Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 3. Історичні дані з часів перед слов’янським розселенням / Бастарни

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

3. Історичні дані з часів перед слов’янським розселенням

Бастарни

Михайло Грушевський

Сліди кельтизма в карпатських і дунайских краях

Між ті карпатські – гірські, та степові – іранські народи клином втискується пізніше нова міграція – бастарнська [Про бастарнів див. особливо Zeuss, Die Deutschen, c. 126, 442, Müllenhof D. Alt. ,II, c. 104 sq. Hahnel, Die Bedeutung der Bastarnen für d. germanische Altertum, 1865. R. Much, Die Bastarnen, 1890 (Mittheil. d. Anthrop. Gesel. in Wien, XX), Die Südmark der Germanen i Deutsche Stammsitze. Sehmsdorf, Die Germanen in den Balkanländern bis zum Auttreten der Goten, 1899. Bremer, Ethnographie. Браун, Разыскания].

Етнографічна приналежність її не зовсім ясна. Тацит в класичнім своїм уступі про бастарнів вагається, не знаючи, до якої групи їх зачислити – до германської чи до сарматської. Він знаходить в їх мові та способі життя більше подібности до германців, хоч знову неохайність сього народу і особлива покірність старшині промовляє йому против сієї гадки; в кінці знаходить вихід, здогадуючися, що се германське плем’я підпало сарматському впливові через мішані шлюби з сарматами. Окрім Тацита ще Страбон і Пліній, отже письменники тих часів, коли вже вміли відрізняти германців, зачисляють бастарнів до германського племені [Germania, 46. Страбон, VII, 3, 17 (обережно: σχεδόν τε και α’υτοί του̃ Γερμανικου̃ γένους ‘όντες). Пліній, IV, 14].

Інші письменники (Полібій, Лівій, Плутарх) звуть се плем’я то бастарнами, то кельтами; ольбійський декрет Протогена говорить про грізний напад скірів і галатів, і в них часто бачать бастарнів. Але кельтами в грецькій літературі часто звано германців, особливо – поки ще ближче з ними познайомилися і навчилися відрізняти. А ім’я скірів – германського народу готської групи, що в згаданім ольбійськім декреті виступає разом з «галатами» [Прокопій (De b. G. I, 1) навіть називає скірів готським народом, але ся звістка нічого не варта, бо разом з ними називає він готським народом і аланів. (Цайс, c. 705-4 таки й уважав скірів аланським народом, через те, що тут у Прокопія і у Йордана виступають вони разом з аланами)], власне промовляє за правдоподібністю, що в бастарнах маємо ми передові ватаги тої германської міграції на полудень, котра роспочалася більшими масами аж пізніше [За германців уважали бастарнів Цайс, Кіперт (Lehrbuch der alt. Geogr.), Міленгоф, Семздорф; Бремер (ор. c. c. 180) уважає die germanischen Nationalität des Volkes (Бастарнів) als gesichert [гарантована]. Кельтів бачили в них напр. Ганель, Томашек, Нізе й ін]. Притім одначе – як то й приймають нині в літературі, бастарнське плем’я могло дійсно мати значні кельтські домішки в культурі, або і в самім своїм складі, а прийшовши пізніше в близьку стичність з степовою людністю, воно могло дійсно приподобитись де в чім і до сарматів.

З кельтськими елементами бастарнів можна зв’язувати деякі сліди кельтської народності чи культури в тих краях, де сиділи бастарни [Про сліди кельтизма на нижнім і середнім Дунаю та в карпатських краях – див. Томашека рецензію II-го т. Міленгофової Deutsche Altertumskunde в Göttinger Gelehrten Anzeigen, 1880, c. 300. R. Much, Die Bastarnen (як вище) і Die Sudmark der Germanen, c. 14 і далі. Браун, Разыскания (c. 126 і далі). Веселовській в Известиях от[деления] рус[ского] языка (14-5, 20). Погодин, Из истории слав[янских] передвижений, c. 96-7. Див. ще в 2 вид.]. Так напр. ми знаємо назви племен і міст кельтського кореня на нижнім Дунаї і навіть (коли покладатися на докладність їх розміщення) – на Дністрі [Напр. на нижнім Дунаї плем’я бритолагів, місто Νουιόδουνον, мабуть також ‘Αλίοβριξ, далі Καρρόδονυνον, Ο’υιβαντοουάριον (у Птоломея) – назви, дійсно, характеристично кельтські].

Дехто бачить в них сліди кельтської колонізації з IV в. перед Хр[истом], звісної нам в західних балканських землях [Сих придунайських кельтів бачать і в галатах декрета Протогена ті, що не згоджуються признати їх за бастарнів]. Але сі сліди кельтизма на нижнім Дунаї можна б зв’язувати і з бастарнською колонізацією, як то роблять інші дослідники. Незалежне від бастарнів похождення напевно треба признати кельтській номенклатурі середнього Дунаю – вона тут також досить сильна, і правдоподібно мусить бути поставлена в зв’язку з більше західною кельтською колонізацією східних Альп і Морави. В східні Карпати кельтські елементи могли бути занесені і кельтською середньо-дунайською колонізацією і бастарнською міграцією, але тут кельтизми вказати далеко тяжче – те, що зібрано досі, або дуже гіпотетичне, або не свобідне від непевностей.

[На верхів’ї Дністра, під Карпатами, містить Птолемей м. Кародун, але на певність сього уміщення не можна покластися. Об’яснення з кельтської мови хорографічних назв (напр. Вягр – Wehra, Лаборець – Laber, з кельт. labara, шумливий) лишаються гіпотетичними. Малоправдоподібний і вивід Галича з назви галатів (кельтів), як «пам’ять по кельтах-галатах, так як безперечно заховалась вона в малоазійській Галатії і правдоподібно – також в іспанській Галіції». Браун (ор. c[it], 166-174) дає досить багато місця сій справі. Справедливо відкидаючи виводи Галича з *sаl (сіль), і з польского hála, гора, він одначе сам не годен знайти ніякого потвердження гіпотезі про походження Галича від галатів. Галич мовляв руська форма Galatz (Галац на Дунаю). Але наведені самим же Брауном паралелі – галичі (Gács) в словацьких Карпатах промовляли б самі против такого об’яснення. Тому й пок[ійний] Веселовський в своїй взагалі прихильній рецензії «генеалогію» Галича прийняв cum grano salis (с. 15)].

Географічно беручи не неможливо, що тут, в карпатських краях мали нагоду зіткнутися з кельтами і слов’яни перед своїм розселенням. Одначе бачимо, що ім’я східних кельтів-вольків, яке послужило потім загальним іменем для романізованих народів, було прийняте слов’янами не безпосередньо від кельтів, а від німців (може бастарнів), в тім же значінні, яке воно мало у німців (латинське Volcae, нім. Walhoz – слов. волох). Се промовляло б против безпосередніх стріч слов’ян з кельтами. Слідів безпосередньої стичності з кельтами в сло’вянській культурі теж напевно не можемо вказати. Супроти того така кельто-слов’янська стичність (з культурно-історичного погляду дуже важна) лишається сумнівною.

Близші відомості про бастарнське розселення маємо з І віку. Передні їх ватаги займали тоді дунайську дельту – «острів Певку» [Про неї є спеціальна розвідка Бруна, Чорноморье, т. І. ], з того звалися вони певкінами. На півночі бастарни сидять на східним згір’ї Карпатських гір, що від них у географів II-III в. по Хр[исті] звуться Певкінськими і Бастарнськими горами. На північнім заході бастарни притикали до своїх земляків – германців, на полудневім сході – до придніпровських тірагетів. З поодиноких бастарнських племен Страбон крім певкінів згадує на ймення ще атмонів і сідонів [Страбон, VII, 3, § 5, 15 і 17, Птолемей, III, 5, § 15 і 19, Tabula Peutingeriana].

Для хронології бастарнської міграції дуже б важним фактом був той ольбійський декрет Протогена, коли б він був датований, і в додатку – коли б не було ніякої непевності, що його галати – то бастарни. Але що така непевність є, і декрет датують то III то II віком, якраз виходячи з його етнографічних вказівок, тож для вияснення хронології бастарнської міграції він не може нічого дати понад інші джерела. В тих інших джерелах бастарни вперше з’являються в р. 180, коли закликав їх до помочі проти своїх ворогів Філіпп II Македонський [Лівій, XL, 5, XLI, 18-19, XLIV, 26-7, Полібій, XXLI, 9 = XXV, 5 ed. Hultsch; зрештою тексти авторів зібрані у Цейса].

Вони виступають тоді на лівім боці Дунаю, й звичайно приймають, що десь коло того часу бастарни й прийшли туди, бо звуться в II в. ще «приходнями»(‘επήλυδες). [Т. зв. Скімна, fr. 50 – Müller Geogr. gr. m., т. І, с. 229 (Міллер уважає се взятим з Артемідора, серед. II в.)] Розуміється, се недавнє прибуття можна було б собі розуміти різно; але то важно, що під час боротьби Олександра В[еликого] і його наступників з гетами на Дунаї бастарнів ще там не чути. В підкарпатських краях могли вони з’явитися значно скорше, ніж стають нам звісні. [Недавніми часами Браун (Разыскания) на підставі лінгвістичних комбінацій (переголосовання Lautverschiebung) пробував датувати міграцію бастарнів V віком перед Хр[истом], але сі комбінації дуже гіпотетичні; ще менше щаслива гадка його ж – зв’язати Геродотову легенду про міграцію неврів з приходом бастарнів (ор. c[it], дод. 16)]

Найбільше розголосу в наших джерелах доходять бастарни в часах римського цісарства. Воєвничі й неспокійні, вони були дуже немилими сусідами взагалі, а спеціально для Римської держави, бо дуже нападали на пограничні землі [Діон Касій, XLVIII, 10 і LI, 25-6, Script. hist. Aug. – Anton. Phil., 22; про виведення на римські грунти – Script. hist. Augustae Probus, с. 17, Зосим, І, 71]. Вони пригадують тим своїх карпатських сусідів – карпів, і мали туж долю. Імператор Проб вивів 100 тисяч бастарнів, разом з ватагами готів і вандалів, і оселив десь в Тракії, де вони, як зазначає історик, стали вірними підданними Риму. За часів Галерія знову виведено разом з карпами масу бастарнів; може бути, що вивели тим разом ціле плем’я бастарнів, як переведено тоді ціле плем’я карпів. Принаймні – бастарни зовсім сходять після того з історичної сцени.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1010

Модифіковано : 23.03.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.