6. Проблеми українського банку
Михайло Грушевський
Автор устами одного з своїх героїв нарікає на те, що до того банку і взагалі до народних інституцій тиснуться люди, які могли б працювати деінде, а тут витворюють непожадану конкуренцію.
«В інші фінансові інституції напихаються на чільні місця люди з студіями і патентами, які в кожній хвилі можуть дістати державну службу, або осісти на самостійнім становищі, але їм тут ліпше. Буває часто, що студії й патенти тих людей не мають нічого спільного з фінансово-економічним знанням, ні діловодством, буває також, що на директорів ідуть емерити, професори зоології й ботаніки, є одна інституція, що має більше директорів, ніж робітничого персоналу, але для фахових людей і для тих, що деінде не можуть рушитися, умовини в своїй інституції дуже обмежені й тяжкі. Через шовіністичну язву не можуть вони дістати місця між чужими, а свої знають се і добивають їх в наших сутичках».
В країні без промислу і торгівлі, без економічного руху, засудженій на ролю хліборобської колонії для промислових провінцій, інтелігенція привикла триматись скарбової клямки, шукати малої, але певної пенсії в державних чи взагалі публічних інституціях, ніж доходити самостійного становища і відповідного прожиточного доходу власним риском і ініціативою. Покоління виростали в переконанні, що заморювати себе і свою сім’ю в найкращім, молодім віку на жебрацьких пенсіях чи «ад’ютах», в надії, що п’ятнадцять-двадцять літ такого голодування принесуть потім таки якусь можливу платню та емеритуру на старість.
До підвищення (регуляції) платні, що мала місце при кінці 1890-х pp., трудно навіть собі уявити, які нужденні гроші одержували урядники на державній службі, і як довго їм приходилось сидіти на безплатній або півплатній практиці, поки приходила навіть та нужденна платня. Тим не менше туди пхалося все живе, і державна служба була сливе єдиною дорогою, єдиним пристановищем для українського інтелігента чи півінтелігента Галичини.
Одначе сю дорогу утруднювала польська бюрократична система, яка давала протекцію полякам, держала в чорнім тілі русинів, затримувала їх при авансах (підвищеннях), не допускала до посад впливових, або ставила такі політичні вимоги, які рівнялися з ренегатством. Тому, коли стали появлятись свої платні фінансово-економічні інституції (бо в давніших, гуманітарних працювали безплатно, «з патріотизму»), сюди посунули маси «чающих». Одні шукали «народної атмосфери», свобідної від польського панування, що затроювала їм життя в установах державних, автономних і т. інш., інші сподівались, що тут буде їм тихе прибіжище за всі прикрості і нагінки, які їм прийшлось потерпіти від польських верховодів, – нагорода за національні заслуги і національні кривди. Се було улюблене націоналістами гасло: «свій до свого», тільки обернене навиворіт.
Інституціям треба було виробляти перед своїми й чужими репутацію діловитості, справності, солідності, щоб побороти агітацію ворожої сторони; треба було перебороти недовір’я своїх, щоб притягти до себе поручення і капітали, ложені в інституції чужі, і для того вигоняти порядні дивіденди, проценти на вкладки, а заразом давати щось на патріотичні цілі, оправдуючи своє існування. Отже разом з тим сі інституції бачили себе в облозі від хмари кандидатів, котрі шукали в них «добре заслуженого спочинку» по працях, понесених на іншім полі, легших і зносніших умов роботи, для того, щоб можна було разом з тим віддаватись науковим студіям, літературній роботі. Приймалось, що національна інституція, хоч би й фінансова, повинна рахуватися з сим усім – і з потребою вироблення можливо більших кадрів інтелігенції, і з сотворениям кращих умов праці для культурних робітників, взагалі повинна давати те, чого не давали українцям інституції польські.
І от в галереї, змальованій Яцковим, ми бачимо між фінансовими урядниками і старого письменника, інваліда, який тільки кашляє цілими днями, поки нарешті той сам немилосердний Шуліковський не пішле його на відпустку, і молодих письменників і поетів, що носять в грудях вічний жаль на громадянство, яке держить їх за канцелярійною роботою, що забиває в них всяку творчу силу. На писарські посади приймаються студенти університету, «щоб молодим людям, синам незасібних родичів дати поміч на час їх студій, щоб не марнували літ по провінціональних урядах чи канцеляріях, лише могли користати з викладів і здавати іспити», як пояснює той же Шуліковський.
В Галичині студенти-правники (найчисленніша категорія студентів), котрі не мають від батьків грошей на прожиток і не можуть дістати зарібку в університетськім місці, звичайно мають посади на провінції, вчаться з «скриптів» і тільки на екзамени приїздять до університету; в таких обставинах університетські «студії» розтягуються на довгі літа, або й зовсім не доходять до свого кінця – диплома.
Нарешті ми чули тільки що про вислужених ботаніків і зоологів, котрі теж ідуть сюди, щоб приробити дещо до нужденної емеритури.
Розуміється, вся ся публіка малопродуктивна із становища фахового й не піднесе високо рівень видатності праці. Вона обнижає висоту зарібку своєю конкуренцією, і «оціночну міру праці» своїм відношенням до інституції, котра в їх очах являється наполовину фінансовою, наполовину національно-добро дійною. Приклад польських інституцій, де таке трактування інституцій поширене незвичайно, підтримує подібне відношення серед українського громадянства. Але результати, до котрих приводило таке трактування у поляків, – фінансові крахи, хронічне латання податковими фондами, мусило викликати жах у людей, що цінили ділову репутацію своїх інституцій і хотіли, щоб вони оправдували себе з фінансового боку: могли оплачувати грошові вклади, а не простягати до громадянства жебрущої руки.
І от з сього становища тактика такого фанатика інтересів інституції, як Шуліковський, стає в значній мірі зрозумілою. Він вносить до неї багато зайвої нервовості, він не вміє її вбрати в м’якші, гуманніші, людяніші форми. Але його бажання чимсь відбити, винагородити малу робочу продуктивність інституції само по собі зрозуміле. Він добирає фальшивих способів, очевидно. Він збирає собі помічників невідповідних. Але обставини самі по собі аномальні. І коли рідне національне гніздо перетворюється в немилосердну катівню свого ж робучого пролетаріату, в сім винні не тільки сі негідні, бездушні люди, які держать в своїх руках його долю, але й сі ненормальні обставини, витворені національними, економічними й культурними відносинами краю.