміє нічого противставити. Ті позитивні перспективи, які він малює в своїм мікрокосмі, на поліпшення тутешніх відносин, виглядають незвичайно анемічно й сіро.
«Касино розвивалося живо, гарно і стало серцем персоналу. Одні товариші заходилися коло хору, другі працювали в оркестрі, інші в відчитовім та викладовім кружку. Молоді люди будилися з занепаду і сірої буденщини, між ними починали виринати даровиті, пильні одиниці, і ті посвячували вільний час для добра загалу. В тісніших, товариських зносинах витворилася громадянська ідея і рятувала меншого брата, що досі ходив блудом і пропадав марно. В здоровім дусі єдності життя стало відрадніше, бюрова праця легша».
Хор, відчити – яке се старе, елементарне, пережите, і як се страшно, що життя не висунуло досі нічого реальнішого, ближчого до цілі, при всім очевиднім бажанні автора противставити щось впливові тих розкладових сил, про котрі говорить!
Героями свого роману він вибирає натури пасивні, рефлективні, позбавлені відпорності активної сили. Один з них стріляється при кінці першої частини, другий божеволіє при кінці другої; третій – письменник, поет, проходить меланхолійним обсерватором всього страждання і кривди, що діється круг нього. Наоколо постаті різних зломаних людей, включно до талановитого ученого Малицького, що вступивши до дирекції, не може опертися моральній пресії Шуліковського і К°, дає сісти собі на голову й відіграє зовсім не почесну ролю в нагінці на урядників. І сей образ моральної руїни вставляється в ширші рамці бруду, виродження й безвихідних людських страждань цілого міста-паразита, без промислу, без енергійного духового руху, без просвітку кращої будучності пред собою:
«Була хмарна, душна ніч. З партеру долітало хропіння, якби тягав воловодом по возових дробинах. Немирич глядів в челюсті отворених вікон, що дивилися на вулицю. За одним замер скоботливий жіночий хихот, за другим грюкнув стріл, аж лилик завертівся нагло в воздусі, за далекою стіною зойкала породілля і приводила нове життя, нову долю, нові терпіння, а ген скрипка чортівським staccato-м виводила варіацію Паганіні. Немирич звернув увагу на один потайний звук. Отсе муром, стінами, як телефонічним проводом доходив з далекої пивниці легкий стук клевчика і від часу до часу чути було дзенькіт металевого кружочка. На огороді завив пес, коти дерлися, як душені діти, далекою вулицею трубів самохід, якби зачинав похоронний марш Шопена. З заведення нервозних недуг втік хорий, блукав голий по заулку і плакав ревно».
Образки міського бруду, нужди й страждання, коротші й довгі, більш або менш влучні, перетикають раз у раз оповідання. З цілої повісті віє глибока меланхолія пережитого, загубленого в старих формах життя. Яку розв’язку йому дасть, які перспективи покаже великий світовий перелом? Чи внесе він енергію, розбудить конструктивні здібності, соціальні інстинкти, котрих недостачу так відчув автор в своїй суспільності в минулім, перед війною і революцією? Що дали галицькому громадянству сі великі моменти, наскільки вони змінили його фізіономію?
Покаже будучина.