1. Три найбільш вірогідні грамоти

Михайло Грушевський

Як відомо, до нас дійшло велике число різних надань з іменем князя Льва Даниловича. Тепер їх відомо близько двадцять in extenso (не рахуючи звісток про такі грамоти, яких не маємо) [Востаннє повний каталог сих грамот спробував дати д. Линниченко: Суспільні верстви Галицької Руси, с. 54 – 57 (руськ[ий] переклад), але й тут вони не всі ще.].

Ні одної не маємо в оригіналі, а тільки в потвердженнях і облятах більше або менше пізніх, починаючи від XV в. Сі Львові грамоти, що все виринали від часу до часу, і то в великім числі, викликали різні сумніви вже у польського правительства; принаймні при ревізії прав 1564 р. депутати висловили різні непевності щодо них, і їх справа дискутувалася на соймі 1564 p., відіслана була на сойм 1565, бо в сій справі показалася «nieiaka rożnica», знову відложена, і тільки на соймі 1569 р. порішена була на користь сих грамот [В ревізії прав 1564 р. читаємо, напр., на однім місці таку замітку: Confirmacia listhu Leonis ducis opisania granicz, isz iescze nigdi nie byla similis, okolo listow Leonis ducis у ynnich xziąząth ruskich, iesli maią isz, poniewass po nich ziem Ruskich mieczem dostano, – do krola i[ego] m[osci]. На іншім місці: listh dobry, stari, quatenus in usu, a wsakze iednak pothem vznania о takowych liscziech od xziązecia Lwa do drugiego seymu krol i[ego] m[osc] odlozil; zgadzalo sie iednak przy takich liscziech revisiei panom niemalo, zeby takie byly clobre, ktore mayią pieczenczi z zubem. – Лит[овська] метрика, IV. В., кн. 8, л. 98 об. і 148 об. Про соймові дебати – Volum[ina] legum, II, с. 47 і 65, рішення звучить так: О sądzeniu starych listów Lwa, Świdrygała у innych xiążąt, których kognicya na ten seym była odłożona, tak cum ordinibus regni naleźliśmy: iż ktożkolwiek za listy temi iest in possessione bonorum quorumcunque, przy niey ma bydź zachowan perpetue et in aevum iuxta tenorem earundem literarum.]; а хоч з рішення виходило б, що спори оберталися головно коло того, чи надання Льва правосильні, себто чи дають на означені в них маєтності права відповідні супроти постанов екзекуції, але нема сумніву, що саме питання се викликало велике число сих грамот та часто непевні обставини їх появи: маємо, зрештою, й виразні звістки, що і в зверхнім вигляді грамот будили сумніви різні речі [Див. вище замітку депутатів, що автентичними треба уважати тільки такі грамоти, які мають печать «з зубом» (пор. нижче грамоти на Гординю і Кільчичі). Значення сих слів лишається неясним.].

Зміст, при браку відповідних відомостей з руської історії й археографії в королівській канцелярії, ледве чи будив там особливі сумніви. Зате для новіших дослідників, обізнаних з староруськими пам’ятками, грубі недорічності Львових грамот були аж занадто ясні. Вже [М.] Карамзін, маючи лише одну Львову грамоту (галицькій катедрі), не вагався признати її фальсифікатом ([История], II [т.], пр[имітка] 203). [Д.] Зубрицький, хоч в своїй «Критико-исторической повести Червонной Руси» признавав Львові грамоти автентичними (с. 72), зігнорував їх зовсім в своїй пізнішій «Історії», а А.Петрушевич в одній з своїх ранніх праць, перейшовши всі звісні йому грамоти кн[язя] Льва (числом 10), всі за порядком признав фальсифікатами [Галичский исторический] сборник, ІІ, с. 84 і далі.].

Але нелегко зовсім викинути з-поміж джерел таку цінну річ, як грамоти руського князя XIII в., і зовсім природно, коли той або інший дослідник задавав питання – чи з половою разом не викинено й здорове зерно, чи поміж фальсифікатами з іменем Льва нема й справді автентичних грамот сього князя? Се тим більше, що звістки про Львові грамоти, предложені руськими боярами польським королям, починаються від самого початку польських часів, від Казимира В[еликого] (маємо такі звістки з pp. 1360– 1361) [Єсть і старша: грамота Казимира 1352 p., де він згадує про ґрунти, надані Львом львівському війту Бертольду, але та сюди не належить.]; невже й тоді фальсифікувалися грамоти з іменем Льва?

І от супроти сих принад і вказівок, бачимо, то той то сей учений пробує оборонити ту або іншу грамоту Льва, признати її автентичною.

Найбільше оборонців мала коротенька грамота Льва на Добаневичі. Се найстарша копія з усіх Львових грамот: маємо її облятовану в львівських ґродських книгах під р. 1443; подаю її, справивши по оригіналу численні похибки видання (в «Akta Grodzkie і Ziemskie», т. I):

А се листь, княз(я) Илъвовъ на Добаневичѣ. А се я князь Левъ вызвали єсмы с Литовъскоѣ землѣ, два братѣньця Тутения а Монтсѣка, дал(и) єсмы ѣма оу Перемыскоѣ волость село Добаневичь и съ землею, и съ сѣножятими, и съ гаѣ, и съ дубровами, и с рѣкою, и ставом, и с потоки, и с криницями, со усѣми поборы, и с винам(и), и съ головинитьством, и серпом, й с косам(и), и с млином, со усѣми ужитки, какъ есмы сам держялъ. А дал єсмъ ѣмъ у вѣк и дѣтем ѣхъ и унучятом ѣхъ и праунучятом ѣхъ; не надобѣ уступати ся на моє слово ником(у), а кто ся уступит, тотъ увѣдаєть ся со мною перед Быгомъ.

Її одну з Львових грамот видано в «Akta Grodzkie i Ziemskie», пок[ійний] Анатоль Левицький для неї одної робив виїмок з Львових фальсифікатів [Obrazki z najdawniejszych dziejów Przemyśla, с. 96.], за автентичністю її заявилися й новіші дослідники – розумію проф. Линниченка в його спеціальних працях про Галичину XIV–XV в. [Линниченко, Юридические формы шляхетского землевладения в Галицкой Руси, с. 311; [Линниченко], Суспільні верстви, с. 52.]

В останній своїй праці про Галичину сей дослідник уважає автентичними ще дві грамоти Льва, вписані в ревізії прав 1564 р. Одна з них була предложена до ревізії в потвердженні Жиґимонта Авґуста з р. 1557, в латинській транскрипції, і звучить так:

Hordinski

Hordinie et Dorozewo

Sigismundus Augustus, Dei gratia rex Poloniae etс. Significamus etс., exhibitas esse nobis literas pargameneas illustris Leonis ducis Russiae, titulo et sigillo eius dentali solito munitas, nee corruptas, nee aliqua in parte suspectas, donationem villarum Hordynie et Dorozewo in districtu Samboriensi sittarum in se continentes, rutheno idiomate scriptas, quae quidem literae polonicae redditae sic habent:

Іa knyass Lew wezwali iesmo z Litewskoie zyemly Stephana Lizda у dali esmo iemu w Samborskiei wolosthy selo Hordinye, a druhoie Dorozewo ze wssymi wsith[k]y, у ziemlyeiu, у syenoziathmy, у z dubrowamy, у z liessamy, z bortnici, s soczem, z rekamy, zo mlynom, z ozierom, s potoky, z kryniczamy, z wyniamy a zo wsemy prawy, tak iako iessmi ssamy dzierzely, tak dali esmo yemu na wyeky, у nye nadobye sie w toie nykomu wstupowaty, a kto ssie wstupith, sząd budziecz s nyem pyered Bogem.

Supplicatumque nobis est nobilis Iwan Hordinsky dicti Qwassni nomine, vt eas authoritate nostra regia approbare confirmare et ratificare dignaremur. Nos praecibus pro illo interpositis adducti, litteras praefatas, sic insertas, approbamus, confirmamus et ratificamus hisce litteris nostris, decernentes eas, quatenus in usu earum possessor fuerit, robur debitae et perpetuae firmitatis obtinere debere. In cuius rei testimonium etс. Datum litterarum in conuentione generali die octaua ianuarii 1557. Relatio et subscriptio Ioannis Przerambsky r[egni] P[oloniae] vice cancellarii [Литовська метрика, IV. В., кн. 9, л. 309 об. У проф. Линниченка вона була видрукована з деякими скороченнями, але з численними помилками.].

Друга грамота предложена була в потвердженнях Володислава й Казимира Ягайловичів, в латинськім перекладі:

Ессе ego dux Leo dedi servitori meo Kunath militi duas villas in districtu Premisliensi videlicet Rythorowicze et Rogossno cum omni iure, cum capitalibus paenis, et mericis, et cum omnibus pratis, cum sylwa Radossow, pascuis aut zyrem, et dedi eidem perpetuo, et nullus se in hoc se intromittat, at quis se in verbum meum intromiserit, iudicium nostri fiet coram Deo [Литов[ська] метрика, IV. В кн. 9, л. 112 об., подаю, як подана вона у проф. Линниченка, з деякими лише спростуваннями.].

Як бачимо, перша й друга грамота – надання Добаневич і Гордині дуже подібні щодо зверхньої форми: обидві видані якимось «покликаним з Литовської землі» особам; стилізація подібна також зовсім, тільки друга грамота коротша. Вийшла ся друга дуже пізно, бо щойно в 1557 р. була предложена до затвердження, тимчасом як першу знаємо вже в обляті 1-ї пол[овини] XV в.

Третя не має тих подібностей (зрештою, латинський переклад не дає поняття про оригінальну стилізацію). Але єсть подробиця, спільна для всіх трьох, подробиця дуже інтересна, задля котрої одної варто забратися до питання про автентичність сих грамот: те що в усіх трьох грамотах маєтності надаються з правами домініального суду (с винами и съ головинитством, z wyniami, cum capitalibus poenis).

Признаюсь, що ся подробиця була для мене вихідною точкою в моїй оцінці автентичності сих грамот: слідячи історію панського суду над селянами в наших землях (в V томі своєї «Історії України-Руси»), мусив я застановитися над сими грамотами, що дають про сей суд одиноку звістку з часів руського права, і оцінити критично сю звістку. Не входячи ближче в сю справу, я тільки коротко вкажу головні підвалини для критичної оцінки звістки грамот про судові кари селян:

а) В інших пам’ятках з часів руського державного життя ми не стрічаємо ніяких вказівок на право пана судити й побирати судові кари (сі дві речі тісно зв’язані, бо й право суду цінилося тому головно, що давало право на сі кари) з свобідних селян («господину» прислугує право карати челядь, а також і закупів «про дѣло»), але се інша справа.

б) В В[еликім] кн[язівстві] Литовськім, що розвивало своє право на основі староруській, право панів на суд і кари селян признається тільки земським привілеєм Казимира 1447 p., перед тим воно незвісне, й як треба здогадуватися – признане було під впливом права польського.

в) В грамотах Казимира В[еликого] на маєтності, виданих на підставі предложених йому грамот Льва [Kodeks Małopolski, III, ч. 737 і 743; Akta Grodzkie і Ziemskie, V, ч. 27.], 1360 – 1361 pp., не згадуються судові кари між джерелами доходів маєтності, отже по всякій правдоподібності предложені йому Львові грамоти про них не згадували (чи були вони автентичні, інша справа, але сфабриковані вони не могли бути інакше, як тільки вповні відповідно до староруських порядків, за свіжої їх пам’яті). Не знаходимо їх і в руських грамотах Казимира В[еликого] й ближчих його наступників, споряджених, правдоподібно, на взірець грамот руських часів.

Всі сі обставини промовляють против автентичності права панів на судові кари селян, признаного тими Львовими грамотами.

Окрім сеї спільної точки, знайдемо дещо і в поодиноких грамотах не зовсім певне. Перейдемо їх по порядку.

Першу грамоту маємо ніби в найбільше чистій формі, можемо про сю форму судити, і мусимо сконстатувати, що вона «неблагополучна».

Насамперед, пощо ся напись, що мала бути на тім ніби оригіналі: «А се листь»… і т.д.? Далі, правопись і мова занадто вульгарні для княжої канцелярії, а трудно припустити, щоб всі сі вульгаризми належали тому, хто вписував грамоту до ґродської книги. Про фонологію говорити не хочу, про се волів би почути голос спеціалістів, зазначу тільки, що мені й вона також підозріла для часів Льва, а всю на карб переписувача XV в. зложити її трудно.

Не дуже натурально виглядає й се «визвання з Литовської землі» тих обдарованих (звісне, зрештою, і з інших Львових фальсифікатів).

Нарешті були великі непевності і в обставинах самої появи се і грамоти. Скільки можемо судити з судових записок [Akta Gr[odzkie] і Ziem[skie], XIV, с. 82 – 83, ч. 656, 658 – 660, 663 – 664.], справа була така. Шл[яхетний] Дмитро Боратинський заявив претензії на с. Добаневичі інакше Застав’я (теп[ер] Дубаневичі коло Рудок), і на попертя їх показував два документи: контракт продажі з 4/ІІ.1443 р. в Перемишлі, котрим продав йому се село за 130 грив[ень] шл[яхетний] Яцко з Добаневич, і сю Львову грамоту.

Але на сесії 14/ІІІ.1443 р. одна з властительок Добаневич Анна Циранова через свого відпоручника наложила арешт на сі документи (arestavit alios zapovyedzal), і яко опротестовані були вони втягнені в ґродські книги. В сій справі мав відбутися полюбовний суд між Боратинським з одного боку, а з другого – з дідичками з Добаневич – тою Ганною й ще Ганкою, жінкою Кузьми з Добаневич, але ми більше про той спір нічого не знаємо. Видавці актів підносять той сумнів супроти контракту продажі, що він має таку дату, яка не згоджується з термінами перемиських рочків; досить підозріло також, що той продавець – Яцко з Добаневич – зовсім в процесі не згадується ані фігурує. Тож дальше мовчання про сей спір можна толкувати тим, що Боратинський сховав свої претензії до кишені, бо документи, на які він опирався, не були правосильні, скажім більше виразно – були сфальшовані.

Так стоїть справа з першою, найбільше привабною й правдоподібною з усіх Львових грамот.

Перейдемо до другої.

Підозріла насамперед її так пізня поява – в середині XVI в. Треба було б страшенно виїмкових обставин, щоб руський рід, держачи без ніяких інших документів свою маєтність і додержавши до пол[овини] XVI в. (так виходило б), аж тоді предложив свій документ з Львових часів (перед тим затрачений чи незвісний йому?). Се вже одно дуже непевно. Однаковий вступ з першим документом наводить на гадку про підроблення його на взір першого. Згадка «Самбірської волості», – Самбір перед польськими часами звісний нам тільки в Львових грамотах та інших апокрифічних документах, й існування такої «волості» за часів Льва дуже сумнівне. Незвісна в руських часах і категорія «бортників».

Третій документ дійшов в латинськім перекладі, й форма його крита. Підозріло тільки звучить се «servitori meo… militі»; для XV або XVI в. се ясно, але який руський термін XIII в. міг би критися під тим «militi», того я не потраплю сказати, і такого не вмію підшукати, щоб був у згоді з староруською суспільною термінологією. Не зовсім певне також се пояснення «pascuis aut żyrem», дуже зрозуміле з становища XVI в., але не конче потрібне для XIII [в.].

Не маючи оригінального тексту його потверджень, не можемо судити про їх автентичність (що такі потвердження не все були автентичні, побачимо нижче), але якийсь сумнів було насунуло депутатам при ревізії прав потвердження Володислава Ягайловича, і вони нотують: а wssakze iz iescze о takich liscziech xiązęczia Lwa przez Wladzislawa nye bila nigdi cognicio, iesli mayą bicz trzimane, czili nie – do k[rolewskoi] iegom[osci] [Копія в книзі ґроду сяноцького, 19, с. 811.]. Отже, всі три документи мають ряд непевностей, автентичними їх уважати, принаймні поки не будуть збиті піднесені против них закиди, – не можна.

Примітки

…зігнорував їх зовсім в своїй пізнішій «Історії» – йдеться про працю: История древнего Галичско-русского княжества. – Львов, 1852. – Ч. I–II; 1855. – Ч. III. Д.Зубрицький згадує і публікує тільки тексти грамот князів Лева та Андрія Юрієвичів у III частині своєї «Истории» (с. 250 – 251).

Першу грамоту маємо ніби в найбільше чистій формі, можемо про сю форму судити, і мусимо сконстатувати, що вона «неблагополучна» – дослідник веде мову про грамоту князя Лева, якою він надає «братанцям» із Литовської землі Тутенію та Монтсіку право власності на с. Добаневичі Перемиської волості. Аналізуючи документ, М.Грушевський висловлює багато сумнівів щодо «неблагополучності» і визнає його неавтентичним. Висловлені міркування спираються на власний досвід і, звичайно, досягнення слов’янського джерелознавства початку XX ст.

По-перше, вченого насторожувала «напись, що мала бути на тім ніби оригіналі «А се листь…». Він констатує також «дивну для оригінальних документів» наявність винесеного на початку речення. Пізніше М.Грушевський повторює цей закид у статті: Еще о грамотах кн[язя] Льва Галицкого (По поводу статьи проф. Линниченка) // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб, 1904. – Т. IX. – Кн. 1. – С. 273.

Втім, те речення перед основним текстом грамоти: «А се листь княз Илъвов на Добанивичѣ» слід розглядати по суті не як частину документа, а як заголовок, який був створений пізніше, правдоподібно, під час реєстрації документа в канцелярії чи інших записів, що зовсім не заперечує його правдивості, а навпаки, підтверджує автентичність, вказуючи на пряму провенієнцію пам’ятки.

Можна також припустити, що заголовок є частиною документа і що ця дипломатична модель розвинулась у князівських канцеляріях із давньої візантійської традиції. Однак для України другої половини XIII–початку XIV ст. це малоймовірно. Водночас малоймовірно, щоб псевдофальсифікатор із XV ст. спромігся на створення власного заголовка і ним розпочав текст. Зрештою, заголовок нічого не вирішував у справі. Не міг його створити також писар ґродського суду при внесенні грамоти в актову книгу.

По-друге, «правопись і мова занадто вульгарна для княжої канцелярії, а трудно припустити, щоб всі сі вульгаризми належали тому, хто вписував грамоту до ґродської книги». Роблячи це зауваження, М.Грушевський, очевидно, не брав до уваги того факту, що кожна копія через нові, суто мовно-історичні умови (вони могли виникати ще й у князівські часи) завжди фіксує певні зміни.

Тут радше виникає питання про авторство документа. Існують численні докази цього, про сказане свідчить також текстологія літописів та інших наративних пам’яток. Щодо досліджуваної грамоти застереження викликала також «нетиповість лексем і зворотів. І.Линниченко припускав навіть, що під час вписування документа могла відбутися певна зміна тексту, передусім його мови, відповідно до умов XV ст. (Линниченко И. Критический обзор новейшей литературы по истории Галицкой Руси // ЖМНП. – СПб, 1891. – Ч. CCLXXV. – С. 147 – 148). Проте своїх міркувань дослідник не аргументує.

На це питання звернув увагу А.Генсьорський. За даними дослідника, наприклад, слово «головинитьство» – у давньоруський період зафіксоване в «Руській правді» – у розглядуваній грамоті подане в наближеному звучанні «голвьнитъство» (Срезневский И. Материалы для словаря древнерусского языка. – СПб, 1893. – Т. I. – С. 554). Водночас дослідник зауважує, що «навряд чи в XV ст. це слово у такій формі було відоме і фальсифікатор міг скористатися ним», тим паче, що тоді Галичина підлягала Польському королівству, де діяли інші правові норми, фігурувала інша термінологія, а цей давньоруський термін загально замінювався терміном «головное». Тепер це підтверджує реєстр «Словника староукраїнської мови XIV–XV ст.» (К., 1977. – Т. 1. – С. 249).

Інше словосполучення: «и серпом и с косам» у значенні з повинністю «жнив і косовиці» А. Генсьорський уважає певним реліктним явищем у сфері актової мови. У жодній відомій сьогодні давньоруській грамоті не зазначені в такій формі повинності селян. Порівняльний аналіз розвитку слів «сєрп» і «коса» на основі східно- та західнослов’янських (зокрема польських) писемних пам’яток дає підстави стверджувати, що переносні значення цих слів, зокрема в названому сполученні, «утворилися на давньоруськім ґрунті і потім в певній мірі впливали на малопольський діалект . Такі явища, до речі, не поодинокі.

Тому навряд, чи допустимий «фальсифікатор XV ст. міг скористатися ними з польської мови» (Генсьорський А. З коментарів до Галицько-Волинського літопису (Волинські та галицькі грамоти XIII ст.) // Історичні джерела та їх використання. – К., 1969. – Вип. 4. – С. 180). Стосовно внесень у документ відомостей про звільнення від повинностей, то такі факти відомі з латинських грамот XII ст. щодо земель Польщі. На їх основі можна зробити висновок, що практика зазначення в дарчих грамотах таких повинностей, про які йдеться в аналізованому акті, характерна для XIII ст. у міжслов’янському аспекті (Генсьорський А. З коментарів до Галицько-Волинського літопису. – С. 179 – 180). Не можна відкидати й русько-угорського взаємовпливу.

Інші лексеми грамоти, очевидно, також не були чужими мові XIII ст. Не засвідчені пам’ятками XIII ст. слова «братѣньцѧ», «ставо», «оужитки» використовуються в давньоукраїнських документах середини XIV ст., проте це не означає, що вони не могли вживатися раніше, наприклад, у першій половині того ж століття чи у другій половині XIII ст. Про них ми не знаємо, очевидно, лише через нестачу джерел.

Щодо морфологічних форм документа, то вони не суперечать рівню розвитку мови XIII ст.: «переписувач XV ст. лише в деяких випадках поступився правописові свого часу» (заміна «и» на «ъ» після «j» – «ѣма», «сь гаѣ» і т. д. та після м’якого «ч» – «Листь […] на ДобаниивиЧ» та ін.); див.: Генсьорський А. З коментарів до Галицько-Волинського літопису. – С. 181.

Отже, сказане про правопис і мову грамоти не дає прямих підстав вважати документ невірогідним.

По-третє, сумнівним для М.Грушевського є зміст документа під кутом зору оцінки автентичності. На жаль, ці дані знову ж таки пізнавальні лише частково. Не всі винесені в диспозиції факти вдається пояснити та підтвердити (так часто трапляється для Середньовіччя).

Залишається відкритим питання про прибульців із Литви і надання їм с. Добаневичі. Ніколи не зможемо з’ясувати, крім висловлення апріорних міркувань, чому відбулося дарування «братѣньцѧм» села і всіх належних до нього земель та повинностей і, нарешті, хто були для князя Лева Тутеній і Монтсіка. Це ж стосується браку нібито реальної підстави для виникнення, певною мірою також існування вотчинного (домініального) суду, натяк на який вміщує грамота, оскільки в інших пам ятках з часів руського державного життя… не стрічаємо ніяких вказівок на право пана судити і подирати судові кари… з свобідних селян».

Сьогодні на багато з цих питань науковці намагаються знайти відповідь. Прямих свідчень функціонування домініальних судів в Україні не знаходимо в правових кодексах і статутах XIII ст., однак вони наявні вже в документах XIV ст. (а не у 1447 p., як запропоновано), наприклад, у грамоті від 17 березня 1375 р. (Розов В. Українські грамоти. XIV і перша половина XV ст. – К., 1928. – С. 20).

Домініальні суди могли розвинутись під впливом західних інститутів судочинства. М.Грушевський в іншому місці навіть припускає – «в зв’язку їх близькості до Польщі і польських порядків» (ГрушевскийМ. Еще о грамотах кн[язя] Льва. – С. 272 – 273). Проте не зрозуміло тоді, чому ці суди не виникли на якихось 100 років раніше. Адже з появою монголо-татарських орд простежуються тривкі і різнобічні контакти Галицько-Волинського князівства зі сусідніми Польщею, Угорщиною та Чехією, де функціонував домініальний суд і звідки його засади вже тоді могли запозичуватися. Це непрямо підтверджують впливи інших феодальних інститутів країн Європи на Південно-Західну Русь (Пашуто В. Очерки из истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950. – С. 140 – 141 та ін.).

Окрім цього, як зауважує А.Генсьорський, право повного (домініального) суду князі надавали, мабуть, лише в особливих випадках. Так було в тогочасній Польщі. Наприклад, «з 10 дарчих грамот краківського князя Болеслава, з яким Лев знаходився у близьких стосунках, лише дві дають це право сандомирському підкоморію Микулину та краківському канцлеру Прокопію». Причому в першій чітко зазначено, що воно надається як виняток – «de speciali autem gratia, тобто як «вияв особливої ласки».

Це могло бути прийнятним також у практиці Галицько-Волинського князівства, тим паче, що явище було новим, тому і є небагато згадок про нього. Князь Лев надавав право суду як виняток тим чи іншим особам, особливо тим, яких викликав. Дослідник робить висновок: «Отож вказівка дарчої грамоти Тутенію і Монтсіку на домініальний суд не свідчить проти її автентичності» (Генсьорський А. З коментарів до Галицько-Волинського літопису. – С. 178 – 179).

Згадка «Самбірської волості» – згадується Самбірська волость у грамоті князя Лева, згідно з якою він дарує Степанові Лізді села Гординю і Дорошево. Ця ж волость згадується також у дарчій для Мелентія Туркевича на с. Колчичі (Кульчиці).

Незважаючи на те, що про Самбірську волость відомо переважно з реконструйованих документів, категорично нині заперечувати її існування у XIII ст. немає підстав. На це у свій час звернули увагу ще І.Крипякевич (Крип’якевич І.П. Княжий Самбір і Самбірська волость // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1938. – Вип. 10.– С. 26) і Т.Коструба (Коструба Т. Самбірське єпископство в часах князя Льва // Літературно-науковий додаток «Нового часу». – Львів, 1939. – 9 квіт. – Ч. 15 (78)).

Не цілком переконливий також метод оцінки факту – якщо факт відсутній в інших джерелах, то він невірогідний у досліджуваному документі. Наступна звістка про Самбірську волость документована 1375 р. Виникає питання, хто створив цю волость у 70-х роках XIV ст. У джерелах другої половини XIV ст. не згадуються жодні адміністративно-територіальні зміни Галицької Русі. Про відсутність таких змін свідчить історична ситуація в Галичині. Король Казимир III, приєднавши Галицьку Русь до Польщі в 1349 p., згідно з угодою між Польщею та Угорщиною, управляв нею із збереженням її окремого статусу (Галицька Русь була під владою, але не у складі Польщі), тобто традиційного поділу земель, старостинського управління, судочинства, врешті, діловодної мови тощо.

Тоді ніхто не утворював нових волостей (у другій половині XIV ст. дещо розширюється значення слова «волость»: волостями називали «давні князівства та їх округи») (Крип’якевичІ. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984. – С. 129), а отже, не змінював давнього адміністративно-територіального поділу, тому появу Самбірської волості слід відносити до князівського періоду, можливо, до другої половини XII ст. (Генсьорський А. З коментарів до Галицько-Волинського літопису. – С. 182).

Про існування волості з центром у Самборі (сучасний Старий Самбір) свідчить писемна традиція про наявність у ньому окремого єпископства (Коструба Т. Самбірське єпископство в часах князя Льва), а також традиція, яка пов’язує Самбір і прилеглі до нього монастирі у Спасі, Лаврові та інші з останнім періодом життя князя Лева Даниловича (Голубець М. Лаврів. Історично-археологічна студія // Записки Чину св. Василія Великого. – Жовква, 1927. – Т. II. – Вип. 1. – С. 30 – 40; Лукань Р.-С. Могила князя Льва й лаврівський некрополь // Лавра. Часопис монахів Студитського уставу. – Львів, 1999. – Ч. III. – С. 37 – 43; Ч. IV. – С. 44 – 46).

У літературі висловлювалося припущення, що Самбірську волость створив Лев Данилович для «свого дядька» Лавра по лінії жінки князя Шварна Даниловича (вона була донькою Міндовга, сестрою Войшелка), і що прибули в цю волость дружинники Лізди та інші (разом з «братинцями» Тутенієм і Монтсіком) з Литви після смерті Шварна (Генсьорський А. З коментарів до Галицько-Волинського літопису. – С. 182).

Незвісна в руських часах і категорія «бортників – очевидно, йдеться про безпредметний сумнів щодо неіснування у XII ст. слова «бортник», відповідно й «категорії бортників» на основі виразу «z bortnici», «ze wssymi wsith[ky] . і ziemlyem . у syenoziathmi, у z dubrowamy . у z liessamy . z bortnicy . s soczem . z rekamy» не можна шукати людей «бортников», а лише «борті» – пасіки. В інших варіантах документа (Перемиського ґродського суду) це слово звучить z bortamy», «Bortmy» (Купчинський О. Акти і документи Галицько-Волинського князівства XIII–першої половини XIV століть. – Львів, 2004. – С. 705). Втім, і «бортники» як окремий суспільний прошарок населення відомі ще в XII ст. (грамоти Ростислава Смоленського).

Згодом М.Грушевський уточнює свою думку в суперечці з І.Линниченком, зазначаючи, що йому йшлося лише про вживання терміна «бортники» (Грушевський М. Еще о грамотах кн[язя] Льва. – С. 275). Взагалі, спирання питань дипломатики, зокрема питань, що стосуються автентичності документів, на хронологію засвідчень тих чи інших слів і термінів у пам’ятках дуже небезпечне. Ніколи не слід забувати, що в тих випадках маємо справу лише з простою фіксацією слова, а не з історичним фактом існування і вживання слова.

Олег Купчинський

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 442 – 447.