5. Директор Шуліковський

Михайло Грушевський

Автор ніде не підходить безпосередньо до питання, чому сей національний банк, що рекламує себе народною твердинею, і справді тішиться симпатіями, просто таки пієтизмом громадянства, в дійсності перемінився в класичний центр визиску людської праці. Ся інституція, котру якийсь старець з провінції, привівши внучку, поучає: «Видиш, пам’ятай! Тут наш банк, наша сила! Тут самі свої! Як умру, то аби знала, де маєш іти!»– стає «гарбарнею пролетарських шкір», кажучи агітаційним галицьким терміном, для дітей сього самого народу!

Злим духом сієї народної інституції, трохи не початком і джерелом всього лиха автор виставляє її технічного директора. Але відносини до нього якісь двоїсті. То автор підчеркує його хоробливу нервозність, і ті газетні статті, які він цитує, б’ють на се, що на чолі інституції стоїть людина, якій місце не в банку, а в домі для божевільних. Представляє його місцями якимсь садистом, що грається своїми підвладними, тішиться їх стражданнями, і вдвох з Любаскою «сміються, як чорти», коли їм вдається загнати людей в безвихідний кут своїми безчесними способами.

Але разом з тим сей директор Шуліковський людина ідеї. Коли се маніяк, то маніяк обов’язку. Він дійсно сотворив сей банк своєю невсипущою працею і надзвичайними адміністраційними здібностями. Автор оповідає чуда про його незрівнянну пам’ять, яка дає йому змогу пам’ятати літами найдрібніші подробиці з діловодства банку; підносить його надприродну роботящість і скрупулятність, з котрою він провірює найменший папірець, що виходить з банку; його пильність і запобігливість, з якою він слідить за роботою півтора сотки своїх підвладних, розділюючи їх і хвилево переносячи з відділу до відділу, щоб не було десь залеглостей. При тім не показує якихось спеціональних егоїстичних мотивів в його діяльності, або надмірних амбіцій.

І хоч один з розгніваних урядників прозиває його «льомброзівським типом», та ся характеристика менше всього витікає з зібраного автором матеріалу. Скорше – се фанатик ідеї, який безоглядно здійснює її, не спиняючись ні перед якими способами, ні перед якими стражданнями, чужими чи своїми. В тім, очевидно, причина тої моральної підтримки, яку дає йому громадянство, його ширші круги, і ті, що ближче стоять до інституції. Вони вірять йому і дуже слабко упоминаються за те людське м’ясо, котрим він шафує так безжалісно в інтересах інституції.

Автор сам не пожалував труду, щоб показати, наскільки се м’ясо малоцінне. Се ми вже й бачили. Він не спинивсь над причинами, чому воно подається на сім ринку в такій масі і по такій дешевій ціні. Оплата праці в банку незвичайно низька: ми бачили, як практиканти працюють в нім трохи не цілий день за місячну плату в 50 корон, 20 карбованців, а старші, жонаті урядники мусять вдоволятися «50 левами» (100 коронами). І не вважачи на се, банк ніколи не має недостачі в кандидатах, вони пхаються без кінця і готові збивати й без того неймовірно малу платню.

«Вони пересипалися десятками і сотнями, як через заїжджий дім, переходили, як тінь. Нині тут пріє при столику збідований, кривий пролетар, який в своїй просьбі написав, що за 15 левів буде днями і ночами сидіти в «Народній силі», там з кута з-поза актів, з коша на папір вилазить і дивиться на тебе інший джус, – що се таке, відки взявся? Хто його знає! А там горі драбиною драпається якась інша бородата постать. Лізе кочкадан нездарно до актів, паде з драбиною, з сусідніх відділів збігаються на гриміт, кочкадан закриває рукавом розбитий ніс, бере капелюх і стільки ти й видів його у своїм житті на білім світі. А завтра тут і там застаєш свіжого білого мурина.

Одні марнували тут молоді літа і добу студій та відпадали мертві, або живими неужиточними зробками, інші ниділи і зводилися до своєї черги, а коли могли вже мати які жадання, начальство відкидало їх з нічим і на місце одного брало свіжих двох-трьох за ту саму плату, а ті, що хитрили і кривили душею, лізли на хребтах одних і других вгору».

Се виглядає відразу, розуміється, на дуже хибну тактику – орудувати можливо дешевшою некваліфікованою працею, ніж виробляти фахівців, дорожчих, але й продуктивніших в своїй роботі. Але коли пригадаємо собі, як автор змалював технічного провідника банку як фанатика його інтересів, що не має іншої мети, як тільки щоб «інституція розвивалася», то се насуває підозріння, що, може, в відносинах сих «білих муринів» до інституції лежало щось таке, що штовхало сього – як його описує автор – дуже дбалого і оборотного адміністратора в сей бік. Не сам тільки несвідомий деспотизм чи садизм, а й якісь об’єктивні обставини.

Примітки

прозиває його «льомброзівським типом» – ломброзіанство – одна з назв антропологічної школи права, в основі якої лежить вчення її засновника італійського психіатра і криміналіста Ч.Ломброзо, який вважав злочин природним явищем з боку особливого типу «злочинної людини».