2. Сюжет роману

Михайло Грушевський

Автор взяв предметом оповідання велику українську фінансову інституцію – одну з більших інституцій, яку зорганізувало українське громадянство в Галичині. Сам бувши довголітнім урядником такої інституції, він старанно, скрупулятно описує людей і відносини такого банку, щоб сею дорогою звернути увагу громадянства на страшенну експлуатацію старшиною персоналу, сих білих рабів інституції.

Головною темою тому служить бунт, який зчинили урядники сієї інституції з десять літ тому против свого директора і, не вважаючи на всі заходи, таки програли справу, тому що всі зусилля їх заінтересувати нею громадянство і відкрити його очі на кривду і визиск, яку їм приходиться терпіти, не осягли своєї мети.

Громадянство не взяло їх в оборону і зіставило при кермі ту сторону, против котрої вони виступали, й інституція лишилася при давніх порядках. Автор узявсь за перо, щоб представити в відповіднім світлі всю сю історію, і читаючи, відчувається, що се не тільки історія, але й апеляція до найвищого трибуналу – громадської опінії. Автор виступає не тільки як маляр-обсерватор, а як жалібник, адвокат в справі своїй і своїх товаришів недолі. Розуміється, як визначний майстер-белетрист, він не буде натягати фактів, у нього зістається досить обєктивності, щоб і спинитись на позитивних прикметах противної сторони, і не покривати слабих сторін своєї партії.

Але все-таки в його творі бракує ширшого погляду на відносини, аналізу громадських обставин, які роблять можливими такі аномалії в самім серці сього громадянства – в одній з столичних інституцій, утворених його власними заходами, одної з тих інституцій, які становлять хвалу й славу його організаційних здобутків, показні позиції в його національнім інвентарі.

З другого боку – своїх людей він не вміє вивести за мури свого банку, показати, що вони варті як люди, а не урядники банку «Народна сила», і де навіть пробує се зробити, сі проби виходять заслабкі, – вони грають зовсім другорядну ролю поруч сих подій, що розігруються, а властиво тягнуться доволі нудною низкою в задушливих бюрах банку. А та документальність, котрою автор хоче обставити свою історію, – ті наведені в цілості петиції, письма, резолюції, газетні статті і т. под., вони не підносять враження об’єктивності малюнка, а ще більше надають книзі характер якогось меморіалу, внесеного покривдженою стороною перед громадським трибуналом.

І назва «роман», з котрою звичайно зв’язуємо поняття про якийсь на ширшу міру зачеркнений образ, кінець кінцем доволі мало пристає до сієї канцелярійної історії, яка, не вважаючи на всі екскурси автора за мури його канцелярії, все-таки зістається не більше як канце-лярійною історією.

Але, як я сказав уже, се не перешкоджає їй бути дуже цікавим людським документом.

Примітки

Сам бувши довголітнім урядником такої інституції – М.Яцків з 1897 до 1914 року працював рахівником страхово-кредитного товариства «Дністер» у Львові.