Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 3. Історичні дані з часів… / Міграція турецьких племен

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

3. Історичні дані з часів перед слов’янським розселенням

Міграція турецьких племен

Михайло Грушевський

Загальний погляд, вихідна точка; хун-ну і гуни, їх етнографічна приналежність; гуни в Європі і їх похід, погром готів, їх останки на Чорномор’ї. Гунська держава й її упадок

Ми вже бачили вище, що припливи іранських орд в Чорноморські степи, скільки можемо їх слідити, були результатом етнографічних переворотів в Середній Азії, себто натиску на іранську людність Межиріччя турецьких орд північної Азії. Під сим натиском іранська людність уступала по часті на захід, по часті на полудень, доки потік північних орд не пробився через сю іранську греблю й не вилився сам у чорноморські степи.

Вже в давнішій степовій людності, почавши від скитів, як згадувано, могли бути північно-азійські елементи, хоч і не так значні. Масовий рух північно-азійських (урало-алтайських) орд в європейські степи починається пізніше. Першою ордою, що пробивається скрізь іранську людність в наші краї, була гунська. Під натиском її іранська колонізація уступилася на полудень і захід, зіставивши тільки слабші сліди на своїх давніших осадах. Одна частина європейських останків іранської людності рушила на захід разом з гунами і германцями, друга була притиснена до гір – Кавказьких та Кримських, і з часом все глибше в них входила. Степи наші дістають інших хазяїв. Цілий історичний час аж до III в. по Хр[исті] вони були арендою головно іранської колонізації, а почавши від кінця IV в. аж до XVII-XVIII, з певними перервами, чорноморські степи стають краєм головно кочових орд турецької родини, з значною участю фінських й монгольских елементів. Германська міграція була незначною інтермедією в сім колонізаційнім процесі. Важніше значіння мала колонізація слов’янська, але в чорноморських степах вона, як побачимо, була теж тільки розмірно недовгим колонізаційним вибігом в спокійнішій перерві між степовими бурями турецької міграції, і новий рух турецьких орд досить скоро примушує слов’янську людність вертати з степів назад на північ.

Вихідною точкою нового міграційного процесу були степи Монголії й басейн Амуру – правітчина турецьких і монгольских орд. Довгий ряд віків минав, перше ніж натиск, зроблений десь над Амуром, передавався по тих степових просторах на остатні свої периферії – в Чорноморські і в кінці – Подунайські рівнини, і міграційна хвиля досягала сеї своєї границі. Але який етнографічний переворот мусив повставати на шляху такої світової міграції, і які різнорідні домішки прибирав сей самий міграційний потік по дорозі! Коли одна частина орди рушала далі, а друга не йшла безпосередньо за нею, [на] покинених просторах розсаджувались зовсім сторонні етнографічні елементи, і потім поневолі брали участь в дальшім походї її, захоплені її рухом. Вже ся одна механічна причина – horror vacui, що майже так само значить в колонізації, як у фізиці, мала величезні впливи, не кажучи за завойовання, примусової переселення і всякі інші спеціальні причини.

Значної культурної різниці не було між тими різними елементами і через те найрізніші племена – монгольські, турецькі, угорсько-фінські, іранські, і хтозна-ще які – втягалися в сей вир, затиралися в нім, входили в склад нових політичних і етнічних конгломератів. Тому докладне означення етнографічного складу деяких орд мабуть на завсіди зістанеться задачею не можливою до розв’язання. Для нас, розуміється, вони інтересні в міру свого значіння в нашій історії. Побут одних орд на нашій території часом був дуже короткий, так що вони тільки переходили нашими степами. Інші зіставались тут на кілька століть. Через се одні мають більше, інші менше значіння в історії нашої колонізації, в культурній і політичній історії, хоч майже завсіди значіння їх тільки негативне.

Попередні стадії сього міграційного процесу відомі нам дуже недокладно [Головніша література: Bitter, Die Erdkunde von Asien, I (1832), c. 190-6, 241-3, 850-2. Neumann, Die Völker des südl. Russlands (1849), гл. II. Иакинф (Бичурин), Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена, 1851, І, c. 76 і далі. Wylie, History of the Heung – nu in their relations with China (Journal of the Anthropological Institute, 1873 i 1875). Ujfalvy, Les migrations des peuples et particulierement celies des Touraniens, 1873, c. 83 i далі. Richthofen China, 1877. Веселовский, Несколько новых соображений, Ж. М. Н., II, 1882, IX. Tomaschek ор. c[it] – Sitzungsb., т. 116, c. 755, 759-60. Howorth, Some notes of the Huns (Actes du VI congrès internationale des orientalistes, IV, 1885). Cahun, Introduction à l’histoire de l’Asie. Turcs et Mongols des origines à 1405, 1896 і його ж Les revolutions de l’Asie (Lavisse et Rambaud, Hist universelle , II, c. 884 і далі). Аристов, Заметки об этническом составе тюркских племен й народностей (Живая старина, 1896). Zaborowski Huns, Ougres, Ouïgoures (Bulletins de la Société d’ Antropologie, 1898). Hirth Über Wolga-Hunnen und Hiungnu (Sitzgb. der bayer. Ak., 1899). Иностранцев, Хун-ну й гунны (Жив[ая] старина, 1900, бібліографічний огляд питання). Shiratori Sinologische Beiträge zur Geschichte der Türkvölker (Изв[естия] Акад[емии] н[аук], 1902, т. 17). Franke Beitrage aus chinesischen Quellen zur Kenntnis der Türkvölker und Skythen Centralasiens (Sitzungsb. d. Berliner Ak., 1904)].

Дещо знаємо про нього головно з джерел хінських. В них же за часи династії Чеу (до 255 p. перед Хр[истом]) згадуються на півночі, в степах Монголії кочівничі, розбійничі орди Нin-yung, потім за часів династії Хань (163 перед Х[ристом] – 196 по Хр[исті]) звані Hiung-nu, Гун-ну, – що по-хінськи значить «нужденні раби» або «раби гун» (правдоподібно згірдлива перерібка на хінське власного імені сього народу). Сим загальним іменем хінські джерела означають турецькі народи на їх правітчині (а деякі думають, що ся назва була ще ширшою, обіймала й монголів). Войовничі, неспокійні орди сі давались сильно в знаки сусідам, і спеціально хінцям, особливо коли в II в. перед Хр[истом] орди Гун-ну сполучилися в одну політичну оргаізацію. Вічні їх напади спонукали Хінську державу збудувати ті велетенські укріплення, що потім разом утворили великий мур (вже при кінці III в. перед Хр[истом]). Вона загородила свою північну границю системою міст і кріпостей, а заразом, як потім Візантія, шукала способів до ослаблення свого ворога союзами з його ворогами.

Правдоподібно, не без впливу хінської політики виникають внутрішні роздвоєння серед самих Гун-ну. Уже в середині І в. перед Хр[истом] частина Гун-ну признає над собою зверхність Китаю, тим часом, як інша, більше енергічна, шукає собі нового поля діяльності на заході і доходить до Согдіани, до околиць Аральського моря. Се був перший звісний похід Гун-ну на захід – вістун пізнішої міграції. Новий такий похід знаємо при кінці І в. по Хр[исті]: держава Гун-ну тоді розбилась, поділившися на північну й полудневу частину, і хінське правительство, опершись на полудневих Гун-ну, що признали його зверхність, і на інших сусідів – ворогів північних Гун-ну, знищило в 90-2 p. сих північних Гун-ну і прогнало від своїх границь. Частина тих північних Гун-ну відступає далі на північ, в Алтайські краї, інша під натиском сусідів рушає на захід. Так поволі приготовлялася міграція, що в IV в. проривається в Європу і гунська орда – очевидно, сі старі Хун-ну, на чолі турецько-фінського потоку появляється в чорноморських степах [Що гуни IV в. – се Гун-ну хінських істориків, таку гадку висловив ще в XVIII віці славний французький оріенталіст Дегінь – Deguignes Mémоіrе sur I’ origine des Huns et de Turcs, 1748 i Histoire générale des Huns, des Turcs et des autres Tatares Occidentaux, 1756-8. Тільки він не робив різниці між монголами й турками, і до сих «західних татар», як їх називав, зачисляв і гунів].

Що гунська орда не була індоєвропейською, се видно з оповідань про вигляд гунів, поданих Ам. Марцеліном, Аполінарієм Сідонієм та Йорданом. Хоч в таких обставинах перелякана фантазія має великий вплив на характеристику напасників, одначе в сих оповіданнях не тяжко пізнати реальні ознаки північноазійської (фінсько-турецько-монгольської, чи урало-алтайської) раси: темні, безбороді широкі тварі, що так само здавались чудними індоєвропейцям, як «конячі лиця» сих останніх хінцям, котрі знов нічого дивного не завважали в вигляді Hiung-nu. Марцелін оповідає, що гуни натинали щоки дітям, аби у них не росло волосся [Се, розуміється, хибне об’яснення безбородості], і вони старіються безбороді, без жадної краси, подібні до євнухів, кріпкі членами, з товстими шиями, дивні фігурою, невеликі, подібні до недбало приподоблених до людської фігури колод.

Йордан, повторяючи се оповідання, додає, що лиця гунів були страшенно чорні, якісь нефоремні пляцкі, а не лиця, з кропками замість очей. Аполінарій Сідоній теж підносить сей «брак очей», а при тім завважає широкі щоки та наче придавлені носи, і знов толкує се здогадом, що гунськім дітям спеціально притискають носи [Аміан, XXXI, 1, 2; Йордан, гл. 24; Апол. Сідоній, вид. Baret, с. 604. Аналіз етнологічних звісток про гунів у Василевського, Ж. М.Н. П., 1882, VII]. Щодо побуту, звістки сучасників малюють гунів типовими кочівниками, які ціле життя перебували на коні, вічно переходячи з місця на місце, страшні в кінній нерегулярній війні. В порівнянні з сими «сироядцями», кочівники – скотарі й ловці алани видавалися сучасникам «життям і побутом культурнішими» (mitiores).

Беручи гунський напад в зв’язку з тим вищезгаданими міграціями Hiung-nu і дальшим походом турецьких і турецько-фінських орд, стає очевидним, що в гунах маємо перед собою передову орду того турецько-фінського походу. Чи гунська орда була чисто турецька і тільки підбила фінські та інші народи та потягла їх ватаги за собою, чи в ній помішалися турецько-фінські елементи вже на правітчині, се тяжко сказати. Доказом на те, що гуни були турки, а не монголи, служить те, що монголи аж пізніше висуваються на захід, і в найдавніших звістках гуни виступають одноплеменниками турків – Ту-кю, як звуться вони в хінських джерелах. З другого боку, не може бути мови також про одностайно фінську народність гунів, хіба тільки про фінські елементи в турецькій орді. Популярна ж своїх часів, а й досі не зовсім забута ще слов’янська теорія не має за собою нічого, крім кількох подробиць, що можуть вказувати щонайбільше на слов’янські елементи в державі Атили [Головним заступником слов’янської теорії тепер російський історик Іловайський – див. його Разыскания о начале Руси, 2 вид. 1882, Дополнительная полемика по вопросам варяго-русскому й болгаро-гунскому, 1896, і Вторая дополнительная полемика, 1902 (там же вказівки на полемічну літературу – головне місце в ній займає критика Васілевського на теорії Іловайського в Ж. М. Н. П., 1882, VII і 1883, IV: О мнимом славянстве гуннов, болгар и роксолан, Еще раз о мнимом славянстве гуннов)].

До Європи вже в I-II в. Християнської ери могли доходити вісті про гунів з Західної Азії, коли вони сиділи вже близько європейських границь. Звідти мабуть переніс їх Птолемей помилкою в околиці Дніпра на своїй мапі. Але тотожність сих Птолемеєвих хунів з гунами приймають не всі. Певніша звістка іншого географа II в. (т. зв. Діонісія Періегета): він уміщує «уннів» (Ού̃ννοι) на західнім березі Каспійського моря [Птолемей, III, 5. 25, Періегет – Geogr. Graeci min, II, c. 49]. Вірменські письменники знають їх під іменем гунк. Але ближчі вісті про гунів з’являються тільки від їх нападу на готів: письменники уміщують тоді гунів уже недалеко Дону, на північнім сході і просто на сході від нього [Агапій, V, 11, Прокопій De b. G., IV, 5, Йордан, c. 242. Оповідання Пріска про перехід гунів в Європу через Керченську протоку, перейняте сими письменниками, з’явилось або непорозумінням або з якогось поменшого походу].

Десь коло 370 p. гуни знищили аланів, що сиділи коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і з збільшеними силами кинулись на остроготів [В хінській літописі оповідається, що се сталося трьома поколіннями перед половиною V в. – гуни напали на край Соктак, над великим морем, де жили давніше Antsai, вбили короля і запанували над тутешнім народом. Про похід гунів в Європу Wietersheim-Dahn Geschichte der Völkerwand, II, c. 12 і далі, Hunfalvy Ethnologie von Ungarn, c. 70 i далі, L. Schmidt Gesell. d. deut. Stämme. Іншу літературу див. Dahn-Wietersheim, 11, c. 517. Взагалі по перестарілих працях Ам. Тері і Феєра сильно почувається брак докладної студії про гунську міграцію в Європі].

Старий король Германаріх стратив відвагу від сього нападу й не сподіваючись оборонитись, сам себе вбив, аби не бачити упадку держави. Його наступник Вітимер, притягнувши до помочі ватаги аланів і гунів, що не тримались головної орди, розпочав був війну з гунською ордою, але наложив у ній головою. Остроготи по сім стратили охоту до дальшої боротьби й переважна маса їх рушила далі на захід, над Дністер (десь мабуть на середній, далі від моря). Также нещасливо випала проба боротьби з гунами й для візіготів: гуни обійшли їх міцний табор над Дністром, уряджений їх старшиною Атанаріхом, і той рушив тоді на північ в Карпатські (семигородські) гори, «в Caucaland» [Ad Caucalandensem locum altitudine siluarum inaccessum et montium (Аміан , XXXI, 4. 13). Се ім’я деякі об’ясняють з німецького Hauhaland = Hochland, інші ставлять в зв’язок з дакійським народом Caucoenses і з подібними іменами як Καύκωνες, Καύκασα на Хіосі – Томашек, Die alt. Thraker, Sitzgb. т. 181, c. 90-1. Текст Аміана нам інтересний тому, що Карпати і в наших літописях звуться Кавказькими горами – Іпат., c. 2 і 499], вигнавши звідти тубильців.

Але головні маси візіготів, не знаходячи собі вигоди в гірських долинах, рушили за Дунай і випросили у імпер[атора] Валента дозвіл оселитися в Тракії (376). За їх прикладом пішли й остроготи; не перепущені римськими властями, вони силоміць перейшли Дунай. А кілька років пізніше прилучився до них і Атанаріх, запеклий ворог Риму, що був заклявся не ступати на римську землю, але мусив забути в біді сю клятву [Аміан, XXXI, 3-4, 5, § 8, Зосим, IV, 20,26, c. 6, Йордан, c. 24-5].

Інша частина остроготів зісталась в чорноморських степах під зверхністю гунів. Вони, по словам Йордана, заховали свою самоуправу, свого короля, тільки він був обов’язаний до послушності гунам. Та мабуть натиск азійських орд давав себе сильно відчувати тепер в Чорноморських степах, і згодом маси остроготів пересовуються звідти на захід в подунайські рівнини. Коли се сталося – не знаємо, бо взагалі відомості наші про тутешні відносини бідні; тільки вже в 1-ій пол. V в. бачимо сих остроготів на середнім Дунаю. Інтересний епізод з сих часів – се боротьба їх з антами, та про неї буде мова потім. На Чорномор’ї лишились лише останки готів.

[З великої літератури про сі готські останки згадаю: Куніка, О записке готского топарха (Записки Петерб[ургской] академии [наук], т. 24), Василевського, Житие Іоанна Готского (Ж.М.Н.П., 1878, І), Tomaschek, Ethnologische Forschungen, І – Die Goten in Taurien, 1881. Braun, Die letzten Schicksale der Krimgoten, 1890 (Jahresbericht der Reform. Bürgerschule in Petersrsburg). B. Loewe, Die Beste der Germanen am Schwarzen Meere, 1896. J. Ziegler und de Krimgoten (Paul u. Braune Beiträge, 1902), Die Krimgotenfrage (Indogerm. Forschungen, 1902). Götze Die Krimgoten (P. B. Beiträge, 1901)].

Одна колонія зісталася в Криму, де готи зайняли в кінці край на північнім згір’ї Яйли та на побережжі, й існували довго – останки їх були там ще в XVIII в. Інша частина з Криму, по словам Прокопія, перейшла на Кавказький берег, де бачимо їх в VI в. коло Керченської протоки, під іменем готів-тетракситів. Є звістки ще про значну готську колонію на нижнім Дунаю, коло Том (Кістенджі).

[Прокопій, De bello Got. , IY, 5, De aedificiis ed. Bonn., p. 262, Йордан, гл. 51, Valafridi Strabonis, De rebus ecciesiasticis 7. Найбільше відомостей маємо про кримських готів; до 80-х рр. XV в. мали вони свою політичну організацію, центром її був теп. Манкуп (давн. Теодоро), аж 1475 p. завойовали його турки, а готська єпархія перестала тут існувати тільки в 2-ій пол. XVIII віку. Ще в XVI в. подорожник Бусбек записав значне число німецьких слів від тутешніх готів; пізніше вони потатарились чи потурчились. Останки їх бачать у виведених за імп[ератриці] Катерини з Криму в околиці Маріуполя татах. Звістки про кавказьких готів далеко бідніші; Леве в згаданій праці, звівши згадки про них, думає, що останки їх доховались на Таманськім півострові до кінця XIII в., але сі звістки занадто загальні, щоб на них можна було б опертися з певністю. Назву кавказьких готів – тетракситів зв’язують з Таматархою – Тмутороканню (Василевський, Леве). До котрих ось з сих готів належить згадка Слова о полку Ігоревім про «готських красних дів»; звичайно думають на кримських, але супроти зібраних Леве відомостей з більшою правдоподібностю можна думати про таманських. Дунайські готи (про них особливо у Леве, Die Reste, гл. V) заникають найскорше: по IX в. нема про них ніяких звісток].

Тим закінчилася фактична історія готів на нашій території [Дальше – вже більш фантастичне продовження становить т. зв. готська теорія початку Русі – про неї будемо говорити на своїм місці].

За готами посувалась в середньодунайські степи й інша чорноморська людність: герули, алани, й самі гунські орди. В V в. застаємо головну орду гунську вже на простороні між Дунаєм і Тисою – на колишнїй території язигів. Звідси Атила збирав дань з Римської держави. На жаль, поза відносинами до Римського цісарства про Гунську державу знаємо дуже-дуже мало. Про Атилу оповідав римський посол візантійському, що він «панує й над островами океану і крім цілої Скитії ще й з римлян бере дань» [Пріск, Hist. gr. min., І, p. 312 = ed. de Boor (Excerpta de legationibus) І, с. 141]. З сих загальних слів, розуміється, не можна докладніше означити простір гунської держави, хоч то й пробували робити [Напр. Вітерсгайм не вагався признати, що фінські, слов’янські й деякі германські народи між Понтом і Балтійським морем підвласні були Атилі (II, с. 240)].

Над чорноморськими ордами і над іншою степовою людностю гунська орда могла мати зверхність, певну моральну перевагу: може обов’язувала її й більш реальним обов’язком помочі; може збирала з деяких сусідніх народів дань, як брала з римлян. Та докладніше щось уставити тут неможна; навіть залежність чорноморських орд від Гунської держави в тій добі не так певна і постійна. Бачимо, що деякі з сих чорноморських орд гунська орда тільки ще підбиває, а деякі з них виломлюються й піддаються під римську зверхність. Батько Атили перед смертю мусив воювати з придунайськими ордами, що піддались римлянам. Орда акацирів, що жила в околицях Волги, тільки з приводу особистої образи одного з своїх старшин від римлян добровільно піддалася Атилі і він настановив тоді одного з своїх синів над ними й «над іншими народами, що живуть в припонтійській Скитії» [Пріск – Hist. gr. min., p. 276 і 298 (ed. de Boor, p. 120 i 130). Не доводить нічого й факт походу гунів колись (πάλαι) на Персію (ib. с. 312): не знати, чи була то як раз орда Атили, та й у такім разі сам похід не доводив би ще існування якоїсь тіснійшої організації в Чорноморських степах]. Се все не вказує, як бачимо, на якийсь сильніший, міцніший політичний зв’язок в самих степах; тим менше можемо говорити про народи, що жили далі на північ.

Зі смертю Атили (453) розірвавсь і той слабий зв’язок, що лучив різні племена й орди під його властю. Проти синів його, що мали поділити батьківську власть, піднялось повстання серед народів середнього Дунаю. Про інших не чуємо: в дальших сторонах очевидно, не було чого й підіймати повстання, бо та проблематична залежність від Атилевої орди, яка могла тут бути, сама собою зникла певно з його смертю. Повстання вибило гунську орду з середньодунайських країв, що перейшли в руки головно германців: гепіди опанували колишню Дакію, остготи перейшли в Панонію. Частина гунів осілась на правім боці Дунаю – в т. зв. Малій Скитії (Добруджі), та в римських провінціях, під римською зверхністю. Частина пішла за Дунай, в чорноморські степи. Йордан каже, що їх орди мешкали тут коло Дніпра; та трудно покладатись на докладність його відомості, що то була як раз орда Атили [Йордан, сар. 50-2, пор. Prisci p. 345-6. Hist. gr. min. (ed. de Boor, p. 587).

Йордан каже про Гунську орду, що вона зайняла «eas partes Scythiae, quas Danabri amnis nuenta praetermittit, quam lingua sua Hunni var appelant. Варіанти мають: Danubria i Danubii, давніше читалось Danubii, і се ім’я боронять декотрі з огляду на те, що сини Атили виступають коло Дунаю (Йордан і Пріск, 1, с.), але могли орди сидіти й коло Дніпра (розуміється – нижнього). Давніше читали разом: Hunnivar і бачили тут якусь місцевість, навіть Київ. В дійсності се фінська назва ріки: уже в виданні Момзена вказано на угорське var = ріка; про се стаття Мункачі в угорській Ethnographia, 1897: A Dnjeper folyónak huszu «Var» neve (гунське ім’я «Var» ріки Дніпра). З сим словом очевидно стоїть в безпосередній зв’язі турецька назва Дніпра «Варух» у Ко[н]стантина Порфір[родного], De adrn. 38 (давніше бачили в ній попсоване «Борістен», напр. Грот, Василевський)].

Але гунська орда Атили була тільки передовим полком того мішаного, турецько-фінського переважно, кочового потоку, що плинув слідом за нею Чорноморськими степами, плинув довго й поволі, то спиняючись і перериваючись, то прориваючись наглим натиском серед безнастанної боротьби самих орд між собою і з оселими сусідами, де не раз розбивалися й гинули цілі орди без сліду.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 929

Модифіковано : 23.03.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.