«В таких молодих літах чоловік повинен старатися заробити собі репутацію солідности й словности…»

Володимир Пришляк

Уже в перших роках навчання І.Джиджора слухав лекції М.Грушевського («Історія України-Руси», «З історії Східної Європи XI в.», «Суспільно-політичний устрій Литви», «Історія унії Литви й Польщі», «Вибрані питання з історії Східної Європи», «Церковні відносини Східної Європи», «Суспільно-політичні й економічні відносини українських земель») [Там само, спр. 608, арк. 27; спр. 609, арк. 40; спр. 610, арк. 41; спр. 611, арк. 39.]. На рік вступу І.Джиджори до університету М.Грушевський готував до друку черговий (IV-й) том «Історії України-Руси» і, завантажений видавничими справами, інколи на лекціях просто читав своїм студентам коректу чергового тому своєї праці. Тому аудиторія не завжди із захопленням сприймала такі позитивістські лекційні курси (загалом їх було 32 – за весь час професорства у Львівському університеті). Та незважаючи на всі дрібні вади, за кафедрою все ж стояв Михайло Грушевський, і з цим не можна було не рахуватись.

Своєрідною компенсацією за якість університетської лектури був дидактичний семінар під назвою «Історичні вправи», під час якого пріоритету набували не лекційні, а семінарсько-індивідуальні зайняття – так звані «privatissima» [Грушевський М. Автобіографія / Друк, як рукопис. – К., 1926. – С. 13.] з невеликою кількістю зацікавлених у науці студентів.

І.Крип’якевич, згадуючи осінь 1904 p., відзначав у мемуарах, що «дуже цінний був його (проф. М.Грушевського) семінар «Історичні вправи», як це звалося офіційно, бо справжнього семінару Грушевському не дозволено. Тут старші студенти читали свої роботи й над ними ведено дискусію. Студентів було до 20», серед них – і Джиджора [Прізвище «Джиджора», подібно до «Гарасимчука / Герасимчука», інколи не зовсім точно вживали через «е» – у варіанті «Джеджора». Див., напр.: ДАЛО, ф. 296, оп. 1, спр. 57, арк. 4. Етимологія прізвища, імовірно, походить від гуцульської назви рослини тирлич жовтий (Gentiana) – «джінджора». Див.: Гуцульські говірки. Короткий словник/ Відп. ред. Я.Закревська. – Львів, 1997. – С. 58. У неопублікованих мемуарах з родинного архіву І. Крип’якевича прізвище вживалося саме у варіанті «Джеджора». Опубл.: Крип’якевич І. Спогади (Автобіографія) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – Львів, 2001. – С. 89. Див. також: Архів Івана Крип’якевича. Інвентарний опис / Упор. Я.Федорук. – Київ; Львів, 2005. – С. 168.].

На цей семінар М.Грушевський покладав особливу надію. Уже тоді голова Наукового товариства імені Шевченка, керівник його Історично-філософічної секції та Археографічної комісії, редактор «Записок НТШ» та «Літературно-наукового вісника» намагався залучити найздібніших слухачів, яких іменував не інакше як «пане товаришу», до самостійних наукових пошуків. Реферати про прочитані наукові праці, які готували студенти, ними ж і виголошувались, а рецензувалися професором і колегами ровесниками по семінару. Без сумніву, такий спосіб навчання сприяв виробленню самостійного мислення, допомагав формувати власний погляд. Найкращі розвідки отримували право друкуватися на сторінках «Записок НТШ» [Винар Л. Галицька доба М.Грушевського // Український історик. – 1967. – Ч. 1 – 2 (13 – 14). – С. 13 – 14.].

Наукове товариство імені Шевченка в дійсності було тією національною інституцією, яка з честю й до кінця виконувала важливий обов’язок надійного підгрунтя для поступу української науки. «Хоч як скупі фонди товариства, то все ж воно не спускало з ока сього, щоби прийти хоч із невеликими підмогами в поміч тим людям, що працюють науково або бодай показали охоту до наукової праці» [Хроніка українсько-руського Наукового товариства імені Шевченка (далі – Хроніка НТШ). – Львів, 1904». – Ч. 17. – С. 4.], – зазначалось у звіті НТШ за 1903 р.

Своїм професійним становленням багато майбутніх істориків завдячували справжній батьківській опіці товариства. І.Джиджора, певно, надавався до наукової роботи, бо з перших курсів університету з огляду на «зладжені» ним праці отримував фінансову «підмогу на наукові цілі» від товариства, спочатку за копіювання архівних документів. Збереглися розписки І.Джиджори про отримання 25 травня 1903 р. «запомоги від В[исоко]п[оважаного] М.Грушевського» та 11 грудня того ж року з НТШ «за переписання актів» [Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф. 1235, оп. 1, спр. 447, арк. 4, 5.]. Аналогічні допомоги одержували і його однолітки -також студенти історичної групи філософського факультету [Хроніка НТШ. – Львів, 1902. – Ч. 12. – С. 3; Там само. – Львів, 1905. – Ч. 21. – С. 3.].

М.Грушевський пишався такими учнями, які були основою його історичної школи, що поставала за непростих умов. Недарма в березні 1906 р. в «Автобіографії» він писав про свої наукові зайняття зі студентами, з жалем зауважуючи про несприятливі умови для цієї перспективної праці:

«Хоч галицькі обставини зводили в значній мірі сю роботу до роботи Данаїд, бо підховані молоді адепти історичної науки мусили потім іти в глуху провінцію, і часто якраз наукові надії, які вони подавали, служили мотивом для предержащих властей держати їх в чорнім тілі, все-таки з мого семінара і з тих privatissima повиходило чимало людей, які полишили деякий, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а деякі роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі обставини». Далі професор перелічив їхні імена: Омелян Терлецький, Денис Коренець, Мирон Кордуба, Степан Томашівський, Степан Рудницький, Олег Целевич, Юрій Кміт, Зенон Кузеля, Осип Чайківський, Василь Герасимчук, Олександр Сушко, Федір Голійчук, Іван Джиджора, Іван Кревецький, Іван Крип’якевич та ін. [Грушевський М.С. Автобіографія. – С. 13].

Дебютом молодого науковця-початківця І.Джиджори стала надрукована на сторінках «Записок НТШ» рецензія на третій том «Опису старої Малоросії: Полк Прилуцький», що побачив світ 1902 р. у Києві, останню велику археографічну публікацію О.Лазаревського [Джиджора І. [Рец.] // Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі -ЗНТШ). – Львів. 1904. – Т. LVIII. – Кн. II. – С. 12 – 23.].

За завданням М.Грушевського І.Джиджора опрацював невдовзі 14 великих нововиданих томів архівних джерел – протоколів, журналів та указів Верховної таємної ради 1726 – 1730 pp. та документів Кабінету міністрів імператриці Анни Іоанівни за 1731 – 1740 pp., які опублікувало імператорське Російське історичне товариство. На цих матеріалах І.Джиджора написав свою першу самостійну працю, яка заслуговувала без зайвих слів найвищої похвали – публікації в «Записках НТШ».

24 травня 1904 р. на засіданні Історично-філософічної секції професор М.Грушевський сам представив цю працю 24-річного студента з попередньою назвою «Нові причинки до історії московсько-українських відносин 1726 – 37 pp.», яку ухвалено друкувати в «Записках НТШ» [Хроніка НТШ. – Львів, 1904. – Ч. 19. – С. 17.]. І надалі університетський професор і голова НТШ рідко відступав від цієї традиції – особисто реферувати новий науковий доробок своїх учнів і, звичайно, Івана Джиджори [Пришляк В. Михайло Грушевський та Іван Джиджора // Михайло Грушевський і Західна Україна / До 100-річчя від початку діяльності М.Грушевського у Львівському університеті: Доповіді й повідомлення наук, конференції. – Львів, 1995. – С. 55.]. У примітці на початку першої друкованої студії молодий автор відзначав:

«Ся праця написана була спочатку для семінара проф. Грушевського на львівськім університеті, на предложену ним тему, а тут друкується в переробленій формі, по вказівкам, зробленим в[исоко]п[оважаним] п. професором на семінарі» [Джиджора І. Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х і 1730-х pp. // ЗНТШ. – Львів, 1904. – Т. LXI. – Кн. V. – С. 1.].

Піддавши реконструкції картину поетапної ліквідації Російською імперією засад української автономії, автор дійшов висновку, що «так як це робило російське правительство на Україні, поступають держави в підбитих провінціях, котрих не сподіваються при собі на дальше удержати, отже, користаючи з часу, визискують їх усякими можливими способами» [Там само. – С. 40.]. Розвідка майже відразу була залучена до наукового обігу. Вдалі вирази І.Джиджори з приводу урядових санкцій Кабінету міністрів Анни Іоанівни щодо України навіть зацитував у своїй статті на сторінках листопадово-грудневого числа «Киевской старины» В.Пархоменко [П[архомен]ко В. Конец старой Малороссии (1733 – 1788 годы в истории левобережной Украины) // Киевская старина. – 1905. – Т. 91. – № 11/12. – С. 344.].

Восени 1904 p. І.Джиджору мобілізували до австрійського війська, тому він пропустив один семестр 1904/05 навчального року. Служив у «регіменті інфантерії» (піхота) в Трієсті, на узбережжі Адріатичного моря, але наукових студій не полишав. У листі зі служби до М.Грушевського від 9 жовтня 1904 p., з якого, власне, і розпочинається листування, скрушно нарікав на брак часу й пояснював, що рецензію на «Еварницького не зробив ще тим більше, що тов. Голійчук не прислав мені Косто[маро]ва «Мазепи».

Проте незабаром на сторінках 67-го тому «Записок» з’явився огляд двотомника джерел до «Історії запорозьких козаків» Д.Яворницького, зроблений І.Джиджорою як дослідником-початківцем, за словами вчителя, «з чисто бенедиктинською мікроскопічністю» [Грушевський М. Передмова / / Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку: Розвідки і замітки. – К., 1930. – С. V.]. Поряд із цим оглядом було вміщено другу бліц-рецензію І.Джиджори – на статтю В.Модзалевського «Чутки про призначення Кантакузина гетьманом Малоросії (1718 р.)», надруковану в шостому числі «Киевской старины» за 1904 р. [ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. LXVII. – Кн. V. – С. 33 – 36.].

У наступному томі «Записок НТШ» І.Джиджора опублікував відгук на книгу петербурзького професора С.Платонова «Лекции по русской истории» (СПб., 1904. – Вып. IV) [Там само. – Т. LXVIII. – Кн. VI . – С. 28 – 31.]. Він критикував автора за прихильність до старої концептуальної схеми «русской истории». На той час М.Грушевський у статті «Звичайна схема «русской» історії й справа раціонального укладу історії східнього слов’янства» (1904 р.) обгрунтував потребу відмовитися від неї й створити нову – схему власне української історіографії.

М.Грушевський, продовжуючи працю над своєю «Історією України-Руси», водночас зініціював укладання корпусу документів до історії козацько-гетьманської доби [Гирич І.Б. Організація М.С.Грушевським археографічної роботи у львівський період життя й діяльності (1894 – 1914 pp.) // УІЖ. – 1997. – № 1. – С. 73.]. Проект підготовки документальних збірок здобув підтримку НТШ. Навесні 1905 р. з ініціативи професора поновила свою роботу Археографічна комісія НТШ. А вже влітку цього ж року від її імені були організовані наукові експедиції-відрядження до архівів та рукописних відділів бібліотек Харкова, Москви, Петербурга, Кракова й Варшави. Молоді археографи з семінару М.Грушевського розподілили між собою окремі малодосліджені періоди в історії козаччини й розпочали систематичне збирання нових архівних джерел для публікацій у збірниках [Грушевський М.С. Автобіографія. – С. 23.].

В.Герасимчук ще 1903 р. їздив до Кракова, підбираючи джерела з історії Руїни за 1657 – 1665 pp. [Про В.Герасимчука та його наукову спадщину див.: Гарасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII в. / Василь Гарасимчук: життя і творчість (1880 – 1944) / Упор. Я.Федорук. – Львів, 1994. – Львівські історичні праці. Джерела. Вип. 1.]. Тепер із ним поїхали зі Львова І.Крип’якевич та співробітник бібліотеки НТШ І.Кревецький. І.Джиджорі випадала дорога до Харкова й Москви. Коло його зацікавлень замикалося на конкретному хронологічному відтинку: «Часи між Мазепою й Розумовським – перший ліквідаційний період, розділений короткою передишкою часів Апостола» [Грушевський М. Передмова. – С. V.]. Гетьманщина 1720 – 1740 pp. стала об’єктом його археографічних пошуків та наукових розвідок, і він «з усім запалом своєї глибокої, небуденної натури» [Там само.] віддався обраній темі. Серед досліджень, якими мали б займатися історики Наддніпрянщини, вона залишалась відкритою й, на жаль, не знаходила охочих у Великій Україні. Лише в особі молодого галицького історика ця тема знайшла свого завзятого та відданого дослідника. М.Грушевський із гордістю писав через багато літ про наукову сміливість свого учня:

«Джиджора – тоді ще зовсім молодий науковий робітник, що ледви тільки сходив з університетської лавки, взяв своїм завданням освітити історію ліквідації державного життя козацької України – централістичну політику російського уряду – у зв’язку з економікою, ліквідацію політичних прав України в зв’язку з змаганнями російської буржуазії зробити Україну ареною російського капіталу. […] Се дійсно було чергове наукове завдання» [Там само. – С. IV.].

Як видно з листів, у серпні-вересні 1905 р. І.Джиджора здійснив першу археографічну подорож до архівосховищ Харкова та до Москви. На той час ще не було чітко налагодженої системи допуску до архівів Російської імперії дослідників з підавстрійської України. Однією із суттєвих вимог було чітке формулювання теми дослідження для архівних пошуків [«Прошу принять уверение в совершенном почтении и преданности»: Письма А.С.Лаппо-Данилевского М.С.Грушевскому. 1905 – 1914 гг. / Публ. И.Б.Матяш // Исторический архив: Россия и Украина XVI-XX вв. – 2002. – № 4. – С. 142.], з якою І.Джиджора на той час лише визначався. Вдалося виявити текст прохання (на чернетці) студента Львівського університету І.Джиджори про дозвіл працювати в Московському архіві Міністерства юстиції, датоване 23 липня 1905 р. [Центральний державний історичний архів України в м. Львові (далі – ЦДІАЛ України), ф. 309, оп. 1, спр. 2493, арк. 31.].

Цілком можливо, що тоді ж – у 1905 р. – І.Джиджора все-таки доїхав до Москви, але, очевидно, не отримавши відповідного дозволу, працював лише в бібліотеках. Переконливими аргументами такого твердження можуть служити ті факти, що, по-перше, після цього не було жодних його публікацій із залученням московських, передовсім архівних, матеріалів. Уперше вони з’являються лише внаслідок його наукового відрядження 1908 р. По-друге, в автобіографії І.Джиджора чітко називає свою архівну подорож до Москви 1910 р. другою [ЛНБ, ВР, ф. НТШ – 781/1, арк. 1.]. Натомість перший з архівів у найпершій археографічній подорожі – Історичний архів при Харківському університеті, в якому за рекомендацією М.Грушевського І.Джиджорою опікувався Д.Багалій [Там само.], давав змогу зосередитись на діяльності Малоросійської колегії в Україні.

На основі зібраного тоді великого фактичного матеріалу [Виписки 1905 p., зроблені рукою І. Джиджори з «Архива бывшей Малороссийской Коллегии» в Харкові, див.: ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2496, арк. 67 – 78.] молодий дослідник підготував кілька цікавих наукових статей. 28 листопада 1905 р. І.Джиджора прочитав в університеті свій реферат [Грушевський М. Щоденник / Гирич І., Тодійчук О. Михайло Грушевський в 1904– 1905 роках (За його щоденником) // Український історик. – 2006 – 2007. – Ч. 4 (172) / 1 – 2 (173 – 174). – С. 70.], а в січні наступного року він подав на суд Історично-філософічної секції НТШ свою розвідку «Реформи Малоросійської колегії на Україні в роках 1722 – 1723», яку схвалили до друку [Хроніка НТШ. – Львів, 1906. – Ч. 25. – С. 8 – 9.].

У цьому дослідженні, що грунтувалося переважно на документах із фондів Харківського історичного архіву, простежувався хід реформ Петра І у козацько-гетьманській державі, які обмежували українську автономію. І.Джиджора підкреслив той факт, як Петро І хитро протиставив козацькій старшині нижчі верстви суспільства, підступно обіцяючи посполитим оборону від папських утисків у ході проведення реформи. «Оная (Малороссийская коллегия) учинена не для чего иного, токмо для того, дабы малороссийский народ ни от кого как неправедными судами, так от старшины налогами утесняем не был» [Джиджора І. Реформи Малоросійської колегії на Україні в 1722 – 3 pp. // Науковий збірник, присьвячений професорови Михайлови Грушевському учениками і прихильниками з нагоди його десятилітньої наукової праці в Галичині (1894 – 1904), – Львів. 1906. – С. 353 – 354.] – демагогічне обгрунтування змін, що насправді принесли тільки погіршення становища тому ж таки «малоросійському народові».

Докладно розглянувши програму цих реформ – т. зв. «пункты Вельяминова», – автор розвідки зробив висновок, що в ній з обіцяних нововведень для оборони населення перед старшинськими зловживаннями не лишилося й сліду, оскільки ці реформи, затверджені царським указом 1723 p., забезпечували дедалі більші фіскальні інтереси російського самодержавства, яке ніяк не могло змиритися з «якоюсь автономією» в складі свого царства, що вже переростало в імперію. Символічно, що ця перша джерельна студія І.Джиджори увійшла до виданого 1906 р. ювілейного «Наукового збірника, присьвяченого професорови Михайлови Грушевському учениками і прихильниками з нагоди його десятилітньої наукової праці в Галичині (1894 – 1904)».

Того ж, 1906 p., розвідками, рецензіями й повідомленнями І.Джиджори зарясніли «Записки НТШ». Не минуло й місяця, як на засіданні Історично-філософічної секції він представив нову розвідку – «Україна в першій половині 1738 p.». «Праця ся була читана на історичнім семінари проф. Грушевського, а тут друкується з деякими змінами, відповідно до заміток, пороблених в[исоко]п[оважаним] п. професором» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2316, арк. 163 зв.], – готуючи розвідку до публікації, відзначав у рукописі автор.

На підставі опублікованих у 120-му томі збірника імператорського Російського історичного товариства документів Кабінету міністрів І.Джиджора показав становище України 1738 p., під час російсько-турецької війни 1735 – 1739 pp. «Війна ся далась взнаки цілій Російській імперії, – відзначав І.Джиджора, – а для України, яка була операційною базою для обох російських армій (фельдмаршалів Мініха й Лассі), була просто руїною. Україна мусіла мусила брати у війні, яка нітрохи не була в її інтересах ведена, пасивний і активний уділ» [Там само, арк. 163.].

Утримання російської армії, що перебувала на території Гетьманщини, на «вінтерквартирах», лягало непосильним тягарем на селян і козаків, яких брали в рекрути й безжально гнали на «лінійні роботи». Усе це стало причиною справжньої економічної руїни. Таке тривале перебування великої маси війська дало змогу самодержавній Росії врости своїми закоренілими бюрократичними порядками, а ще більше – безпорядками, в український суспільно-політичний організм. Цілком справедливо зауважував І.Джиджора, що козацька старшина зазнавала політичної деморалізації, часто підпадала під чужий вплив, втратила почуття національної гідності, запопадливо переймаючи хоча й споріднену, але чужу мову, звичаї та побут – фактично денаціоналізувалася. Підсумовуючи, І.Джиджора назвав основну причину того, що Гетьманщина так швидко втрачала риси незалежності – брак внутрішньої організації в українському суспільстві, безгетьманство та інші важливі політичні чинники, що визначали в той період суверенне обличчя держави й народу [Джиджора І. Україна в першій половині 1738 р. // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. LXIX. – Кн. І. – С. 82 – 83.].

Відгук наукового метра на розвідку був коротким і однозначним: «Тим посвідчаю, що слухач філософії Іван Джиджора предложив на історичних вправах працю під титулом: «Україна в першій половині р. 1738», оперту на матеріалах друкованих і недрукованих, зроблену вповні самостійно й науково» [ЦДІАЛ України, ф. 309, он. 1, спр. 2196, арк. 4.]. У наступному томі «Записок НТШ» під рубрикою «Miscellanea» було надруковано нову працю І.Джиджори, присвячену соціальному статусові українського селянства у 1720-х pp. [Джиджора І. До питання про свобідний перехід посполитих на Україні в 20-х pp. XVIII в. // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. LXX. – Кн. II. – С. 168 – 170.].

Тоді ж, у травні, на засіданні Історично-філософічної секції НТШ І.Джиджора подав на розгляд ученої громади критичну студію, в якій проаналізував видане 1905 р. в Санкт-Петербурзі двотомне дослідження Олександри Єфименко «Южная Русь: очерки, исследования и заметки». Незабаром стаття вийшла друком [Джиджора І. З новійшої української історіографії // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 71. – Кн. 3. – С. 134 – 157.]. Про неї схвально відгукнувся М.Грушевський, наголосивши, що ця історіографічна студія написана з «добрим переглядом матеріалу, уповні науково й методично» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2196, арк. 3.].

Так, в активній дослідницькій праці минули його студентські літа [Про цей період життя історика детальніше див.: Пришляк В. Студентські роки Івана Джиджори (1902 – 1907) // На службі Кліо: Зб. наук, праць на пошану Любомира Романа Винара, з нагоди 50-ліття його наукової діяльности. – Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. – С. 380 – 392.]. В одному з перших листів, який зберігся за цей період, зокрема за вересень 1906 р., М.Грушевський картав І.Джиджору за невчасне виконання своїх обіцянок: «В таких молодих літах чоловік повинен старатися заробити собі репутацію солідности й словности, а Ви робите навпаки!»

Вимогливий до себе – М.Грушевський був таким же і до своїх «пупелів» (вихованців). Безперечно, ця вимогливість давала свої плоди. Випускник Львівського університету І.Джиджора мав у науковому доробку до півсотні публікацій, серед них шість самостійних історичних студій. М.Грушевський розгледів талант свого учня і поставив перед ним чергове завдання – докторат. Підготовка дисертаційної роботи на здобуття ступеня доктора стає у 1908 – 1912 pp. однією з головних тем листовного діалогу.