Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 3. Історичні дані з часів перед слов’янським розселенням / Упадок скитів

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

3. Історичні дані з часів перед слов’янським розселенням

Упадок скитів

Михайло Грушевський

Мандрівка сарматів, їх племена, побут. Алани і їх побут, їх останки

Від сих північних сусідів скитів вертаємося знову до степової кочівничої людності й її дальшої долі.

Ми бачили звістки грецьких письменників, що скитів вигнали в чорноморські степи колонізаційні перевороти Середньої Азії. Сей напір з Азії тривав і далі, та впливав на дальші зміни в залюдненні наших степів, загострюючись від часу до часу і прибераючи тоді характер етнічних вибухів. З другого боку мінялось становище і роля тих орд, що мали зверхність над степовою людністю. Вище було зазначено, що за Геродота чисельно незначна «царська» орда, чи ще менше – коліно Паралатів панувало над всею степовою людністю від Дону до Дунаю, і наслідком того імена скитів і Скитії прикладалися до всіх народів, що йому підлягали. Пізніше політичне першенство здобували все нові орди. З переміною зверхності мінялися і етнічні назви степової людності (бувши в грунті речі властиво термінами політичними). Сі дві обставини об’яснюють нам дальші переміни в колонізації наших степів і в її номенклатурі.

Могутність скитської орди, описана в оповіданнях Геродота, стояла в V в. ще міцно. Одначе вже почавши з другої половини сього віку можна помітити, що ся орда відступає під натиском на неї зі сходу. Сей натиск виявляється в повільнім розпросторенні савроматських орд на захід: у Геродота їх східну границю становить Дін; у Гіпократа – значить в кінці V і на поч. IV в. – савромати вже мешкають наоколо Меотійського озера, виходило б отже, що вже по обох боках Танаїсу. Докладніше се видно з іншого молодшого письменника IV в., т. зв. Скілака: у нього за скитами, що займають східну частину Таврії, сидять сармати (Συρμάται), по обох боках Танаїсу [Гіпократ, De aere 24. Скілак – у Міллера, Geographi gr. Minores, І, fr. 68, відомості сі кладуть на другу половину IV в.].

З тих звісток виходить, що вже в IV в. скити були витиснені з своїх східних країв, що як раз були областю зверхньої, головної орди – «царської». В зв’язку з сим правдоподібно стояв той факт, що останній промінь скитської сили й могутності блиснув в другій половині IV в. вже на західних границях Скитії. Розумію Скитське царство Атея, відоме нам з нагоди його війни з Філіппом Македонським. Страбон здогадувавсь, що до держави сього Атея належала більшість варварської людності між Меотидою і Дунаєм. Знаємо, що він воював з сусідніми тракійськими народами та грецькими побережними містами (Істрополем, Візантією) і тут прийшов до конфлікту з Філіппом; в сій війні Атея побито, і сам він наложив головою [Про державу Атея – Юстін, Hist. Philipp., IX, 2, Страбон, VII, с. 3, 18 (p. 306), Арістокріт у Климента, Stromata, V, 31, Фронтін, Strateg., II, 20]. Так само нещасливо закінчилась для скитів і війна з Лізімахом в 313 p., коли вони разом з траками були союзниками чорноморських міст в їх повстанні проти Лізімаха [Діодор, XIX, 73].

Потім і ся західна скитська держава тратить значіння й зникає під дальшим натиском сарматів зі сходу, а траків і бастарнів з заходу й півночі [Томашек – Sitzungsberichte, т. 128, с. 98, висловив дуже інтересний здогад, що саї Протогеновного декрета, що жили тоді в околицях Богу, мають назву від kshaia, отже се царські, Βασίληιοι Геродота. Се зовсім відповідало б тим колонізаційним перемінам, тільки мені ся етимологія здається не зовсім певною]. В оповіданні Полієна, що може належати не пізніше, як до другої пол. II в. перед Хр[истом], сармати вже панують на Чорноморськім побережжі, скитська держава згадується в Східній Таврії і поруч сарматів стоїть на підряднім становищі [Polyaeni Strategicon, VIII, 56. Дехто (напр. Латишев – Исследования об истории и государ[ственном] строе Ольвии, с. 88) закидають неважність сьому оповіданню; одначе обставини, як вони в нім представлені, здається, вказують на добре джерело].

В ольбійськім декреті Протогена, що датують III або II віком, бачимо західні степи в руках нових орд – саїв, тісаматів, савдаратів; між ними скити виступають як одна з менших, слабших орд і разом з тісаматами й савдаратами, боячись нападу скірів і галатів, хочуть знайти собі захист за стінами Ольбії. В часах християнської ери і пізніше – у Страбона, Овідія, Діона Хрізостома, сармати виступають як головна орда на всім просторі від Меотиди до Дунаю, зайнявши місце скитів, і Діодор в своїм оповіданні про скитів поясняє, що сармати, виведені скитами з Мідії, по довгих літах розмножилися, зруйнували і в пустиню обернули більшу частину Скитії й вигнали її людність [Оповідання Діодора про скитів взагалі – наукова комбінація, що, не має великої ціни; але сам натиск сарматів на скитів був для нього свіжою подією, і сю подробицю можна трактувати серйозно]. На тлі тих же обставин, коли сармати мали повну перевагу над скитами, оповідає Лукіан в Токсаріді свою, фантастичну в фабулі, але інтересну в обставинах історію про скитів-побратимів [Страбон, III, с. 7, 13, 17; XI,с. 2, 1. Овідій, Tristia i Ex Ponto, passim. Діон Хрізостом, V, ІІ, p. 48-51 ed. Dindorf. Діодор, II, 43. Лукіана, Τόξαρις ‘ή Φιλία, 39-41].

Правдоподібно, сей новий натиск іранських орд був наслідком переворотів в передній Азії, які дали себе знати заразом і в землях на полудень від Каспійського моря [Müllenhof, Deutsche Alterthumskunde, III, 41]. Натиск тривав дуже довго. Коли перші симптоми його могли ми констатувати вже в V, а найпізніше – в початках IV в., то викликаний ним рух тягнувся кілька століть, поки нові народні потоки не витиснули іранську людність з наших степів майже зовсім.

Про залюднення степової території після розпросторення сарматських орд, коли вони досягнули вже Дунаю, головним джерелом служить Страбон. Він писав десь коло 18 р. по Христі, операючися на відомостях, які дали римські війни в чорноморських краях в І в. перед Христом. Але його оповідання далеко менш докладне, ніж Геродотове, і що головне – терміни «скити» і «сармати» в його устах не мають докладного значіння, так що й до нього можна приложити в певній мірі пізніші слова Плінія: «ім’я скитів все переходить на сарматів і германців, і ся стара назва прикладається все до найдальших народів, що живуть майже невідомо для інших людей» [Nat. Hist., IV, 25].

У Страбона просторонь від Дунаю, де сарматські орди стикалися з гетами й бастарнами, на схід Дніпра займають сарматські народи: язиги, царські (Βασίλειοι) і урги (Ού̃ργοι). Між Дніпром і Доном живуть роксолани (‘Ροξολανοί). За Доном уміщені сармати без ближчого означення, та аорси і сіраки – народи, пізніше обняті, разом з іншими, загальною назвою аланів. Далі на схід, за Каспійським морем – «східні скити» [VII, 3, 17, XI, l і 5, 8].

Скитська держава заціліла була ще в східній Таврії. В кінці II в. вона упала в боротьбі з Мітрідатом VI, покликаним херсонесцями на поміч проти сих скитів, але в 60-х рр. по Хр[исті] знов бачимо облогу Херсонеса якимсь «скитським царем», місцевим очевидно [Старбон, VII, 4,3 і 7, Inscriptiones P. E., І, ч. 185 (декрет Діофанта), Corpus, І, XIV, ч. 3608]. Страбон каже, що сей край і сусідні землі на північ від Перекопа до Дніпра звались Малою Скитією. В оповіданнях Овідія в околицях Дунаю поруч з сарматами виступають теж скити, і Страбон каже, що на Дунаї теж була Мала Скитія (довго потім ся назва прикладалася до теперішньої Добруджі). Між вичисленими у нього сарматськими народами бачимо Геродотову «Царську» орду, у Плінія – авхетів (порівняти Геродотове коліно авхатів) [Nat. Hist., IV, 12. В Страбонових ургах теж добачали Геродотових Γεοργοί, і сей здогад держиться ще й досі – напр. Кулаковського: Аланы, с. 98].

Се все показує, що давніша «скитська» людність під сарматським натиском не зникла, лише сховалася під новою назвою головної орди, як давніше під іменем скитів могли перебувати всякі інші різноплеменні підвласні народи. Під натиском сарматів одні племена могли посунутись на полудень або на північ; інші розбились, а сформувались натомість нові племена; з-під звісних нам перед тим етнічних назв виринули давніші, що були ними затерті. В результаті етнічний склад людності змінився далеко менш, ніж її номенклатура.

Етнографічні відомості про сарматів дуже бідні: з одного боку – скупі на них наші джерела, друге – при недокладності етнографічних відомостей самих географічних письменників сарматського періоду трудно з їх оповідань вибрати те, що з усею певністю можна приложити якраз до сарматів.

Передовсім щодо імені. Воно значно різниться щодо форми: у грецьких письменників пишеться воно Σαυρομαται, Συρμαται, у латинських Sarmatae. Його об’ясняють з іранських пнів sar (володарь) + mada (жінка) [Є одначе й інше об’яснення, з авестійського *saormant – уоружений мечем]. Се об’яснення тим правдоподібне, що відповідає двом іншим назвам: Геродот каже, що скити звуть савроматських жінок – амазонок Ο’ιόρπατα, а се об’яснюється з арійських пнів vira (муж) + pati (пан, володар [Сам Геродот хибно об’яснює: ο’ιόρ – муж, πατά – вбити]; в грецьких же джерелах, почавши від т. зв. Скілака, сармати звуться Γυναικοκρατούμενοι – підвластні жінкам [Геродот, IV, 110, Скілак, fragm., 70-1]. Всі назви, таким чином, означали б «людий, що правляться жінками», «жінок, що правлять чоловіками». Окрім впливу «народної етимології», що й тут мабуть відограла головну ролю, сармати могли завдячувати такі свої призвища особливому становищу своїх жінок, що не пересиджували в будках, як скитські, а їздили й собі верхи та стріляли з луків, як чоловіки.

Подібно як і скити, сармати представляються переважно кочівниками. Страбон каже, що ся степова людність здебільшого кочівнича, тільки подекуди займається потроху хліборобством; коло Дунаю і Меотиди він спеціально згадує за таку хліборобську людність. Кочівників описує він подібно, як Гіпократ скитів: живуть в повстяних будках, перевозять їх на возах і переходять зі своїми стадами з місця на місце. Поза тим се воєвничий нарід, славний в кінній війні; їх їздці мали шеломи й панцири – шкіряні або металічні, уживали до бою списів, луків та мечів (Страбон і Тацит кажуть се про роксоланів) [Страбон, VII, 3, 17, Тацит, Hist., 1,76; Страбон каже ще за плетені з галуззя щити їх, Тацит заперечує уживання щитів].

Вигляд таких тяжко узброєних їздців маємо ми в образках язигів на римських барельєфах колюмни Марка Аврелія і на керченських фресках, де представлені війни з сусідніми варварами; варварські їздці тут мають часом тільки короткі кіраси, часом довгі, нижче колін, нашиті твердими плитками халати, так що мусять сидіти на конях по-жіночому [Образки керченських фресків див. напр. в приступнім виданні Толстого і Кондакова, т. І і ІІ]. По словам Павзанія (II в. по Хр[исті]) сармати, за браком заліза, дуже штучно виробляли свої панцирі з плиток, нарізаних з кінських копит (такі панцирі з рогових або кістяних плиток стрічаються дійсно в розкопках [Бобринський, II, с. 73], і з тієї ж причини уживали кістяні вістря для списів і стріл. В убранні сарматів античні письменники зауважали повну подібність з персидським убранням [Мела, III, 4, Тацита, Germ. 17. Звістки письменників про сарматську культуру взагалі зібрані у Укерта, Skythien, с. 513 sq]. Вони носили широкі сподні, і взагалі одіж їх була широка, фалдиста. Мали довге волосся, були біляві (flavi), з суворим і диким виглядом. Про мову їх наводив я вже вище слова Геродота, що сармати говорили мовою, подібною до скитів. Про релігію маємо дуже скупі відомості: є звістка про поважання огню й меча, але не знати, чи се не перенесення звісток про скитів, як і пізніше оповідання Аміана, про культ меча у аланів.

Щодо політичного устрою, ми не маємо вказівок чи натяків на якусь більшу політичну організацію, що обіймала б цілу кочівничу людність на цілім просторі наших степів, як за Скитської орди. Навпаки, маємо згадки про більше число сарматських династів [Sceptuchi у Тацита, An., VI, 33, пор. σκηπτου̃χοι в декр. Протогена]. Сьому відповідає й велике число етнографічних груп, на які розпадалося сарматське плем’я. Так крім згаданих вище етнографічних груп – язигів і роксоланів, знаємо коло Дунаю в І в. по Хр[исті] кораллів, в ольбійських написах бачимо саїв, тісаматів і савдаратів (меланхляйнів), не кажучи за старі скитські імена царських ургів (?), авхетів, а в східних краях – яксаматів, аорсів, сіраків і т. ін. Різні назви виринають і зникають серед боротьби, орд, що поволі сунуться все на захід, під натиском зі сходу.

У Страбона на правім боці Дніпра виступає нарід язигів; безперечно, тоді, на початку І в., се була головна орда в сих краях. Та вже в середині І в. по Хр[исті] мандрує вона далі на захід, в дунайські краї, де займає землі між Дунаєм і Тисою: се язиги – переселенці (Μετανάσται) Птолемея [III, с. 7. Інша частина язигів, згадана у нього разом з роксоланами над Меотидою (III, с. 5, 19) – се, здається, простий анахронізм]. Від часу сеї міграції язигів перше місце в наших степах займає роксоланська орда. Судячи по звісткам про їх війни з римлянами й напади на Мезію [Тацита Hist., І, с. 79. Діон Касій, LXXI, 19, Scriptores hist., Augustae, M. Antonius 22, XXX, tyr. 10, й ін] та по відомостям географів, виходить, що перед приходом сюди германських племен роксолани становили головну й найбільшу народність в придніпровських степах і далі на захід від них [На мапі Птолемея (III, 5, 19 і 23) язигів і роксоланів відтиснуто над Меотиду наслідком невідповідного розтягнення прикарпатських і придунайських народів на схід]. Ім’я їх, як з значною правдоподібністю виводять з іранських мов, значить не що як «білі алани» (сучасне осетинське ўрс – білий) [Міллер (Журнал Мин[истерства] н[ародного] просв[ещения], 1886, IX, 86 і Осет[инские] этюды, III, с. 86) виводить се ім’я трохи інакше, по формі ще ближче, хоч по значінню менш певно: з рохс – ясний (пор. Томашек, Sitzungsberichte, т. 117, с. 87). Порівняти з сим ‘Αλανορσοί поруч ‘Αλανοί Σκύθαι у Птолемея, VI, 14, 9]. (Прикметник білий дуже часто служив у кочових орд для розрізнення певних частин народу, одної одноплеменної орди від другої). В декреті Діофанта роксоланів бачать під назвою ревксіналів (Ρευξιναλοί).

Поруч з сими «білими аланами» виступає вже в І в. по Хр[исті] ім’я просто аланів (у Плінія: Alani et Roxolani). В 60-70-х рр. вони звертають на себе увагу римської політики своїми походами на закавказькі землі, і очевидно – аланами звалися тоді коліна, що сиділи десь в сусідстві Дону й Каспійського моря [Звістки класичних письменників про аланів зібрав Кулаковський в статті: Аланы по сведениям классических и византийских писателей – в XIII т. Чтений Київ[ського] істор[ичного] тов[ариства], 1899. Також Томашек в Pauly-Wissowa Reallexicon, Alani (1894). Новіша аналіза: Täubler, Zur Geschichte der Alanen (Klio, 1909)]. В першій половині II в. з аланським іменем стрічаємося вже коло Дніпра, в другій половинї – коло Дунаю [Птолемей містить їх на кількох місцях – в європейській і азіатській Сарматії – 5, 7; III, 5, 9; VI, 14, 9].

Тут, з одного боку, бачимо дальший рух на захід іранських орд, з другого – розширення нового імені. Ім’я аланів прибирає ширше значіння й заступає в східних степах давнішу загальну назву сарматів, як ся була свого часу заступила ім’я скитів. Аміан Марцелін, з четвертого віку, оповідає про аланів: «за Доном залюднюють безмірно просторі скитські пустині алани, названі по імени гір; помалу ослабивши сусідні народи частими побідами, вони, як і перси, передали їм і своє ім’я» [Кн. XXXI, 2, 13. Кулаковський op. c[it]., с. 114, відкидає сю звістку, але аргументація його нестійна й він ігнорує при тім наведену нижче звістку китайських джерел].

Китайські (хінські) літописи теж знають про розширення сього імені в передній Азії: кочівничий нарід An-tsai, що мешкав в краях на схід від Каспійського моря й далі на захід до Та-tsin (Римської держави) і залежав від кочівників Согдіани, за часів дінастії Хань (163 перед Хр[истом] – 196 по Хр[исті]) прибрав ім’я Alanna і став незалежним [Ritter, Die Erdkunde von Asien, V, ч. III (т. VII), с. 625-6, Hirt Sitzgsber. d. bayr. Ak., 1899, с. 250]. Отже, дійсно десь в I-II в. По Хр[исті] слово «алани» стає збірним іменем для різних кочівничих народів, головно і мабуть переважно – іранських поколінь, що мешкали по обох боках Каспійського моря. На кілька століть воно обняло останки кочівничої скитсько-сарматської людності наших степів.

[Хінську назву An-tsai вважають рівнозначною аорсам античної традиції – Hirt China and the Roman Orient, с. 139, Gutschmid Geschichte Irans, с. l21; але против сього зрівняння підносять лінгвістичні закиди, і Маркварт (Untersuch., II, с. 240) кінець кінцем зрівнює An-tsai з масагетами; назву аорсів він вважає політичною почесною назвою, яка прийнята була певною групою племен з тим, як масагетська орда здобула над ними вдасть і першенство і приложила до себе сю почесну назву аорсів – шановних, славних, замість давніших масагетів-рибоїдів. Так само «алан» (славний, побідний) толкує він як почесну назву, котру приложила до себе зверхнича орда і за нею прийняли потім підвласні племена. Новіші замітки ще у Тейблера, 1. с.].

Через се аланів описують подібними ж рисами, як сарматів і скитів. Лукіан (II в. по Хр[исті]) каже, що алани мають однакову зі скитами мову, однаково убираються, тільки інакше носять волосся (стрижуться) [Τόξαρις ‘ή Φιλία: автор мусив тут взяти реальні подробиці життя]. Аміан, сучасник війни аланів з гунами, описує аланів як кочівників, що не знають ані домів, ані хліборобства, живляться м’ясом і молоком, живуть в возах, і де знаходять добру пашу для своїх стад і кінських табунів, там отаборюються, уставляючи свої вози кругом; вони одначе мають звичаї і побут культурніший від гунів, гарні з себе, блондинуваті, мають легку зброю; дуже воєвничі і свободолюбні: всі у них рівно благородні й судіями виберають вони найбільш уславлених на війні.

Дальші уваги Аміана про аланську культуру будять певні підозріння своєю повною подібністю до Геродота, хоч самі по собі нічого не мають в собі неможливого: у аланів, каже він, нема більшого похваляння, як убитим чоловіком; шкіру вбитих вони уживають на окраси для коней; храмів і святощів не мають ніяких, але встромлюють в землю голий меч і шанують його як Марса, опікуна околиці; ворожать паличками [XXXI, 2, 18-24]. Коли ми згадаємо, що під іменем аланів виступає по часті, або й переважно та сама людність, що перед тим фігурувала під іменем сарматів, а ще перед тим – під іменем скитів, то нічого не було б у тім дивного, що певні прикмети повторяються при описі тих чи інших. Питання тільки, чи Аміан взяв сі прикмети з дійсного життя, чи з Геродота по-просту.

Якийсь час аланське ім’я панувало на просторі від Дунаю до Межиріччя (за Аральським морем). Але недовго. В II-III в. по Хр[исті] з західної часті чорноморських степів витискає кочівничу іранську людність германська міграція. А з сходу в III в. напирає гунська орда, і під напором її та інших орд, що слідом посунули нашими степами на захід, розбилася аланська група племен. Європейські алани відірвані були від азійських і самі розділилися на кілька частин: одна частина їх прилучається до мандрівки вандалів і свевів 406 p. і з ними разом опиняється аж в Північній Африці; друга по упадку гунської держави переходить границі Візантії й осажується в Нижній Мезії [Про мандрівки аланів на захід: Zeuss, c. 700 і далі, Dahn Konige der Germanen, I, c. 261-4, Urgeschichte der germanischen und romanischen Volker, I, c. 223-3, Кулаковський op. c[it]]. Частина зістається в прикавказьких степах, і останки її, загнані в гори, заціліли до сього дня в маленькім осетинськім народі [Про дальшу долю прикавказьких аланів і їх зв’язок з осетинами (установлений від часів Клапрота – Klaproth, Memoire dans le quel on prouve l’identité des Ossètes avec les Alains, Paris, 1822): В. Міллер – Осетинские этюды, III, гл. II (спеціально про останки аланського імені на Кавказі ib[id], с. 111 і далі), Кулаковський op. c[it] і Христианство у алан, Византийский временник, 1898, І].

Інша частина заховалася в Криму, де ще в середні віки існувала аланська людність [Про кримських аланів – особливо у Василевського, в історії Судака – Сугдеї, що досить правдоподібно, сама була аланською колонією: Русско-византийские отрывки – Летопись занятий археографической комиссии, т. IX с. 168-9, також у Мілера op. c[it], с. 77. Про інші останки у Кулаковського: Аланы, розд. IX].

Деякі останки з подонських степів, де вони довго ще могли зіставатися, і таки зіставалися в дійсності, могли бути прибиті і до північних берегів степового розселення. Сі степові останки великої іранської колонізації нашої території ще ждуть свого близшого розслідження [В останніх роках звернули на себе увагу могильники Харківської губернії з похоронним типом і культурою, аналогічною з осетинськими могильниками Кавказу, особливо великий могильник в Верхніх Салтах, що розкопується від р. 1901; культура та вказує на VIII-IX вв. В сих могильниках добачають сліди тодішньої аланської-яської людності Подоння. Особливо сей погляд розвинув недавно А. Спіцин в своїй статті «Исконные обитатели Дона и Донца» (Ист[орико]-археол[огические] разыскания, Ж. М. Н. П., 1909, І); він готов приймати існування аланської людності на всім Подонні аж до XI-XII вв. Належить при тім одначе виразно відділяти спільність культури і спільні впливи від етнічної приналежності і почекати трохи докладнішого археологічного розсліду Подоння. Поки що, при наших історичних даних існування скільки-небудь густої аланської колонізації по цілому Подонню в таких пізних часах виглядає малоймовірним].

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 871

Модифіковано : 11.03.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.