«…Не дайте протягатися справі з докторатом»
Володимир Пришляк
Історичні студії не можуть розвиватися без залучення нових джерел. Епістолярні матеріали даного корпусу дають змогу відтворити цілісну картину архівних пошуків молодого дослідника та прослідкувати шлях його докторату. Праця І.Джиджори як експедиційного археографа від НТШ в харківських та київських архівах розпочалася фактично ще із серпня 1905 р.
Щоб полегшити доступ до архівних фондів за кордоном, НТШ розробило спеціальне клопотання до імператорської Академії наук про надання дозволу працювати в московських архівах вихованцям М.Грушевського І.Джиджорі, І.Крип’якевичу та іншим [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, сир. 42, арк. 66 зв., 70; спр. 154, арк. 9, 10.].
Російський академік О.Лаппо-Данилевський безпосередньо сприяв організації архівних пошуків І.Джиджори. До листа, відправленого 14 листопада 1907 р. із Санкт-Петербурга, він долучив виписку з протоколу Історико-філологічного відділення імператорської Академії наук. У ній йшлося, що проф. М. Грушевський зі Львова звернувся з проханням дозволити Івану Миколайовичу Джиджорі, який вивчає «лад і управління Малоросії» з часів Скоропадського до Апостола, роботу в Головному архіві Міністерства іноземних справ у Москві, Московському архіві Міністерства юстиції, Київському центральному архіві та Харківському історичному архіві (архів Малоросійської колегії) [«Прошу принять уверение в совершенном почтении и преданности»: Письма А.С.Лаппо-Данилевского М.С.Грушевскому. 1905 – 1914 гг. – С. 142, 143 – 144.].
На підставі відповідного відношення Академії 28 лютого 1908 р. І.Джиджора отримав дозвіл працювати лише у Московському архіві Міністерства юстиції [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 154, арк. 9.]. Так само, як і М.Кордуба, 1908 р. І.Джиджора здійснив довготривале археографічне відрядження до Москви, де протягом квітня-липня в уже згаданому архіві Міністерства юстиції та Рум’янцевському музеї шукав документи з історії Гетьманщини за доби Данила Апостола.
Власне, історична постать гетьмана та його правління розглядалися на перших порах як головна дисертаційна тема І.Джиджори [Пришляк В. Історія гетьманства Данила Апостола у висвітленні Івана Джиджори // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук, праць. – Львів, 2006 – 2007. – Вип. 15: CONFRATERNITAS: Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. – С. 753; Його ж. Гетьманська Україна першої половини XVIII століття у листуванні Михайла Грушевського та Івана Джиджори (1908 – 1914 pp.) // III Міжнар. науковий конгрес «Українська історична наука на шляху творчого поступу». Луцьк, 17 – 19 травня 2006 p.: Доповіді та повідомлення: В 3 т. – Луцьк, 2008. – Т. 3. – С. 108.].
Його перші враження та скрушні розчарування з приводу роботи московських архівів були досить яскравими. У листі з Москви до М.Грушевського від 24 (11) травня 1908 р. І.Джиджора відзначав, що
«матеріялу тут є доволі, хоч він дуже порозкиданий й шукати приходиться більш навгад. Поки що я обмежений на Архів юстиції і Рум[‘янцевський] музей, бо до Архіву заграничних справ в мене ще нема дозволу. Найпоганійше в моїх роботах те, що якраз для наших справ нема описий ані індексів, а ті, що вже надруковані, нікуди не годяться. […] Скільки можу тепер бачити, то моя робота виходила б далеко більшою, ніж я початково думав, бо я на лихо собі зачав всю ту історію від батька Апостола, замість обмежитися самим тільки гетьманованнєм, хоч се власне гетьманованнє найменше інтересний період з життя Апостола, який поза тим представляється дуже цікавою фігурою».
У наступному листі за 31 (18) травня 1908 р. І. Джиджора писав про виявлену ним збірку донесень Апостола за його власноручним підписом до уряду, з якої б можна сформувати том матеріалів [Нині ці матеріали зберігаються у: Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА), ф. 248, оп. 41, д. 3568, л. 1 – 327.]. 4 червня (22 травня) того ж року дослідник ділився з професором своїми вдалими архівними знахідками, зокрема, що натрапив «на всенародні подяки, висловлювані Петру II за преверненнє гетьманства – все те в оригіналах! з власноручними підписами старшин – очевидно, хто вмів писати, – і козаків».
У 15.06.1908 р. До М. Грушевськоголисті з Москви від 15 (2) червня 1908 р. І.Джиджора уже більш конкретно, в деталях розповідав М.Грушевському, що
«матеріялу я вичерпати не годен – на се треба років. Я через те обмежився на політичних і, так сказати, державно-правних відносинах росийського правительства до України і відносини українського суспільства до Гетьманщини. Для сього, як крім того, про що вже писав, знайшов масу документів, які освітлюють закулісну роботу росийських інстанцій (резидента, Колегії [и]ностр[анных] дел і Верх[овного] т[айного] совета), якої результатом була конституція, т. зв. рішительні пункти, і боротьбу Апостола проти тих обмежень».
Крім того, зазначав, що віднайшов неопублікований матеріал про землеволодіння 1731 р. Полтавського полку та інші цікаві документи [Там само; РГАДА, ф. 248, оп. 41, д. 3569, л. 57 – 69; Эйнгорн В. К материалам для истории Полтавского полка // Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете (ЧОИДР). – М., 1909. – Кн. 1 (228). – С. 1 – 29.]. І.Джиджора також листовно запитував у професора, чи нема вже дозволу на доступ до архіву Міністерства закордонних справ, де, за його відомостями, збереглася збірка листів за 1720 – 1727 pp. Д.Апостола до О.Д.Меншикова [РГАДА, ф. 198, оп. 1, д. 1083, л. 1 – 86 об.; ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2491, арк. 1 – 94.].
Через місяць архівних пошуків, 17 (4) липня 1908 p., він знову ділився з учителем, що знайшов добірки гетьманських листів, які свідчать, що «гетьманованнє Апостола – дуже велика тема; про саме, так сказати, уконституваннє гетьманства (липень 1727 – серпень 1728, до видання «рішительних пунктів») можна б написати дісертацію» [РГАДА, ф. 248, оп. 41, д. 3570, л. 1 – 313.].
На ці та інші повідомлення М.Грушевський відповідав, що «Книгу коресп[онденції] Апостола, розуміється, треба всю списати», і запитував, чи немає там матеріалів «Генерального слідства про маєтності», принагідно уточнюючи, що деякі вже опубліковані. За рекомендацією М.Грушевського усі виявлені та відібрані документи у московському архіві для І.Джиджори копіювала Марія Шуйська [ЦДІАК України, ф. 1235, оп.1, спр. 847, арк. 108; ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2491, арк. 1 – 94; спр. 2495, арк. 5 – 15.].
Ймовірно, давні акти, які тримав у руках дослідник, викликали певні асоціації. У листі до Н.Навроцької наприкінці червня І.Джиджора писав, осуджуючи Російську імперію та її символіку:
«Напротив мого маленького вікна тільки й видно дахи, комини і аж ген дальше торчать верхи Кремлевських башт, закінчені двоголовими орлами, знаком тієї сили, яка нас вгнала в крайну нищету, яка зруйнувала силу індивідуального щастя богатьох людей» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2317, арк. 71.].
На основі опрацьованих документів з-під пера історика вийшла стаття під назвою «Матеріяли московського «Архива Министерства юстиции» до історії гетьманщини», яка відразу потрапила на сторінки чергового тому «Записок НТШ». На початку своєї розвідки автор слушно відзначав, що
«з-поміж усіх частин пошматованої України історія лівобережа, докладніше кажучи – історія гетьманщини, найменше оброблена, а спеціально в деяких питаннях – просто tabula rasa. А прецінь гетьманщина се одинока часть України, де український народ найдовше жив у виробленім ним самим державно-автономістичнім устрою, а через те саме жив і релятивно найповніше своїм національно-культурним життєм, без огляду на се, де були центри тієї культури. І власне дякуючи довшому, чим деінде, існуванню державно-автономічної окремішности в масі могло сильніше вкорінитися се почуваннє національно-культурної окремішности, так що могло переховатися через пізніші безпросвітні часи аж до порога XIX ст. і послужити зародком національного відродження. Ясно, що гетьманщина повинна бути центром нашої історії в XVII і XVIII ст.» [Джиджора І. Матеріяли московського «Архива Министерства Юстиции» до історії гетьманщини // ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 86. – Кн. VI. – С. 59.].
Таким чином, політична та економічна історія козацького Гетьманату стала головним предметом студій молодого галицького історика, який намагався не користуватися наперед заданими тезами, а до всього доходив самостійно, грунтуючи свої висновки на скрупульозному опрацюванні передусім архівних джерел. Це особливо добре видно з його першої історичної оцінки гетьмана Д.Апостола, якого у своїй ранній студії «Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х pp.» І.Джиджора охарактеризував як «чоловіка слабої енергії», що виступав ніби виключно з тіні «світлійшого князя» О.Д.Меншикова [Джиджора І. Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х pp. – С. 32 – 33. Див. також: Пришляк В. Гетьманат доби Данила Апостола: спроба відновлення козацької автономії // Матеріали V конгресу Міжнар. асоціації україністів. Історія: 36. наук. ст. – Чернівці, 2004. – Ч. 2. – С. 34.].
У пізніших публікаціях, опертих на архівні першоджерела, комплексно проникнувши в суть дослідницької проблематики, І.Джиджора вже заперечував свої попередні поквапливі та дещо нерозважливі висновки, дійшов слушної думки, що «сам старий Апостол, один із кращих історичних українських діячів, а при тім рішучий автономіст» і тому однозначно визнав, що він є «останній гетьман – козак козацької України» [Джиджора І. Матеріяли московського «Архива Министерства Юстиции» до історії гетьманщини. – С. 81.].
11 квітня (29 березня) 1908 р. І.Джиджора писав з Москви до майбутньої дружини, трохи бідкаючись та з певним романтичним пієтетом водночас:
«Таких, як тут, архівів, з огляду на величину й богатство поміщених в них матеріялів, особливо для нашої рідної дорогої історії, не знайдеш у цілій Європі. Горе тільки, що вони не гаразд упорядковані, та і в декотрих з них (архив министерства юстиции) сидять люди, не скажу не дуже-то ввічливі, але скорше нетямущі в таких справах – отже, чоловікови чужому, свіжому тяжко приходиться орієнтуватися в такій масі матеріялу. Адже ж тут (в архиве мин[истерства] иностр[анных]дел и юстиции) числиться на міліони, розумієш, на міліони ріжних рукописів, навіть досі не розібраних! Тут би сидіти чоловікови літами, а не тижнями – от тоді би що-не-будь путнього вийшло. А признаюся, я сидів би Бог зна, доки, тільки біда, що грошей ніяк нізвідки не добудеш на таке сидженнє. […]
Тут тобі так, наче в сні, пересувається перед очима давня-древня старовина! Так і стають перед тобою всі оті Володимири, Ярослави, Богдани, Апостоли й т. и. кармазинові панове. А тут за ними тягнеться цілий ряд малого люда, усіх отих «значкових» та значних військових товаришів та простих рядових, що за славних геройських часів по тюрмах турецьких гнили та просилися «на ясні зорі й тихі води, у край веселий та мир хрещений», а дальше більш прозаїчно свої голови клали, будуючи московські кріпости, сушачи болота, копаючи невскі канали та сиплючи вали від Дніпра аж до Дону. Ще більша маса таких простих собі «посполитих», що ліси в Брянську рубали, сплавляли їх по Дніпрі аж до Чорного моря, на підводах своїх возили московські гармати та інше знаряддє воєнне, не щадячи – з мусу – «живота свого», а в нагороду за се попадали під кормигу якому-небудь пану сотникові новомлинському, котрий решту соків, не витягнених із них московськими поручиками, витягав. І все те робилося для добра й слави «милої отчизни України», над якою так бідкався літописець Величко.
Та, з другої сторони, виринають інші образи далеко не такої гарної краски. Ну та що тут богато й говорити, усего було доволі, тільки нікому все те на світ Божий витягати та змальовувати, як слід, зрештою ні для кого, бо ніхто сього не розуміє й не хоче розуміти. Ох, тягне мене усіма невидимими ланцюгами до отсеї нашої старовини, і ніяк не можу їх порвати, а не маю змоги знова сидіти, обклавши себе тими документами» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2317, арк. 48 – 49 зв.].
Ці ж «невидимі ланцюги» потягнули І.Джиджору до багатющих московських збірок і 1910 р. У Curriculum vitae 1910 p. І.Джиджора зазначав: «Другу подорож до архівів в Харкові і в Москві відбув підписаний щойно в 1910 р. в ціли зібрання матеріялів до історії Гетьманщини, головно для історії гетьманування Данила Апостола (1727 – 1734)» [ЛНБ, ВР, ф. НТШ, спр. 781/1, арк. 1.].
Спочатку І.Джиджора працював у харківському архіві, зокрема над діаріушем Генеральної військової канцелярії за 1732 р. [Нині зберігається у ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, сир. 19249, арк. 1 – 297.]. Він зробив з нього численні виписки, на які потім посилався у своїй докторській дисертації [Джиджора І. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp. // ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. XCVIII. – Кн. VI. – С. 59.], але так і не підготував до видання в цілому, мотивуючи це у листі до М. Грушевського надто великим обсягом джерела.
Після пошуків у харківському архіві він знову поїхав до Москви – працювати в архіві Міністерства юстиції. Напередодні в одному з листів з-під Харкова (з хутора Федорівщина – маєтку місцевого поміщика і симпатика українства Миколи Павлова) він нагадував дружині: «Я збираю матеріял для першої половини XVIII в. по історії Гетьманщини, а спеціяльно для гетьмановання Апостола (1727 – 1734 pp.)» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп.1, спр. 2317, арк. 104 зв.]. У вересні (22 серпня ст. ст.) 1910 р. І.Джиджора ділився враженнями з дружиною Наталею:
«Вже скоро буде три тижні, як я сиджу в «Третьому Римі», як свого часу називали Москву московські «міністри», пророкуючи, що звідсіля вийде «нове слово» для цілого світа – одним словом, обновление всего людства. Минули віки, а пророцтво поки що не сповнилося і навряд чи коли-небудь сповниться» [Там само, арк. 126.].
Ще з 1908 р. І.Джиджора вишукував у Москві, а з 1910 р. і у Харкові архівні документи з історії єврейської торгівлі включно до 1729 р. Відомо, що 1728 р. під час поїздки до Москви гетьман Данило Апостол отримав дозвіл на пропуск на заставах євреїв, які приїжджали з-за кордону на ярмарки Гетьманщини [Материалы для отечественной истории / Изд. М. Судиенко: В 2 т. – К., 1853. – Т. 1. – С. 194.]. У листі від 12 квітня (30 березня) 1910 р. з Харкова І.Джиджора зауважував, що це питання слід розглядати у зв’язку
«з поглядами українського правительства на тодішню жидівську «квестію», на їх (жидів) роль в тодішних заграничних торгах (через Польщу) українських купців, шинкарський промисл на Україні, якому жиди головно віддавалися, що кидає деяке світло на тодішні ціни ріжних напитків і т. д., то ся справа не дуже знов буде виглядати такою екзотичною. Недаром же Апостол в 15 точці своїх «пунктів» [«Пунктів статейних про нужди Малоросії». – В.П.], поданих росийському правительству, присвятив доволі місця жидівській справі: вона обходила дуже тодішню старшину».
У листах М.Грушевського до І.Джиджори за 1910 р. завжди присутні його слушні зауваги до «жидівської» теми. Наприклад, у листі від 19 (6) квітня 1910 р. він наголошував:
«Не закопуйтесь дуже в сю жидівську історію, виберіть найважнійше до видання, решту використайте до праці (котру було б бажано дістати від Вас ще з Росії) і беріться до головного, до чого Ви приділені – загальних справ по-мазепинських часів».
Відомо, що після відрядження до Москви, на засіданні Історично-філософічної секції НТШ 28 жовтня 1910 р. І.Джиджора прочитав доповідь на тему «Жидівське питання в Гетьманщині в зв’язку з її економічним станом», а професор М.Грушевський зреферував її [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 42, арк. 103 зв.].
Єврейська торгівля не могла не зацікавити І.Джиджору з огляду на те, що у міжрегіональній та міжнародній транзитній торгівлі того періоду, яким він займався, зростала питома вага єврейських торгівців, значна частина яких традиційно була кредиторами-лихварями. Друкована «Хроніка НТШ», яка містила інформацію про те ж саме засідання 28 жовтня 1910 p., подала цю назву студії І.Джиджори у іншому варіанті. Власне, під впливом консультацій та порад М.Грушевського вона отримала концептуальнішу і ширшу назву «Економічна політика російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp.» [Хроніка НТШ. – Львів, 1910. – Ч. 44. – С. 6 – 7.] й стала основою для докторату І.Джиджори. У листі з Москви від 5 жовтня (22 вересня) 1910 р. він відзначав:
«Уваги, які подали мені П. Професор щодо тої теми, заставили мене її значно розширити, так, аби вона вийшла якнайменше «жидівська», а мала загальнійше значіннє. Я назвав свою роботу «Жиди в Гетьманщині в зв’язку з торговельними інтересами Гетьманщини». Значить, тут говориться коротко про торговельний рух з заграницею (через Польщу), змагання Петра І на рівні з політичною автономією знищити Гетьманщину як самостійну економічно-господарську одиницю. Отже, заборона вивозити безпосередно за границю цілий ряд продуктів, зміна торгівельних шляхів, підданнє торгівлі під росийську тарифу і т. д., результатом чого, по-мойому, було підірваннє торговлі й енергії українських купців і т. д., а се звабило сюда жидів; дальше вже йде жидівська історія, яка становити буде заледво половину праці. Таке розширеннє змусило мене втягнути сюди богато иншого матеріялу для характеристики росийської торговельної політики супроти України, а крім того, теж і літературу в сій справі. Через те написание приволоклося, до сеї хвилі в мене є написаного на три друковані аркуші, на скільки можна виміркувати, а ще буде стільки».
Саме під назвою «Економічна політика росийського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp.» цю працю було надруковано у чотирьох томах «Записок НТШ» за 1910 – 1911 pp. [Джиджора І. Економічна політика росийського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp. // ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. XCVIII. – Кн. VI. – С. 55 – 74; Львів, 1911. – Т. СІ. – Кн. І. – С. 63 – 100; Львів, 1911. – Т. СIII. – Кн. III. – С. 54 – 97; Львів, 1911. – Т. CV. – Кн. V. – С. 50 – 91. Передрук: Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку: Розвідки і замітки / З передм. акад. М.Грушевського. – К., 1930. – С. 1 – 96.]. Того ж року студія вийшла окремим відбитком.
Це розлоге дослідження грунтувалося, в основному, на детальному вивченні недрукованих матеріалів з Харківського історичного архіву, Московського архіву Міністерства юстиції та Рум’янцевського музею. Висновки роботи стосувалися передусім вивчення торгівлі в Гетьманщині у контексті меркантилістської політики Російської імперії періоду Петра І та його наступників, де наростали тенденції до автаркії. Це спричинило економічну блокаду козацької автономії – цілу низку обмежень для української торгівлі у вигляді системи «заповідних товарів», переорієнтації торговельних шляхів на північні ярмарки і порти (що вело до поступової ліквідації традиційних: вроцлавського, гданського і кенігсберзького напрямків української зовнішньої торгівлі), регламентації міжрегіональних та міждержавних торговельних контактів, дискримінації щодо окремих категорій купців, зокрема євреїв, протиставленні російського і українського купецтва тощо. Така проколоніальна економічна політика російського абсолютизму, на думку І.Джиджори, не лише нівелювала господарську самостійність Гетьманщини, а й була спрямована на остаточний занепад її політичної автономії [Джиджора І. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp. // Записки НТШ. – Львів, 1911. – Т. CV. – Кн. V. – С. 88 – 89.].
Далеко не відходячи від своєї першої теми докторату, дослідник також подав у цій праці блискучу характеристику гетьмана:
«Сам незвичайно пильний і запопадливий хозяїн, як зрештою майже вся тодішня старшина, якій поза тим мало що лишалося до роботи, купець-експортер і промисловець Апостол» не лише активно продовжував торгувати волами, маслом та іншими вітчизняними товарами за рубежем, а й ревно захищав інтереси української закордонної торгівлі. Гетьман патронував купців, які «свої гендлі до Шліонська і Гданська провадять і по ярмарках з товарами їздять»,
став ініціатором скликання 1728 р. у Глухові наради купецтва з найбільших українських міст (Києва, Чернігова, Ніжина і Полтави), проводив послідовну митну політику, всіляко домагався від російського уряду відміни системи «заповідних товарів» та знижки індуктного збору.
«В голові такого інтелігентного і навченого довгим досвідом чоловіка, що сам пережив ганебну ростіч українського суспільства в часі боротьби Полуботка за автономію, у такого чоловіка мусіла мусила витворитися думка, що для живучости гетьманства і автономії України треба, щоби та автономія давала певні реальні користи суспільству» [Там само. – С. 59, 61, 63, 66, 73.], – слушно відзначав дослідник.
Йдучи слідами археографічних відряджень І.Джиджори, у теперішньому відомчому Архіві зовнішньої політики Російської імперії Історико-документального департаменту Міністерства закордонних справ Російської Федерації у Москві на старій обкладинці архівної справи, в якій йдеться про клопотання 1722 – 1723 pp. цісарського надзвичайного посланника в Москві графа Ф.Кінського про відновлення Бреславської комерції (торгівлі із Сілезією, або Шлезьком, важливої для Гетьманщини), вдалося виявити автограф І.Джиджори: «И. Джиджора. окт[ябрь] 1910 г.» [Архив внешней политики Российской империи Историко-документального департамента МИД Российской Федерации (далі – АВПРИ), ф. 32: Сношения с Австрией, оп. 32/1, 1722 – 1723 гг., д. 6.].
Аналогічний автограф «Джиджора, 1910, окт[ябрь]» зберігся також в архівній справі з фонду «Малоросійські справи», датованій 2 жовтня 1727 p., під назвою «Доношение тайного советника Наумова о избрании 1 окт[ября] в гетманы миргородского полковника Даниила Апостола с приложении подлинной его присяги» [Там само, ф. 124: Малороссийские дела, оп. 124/1, 1727 г, д. 21.]. Там само у Москві виявлено ще одну архівну справу, датовану 22 серпня 1728 p., під назвою «Челобитье Гетмана Даниила Апостола именем Малороссии о подтверждении Малороссийских прав, порядков, и волностей Войсковых на основании бывшем при гетмане Хмелницком, тут же и ответ на восемь Гетманских Статей», на обкладинці якої зазначені прізвища лише двох попередніх дослідників: «И.Джиджора, 1910 окт[ябрь]» і «К.В.Харлампович 1913, VI» [Там само, 1728 г., д. 41, 19 л.].
Тема закордонної торгівлі козацького Гетьманату постійно цікавила І.Джиджору, і ще перебуваючи в Москві, він звертався за консультацією до свого вчителя. У жовтні 1910 р. І.Джиджора просив професора віднайти у польських виданнях текст торговельного трактату 19 квітня 1727 р. між Польщею і Австрією у справі української торгівлі із Сілезією.
Пізніше, у докторській праці, вій написав про спроби переговорів 1728 р. австрійського посла при російському дворі графа Франца Карла фон Братислава з гетьманом Данилом Апостолом, який саме тоді перебував у Москві, у справі відновлення торгівлі Гетьманщини зі Шлезьком [Джиджора І. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp. // ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 105. – Кн. V. – С. 54 – 55; АВПРИ, ф. 32, оп. 32/1, 1728 г., д. 8, л. 2 – 45; 1729 г., д. 8, л. 1 – 2.].
Загалом, листування І.Джиджори і М.Грушевського, особливо за 1908 – 1910 pp., дає змогу простежити, як дослідник за порадами свого наукового керівника скрупульозно реконструює цілісну історичну картину політики і суспільства козацької України першої половини XVIII ст. У ній можна не лише відносно чітко простежити взаємовідносини між окраїнами і центром новопосталої Російської імперії, а й побачити, як традиційна козацька автономія в цей складний період ще мала сили і з перемінним успіхом могла протистояти поступовій, але неухильній інтеграції з боку російського абсолютизму.
Докторат залишається центральною темою в листах 1910 – 1910 pp. У 1912 р. І.Джиджора підготував до захисту свою дисертацію. Вона отримала позитивну рецензію наукового керівника – професора М.Грушевського – на сторінках травневої книжки «Літературно-наукового вістника» [Грушевський М. [Рец.] // ЛНВ. – 1912. – Т. LVII. – Кн. V. – С. 391 – 392.] та схвальний офіційний відгук [ДАЛО, ф. 26, оп. 15, спр. 727, арк. 156.].
«Написана строго науково й документально, – писав учитель і керівник, – вона розгортає одначе таку цікаву сторінку з житя нашого народу, кидає таке яскраве світло на процес задавлення житя старої Гетьманщини російським централізмом, що має високий інтерес для всіх, хто цікавиться нашим житєм – причинами упадку українського національного житя й пасивности нашого громадянства перед офіційним обрусіннєм» [Грушевський М. [Рец.] // ЛНВ. – 1912. – Т. 57. – Кн. V. – С. 391.].
11 липня 1912 р. в екзаменаторів М.Грушевського й Л.Фінкеля він блискуче склав одногодинний кваліфікаційний іспит із давньої й австрійської історії [ДАЛО, ф. 26, оп. 15, спр. 727, арк. 187.], а на грудень готувався до наступного такого ж екзамену з філософії.
І раптом як грім серед ясного неба в жовтневому числі львівської газети «Діло» з’явилася розгромна рецензія колеги по цеху – доктора Мирона Кордуби [Кордуба М. Рец. на публ.: Джиджора І. Економічна політика росийського правительства супроти України в 1710 до 1730 pp. Львів, 1912 (Відбитка із Записок наук. тов. ім. Шевченка. ТТ. XCVIII, СІ, СIII, CV) // Діло. – 1912. – 12 жовтня. – Ч. 230. – С. 1 – 3; Пришляк В. Мирон Кордуба та Іван Джиджора: рецензент і автор // До джерел: Зб. наук. праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – Київ; Львів, 2004. – Т. II. – С. 535 – 538.].
Рубрика «З нашої наукової літератури» в газеті «Діло», якою тоді керував як «одвічальний редактор» Володимир Бачинський, була досить популярною серед читачів часопису, що в серці Галичини виконував роль своєрідного політичного барометра, лакмусового папірця й рупора одночасно. У своїй рецензії М.Кордуба закидав авторові, що при такому багатстві джерельної бази для XVIII ст. його здогади й висновки вибудувані «на доривочних, зовсім припадкових датах», з яких не можна зробити жодних висновків. М.Кордуба прямо критикував його за:
1) невикористання митних рахунків з архіву придворної комори (Hofkammer) у Відні та міських реєстрів Гданська;
2) відсутність обгрунтування особливостей української торгівлі в конкуренції з російською. Рецензент доводив, що укази про «заповідні товари», власноруч підписані Петром І, грунтувалися на його політиці меркантилізму, що тоді цілком панував у країнах Західної Європи.
Тут же М.Кордуба писав і про економічний світогляд Жана-Батиста Кольбера [Cameron R. A Concise Economic History of the World from Paleolithic Times to the Present. – New York, 1993. – P. 182 – 186; Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII століття). – Львів, 2002. – С. 205.], першого міністра фінансів королівської Франції в 1661 – 1683 pp. за правління Людовика XIV. Ж.-Б.Кольбер став активним провідником політики протекціонізму, за допомогою якої намагався подолати соціально-економічну відсталість країни.
М.Кордуба вважав меркантилістську політику Петра І саме запозиченням і наслідуванням кольбертизму. Піддано уїдливій критиці різночитання між вступом і висновками студії, де на початку декларація значного розвитку торгівлі козацького Гетьманату входила в суперечність із негативними наслідками торговельної регламентації під час реформ Петра І. М.Кордуба розкритикував також висновок автора про страшні репресії післямазепинської доби як каталізатор пожвавлення власне економічного життя Гетьманщини.
Рецензія М.Кордуби з’явилася в «Ділі» за 12 жовтня 1912 р. Рівно за десять днів – 22 жовтня – по свіжих слідах, у певній емоційній напрузі І.Джиджора підготував відповідь, яку планував надрукувати у згаданій рубриці газети. В оригіналі «Відповіді» на берегах архівної справи є приписка: «Призначено до друку в «Ділі», але туди не війшло» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 1301, арк. 1.]. І.Джиджора щиро сподівався, що газета, де інколи друкувалися і його історичні замітки, хоча б про анафему гетьманові І.Мазепі [Джиджора І. «Анафема» // Діло. – 1909. – 10 липня. -Ч. 149. – С. 1 – 2.], усе ж таки надрукує «Відповідь д[окто]рови М.Кордубі на його рецензию моєї розвідки», але цього не сталося.
У цій розлогій відповіді рецензентові І.Джиджора зробив спробу аргументовано й емоційно заперечити цілу низку несправедливих, як на його погляд, закидів щодо змісту, інтерпретації окремих фактів та висновків у тексті своєї студії [Пришляк В. Мирон Кордуба та Іван Джиджора: рецензент і автор. – С. 538 – 542.]. У відповіді рецензентові стосовно розвитку торгівлі Гетьманщини І.Джиджора, зокрема, намагався
«показати, як завдяки росийській політиці (яка далеко не вичерпувалася самими заборонними указами щодо заграничного ввозу і вивозу) ся торговля переходила з рук українських Якимовичів, Кричевців, Козляниць і т.д. в руки не тільки росийських Меншикових, але і Строганових, Михайлових, Бриндових, ін. московських, калужських і т.д. купців. А хиба торговля на Україні в руках чужих купців може називатися українською? Отсе-то власне і було, що спричинило упадок української торговлі, занепад української міщанської верстви і т.д.» [Там само. – С 542.].
У листопаді 1912 р. І.Джиджорі з Лейпцига надіслав листа і Микола Залізняк – давній приятель, публіцист і перекладач, громадсько-політичний діяч, працівник музею НТШ, який також колись копіював документи в московських архівах для Археографічної комісії НТШ. М.Залізняк піддав сумніву «підозрілу й малопереконливу» рецензію М.Кордуби, а також повідомляв про позитивну оцінку праці І. Джиджори С.Єфремовим [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп.1, спр. 2316, арк. 35.].
Зрозуміти справжню причину конфлікту й полеміки між двома учнями М.Грушевського надзвичайно складно. М.Кордуба по-своєму мав рацію, коли слушно зауважував у рецензії про російський варіант кольбертизму як елемент звичної системи меркантилізму, а не цілеспрямованої централізаторської політики, що мала на меті виключно економічне зруйнування української автономії, як це намагався довести І.Джиджора [Кордуба М. [Рец.] // Діло. – 1912. – 12 жовтня. – Ч. 230. – С. 2; Пришляк В. Мирон Кордуба та Іван Джиджора: рецензент і автор. – С. 537.].
Тому автора «Економічної політики…» було за що критикувати, передусім за недостатню обгрунтованість та доказовість окремих висновків, але чому в такій різкій формі? У цій ситуації, можливо, ще й додались та «заграли» амбіції М.Кордуби, елементарна заздрість, що не залишився у Львові, як Джиджора, а змушений був учителювати в гімназії у Чернівцях. Виникає більше запитань, ніж відповідей. Залишається невідомим, чому «Діло» не вмістило на своїх шпальтах розлогої відповіді І.Джиджори. Чи не тому, що автор – найближчий співробітник, улюблений учень, «протеже» й права рука М.Грушевського в НТШ, проти якого в тій же газеті зовсім недавно, у грудні 1911 p., друкував свої «гльосси», як згодом виявилось, його ж таки колишній учень С.Томашівський [Наша політика (Гльосси до брошури проф. М.Грушевського) // Діло. – 1911. – 9 грудня – 16 грудня. – Чч. 273 – 279. – С. 1 – 2.]?
В основі дискусії, яка фактично тоді не відбулася, очевидно, було прагнення використовувати різні дослідницькі методи й практики, що, незважаючи на враження особистого суперництва двох учнів одного вчителя, а тоді вже – цілком самостійних дослідників, об’єктивно сприяло розвиткові української історіографії. До речі, М.Василенко, який загалом позитивно у своїй рецензії 1914 р. оцінював роботу І.Джиджори, також вважав його думку про економічну політику помилковою, мотивуючи тим, що заборонні укази Петра І проти закордонної української торгівлі виходили з меркантилізму [Василенко М. [Рец.] // Україна. – К., 1914. – Кн. І. – С. 135.].
З цього приводу М.Грушевський невдовзі стверджував, що все-таки «се був не меркантилізм, а політика», і пропонував учневі написати з цього питання окрему статтю. Вочевидь під впливом цих настанов М.Грушевського, висловлюваних, мабуть, і раніше, ця теза стала однією із ключових у докторській дисертації І.Джиджори. На цьому науковий керівник наголосив і у своїй рецензії на сторінках «Літературно-наукового вістника» [ЛНВ. – К., 1912. – Т. LVII. – Кн. V. – Май. – С. 391 – 392.]. Втім, сама назва дисертації І.Джиджори «Економічна політика російського правительства супроти України» говорила сама за себе.
Дискусійні моменти з цього приводу полягають у неоднозначності оцінки суперечливих подій та явищ в українсько-російських відносинах першої половини XVIII ст.: – здебільшого, в російській редакції це й тепер трактується як «чистої води» меркантилізм, в українській – як свідома імперська політика руйнування засад національної економіки. Без зайвої для науки політичної заангажованості та ідеологем, об’єктивно можна твердити: наявні поєднання, взаємопов’язаність та взаємообумовленість політики як засобу для досягнення певної мети з меркантилізмом та через меркантилізм» [Сучасний погляд на цю проблему під зваженим кутом зору концепції про абсолютистську «добре керовану» державу епохи Просвітництва, яка цілеспрямовано уніфікувала життя своїх національних окраїн, найгрунтовніше викладено у: Kohut Z.E. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy. Imperial Absorption of the Hetmanate, 1760s – 1830s. – Cambridge, Mass., 1988. – P. 282; Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760 – 1830 / Пер. з англ. – К., 1996. – С. 259; у рец. на цю публ.: Яковенко Н. Гетьманська Україна під колесами просвітницьких ідеалів // Сучасність. – 1997. – № 9. – С. 146; Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з нім. – Львів, 2005. – С. 56, а також: Krawchenko В. Petrine Mercantilist Economic Policies toward the Ukraine // Ukrainian Economic History: Interpretive Essays / Ed. I.S. Koropeckyj. – Cambridge, Mass., 1991. – P. 186 – 209 etc.]. Зрештою, в усі часи політика залишалася найбільш концентрованим виявом економіки.
Упродовж 1908 – 1912 pp. М.Грушевський без кінця звертався в листах до свого учня з проханням не затягувати справи з дисертацією: «Не дайте <протягатися> справі докторату». Нарешті 18 (5) грудня 1912 р. «се историческое событие скоїлося»: І.Джиджора склав у В.Брухнальського та Л.Фінкеля кваліфікаційний іспит з філософії на «задовільно» [ДАЛО, ф. 26, on. 15, спр. 727, арк. 187, 211.].
«Покорно доношу, – писав І.Джиджора, – що я нарешті покінчив з докторатом» і дякував пану професорові за увагу до його «докторатської історії».
Відомо, що ніякого прилюдного, публічного захисту дисертації тоді не практикували, Здобувач наукового ступеня передовсім мав опублікувати текст своєї дисертації, отримати у друкованих органах відповідні рецензії, а потім скласти кваліфікаційні іспити на докторську габілітацію з історії та філософії (своєрідний «кандидатський мінімум», говорячи сучасною мовою); і лише після цього від університету отримував диплом доктора. Такий докторський диплом Львівського університету 21 грудня 1912 р. був виданий і Іванові Джиджорі [ДАЛО, ф. 26, оп. 15, спр. 1348, арк. 493.].
Підготовка дисертації та її захист зайняли багато часу, однак на сторінках «Записок НТШ» за 1912 р. І.Джиджора встиг опублікувати свою нову розвідку «До історії Генеральної військової канцелярії» [Рукопис праці: ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 1301, арк. 33 – 43; Джиджора І. До історії Генеральної Військової Канцелярії // ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. CVII. – Кн. І. -С. 39 – 51.], яку в «Ділі» за 23 листопада прорецензував разом зі статтею М.Василенка в рубриці «З нашої наукової літератури» В.Щурат [Щурат В. Рец. на публ.: Джиджора І. До історії Генеральної Військової Канцелярії (ЗНТШ. Львів, 1912. Т. CVII. Кн. І. С. 39 – 51) //Діло. – 1912. – 23 листопада. – Ч. 264. – С.1.]. М.Грушевський час від часу стимулював наукові пошуки свого учня, а тепер уже доктора, як-от у листі з Києва від 24 (11) грудня 1912 р. – із побажаннями пожвавити наукову роботу.