[Рец.] Statut litewski drugiej redakcyi (1566)
Михайло Грушевський
Statutum lituanicum aeterius editiones (1566) (Editio Collegii juridici Academiae Litterarum Cracoviensis, Collectanea ex Archivo Collegii juridici t. VII – Archivum Komisyi Prawniczej, t. VII), Краків, 1900, ст. 70+568
F.Piekosiński. Statut litewski. Część I. "Rozprawy Akademii umiejętności, wydz[iał] histor[yczno]-filoz[oficzny]", XXXIX, Краків, 1900, ст. 61 – 90)
Принципи історичної методології наказують між іншим кожду подію, кождий учинок оцінювати на тлі його окружения. Се правило, пригадане м[іж] і[ншим] і д[обродієм] Пекосінським в зацитованій його розправі, при порівнянні Литовського статуту з законодавством Казимира, мусимо припам’ятати і в оцінці сих публікацій: наші замітки не повинні звертатися й не звертаються до видавця Статуту й автора розвідки про нього, тільки взагалі до тих наукових кругів, з яких сі публікації вийшли, тим більше, що робилися вони при помочі різних учених, які вказували рукописні кодекси для сього видання, переходили контролю й санкцію різних органів Краківської академії й вийшли під її фірмою. Як продукт сього чільного огнища польської науки треба й оцінювати їх.
Спадщина історичної Польщі тяжким каменем лежить на сучасній Польщі. Виходячи з становища тої історичної Польщі, сучасні польські учені трактують Україну-Русь, Білорусь, Литву як домени польської науки, що ex officio мусять входити в круг польських дослідів, так само як учені всеросійського напряму втягають ті ж самі предмети в круг російської науки як її інтегральні складники. Та провести сей погляд в дійсності, знайти відповідне місце приміром України-Русі в польській чи всеросійській науці, а головно – опанувати дотичні партії так, щоб вони стояли вповні на рівні вимогів сучасного знання – стає все тяжче й тяжче.
Я не раз підносив класичні докази повної незнайомості з сучасним станом українознавства то у російських, то у польських учених. Ся незнайомість вповні зрозуміла при сучаснім стані української науки, що вимагає для свого опанування студій спеціальних, дуже солідних, і тільки виказує трагізм положення тих учених, що не можуть попрощатися з традиційним поглядом, що то «усе наше». Зацитував я недавно цінне в своїй наївності признання одного з чільних московських учених, що західноруські тексти повинні для них подаватися з перекладом, бо знання західноруської мови годі від них вимагати.
Що ж сказати про учених польських, з котрих деякі ледве навіть вміють слябізувати руське друковане письмо?
Такі наші нотування ігнорації української науки у тих чужих учених, що беруться писати про українські речі, дражнили не раз тих чужих. Ще недавно чув я докір з польських кругів, що ми, мовляв, хочемо зробити з українських речей свою монополь. Одначе на сторонах наших «Записок» і я й інші наші учені все з великим признанням і вдячністю вітаємо кожду чужу працю з сфери українознавства, зроблену солідно, науково, як цінну поміч і добуток для нашого знання, чи вийшла вона з-під пера росіянина, поляка чи німця. Маємо для нашої науки підставові роботи, зроблені чужими людьми, й бажаємо собі їх якнайбільше, але тим часом мусимо рішучо п’ятнувати всякий прояв ігнорації й легковаження наукових вимог чи то виходить він від когось з земляків, чи чужинців, що беруться писати про українські речі як про «свої», не вважаючи за потрібне, одначе, до такої роботи прикладати ті наукові вимоги, як у справді своїх сферах.
Думаю, що коли б мова йшла про видання і об’яснення якоїсь польської правничої пам’ятки, то такий modus procedendi [підхід до справи], як бачимо отсе з Литовським статутом, був би рішучо неможливий.
Краківська академія, чи то її Правнича комісія задумали видати Литовський статут 1566 p., як пам’ятку «польського права» (яким чином Л[итовський] статут до польського права належить, се вже секрет польських учених), досі, мовляв, не публіковану. Забрався до сього професор польського права на Краківськім університеті Фр.Пєкосінський, учений реномований і в виданні правних пам’яток досвідчений. Він розглянувся за кодексами й стягнув їх вісім, XVI–XVII в., з різних місць – з Галичини, Познаньщини, Петербурга; але се були тексти латинські й польські, тимчасом як проф. Пєкосінський a priori був переконаний, що автентичний Статут 1566 р. був руський.
Переконавшися, що żaden rękopis z ruskim tekstem się nie dochował, він постановив видати en regard текст латинський і польський, gdyż one będą się wzajemnie kontrolowały і dopomogą do ustalenia nieznanego tekstu autentycznego (стор. III). А що Статут 1566 p. по унії 1569 р. підпав певним змінам для ужитку Волині й Київщини, тож окрім тексту 1566 р. д[обродій] Пєкосінський постановив опублікувати екстраваганції «Волинського статуту», яко другу частину своєї публікації.
Так і зроблено. С. 1–302 містять Статут 1566 р. з двох старших рукописей – одної латинської й одної польської (майже без варіантів), с. 303–566 під титулом: Statut Wołyński подають екстраваганції одного з кодексів (варшавського кляштора св. Духу) волинської редакції статуту з кінця XVI в.
Так зложився показний том, близько 40 арк. друку, елегантсько виданий, як всі видання Краківської академії, на прегарнім папері й добрим письмом, опублікований як т. VII «Архіву Правничої комісії». А на останній картці його читаємо таке:
Ostrzeżenie. Właśnie kiedy druk niniejszej publikacyi dobiegał końca, przywiózł nam kolega Ptaszycki z Petersburga wiadomość, że w Muzeum Rumiańcowa w Moskwie znajduje się rękopis Statutu litewskiego drugiej redakcyi w tekscie ruskim, a więc w tekscie autentycznym. Że taki tekst istnieć musiał, і że był urzędowym, nie wątpiliśmy.
Gdy jednak żadna z naszych bibliotek rękopisu z takim tekstem nie posiadała, ani też uczeni nasi о istnieniu takiego rękopisu żadnej wiadomości nie mieli, przeto nie pozostało nam nie innego, jak przystąpić do wydania tekstów łacińskiego і polskiego, chociaż nie ulega wątpliwości, że gdybyśmy о owym rękopisie ruskim przed rozpoczęciem druku niniejszej publikacyi wiadomość mieli, bylibyśmy niewątpliwie tekst ruski jako autentyczny przyjęli za podstawę naszego wydawnictwa.
Obecnie gdy druk wydawnictwa jest już na ukończeniu, nie podobna nam tak postąpić; со najwyżej moglibyśmy tylko ów tekst ruski ogłosić dodatkowo na końcu і wytłumaczyc się, dla czego ten tekst najważniejszy dopiero na końcu a nie na początku ogłaszamy.
Zważywszy atoli, iż ów tekst ruski z rękopisu Muzeum Rumiańcowa w Moskwie, ogłoszony już został drukiem w Moskwie, roku 1854 we Wremienniku imperatorskiego Moskiewskiego obszestwa historyi і starożytności rosyjskich, tomie XVIII і tym sposobem potrzebie uczonego świata stało się zadość, nie wydawało się konecznem powtarzania tego druku, gdy і uzyskanie owego rękopisu z Muzeum Rumiańcowa do Krakowa do naukowego użytku przedstawialo niepokonane trudności, a conajmniej kilkomiesięczną zwłokę czasu і druk, który czcionkami ruskiemi musiałby być wykonany, wymagałby znaczniejszego nakładu, którego komisya prawnicza na inne pilniejsze cele bardzo potrzebuje.
[Застереження. В той час, коли друк цієї публікації добігав кінця, колега Пташицький з Петербурга привіз нам відомість, що в Музеї Рум’янцева у Москві знаходиться рукопис Литовського статуту другої редакції у руському тексті, а отже, – в автентичному тексті. Що такий текст мусив існувати, і що був урядовим, ми не сумнівалися.
Коли ж, однак, жодна з наших бібліотек рукопису з таким текстом не мала, ані також наші вчені про існування такого рукопису жодної інформації не мали, не залишалося нам нічого іншого, як приступити до видання латинського та польського текстів, хоча не підлягає сумніву, що якби ми про той руський рукопис перед початком друку цієї публікації мали відомості, ми би, поза сумнівом, текст руський як автентичний прийняли за основу нашого видавництва.
Зараз, коли друк видання вже закінчується, нам не випадає так вчинити; щонайбільше – ми б могли тільки той текст руський подати додатково при кінці і пояснити, чому той текст найважливіший лише при кінці, а не на початку подаємо.
Зваживши, однак, на те, що той текст руський з рукопису Музею Рум’янцева був опублікований у Москві в 1854 р. у «Временнику императорского Московского общества истории и древностей российских», в томі XVIII, і таким чином потреба вченого світу була задоволена, не видавалося необхідним повторювати той друк, коли й отримання того рукопису з Музею Рум’янцева до Кракова для наукового користування представляло невирішальні труднощі, а щонайменше кількамісячну втрату часу і друк, котрий шрифтами руськими мав би бути набраний – все це вимагало би значніших витрат, котрі Правнича комісія на інші необхідніші цілі дуже потребує.]
Таки так! Краківські учені, заходячися коло видання «невиданої досі» другої редакції Статуту й за браком загиненого руського тексту вкінці, друкуючи нікому не потрібні переклади його, не підозрівали, що ще в р. 1854 він видрукуваний був в такім загально звіснім виданні, як «Временник» Московського історичного товариства, не бачили, видко, й тих російських та українських публікацій, де цитувалось се видання Статуту, й треба було аж приїзду в Краків петербурзького чоловіка, щоб довідатися від нього, що руський текст існує, виданий, і се видання й досі можна купувати по дуже приступній ціні – 2 руб. за примірник. Супроти сього всього заходи краківських учених і кошти Краківської академії, вложені в видання сього тому, сходять намарно, і ми можемо тільки притакнути заяві редактора його, що Правнича комісія має далеко пильніші задачі, ніж забавлятися в подібні екскурси в так мало звісні собі сфери.
Могла би мати вправді значіння друга частина публікації, присвячена волинській редакції Статуту 1566 р. – коли б була зроблена інакше.
Як відомо, Статут 1566 р. задержав силу правного кодексу для Волині, Київщини й Брацлавщини, з виїмком розділу II – про земську оборону; кодекс сей мав доповнятися новими соймовими конституціями, виданими для сих земель, і поправлятися на земських соймиках. Кілька разів (на соймах 1647 і 1667 р.) підіймалася мова про ревізію сього волинського права й ви друкування його в новоскодифікованій формі, але ані видрукуване воно не було, ані не дістало нової офіціальної редакції й циркулювало далі в різних редакціях приватних. Місцеві правники для практичних потреб доповняли артикули Статуту 1566 р. пізнішими новелами, помічними текстами й коментарями. Простудіювати сі редакції було б інтересно й для пізнання правної практики сих земель, і з культурно-історичного становища. Досі сього не було зроблено, й проф. Пекосінський мав би право на нашу вдячність, коли б був таку роботу проробив.
Мав він три рукописі «Волинського статуту»: той, згаданий вище, кодекс кляштору св. Духа з кінця XVI в., затитулований: Statut wielkiego xięstwa Litewskiego, którym się teraz wojewodztwa Kiiowskie, Wołyńskie у Bracławskie sądzą z yllustraciami. Другий – тепер Петербурзької публ[ічної] бібліотеки, колись якогось Чаплицького, писаний в XVII в., але, як здогадується д[обродій] П[еєкосінський], – лише переписаний з кодексу кінця XVI в., має титул: Statut Wołyński у wielkiego xięstwa Litewskiego. Третій – з тої ж бібліотеки, з XVII в. (писаний по р. 1613), без титулу, але з цікавою запискою:
Anno Domini 1670 w Warszawie na seymie walnym diebus octobris i. m. pan Horain, sędza ziemski kiiowski, poseł na tenze seym, tę xięgę Statutu Wołynskiego darował panu Stefanowi Hankiewiczowi i. k. m. sekretarzowi, pisarzowi dekretowemu wołyńskiemu, aktikantowi korronnemu.
Очевидно, при дальшім шуканні число таких кодексів можна було б значно побільшити. Описані д[обродієм] Пекосінським кодекси значно різняться між собою: в одних – першім і третім – II розділ задержаний, в другім – опущений; новели, екстраваганції, спосіб оброблення – також різні, як-то, розуміється, й зовсім природно стрінути в приватних редакціях. Отже, річ очевидна, задача наукової роботи супроти сих редакцій була б така: зібравши можливо якнайбільше таких збірників [Так, знаємо, окрім сих, той ужитий для видання Статуту Московським історичним товариством; другий, також руський, описаний недавно д. Ясинським в його розвідці про трибунал.], дати їх аналізу й загальну характеристику: яких новел і помічних прав уживали їх редактори, як уживали, прикладали, толкували, і вибрати хіба цікавіші екстраваганції й замітки коментаторів. Інакше поступив собі пр[офесор] П[екосінський]: він видрукував зовсім in crudo екстраваганції одного з тих кількох кодексів, які мав, та й годі…
Невелика потіха і з розвідки проф[есора] Пекосінського, бо і в ній показує він повну свою невинність щодо науки історії права В[еликого] кн[язівства] Литовського. Ся перша частина містить Powstanie trzech redakcyj Statutu. В другій заповідає автор порівняння змісту трьох редакцій Статуту; за тим можуть наступити досліди над джерелами їх постанов. В нинішній першій частині д[обродій] П[екосінський] виказує законодатні пам’ятки, які випередили Статути, від привілею 1387 р. почавши, вичисляючи деталічно параграфи їх, зате не даючи ніяких вказівок на ті видання, з яких черпає автор сі тексти.
Читач, переглядаючи сі нікому не потрібні реєстри, стріне не одну дивну річ – певне, здивується, прочитавши над привілеєм 1447 р. традиційну дату 1457, без всяких застережень і пояснень, і широко відкриє очі, побачивши земські привілеї Жмуді й Більської землі з поминенням інших. Що то за штука? Але годі застановлятися над такими «деталями» – не стало б на то часу. Загляньмо ліпше до загальних виводів автора.
Вони того дійсно варті, бо дуже оригінальні, особливо як на теперішні часи. Ш[ановний] автор застановляється над тим, чи варто польським історикам заходитися коло аналізи постанов Литовського статуту, чи буде яка користь з такої аналізи сього «pomnika prawodawstwa polskiego», як зве його автор (с. 126). На се питання автор відповідає категорично: оплатиться, бо Статут опертий головно на праві польськім, і вилучивши рецепції з польських законодатних пам’яток, знайдемо в нім рецепцію польського звичаєвого права – цінне джерело до пізнання сього останнього.
Вправді, можна б припускати, що польське право в Статуті має підрядну ролю, поруч литовського й руського, але д[обродій] П[екосінський] такими розумуваннями не дає себе збити. Звичаєве право литовське не могло виробитися в поганських часах, бо правління в Литві було деспотичне, через те ж і руського права Литва в тих часах не могла реципувати; від часів же унії Литва черпала тільки з польського права.
Jeśli zatem, jak wykazaliśmy, – виводить автор, – rodzinne prawo zwyczajowe litewskie nader drobnego tylko dostarczyć mogło materyału do formowania prawa litewskiego, a prawo zwyczajowe ruskie jeszcze drobniejszego, jeśli nie żadnego, to stąd wynika, że w Statucie litewskim w pierwszym rzędzie і przedewszystkiem z materyałem z prawa polskiego zaczerpniętym mamy do czynienia (c. 129).
[Якщо, отже, як ми показали, родинне звичаєве право литовське дуже мало матеріалу могло надати для формування литовського права, а право звичаєве руське ще менше, якщо не жодного, то звідси слідує, що в Литовському статуті в першу чергу та передусім маємо справу з матеріалом, зачерпненим з польського права.]
Як легко – одним апріорним аргументом переїхав автор до порядку дневного над зв’язками статутового законодавства з руським звичаєвим правом і старшим руським праводавством над тим усім, що від часів Даниловича (його «Historischer Blick auf lithanische Gesetzübung», 1834 p.!) служило предметом старанних дослідів – у Ярошевича, Леонтовича, В[ладимирського-]Буданова й його численних учеників. Се ігнорування місцевих земських прав, що знайшли свій частковий вираз в крайових уставах, і залежності від сих остатніх Статуту 1529 р. І се твердження, що литовський нарід не міг мати звичайового права!
Дуже то все оригінально!…
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 50. – Кн. 6. – С. 15 – 20 (Бібліографія).
Автограф зберігається в: ЦДІАЛ України. – Ф. 401, oп. 1, спр. 49, арк. 165–170. Підпис: М Грушевський.
…у Ярошевича… – Ярошевич (Jaroszewicz) Юзеф (1793–1860) – польський юрист, історик Литви. Викладав право в Кременецькому ліцеї. В 1826– 1832 pp. – професор Віленського університету. Після закриття університету – член Тимчасового шкільного комітету у Вільно. Найголовніша праця «Obraz Litwy… « (t. 1-3,1844-1845).
Зазначимо, що критика М.Грушевським археографічного напрямку діяльності Академії наук у Кракові стала інструментом у польсько-українському протистоянні в Галичині, яке набирало обертів від початку XX ст. Так, коли на сторінках львівської газети «Słowo Polskie» у глузливому тоні був підданий критиці науковий рівень видань Наукового товариства імені Шевченка (див.: Modny naród // Słowo Polskie. – Lwów, 1907. – № 162), то у статті-відповіді на сторінках львівського «Діла» була використана саме вищевказана рецензія М.Грушевського.
Розлого цитуючи критичні оцінки голови НТШ, анонімний автор вказав на промовисті приклади непрофесійності польських істориків, які, видаючи Литовський статут, не знали про те, що така робота ще в середині XIX ст. вже була пророблена їх російськими колегами (див.:. «Ученість» польської Академії наук у Кракові й польських т. зв. «учених» («Słow-y Polsk-ому» в альбом) // Діло. – 1907. – Ч. 77. – С. 1 – 2).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 15, с. 242 – 246.